2 0 0 4
І пам'ятай – це навічно. Завжди знайдеться обличчя, на яке можна наступити чоботом...Суцільний світ терору і торжества. І чим сильнішою ставатиме Партія, тим менше в неї буде терпимості, А слабкість опозиції мимоволі посилить жорстокість деспотизму. Завжди в наших руках буде інакодумець, що кричить від болю, зламаний і зневажений, кається врешті решт; рятуючи його від самого себе, ми доведем його до того, що він добровільно, з власного вибору, приповзе до наших ніг. От світ, який ми створюємо..."
Дж. Оруел, "1984".
Автор застерігає допитливого читача, що дія фантастичної антиутопії “2004” відбувається у вигаданій східноєвропейській країні, схожій на ті, що утворилися на посттоталітарному просторі. Задля зручності дійовим особам надані українські псевдоніми. Будь-які схожості портретних, особистісних, політтехнологічних та інших ознак з вітчизняними реаліями можуть бути лише цілковитою випадковістю, яка наперед засмучує.
1. Оранжевий колір службових номерів його автомобіля вже не раз виручав на цій дорозі, останнім часом помітно переобтяженій постами контролюючих служб. Ті швидко відстежили намагання селян потрапити на столичні ринки простішим, як видавалося, шляхом. Адже віднедавна, розповідав Миколі водій, кількість супровідних паперів на вирощене при садибі зросла чи не вдвічі, і головне, ніхто навіть з його метких родичів не міг з'ясувати повного, достатнього переліку. А відсутність бодай одного документа чи печатки, залежно від настрою перевіряючих, могла тягнути навіть конфіскацію овочів чи штрафмайданчик.
- А розцінки старі? – відразу по суті підтримав розмову Микола.
- Ото ж бо і воно, - похмуро скосив око Петро. Дещо молодший від Мовляна, був сухорлявішим, жилавим, та й волосся мав напівсиве. Хоча на телеекрані, як іноді професійно прикидав Микола, виразне смагляве обличчя колишнього десантника виглядало б переконливіше багатьох інших. “Хто на що вчився”, - спокійно відмів колись напівсерйозно висловлену пропозицію шефа Петро. Зараз же він, схоже, дещо нервував.
- Брат каже, останній раз замість десятки “франка” виставили. І не поторгуєшся – система…
-Так отож, - сказав Микола. Його меланхолійна посмішка, знайома ще не так давно вельми широкій аудиторії, стала силуваною. – Кхе-км… - супив густі брови, глянув – скоса – на узбіччя, де знов з’явилися характерні вайлуваті постаті в одностроях. Втім, сріблястий “Ніссан”, котрий тішив Мовляна неземною довершеністю ліній та не менш космічним рівнем електроніки в салоні, ці служби і не мислили зупиняти. Власне, на сигнали від машин, відзначених якимись там блакитними номерами, Петро міг і сам демонстративно не зреагувати, хоча й отримував потім прочуханки. Але й він плавно загальмував, коли вже в місті ними зацікавився патруль “Гідри”. Ці якраз полювали на елітну техніку і були запрограмовано непередбачувані – розумна примха Гаранта.
Петро віддав пачку різнобарвних листків майже двометровому, суціль в чорному гевалу. Коротко зміряли один одного поглядами: один – з-під маски, другий – з-під заламаної брови.
- Вийдіть з машини, - коротко наказав офіцер.
- Спішу, командир, - білозубо усміхнувся Петро.
Ошалів він, чи що, подумав Микола. Стримано позирнув на кількох спецназівців, що зануджено тупцялися біля звіроподібного «Хаммера» з добре відомою водіям емблемою та номерами кольору свіжої крові. Вчинений Петром опір, а саме так трактували належні відомчі приписи, міг негайно обернутися наручниками і покладинами на асфальт, та ще й з посібником-пасажиром. Микола мав пару знайомих високопосадівців, що надбали таким чином кілька незначних травм і чимало безплідної мороки надалі. Крім показухи простакам, ощасливленим рівністю принаймні в безправності, поведінка «Гідри» мала ще й справжній серйозний сенс. Жодна фінансова чи рангова висота не могла захистити від волі Гаранта, хай і висловленій, як подейкували, застільно. «Хай відчувають, де живуть», - згадав Микола одну з версій доленосного побажання.
Чорний, як не дивно, теж посміхнувся.
- А пішки квапитись не хочеш? – добродушно звідався.
- Так за віщо?
Тут вже офіцер засміявся цілком природно.
- Та скільки вгодно, - чіпко глянув на авто, перегорнув документи. – Так, це у вас є, це теж буде… Спецсигнал переоформлений і відтестований, ти бач… Ага! Акт сертифікації іномарки де?
- Так он же копія з «мокрою» печаткою, - здивувався Петро.
- А потрібен ще один, зелененький такий, з голограмою, - терпляче пояснив чорний. – Всі автомобілі світових фірм, зібрані за межами метрополії, підлягають додатковій сертифікації в експертному бюро ДАІ, постанова номер… від… - завчено процитував.
- Два тижні тому, - сумно сказав Петро.
- А незнання, бач, не звільняє, - лагідно відповів офіцер. – Отже, машина негайно вилучається з експлуатації, ставиться на спецстоянку… Ну, евакуатор, охорону десь на тиждень, поки сертифікують, оплатите потім, так тому й бути, - дістав мобільник.
