«Назустріч сонцю»: Останні дні на Камчатці. ФОТО

«Чернігівське небо змінив на камчатське. І не жалкую…»

У кожному з регіонів, які доводиться відвідувати під час мандрівок, я завжди намагаюсь знайти вихідців з Чернігівщини. І досить часто їх знаходжу.

За два тижні свого другого перебування в Петропавловську-Камчатському вдалося знайти двох людей, для яких Чернігівська область – не просто точка на географічній карті.

Спочатку Валентин Пилипчук познайомив мене з Михайлом Петровичем Клименком – ветераном-авіатором, уродженцем Носівки. З 1963 року він живе на Камчатці і поки що не збирається її залишати. Все свідоме життя присвятивши авіації, навіть у 71 рік продовжує літати на саморобному літаку.

Наше знайомство відбулося на гарячих термальних джерелах у Паратунці (50 км від Петропавловська), де ми досхочу накупалися в басейні з гарячою водою, що йде прямо із земних надр. Потім, вже вдома у Михайла Петровича, він розповів про своє життя.

- Народився я в 1937 році у Носівці, там пройшли дитинство і юність. З малих літ мріяв про небо, навіть на уроки в школу ходив у льотній шапці, за що дістав від однокласників прізвисько Пілот. На початку 50-х років поїхав за комсомольською путівкою працювати на шахту у Ворошиловградську область, де мало не загинув. Стався обвал породи і поки до мене дістались рятівники, встиг посивіти. Одночасно з роботою у забої займався в авіаклубі. Після смерті матері повернувся у Носівку, але ненадовго, бо прийшов час служити строкову в армії. Потрапив у авіацію і після закінчення ШМАСу (школа майстерності авіаскладу) сам обрав місцем подальшої служби Камчатку. Відслуживши строкову, залишився тут. Піднімався у камчатське небо і на літаках і вертольотах, маю 4 тисячі годин нальоту.

Спілкуючись з Михайлом Петровичем, я зрозумів найголовніше: авіація – це його дитяча мрія, втілена у дійсність, мрія, якій він присвятив усе життя і вже не уявляє себе без неба, повітря і польотів. Авіація допомагає йому зберігати душевну молодість і тілесне здоров’я, і він щасливий від того, що мрія стала справою життя.

Михайло Петрович виглядає значно молодшим за свої роки (а йому вже пішов восьмий десяток!), кожного дня проводить зарядку, взимку бігає на лижах. Користується великою повагою і авторитетом серед авіаторів Камчатки, незважаючи на пенсійний вік, продовжує працювати в авіакомпанії, а у вільний час піднімається в небо на саморобному літаку. Як, до речі, і його син Микола, якому він також прищепив любов до неба та авіації.

Михайло Петрович Клименко попросив допомогти знайти на Чернігівщині його першу, ще шкільну любов – Аллу Супрун (це її дівоче прізвище), з якою вчився в одному класі у Носівці в 1950-х роках. Орієнтовно у 1955 році вона переїхала разом з батьками у Городню, а згодом, після від’їзду Михайла Петровича на Камчатку, зв’язок з нею перервався.

- Звичайно, я розумію, що у неї зараз може бути й інше прізвище, й сім’я. Але якщо вдасться знайти Аллу, то я запросив би її до себе у гості, щоб вона побачила красу Камчатки. Адже найкраще, що я згадую зі свого носівського відрізку життя – це шкільні роки і спілкування з нею.

Таких людей, як Михайло Петрович Клименко, називають справжніми романтиками. Вони є романтиками в молодості, у зрілих роках, залишаються ними і в більш поважному віці. Слово «старість» їх аж ніяк не стосується, скільки б років їм не було. Бо справжні романтики ніколи не старіють і років не рахують.

Мандрівник Юрій Шумицький

Для знайомства з відомим камчатським журналістом Юрієм Шумицьким я мав дві вагомі причини: по-перше, він має чернігівське „коріння”, а по-друге, сам є таким же завзятим мандрівником. Наша перша зустріч відбулася на крайовому радіо.

