Ми - народ!

Ще коли я навчався в початкових класах у підручниках географії на політичних картах світу величезні території виділялися зеленим кольором. Весь континент Австралії, великі країни і безліч океанських островів – все це були землі Великобританії, де “ніколи не заходило сонце”.

Але населяли ці землі різні народи і народності, і нікому навіть не спадало на думку пропагандистськи галасувати про великий великобританський народ.

А потім імперія розпалась, і народи з її складу створили свої держави, дуже символічно об’єднавшись у “співдружність націй”, котра нагадувала про своє існування хіба що проведенням спортивних ігор.

Відбувся звичайний історичний процес.

І нас довгі роки привчали до думки, що ми є свідками і сучасниками знаменних подій, коли імперії розпадаються, а поневолені народи підіймаються на повний зріст і будують власне щастя, вириваючись з-під віковічного гніту. І це – незворотньо, бо відповідає законам історичного розвитку.

Проте нас цей процес чомусь не стосувався, бо ми жили за законами марксизму-ленінізму в новій суспільно-історичній формації і новій державі – великому, могутньому Радянському Союзі. (Можна було не брати до уваги, що цей Союз майже повністю, з малесенькими відмінностями, відроджував Російську імперію в перелицьованому вигляді).

А якщо ми жили в одній державі, то всім нам – українцям, євреям, чеченам, якутам і т. д., загалом більше сотні народів і народностей, – дуже розумні голови придумали і нову загальнодержавну наднаціональну назву – радянський народ. Придумали і вбивали в свідомість.

Щоб люди якнайшвидше забували, якого вони роду – племені, чиї вони діти, щоб їх легше було заганяти в різношерстні гурти під наглядом денаціоналізованих погоничів.

Хоч все це творилось під новітніми гаслами, насправді продовжувалася віковічна імперська політика – “національне” шанобливо уступало дорогу велетенському “загальнодержавному”, показово рекламуючи себе на стилізованих концертах художньої самодіяльності.

Саме почуття “націоналізм”, не криючи під собою нічого поганого, перетворилося у нас на одне з найтяжчих звинувачень і вело за собою жахливі репресії. Скільки людей загинуло в катівнях, пройшло тюрми і концтабори, зазнавало всіляких утисків, не зробивши ніяких злочинів – тільки по обвинуваченню в “націоналізмі”! Про це страшно згадувати, але це так. І повелося так дуже давно. Чи ж дивуватися тому, що мільйони українців називаються якось інакше?

Передостанній генсек КПРС Черненко – син переселенця з Украіни – росіянин. Один із видатних російських поетів сучасності Євгеній Євтушенко – онук переселенця з України – росіянин.

Колись я працював у відрядженні в Узбекистані. Майстром нашої дільниці по будівництву ліній СЦБ був мужчина козацької статури з дуже знайомим прізвищем Герасименко.

Питаю: “Українець?”

“Ні, я руський”.

“Та який ти в чорта руський? Знаєш, скільки у нас в Кучинівці Герасименок? У мене троюрідний брат – Герасименко”.

“Так то мій дід переїхав до Сибіру з Чернігівщини, а я – руський!”.

Все. Треба лиш додати, що його дружина – українка та діти – росіяни жили на Україні, а розмовляли ми, звичайно ж, по-російськи.

Проте живуть разом з нами не тільки подібні “росіяни”. Часто згадую розповідь колишнього студента Ніжинського педінституту про ніжинське земляцтво ассірійців. Не десять і не триста років тому, як цей народ був розвіяний по світу – уже більше двох з половиною тисячоліть живуть ассірійці в діаспорі. Проте і сьогодні вони залишаються ассірійцями, зберігаючи живе коріння свого народу! Чи не завадило б повчитися у них багатьом нашим Черненкам та Герасименкам?

Лиха доля за віки – особливо за останне сторіччя розкидала українців по всім усюдам – від Канади до Австралії. І коли в центрі Торонто стоїть пам’ятник нашому великому Кобзареві, коли в далеких країнах відкрито українські школи та виходять українські газети і видаються книги, це значить: навіть далеко від історичної батьківщини українці залишаються українцями!

А ми?

Станемо духовно вільним народом, чи й надалі будемо нівелюватись в “історичну єдність”?

Ненавиджу презирливо-зверхнього ставлення дуже недалеких людей до “хохлів”, “жидів”, “чорномазих” і т.п. Але не менш огидно бачити і принижене плазування та рабське заглядання в рота “старшому брату”.

Зі своєю величчю і своїми вадами, зі своєю страшною історією від не дуже веселої сучасності нам разом іти в майбуття, бо ми були, ми є і ми будемо!

Ми – народ!

Ми – великий народ і настав час почуватись великими!

Джерело: райгазета “Промінь Жовтня” від 22.08.1992 р.
Відшукав статтю й підготував до публікації Аркадій Натаріус.
Дізнатися більше про Леоніда Тереховича та прочитати вірші поета можна в Інтернеті за цією адресою: http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.htm