- Так евакуатор нащо? – розгубився Петро.
- Для безпеки. Машина не досліджена вітчизняними фахівцями, мало чого.
- Але ж, командир! Це чистий японець! – дійшло раптом водію.
- Не може бути, - пробурмотів чорний, зацікавлено гортаючи спішно простягнутий Петром техпаспорт, і на обличчі його, доволі молодому, вперше з’явилося щось людське.
… - Кхе-кгм, - єдине, що зронив Микола, коли “Ніссан”, надолужуючи згайноване, почав нарешті втискати його спину в шкіряні округлості сидіння. Петро, який добре знав відтінки кашлю шефа, трохи напружився. Але зиркнув безжурно. “Сучого сина стерво”, - повагом проказав подумки схвальну батькову лайку Микола. Він вже почав розслаблятись після чергового зіткання з байдужою до безглуздя, абсурдною в більшості проявів силою, що запанувала останнім часом практично повсюдно. Абсурдною для невтаємничених, подумав Микола. А ти ж ніби… Мерзлякувато ворухнув плечима, яскраві сірі очі потемніли. Але клімат-контроль в салоні працював бездоганно, сонце все ясніше виглядало крізь пасма туману, і нарешті з’явилася велика Ріка і колеса зашелестіли таким любим його серцю мостом… Та попереду Микола раптом побачив не звичне інженерне диво – струнку, архітектурно досконалу вежу. Назустріч йому зводився, вивершувався з темних захололих вод гігантський багатоокий кракен, витягував, надлюдськи силкуючись, з невіданих глибин довжелезні, відбруючі від напруги, захланності мацаки… Микола трохи зблід. Покрутив головою, ніби заново роздивляючись прямокутні отвори при вершині конструкції, тугі сталеві скрутні розтяжок-канатів, надійно заглиблені в бетон.
Він узвичаєно вийшов з авто за кількасот метрів до воріт – розім’ятись, подихати. Йшов, розглядаючи навсібіч, ніби й не вчора минав той же старої брунатної цегли, вивіреної, строгої кладки мур. Тільки тепер побачив і тріщинки, й дощові, десятиліттями роблені прогалини в темному, скам’янілому масиві, вишмугляному вітрами і негодою. Різко, чужорідно забіліли на древній стіні клапті агітаційних плакатів, змертвілі рештки минулих виборів. І Микола звичним репортерським оком занотував, що ревність комунальників була вибірковою. Хоча й нелегко розправлятись з добротно наклеєними листами, але два портрети, лише здогадувано – чоловічий і жіночий, достату вигризені, знищені геть, і сліди на цеглі вказували на застосування їдких доволі хімікалій. Зате інша пара, сивочолий прищулений поборник соціальних злагод та його запекло-прогресивна антагоністка з посмішкою, мов м’ясний кавалок, відбулися легким розшарпуванням і залишались, загалом, пізнаваними. Микола, який не раз спілкувався з цими особами в студії, та й поза нею, замислено притишив ходу, вкотре дивуючись різницею між тим, що є насправді, і тим, чим так охота видаватись. І стрепенувся, відкривши для себе, що цегляне мурування захищає, і, як з’ясувалось, надійно, давній цвинтар. Він помітив це лише завдяки високому зросту, а, підвівшись навшпиньки, зміг розгледіти похилені кам’яні, іноді зі сліпими фігурами обеліски, розрослі, здичавілі кущі, вкриті жухлою рудою паддю алеї… Гостре, вироблене десятиліттями похвилинно розрахованої праці відчуття часу підказало – пора поспішити.
Перейшов вулицю, оглянувся. Виразно помітні плями від тих двох знищених облич темніли на стіні, мов вікна у ні від кого вже не залежний простір за муром.
Струснув головою, повертаючись до буденності, але уява, спромогу якої знав мало хто чужий, а сам він все життя стримував, таки справді розбурхалася. Микола дивився на легкі пасма туману, що поволі піднімалися навколо висотного громаддя, прозваного в народі “фломастером”, і враз побачив середньовічну башту-донжон, конічний тьмяний свинцевий дах. Неоковирний довгобуд фасаду, пруття іржавіючої арматури та масив неохайно припасованих блоків обернулися наїжаченим зброєю бастіоном… Микола стиха лайнувся, прискорив ходу. Він знав, що непередбачувана затримка може виникнути на одному з рівнів допуску. Лише основних постів безпеки було три, та ще, як завжди невчасно, в несподіваних місцях виникали мобільні, найприскіпливіші. Сержанти та прапорщики в синіх, чорних камуфляжних уніформах з нашивками розмежованих охоронних відомств, дуже полюбляли виявити промахи один одного. Кожен рівень вимагав кодованих карток, змінних або одноразових талонів, вкладишів до посвідчення. Все це постійно вдосконалювалося. І не дивно, що відділ режиму вже займав два поверхи, потіснивши сусідів. Звісно, не розлогий євроофіс представництва податкової служби, а заморочену бухгалтерію.