Дізнавшись, що у Петропавловську знаходиться мандрівник з України, Юрій Шумицький виявив до мене професійний інтерес і тому відразу ж увімкнув диктофон. Тож вийшло так, що спочатку я розповів колезі про себе. А коли інтерв’ю завершилось, настала моя черга розпитувати. І те, про що дізнався від співрозмовника, було надзвичайно цікавим.

Дід Юрія Шумицького Іван Митрофанович був родом із Чернігова. У 1905 році, ще напередодні столипінської реформи, разом зі своїми земляками він вирушив на Далекий Схід. Це сьогодні відстань між Україною і Владивостоком можна подолати поїздом за тиждень, а тоді ця далека і небезпечна дорога розтяглася аж на три роки. Щоб нагодувати себе і свої сім’ї, чернігівці наймалися весною сіяти зерно, а під осінь збирали врожай, отримували свою долю і на возах, запряжених волами, рушали далі.

Діставшись нарешті до Примор’я, наші земляки оселилися на березі річки Шмітовки поблизу Амурської затоки, неподалік Владивостока. Там дід Юрія Шумицького співав у оперному театрі, працював машиністом на залізниці, вирощував яблука, вишні і виноград.

У студентські роки Юрій Шумицький навчався на факультеті журналістики Далекосхідного університету, а в 1979-1980 роках здійснив, без перебільшення, найцікавішу справу свого життя – пройшов пішки від Владивостока до Калінінграда (а це 12 тисяч кілометрів!). Цю подорож він присвятив Московській Олімпіаді 1980 року, а за його мандрівкою слідкувало чимало засобів масової інформації всього Радянського Союзу.

– Цю подорож я здійснив у віці 37 років. А пішов для того, щоб „відключитися” від тієї радянської дійсності, яка мені на той час вже просто обридла. Я завжди не подобався владі, бо думав, говорив і писав усупереч офіційній партійній «лінії», за що КДБ постійно тримало мене «на гачку». Це сьогодні для здійснення подібної мандрівки з одного кінця величезної країни в інший достатньо лише бажання. А тоді, у 1979 році, довелося проходити кілька ідіотських процедур. Наприклад, я мав знайти людину, яка б поклала на себе відповідальність за мене. Того, що я присвячував подорож Олімпіаді, виявилося мало. Мене змусили присвятити її ще й... 40-річчю комсомолу Примор’я. Але й після цього комітет держбезпеки не хотів відпускати мене одного. Довелося шукати товариша-попутника. Щоправда, його ентузіазму вистачило лише на 650 кілометрів, бо після міста Вяземського у Хабаровському краї він зійшов з дистанції. Рухався виключно пішки, долаючи по 30-40 кілометрів за день з 30-кілограмовим рюкзаком за плечима.

Незважаючи на значну різницю у віці (на момент нашого знайомства мені було 36 років, а Юрію Михайловичу – 65), ми мали спільні погляди на чимало життєвих питань і тому, звичайно, відразу подружились. Через кілька днів я отримав запрошення від Юрія Шумицького на невеличкий дружній пікнік, який відбувся у лісі на північно-східній околиці Петропавловська.

З-поміж інших його учасників був і 71-річний журналіст Михайло Якович Жилін. Дізнавшись, що я приїхав із Чернігова, він відразу згадав, що в Кіївському інституті журналістики навчався разом з Валентиною Хоменко з Чернігова, і попросив передати їй привіт. Вже повернувшись додому, я з’ясував, що Хоменко – це дівоче прізвище відомої чернігівської журналістки Валентини Будко, і передав їй привіт з далекої Камчатки.

2 листопада, напередодні відльоту з Камчатки на материк, на крайовому радіо в авторській програмі Юрія Шумицького „Діалог” прозвучало його інтерв’ю зі мною. Воно тривало 40 хвилин і, вважаю, було одним з кращих інтерв’ю за весь час моїх подорожей. Насамперед тому, що між собою спілкувалися не просто два журналісти, а й два мандрівника-однодумці. Коли ми прощалися, Юрій Михайлович висловив велике бажання приїхати колись у Чернігів.

- Можливо, вдасться розшукати когось із далеких родичів. Та й просто хочеться відвідати рідне місто свого діда. Адже звідти почалося моє родове „коріння”...