Знехотя прокручував ці речі, мов затерту касету, стоячи у вестибюлі, що йому особисто нагадував дивного покруча залізничного вокзалу з єгипетською пірамідою. Принаймні, так завжди видавалося Мовляну. Старший прапорщик і молодший сержант одночасно, з мобільника і службового, з’ясовували якісь невідповідності в Миколиному документі. “Комп’ютерний збій, - зрозумів їх балачку. – Ще кілька хвилин”.
Ідіотизм можна подолати виключно шляхом ревного звикання, подумав Мовлян. Розглядав, по-пташиному повертаючи голову, переконливу, з барельєфними гербом і прапором вивіску. “Загальнонаціональний Державний Електронний Центр”. Безіменних авторів словесного новоутворення виправдовували хіба вкрай стислі строки безлічі перемін, що сталися після виборів. Нового Жовтневого перевороту, як це називають переможені, ЖП. Микола таки знайшов потрібний ракурс і вдоволено хмикнув.
Застосована технологія залишалася невідомою, як і народний умілець, але під певними кутами зору, з різних, залежно від освітлення, точок чимало людей мигцем бачили схожий на голограму грецький символ “p”. Мовлян нарешті пересвідчився, що це, по-перше, не легенда. А по-друге, що символ розташований цілком гармонійно по відношенню до виділеної золотом абревіатури.
- Пане перший віце-президенте, - упрілий старший прапорщик майже зумів опанувати стійку “струнко” і, от диво, звертався державною мовою, - вибачте, згідно інструкції мусили… Проходьте, прошу…
Секретарка глянула трохи наполохано – запізнення Мовляна принаймні на пару хвилин були неабиякою рідкістю. Микола похмуро привітався, хутко пройшов до себе. Черговий раз дратували футбольні розміри кабінету. Він звик працювати в гранично функціональних закутках і щось подібне обладнав навколо монументального письмового столу. Численні монітори, дисплеї, великі й малі переглядові екрани створювали майже замкнутий простір. Замкнутий на нього, як і бджолина робота групи журналістів, не рахуючи, звісно, обслуги. Микола досі не міг втямити, як це в титанічній вежі, де гніздилися півсотні служб і більше тисячі співробітників, реальний продукт створювали два-три десятки чоловік, тиснучись у всіляких комірках і пристосованих приміщеннях.
І зараз цей кінцевий продукт у вигляді папок, дисків та дискет в ідеальному порядку лежав на робочій поверхні – тій ділянці письмового столу, де Мовлян довго й терпляче привчав референта розміщувати все належне. Микола глянув на годинник, хоча завжди міг назвати час з точністю до двох-трьох хвилин. Дехто з цього приводу заходив у заклад, але бажаючих швидко меншало всюди, куди він приходив працювати.
- Отже, час, - проказав замислено. – Оперативна пауза майже вичерпана… До справи.
Гнучко сковзнув у крісло, навис над матеріалами. Рухи стали плавними і точними, риси обличчя ледь загострилися. Спалахнули відразу кілька екранів. Невдовзі почнуть виходити в ефір денні новини провідних телеканалів, і, в обумовлений суворою технологією момент, всі вони повинні отримати набір готових репортажів, коментарів, звітів, які й складатимуть основу кожного випуску, а нерідко й весь. Чим далі, тим наполегливіше підбірки ЗДЕЦ, про обов’язковість яких ніхто ніби й не нагадував, витискували власну інформацію цілком, звісно, незалежних структур. Навіть подієві ексклюзиви їх метких репортерів, добре знайомих Миколі, виходили в найглухіший час. Вже випадало, коли всі ці “Факти”, “Репортери”, “Вісті” та інші відрізнялися хіба ведучими, оформленням студій та прогнозом погоди.
І все це йшло через нього. Саме Мовлянова віза, хоч і невидима, визначала інформаційний імідж кожного дня.
Микола пробіг довгими сильними пальцями по клавіатурі, уважно вдивляючись в окремо виділений комп’ютером перелік сюжетів і їх дійових осіб. Звірив з невеликим списком на іншому моніторі. Хмикнув, натис клавішу.
- Слухай, Денисе, - сказав, не відповівши на вітання керівника випуску. – Номер третій, репортаж з отого хутора…
- Зрозумів, - квапливо озвався той. Хутором Мовлян назвав один з обласних центрів.
- Це – не подія, - повільно проказав Микола.
- Зняв, - після короткої заминки доповів Денис. Микола похмуро посміхнувся. Нічого, і цей швидко звикся. Шкода, що випускових часто змінюють, але перший віце-президент добре розумів, що за тим стоїть.
- Далі, - продовжував. – Номер шостий, інтерв’ю з губернатором… - не чекаючи реакцій Дениса, чітко вимовив:
- Це – не особа.
- Та його ж місяць як призначили, - вирвалося в молодшого колеги. Микола ледь ворухнув бровою. Його мало турбувала емоційність Дениса, обітреться. Але всі службові переговори записувалися, і ті, кому слід, могли звернути увагу. А це вже хлопцю ні до чого.
- Підбери щось рівноцінне з відповідним хронометражем і зашли мені, - коротко розпорядився, хоча потреби в цьому і не було. Теж мені, зняли обласного вождя. Він уже відстежив, що ротація кадрів набирає обертів на всіх рівнях, і головна її ознака – непередбачуваність. Ніхто не мусив бути певним ні в чому – ще один наслідок ЖП. Микола криво посміхнувся, потер сильно щоку. Перейшов до офіційних повідомлень. Не так давно, після виснажливої боротьби, він домігся дозволу дещо олюднювати цей канцелярит, принаймні, правити малограмотні звороти. З державною мовою в чиновників ставало дедалі гірше.
- Так, так, - пробурмотів. – Ого! Конституційний Суд… - похопившись, далі читав очима. Варто було чекати, але щоб аж отак… Справді, КС підтвердив правочинність урядового декрету, що всі зміни законів та постанов виконавчої влади можуть мати зворотню силу, якщо стосуються регуляторно-економічної діяльності Кабінету Міністрів і відповідають інтересам державного бюджету та вітчизняного виробника. До власне рішення Конституційного Суду докладалися відгуки керівників відомств контрольно-фіскального спрямування, які гаряче схвалювали новаторський підхід інстанцій вищої справедливості та порівняно стримано позначали нові можливості, які відкриватимуться для їх служб. І, звісна річ, загального блага. Микола замислено похитав головою. Миттєво прорахував, скільки нових вразливих місць з’являється у будь-якого бізнесу. Щоправда, з певного часу він не мав у ньому особистої частки, але знався аж надто добре. Спохмурнів. Продовжував роботу; переглянувши черговий запис, натис кнопку спікерфону:
- Володимире Артемовичу… - коли Мовлян звертався по батькові, підлеглих це не дуже тішило. – Цей ваш власкор.. Репортаж з мітингу трудового колективу на підтримку реверсу нафтогону… Так не роблять. Робітник читає настільки відверто… Ні, це брак, - перебив. – Знімаємо. Так, шукайте – на вечір це обов’язково.
Поступово напруга спадала. Миколі стало часу пройтися текстами кореспондентів, багато з яких уявляли себе неабиякими майстрами і до правок – переважно скорочень – ставилися болісно. Та ще й чиїх, чужинця, вискочня. Мовлян цим переймався мало. Як він і чекав, не обійшлося без дзвінків ображених. Щоправда, їх було значно менше, ніж ще місяць тому.
- Так. Ні… Ні, виріжте згідно моїх поправок. Ну, перечитайте, чому ж, встигнете… Все, все, - і, вже кладучи трубку, не стримався:
- Я не можу опускатися до ваших творчих висот.
Сидів він майже боком до дверей, розвернувшись до чергового дисплею, і трохи запізно помітив, що до кабінету зайшли. Микола з досадою відсторонився від екрана. Придивився, впізнав.
- Я в цей час нікого не запрошую, - сказав сухо. – До речі, секретарка через вас матиме стягнення.
- А вона вийшла кудись, - безтурботно відповіла молода жінка. Набагато живіша й симпатичніша, ніж на екрані, відзначив Микола. А оскільки між другим, виробничим, і дванадцятим, де мешкав він сам, поверхами дистанція вимірялася зовсім не геометрично, то їх знайомство так і залишалося віртуальним. Мовлян зітхнув, усвідомивши, що лякатись вона не стала і змарнувати час таки доведеться. Продовжував супитись, вичікувально розглядати одну з помітних економічних оглядачів Центру. Втім, популярність і неабияка професійність, відразу в свій час відзначена Мовляном, мало цікавила безпосередніх керівників Олени, заклопотаних просуванням своїх і чужих протеже. Деякий період Микола не бачив її коментарів, зате набрався мороки з двома красунями, цілковито неспроможними в ефірі. Він, взагалі-то, твердо тримався лінії невтручання в кадрові інсинуації, доки це не вадило справі. Але, виявивши, що Олена не вмерла й не виїхала, а просто відсунута на задвірки, зробив деякі кроки – ефективні настільки ж, наскільки були неочікуваними.
- Миколо Андрійовичу… - журналістка маленькими кроками перетинала футбольне поле кабінету. Мовлян, попри весь свій інтелект, грубо помилявся. Олена була дуже налякана, і то вже вдруге. Перший, справжній жах вона пережила десь місяць тому, коли раптом осягнула, що всі її фахові знання, і досвід, і повага аудиторії, і такі-сякі знайомства з більш-менш сильними світу цього – все стає примарним, мов у тихому сні, перед примітивними дівчатками і пошепки названими їй іменами тих, хто… Вона ще якось борсалась, але кошмар не минав, її спокійно, без жодних пояснень прибрали з ефіру, приставили до роботи, яку й технічною було не назвати. Найгірше, що крім телебачення вона нічого не вміла й не знала. Затиснута стресом, кволо ще когось шукала, але мобільники швидко перестали відповідати. Подружки обережно розминалися в лунких коридорах. І раптом щось сталося. Помітно перекошені керівники без жодних пояснень повернули все назад. Деякий час Олена наївно думала, що без неї таки не змогли обійтись, зважили на рівень передач… Потім подружки, знову щирі й дуже заінтриговані, визнали, хто втрутився. Просвітивши Олену і намилувавшись її розгубленістю, вони заздрісно зробили свої, хоч і геть невірні, висновки і почали ставитись до вчорашньої невдахи з великим пієтетом.