Нащадок Тараса Шевченка на Камчатці

Як відомо, у Т. Г. Шевченка дітей не було. Але був молодший брат Йосип, який продовжив рід. І в Єлізово (місто за 30 км від Петропавловська-Камчатського) живе його праправнук – Андрій Лисенко. Народився він у 1974 році в м. Дунаєвці Хмельницької області. Батько Андрія – Віталій Трохимович Лисенко – був військовим, служив у ракетних військах. До 1989 р. жили у Києві, потім батька перевели в Хабаровськ, а через три роки – в Єлізове, де Віталій Трохимович був призначений військовим комісаром Єлізовського району. Андрій Лисенко – майор міліції, командир роти ДПС. Живе в Єлізовому разом з дружиною Людмилою, донькою Яною (2004 року народження) і таксою Алісою.

З Андрієм Лисенком мене познайомив Валентин Макарович Пилипчук. Разом з ним ми й поїхали в гості до Лисенків. Із інтерв’ю з Андрієм:

– Я з дитинства знав, що є нащадком роду Тараса Шевченка. Коли навчався у Києві в школі № 168, вчителі не вірили, що я – нащадок Шевченка. Повірили лише після того, коли приніс у школу посвідчення діда Трохима про те, що він – онук Т.Шевченка. На жаль, на могилі Кобзаря в Каневі досі не вдалося побувати. Мій дід Трохим збирав літературу про Тараса Шевченка, потім його бібліотека перейшла у спадок моєму батьку Віталію Трохимовичу. Батько сам писав вірші, здебільшого гумористичні. В Україну повертатись не буду. Із дитячих спогадів більше всього згадується Київ і Байкове кладовище, де поховано багато родичів: дід Трохим, бабуся, брат батька.

Родовід Андрія Лисенка: Тарас Шевченко – його рідний брат Йосип – дочка Йосипа Марія (після заміжжя – Лисенко) – син Марії Трохим – син Трохима Віталій – син Віталія Андрій – донька Андрія Яна (фактично прапраправнучка Тараса Шевченка). Тож кобзарський рід продовжується навіть тут, на Камчатці.

Ведмедиця Маша

Так сталось, що двічі пройшовши Якутію і Колиму (у 2006 і 2008 роках) і одного разу – Камчатку, я не побачив у живій природі жодного ведмедя, хоча ці регіони є „найведмежими” в Росії. Дізнавшись про це, Андрій Лисенко вирішив допомогти.

– Ти побачиш ведмедя. Щоправда, не в дикій природі, але й не в зоопарку. На одній з єгерських ділянок за 15 км від Єлізово живе 3-річна ведмедиця Маша. Її знайшов єгер, коли браконьєри вбили матір-ведмедицю, вигодував з соски і вона тепер живе у нього. Корм бере з рук, але її тримають на ланцюгу – звір все ж таки...

Ми поїхали з Андрієм на єгерську ділянку. Маша на той час вже залягла у барліг, але завдяки вареним креветкам вдалося виманити її на поверхню. Поласувавши креветками і попозувавши перед фотоапаратом, Маша повернулась у барліг. Тепер вже, мабуть, до весни. Так я нарешті побачив камчатського ведмедя.

Вибір транспорту і маршруту

Тим часом на Камчатці ось-ось мала початись справжня зима і мені треба було повертатись „на материк”.

Переговори мого друга-фотографа Володі Бондаренка зі своїми колишніми колегами-моряками про те, щоб я зміг дістатися Владивостока по морю на одному з вантажних суден, позитивного результату не принесли. У зв’язку з офіційною забороною брати на борт пасажирів, два з трьох капітанів нам відмовили. Третій погодився, але забажав за таку послугу 8000 рублів.

Квиток на літак до Хабаровська коштував близько 10000 рублів, до Владивостока – 13000. Але літаком я долечу за кілька годин, по морю ж навіть за сприятливої погоди можна рухатися до Владивостока 4-5 днів. Тому, зваживши всі „за” й „проти”, вирішив летіти до Хабаровська, а звідти за два дні можна автостопом досягти „столиці” Приморського краю.

В передостанній день перебування у Петропавловську-Камчатському разом з Валентином Пилипчуком здійснили прощальну прогулянку по місту. Для нього вона також була останньою, адже через кілька тижнів Макарович мав назавжди залишити цей край світу. Побували на півострові Завойко (на цьому півострові, названому на честь адмірала-українця, знаходиться однойменний мікрорайон Петропавловська, в якому мешкають здебільшого військові), піднялись на Мішенну і Нікольську сопки.

Погода у цей день була теплою і сонячною, але з південного заходу на Камчатку вже насувався потужний циклон, який, щоправда, очікувався через кілька годин після того, як я мав вилетіти у Хабаровськ. Того ж вечора склав особистий план-графік повернення додому. Згідно з ним на зворотньому шляху мав відвідати Владивосток, Хабаровськ, Південний Байкал, Кизил, Абакан, Красноярськ, Омськ і Курган.

Ще готуючись до подорожі і розробляючи маршрут, я взагалі не планував відвідання Тиви (Кизил) і Хакасії (Абакан). Але на Камчатці, поглянувши на карту, зрозумів, що побувавши там, залишу для себе лише одну „білу пляму” в азійській частині Росії – Чукотку. Тому й вирішив завернути у непізнані досі Тиву і Хакасію. А повернутися у Чернігів розраховував орієнтовно 7 грудня.

Камчатські цікавинки

І наостанок розповім про кілька камчатських „цікавинок”.

Як відомо, на Камчатці немає плазуючих і земноводних тварин. Точніше, не було до зовсім недавнього часу. Невідомо, яким чином на півострів потрапили ікринки жаб і як вони опинилися у теплій водоймі Петропавловської ТЕЦ. Але з ікринок вилупилися сотні цих земноводних і успішно розплодились у незамерзаючій водоймі. На сьогодні це місце – єдине на Камчатці, де можна побачити (звичайно, влітку) зелених жаб і почути їх голосне квакання.

Петропавловськ-Камчатський знаходиться в досить активній сейсмічній зоні, землетруси і виверження вулканів тут – звична річ. У місті побудований лише один „хмарочос” заввишки у 16 поверхів (за експериментальною технологією). У багатьох же будинках та інших спорудах Петропавловська можна побачити сіньо-червоні таблички з написом – „При землетрусі найбільш небезпечне місце”. Тобто, якщо раптом сильно трусоне, бажано стати саме туди (під балки, дверні та віконні отвори та інші відносно рятівні місця).

І хоча руйнівних землетрусів за без малого 270 років свого існування місто не знало, але вони можуть бути. Щоб вчасно попередити населення про їх наближення, в Петропавловську діє Інститут вулканології і сейсмології.

Місцеве „Камчатське” пиво випускається в оригінальній тарі – пластикових пляшках ємністю 0,6 літра. На смак же воно нагадує колишнє „Ніжинське”. Цікаво, що в одному з пивних кіосків Петропавловська я побачив ... „Чернігівське”, і коштувало воно майже удвічі дешевше місцевого.

Прощавай, Камчатко!

3 листопада, 128-й день подорожі. Зранку, ще до схід сонця, Валентин Пилипчук провів мене в Єлізово, в аеропорт. 51 день перебування у Камчатському краї (з них 23 дні у Петропавловську-Камчатському і 14 днів – на Командорських островах) залишились в історії і у моїх щоденникових записах.

Чи побачу ще колись цю надзичайно красиву землю? Не знаю. Але пам’ять про Камчатку залишиться назавжди. Приємна пам’ять про Авачинський вулкан і Бистринський природний парк, про Нижньо-Камчатський острог і Командори, про гостинних і благодушних камчадалів та про камчатських українців.

І тому, коли шасі літака „Ту-154” відірвалися від злітної смуги і в ілюмінаторі востаннє побачив Камчатку, зникаючу в густій білій пелені наступаючого циклону, згадались слова поета Валерія Сергєєва:

Самолёт покружит над Камчаткой
И уйдёт на запад сквозь туман. 
Навсегда останется загадкой 
В небеса нацеленный вулкан…