А вона злякалася вдруге. Бо на зміну невагомому напівмістичному стану падіння в прірву без жодних причин і підстав прийшло ясне, тверезе осмислення. Вперше за свої тридцять з невеличким літ Олена чітко усвідомила, що існує поміж незмірно могутніх, ірраціональних, байдужих до всіх її чеснот сил, здатних майже знічев’я, бавлячись а чи просто з невідання, знищити все таке важливе, головне і обнадійливе в її житті. До того ж, одна з цих сил, як запевняли подруги, має до неї якийсь невідомий і тим небезпечніший інтерес. Треба віддати Олені належне – після недовгих вагань вона вирушила до печери Мінотавра. І зараз, повна ляку і невиразної надії, наближалася.
- Миколо Андрійовичу… - вона глянула, як могла жіночно. І виявила, що попри всі поширювані про Мовляна жахастики, чоловік він, швидше, привабливий. Дещо худорляве, як для широкоплечої статури, обличчя, чуттєві губи, складені в сумовиту чомусь подобу усмішки. Пряме темно
- -русе волосся майже без сивини. Але ж роздратований, Боже…
- Миколо Андрійовичу, - ніби замову повторила вона. – Ви тут таку цікаву фразу сказали…
- Я сказав, що секретарка завдячуватиме вам стягненням, - Микола відразу виявив свою демонічну сутність, про яку, звісно, анітрохи не підозрював.
- Та ні, - Олена прохально склала руки. – Про творчі висоти… До яких не можна опускатися…
В неї вже займався подих. Хтозна, чи відчув це Мовлян. Далеко не бідний на досвід з жінками, бував іноді дивовижно нечутливим, особливо до прямих сигналів. Але тут він просто схаменувся, оцінивши картинку загальним планом – знервована молода жінка стоїть перед бовдуром в кріслі. Рухаючись швидко й легко, як для свого зросту, він вийшов назустріч, чемно провів Олену присісти. Дужа, суха і тепла долоня, - завмираючи, відчула вона.
- А ви взяли й спустилися, - вже миролюбно сказав Микола. – Щоб саме цю проблему обговорити. Чи ні?
- Взагалі-то я… піднялася, - тихо сказала Олена.
- Над собою? Обставинами? Чи цими… лідерами з “Вістей”? – розмовляти душевно Миколі все-таки було ніколи. Олена знову розгубилася.
- Я не знаю… Як і завдячувати… Адже…
- Постривайте, постривайте, - перебив її Микола дуже схожим голосом відомого пародиста. – Я вас зараз перерву. А то ви така львиця, свого не упустите. А врятування – справа рук потопляючого. Бо будуть заходи примінені. Біг по пересічній місцевості, словом…
Олена закліпала очима, але зрозуміла відразу.
- І це все в новинах? Іноді чую, але щоб стільки…
- А це я назбирав протягом тижня, - благодушно повідомив Мовлян. – І оскільки у вас таких перлів ніколи не було і ніколи не буде… Облиште нервувати. Працюйте. Все.
Він досить неввічливо підсунув до себе невеличку теку і почав гортати папери. Олена тихенько піднялась і рушила до виходу, кинувши по дорозі кілька поглядів. Так дивитися в схожих випадках її навчали подруги, але зараз вийшло само собою і, власне, щиро. Останній погляд Микола - цілком випадково – піймав. Олена завмерла з напіврозтуленим ротом, нажахано чуючи, як її серце вистукує на весь кабінет. Була несподівана для обох пауза. Потім Микола повільно відвів очі, а такі знайомі тепер губи стислися в ретельно загоєний шрам. І, тихенько закриваючи за собою двері, Олена раптом спиною відчула холодну, крижану достоту пустку, що владно облягала цього незрозумілого чоловіка.
* * *
А в зовсім іншому, набагато розкішнішому, кабінеті, де кількість золота, коштовного дерева і екзотичної шкіри, схоже, пригнічувала творчий задум дизайнера, на той час теж спілкувалися двоє, старший і молодший. Щось вовче постійно просковзувало у бездоганній, облагороджуваній кращими європейськими модельєрами та косметологами, зовнішності молодшого. І не менш постійна тінь підозріливості лежала на западаючих щоках і характерних носогубних складках старшого.
- Так, а він, е… підійде? – пожувавши губами, старший нарешті поставив очікуване питання. І молодший звично, докладно й аргументовано, почав пояснювати. Зводилось до того, що кандидат ніколи не мав стосунків з опозицією, зациклений на своїй роботі, а що сім’я живе з бізнесу і глибоко в нього встрягла, то все контрольовано.
- Але ж він розлучений, - виявив несподівану, аж небезпечну обізнаність старший.
Виникла навіть майже непомітна запинка. Потім молодший так само зважено і спокійно продовжив, що так, дійсно, він і мав на увазі сім’ю, що живе окремо, але кандидат гостро зацікавлений у її добробуті, хоч від участі в справі й дивідендах повністю відсторонився.
- Ага, дурень, - порозуміло сказав старший. – Благородний, бач… Ну, такого можна. А… щоб без фокусів? Перевірити треба. Весь він такий правильний, бля..
- Перевіримо, - без посмішки сказав молодший.
2. Микола заціпеніло дивився в двері, які відокремили його від несподіваної жінки. Нарешті перевів погляд на машинально відкриту теку і відразу занурив довгі чутливі пальці в завихрення над скронею. “Асана контакту з космосом”, - усміхалися ті, хто добре знав цей жест. Секретарка ж досі трактувала його дещо однобічно і зовсім спала з лиця, коли зайшла на виклик.
- Давно чекає? – сухо спитав Мовлян.
- Рівно з дванадцяти, - відповіла чітко. – Як призначено.
- Чому ж не доповіли? – напрочуд мирно поцікавився він. Секретарка округлила очі, помітно оживаючи.
- Таж у вас дама… І попередила, що суто особисте питання. Невже…
- Добре, просіть, - махнув рукою Микола. Дещо розвеселився. Звісно, інакше б ця… Олена?.. ніяк до нього не втрапила. Так, Олена… Він глянув на таймер комп’ютера і знову відчув прикрість, що змушений бути неточним.
Хоча юнак, який завмер на краєчку крісла в приймальній, ладен був чекати хоч до наступного ранку. Він геть не відчував часу, відтоді як переступив поріг захованої вершиною в хмарах циклопічної споруди. Насправді то були залишки туману, що піднімався і дедалі більше відкривав прихованого. Допотопні кондиціонери чи забиті фанерою гнізда замість них; руїна недобудованого центрального входу, мов рештки викопного дохристиянського капища… Але юнак відчував себе саме в храмі, особливо під склепіннями вестибюлю, які одразу нагадали йому бачені на відео огроми святилища в Римі. Миколі, який бував у соборі Святого Петра не раз, таке, звісно, й на думку б не спало. Юнак, одначе, пересувався серед облицьованих каменем архітектурних надмірностей, не відчуваючи ніг. Особливо вразила його ритуальна точність на постах пропуску, вправні дії сержантів і прапорщиків, які швидко перебирали пачку виданих йому пропускних документів, робили відмітки, просічки, голографічні наклейки і ввічливо, але твердо спрямовували далі. І навіть відверта байдужість і тяганина численних клерків відділу режиму та управління кадрів і нескінченність їх коридорів не остудили юнака. Адже він уже опинився в зоряному вертепі своєї мрії, і все навколо, немов після доброї дози у непитущої людини, видавалося важливим, значущим і піднесеним. Хоча, як добре розуміли клерки, йшлося всього-навсього про підготовку первинної підбірки документів для кадрового перепризначення у якомусь захлюпаному регіоні. Щоправда, один, досвідченіший і надто знудьгований, перечитуючи стандартні роздруковки, таки звернув увагу, що йдеться про місто, яке відіграло певну роль у біографії одного з небожителів – коли за небо сприймати дванадцятий поверх. Висновок він зробив найбанальніший і, бажаючи підкреслити свою втаємниченість, легенько підморгнув юнаку:
- Працює земляцтво, чи не так?
Чекав він щонайбільше ледь загадкової або поблажливої, залежно від обізнаності новачка, посмішки. Натомість юнак страшенно розгубився, побачивши якусь провокацію. Чи навіть пастку з ознаками корупційних дій, про які повсюдно гомоніла електронна преса. Його виправдувальне белькотіння клерка спершу розсмішило, а потім вже й почало лякати. Прослухають запис нашої бесіди, а потім знічев’я почнуть копати, і хто ж крайній? Тому клерк, не озвавшись більше й словом, квапливо підготував доручені йому додатки до особової справи новоспеченого, але, що істотно, не затвердженого ще власкора. І, ледве дочекавшись останніх шарудінь і попискувань принтера, тицьнув розбухлу на очах папку кандидату.
Отож юнак нарешті опинився у приймальній першого віце-президента ЗДЕЦ, куди поспішив задовго до названого часу. Перейнятий радісним хвилюванням, він, однак, добре пам’ятав втовкмачене нечисленними тутешніми знайомими і ще менш численними доброзичливцями з обласного телебачення. Все там тепер вирішує Перший - торочили вони. Але ж є ще один віце, та й, зрештою, президент, - відказували інші компетентні співрозмовники. Особливо змістовними ці розмови ставали за чаркою. Не розказуйте, інший віце опікає загальні питання. Ні, оргпитання теж. Так, але творчі кадри підписує виключно той, наш. Який він наш, чотири роки вчився і два працював. І не приїздив ніколи. А я знаю, чому… Перестань, в тебе вічно одне на умі.
Словом, юнак хвилювався і починав уже й нервувати. Особливо турбував загадковий натяк високопоставленого, з усього видно, чиновника відділу режиму і його ж багатозначне мовчання потім. Я, здається, вичерпно пояснив… Ні ж, промовчав. А може… Юнак трохи зблід, як завжди, коли надихався складним журналістським дослідженням. Гарячковим версіям, які притьмом заснувалися в його голові, могли б позаздрити й старі майстри детективного жанру, не кажучи про всіляких марнотних одноденок під гострим маринадом. Таки справді талант, подумав цієї миті Мовлян, закриваючи теку. Легко підвівся назустріч.
Юнак, мов уві сні, побачив недбалий жест секретарки. Високі двері відкрилися, Перший вже виходив з-за столу, а кабінет виявився небачено довгим, і юнак, ледь не спотикаючись, заспішив, потерпаючи від негаданої незручності. Розтягнув губи в безглуздій посмішці, непевно простягаючи руку… З великим запізненням йому дійшов зміст слів, гучно і грубо сказаних ніби навперейми:
- І якого дідька ти сюди прийшов?
Юнак застиг. Миколі довелося подолати більшу частину килима, доки той засвідчив якісь ознаки життя: “А… ва…” – “Та ходім уже”, - буркнув Мовлян, плеснувши по спині, як ото роблять, коли людина поперхнулася. Юнак слухняно подибав до гостьових крісел, налякано позираючи збоку на похмуру щелепу Першого. Микола справді був злий в цей момент, але виключно на себе. Теж мені, крутий. Але ж насправді – думав далі – виник справжнісінький римейк. Сцена чвертьвікової давнини, коли саме він, Микола, стояв перед всемогутнім тоді функціонером ЦК, і такою ж нескінченною видавалася килимова доріжка до широченного столу… Тільки кабінет, тепер Микола пригадав усе ясно, був набагато менший і скромніший, понурий сталінський стиль з неодмінними брунатними томами в шафах під стіною. Але запитали його приблизно те ж, і тільки щойно Миколі почала проявлятися глибинна сутність того звертання. В дитинстві він зачаровано спостерігав, як батько в спеціальних пластмасових коритцях робить фотографії, оцю заключну стадію, коли з неясних тіней, безликих плям дедалі упевненіше постають, набирають глибини і виразності рідні обличчя, точні контури давно минулих днів – і любив перебирати просто в розчині двомірні й слизькі прямокутнички уречевленого Часу. Микола зміркував, що якраз тодішня зустріч в кабінеті була для нього, зеленого журналіста, швидше двомірною, а справжню її об’ємність і значущість він побачив хіба тепер. З певним зусиллям виринувши з минулого, Микола побачив, що трохи блідий юнак доволі рівно сидить у кріслі і заворожено дивиться на нього. От довів хлопчиська, знов розсердився Мовлян. Налити йому, чи що?
- Випити можеш? – запитав.
- Я… Як усі, - задираючи голову, хутко відповів юнак.
- Алкоголік, значить, - хмикнув Микола. Повернувся на своє місце, почав гортати таки вручену майбутнім власкором папку. Гадав, що таким часом дає час юнаку оговтатись. А той, знову помітно збліднувши, лихоманково перебирав цілком фантастичні варіанти, яким чином і під яким кутом деякі його холостяцькі пригоди могли бути втілені в службові записи. В папці – згадалося – було й кілька опечатаних вкладень… Микола відсунув папери, відкинувся на спинку крісла. Він знав, та й планував заздалегідь, що найближчі півгодини в його вкрай насиченому графіку затишшя. Дедалі потішніші спогади про визначальний візит в ЦК налаштовували лірично. Штани в мене тоді були короткуваті, пригадав Мовлян. А шикарний вельветовий, по страшенному блату роздобутий піджак виявився задовгий. Зате руки з рукавів стриміли, і все не знав, куди їх подіти.
- Не сумуйте, мій друже Петренко, - меланхолійно продекламував Микола. – Алкогольні ексцеси минущі. Вічне лиш, що співала нам ненька, та окремі вірші невмирущі.
Як не дивно, юнак зреагував негайно.
- Ви… ще й вірші пишете?
- Ні, - повідомив Микола. – Просто підставив ваше прізвище. Відомий сучасний автор, хіба ж не так…
Юнак здивовано закивав, відчайдушно згадуючи відомих йому поетів. Список, надто ж сучасна його частина, виявився неприглядно коротким. Але не втерпів.
- Це, можливо, ранній Отрюх, - обережно озвався. І ще обережніше продовжив. – До речі, наголос, коли не помиляюсь, все-таки в`ірші, а не вірші`… А тоді розмір…
- Я йому передам… - мружачись, сказав Микола. З приємністю розглядав юнака, котрий, ступивши на фахові терени, відразу відчув себе людиною. Поки що із засторогами. Таким собі кріпаком. Та на все свій час.
- Авжеж, передам, - рішуче повторив. – Щоб, знаєте, на професійному грунті… Буває, щоправда, професійний грунт, а часом і професійна крига. Тоненька… - він ляснув долонею по папці. Жодних опечатаних конвертів і конвертиків Мовлян не розкривав, та й загальну інформацію практично не перечитував – що-що, а це юнак собі відмітив. І знов напружився. Але нічого лихого вимислити не встиг.
- Що ж, - буденно сказав Мовлян. – Всі, кому належить… згідно приписів… Вам підписали… - він двома пальцями тримав спеціальний бланк, де купчились щонайменше півтора десятка загонистих розчерків. Розглядав скоса. – То підпишу і я.
І в цілковитій тиші, - юнак, затамувавши подих, дослухався, як шарудить перо, - наклав коротку резолюцію.
- І… все? – знову не зміг стриматись юнак.
- Та ні, - замислено промовив Микола. – Тільки початок.
Він дивився на юнака і знову бачив себе. Двадцять п’ять років, як одна мить. Струснув головою. Юнак не міг знати і ніколи не дізнається, як Мовляну довелось докласти відчутних зусиль, щоб зрештою навкіс поставити свій автограф на доленосному папірці. Вкрай централізована система ЗДЕЦ за визначенням все менше потребувала чогось живого з периферії, хоч перший віце-президент цій неминучості й опирався. А тут промайнуло кілька сюжетів зовсім молодого стрінкера, чию щирість та якесь першозване вболівання за своїх героїв Микола просто не міг не помітити. Не кажучи про зовсім не юначу глибину. Вчорашнього студента вже запрошували деякі комерційні структури, і Мовлян діяв напрочуд швидко і жорстко – втім, для тих, хто недосить його знав. Особливих потерпань душі відносно силоміць випханого на пенсію попереднього власкора у нього чомусь не виникло.
Микола з якогось дива почав розтлумачувати новачку подальші його кроки, хоча це була вже справа незмірно дрібнішого керівника в кореспондентській мережі. Відчувши недоречність, махнув рукою:
- Гаразд, ідіть… Розпочинайте процес деградаптації.
Останнє визначення вихопилось несамохіть, від несподіваної і самому незрозумілої досади. Знавши Систему і своє місце в ній, чого вже бути дошкульним, - покартав сам себе Микола. Юнак відразу нашорошився, розкрив рота, - пролунав рятівний, здалося Мовляну, телефонний дзвінок. Він машинально натис спікерфон, замість взяти слухавку, і негайно зрозумів, що спекався дрібних роз’яснень задля розбірки серйознішої.
Бо телефонувала одна з небагатьох офіційно призначених зірок, такий собі Судомитський. Ведених ним шоу Микола органічно не терпів через постійну брехню та підтасовки, але це була не його справа. Та віднедавна Судомитського імплементували в інформаційне мовлення, і Мовлян вже не вперше мусив суттєво коригувати його надто розв’язні і, що гірше, малодоказові коментарі. Не обійшлося без розмови з тими, кому слід – зумів їх переконати. Але ж Судомитський хизувався виходами набагато вище, про що й не затримався нагадати – в своєму хамовитому стилі. Поки слововиверження тривало, Мовлян пригадав вичитаний вранці текст. Зрозумів, що жодної правки зняти не зможе. Краєм ока він бачив юнака, що напружено виструнчився в кріслі – широко відкритими очима дивився на паплюженого першого віце-президента. Цікаво, а ще більшими ці очі можуть стати? – подумав Мовлян.
- Я таких уже двох пережив, черга ваша настає, Миколо Андрійовичу! – на найвищій ноті, вже трохи видихавшись, закінчила зірка.
Це він може, меланхолійно визнав Мовлян. Згадав деяку власну інформацію. В кабінеті лунко потріскувала крижана тиша, юнак – бачив Микола – геть заціпенів. Пора.
- Я оце все думаю, пане Дмитре, - спроквола, аж лінькувато трохи, озвався нарешті Мовлян. – Прізвище ваше… Воно все-таки ко`рчі означає, чи, може, содомію?
Тиша стала ще глибша. – Судомитський перестав дихати в спікерфон. Микола, так само незворушно, лише додавши необхідної динаміки своєму поставленому баритону, коротко охарактеризував самого співрозмовника. Його творчість і своє ставлення до неї.
- Ви мене зрозуміли, пане Дмитре? – завершивши основну частину, лагідно поцікавився Мовлян. Після певної заминки він почув зовсім несподіване.
- Мабуть, таки правду казали… - ошелешено, без тіні спротиву в голосі пробурмотів Судомитський. Лунко клацнуло – кинув трубку.
- Ви щось спитати хотіли, - трохи помовчавши, Микола глянув на юнака. Той доволі швидко оговтувався, але реагував по-дитячому безпосередньо:
- Це ж треба – отак – самого Судомитського!
Мовлян знизав плечима. Власне, збирався просто ввічливо завершити прийом. Стримано відповів:
- Він відрізняється від решти?
Юнак пожвавився.
- От, до речі, саме це слово – відрізняти, відрізнитися… Мало хто задумується. А корінь же простий, звідти, з печер – різати. Зарізав суперника, отже, зумів відрізнитися – тобто, виокремитися, відбутися, продовжити свій рід…
Микола вперше глянув на нового власкора всерйоз. І раптом зрозумів, що сам підтримує це спілкування, оскільки формальна частина давно вичерпалась. Незрозуміле коїться, констатував. І відкрив ще одне – йому вперше за дуже довгий час стало просто цікаво.
- Непогана версія, - підтримав. – Хоча, гадаю, палеолітом чи навіть середньовіччям ці процеси не завершились… Раз зайшло за дефініції, - він подався вперед, - спробуйте ще раз. Життя людини – що це, по вашому? Якнайкоротше. Формула.
Розчервонілий від такої довірчої бесіди юнак навіть не підозрював, наскільки це питання справді мучило Миколу останні місяці…
Озвався зразу:
- Мабуть, краще Маркса не втнеш. Якщо одним словом – боротьба.
Микола повільно похитав головою.
- Ні.
- Заперечуєте класиків? – усміхнувся, вже майже невимушено, співрозмовник. Мовлян залишився гранично поважним.
- Заперечення має право на існування як складова діалектичного методу Гегеля, - проказав з несподіваною зовсім академічністю. – Щоправда, в мене освіта фізико-математична… - юнак знову розчахнув вії. А очі рідкісно карі, мов з пісні, - вперше придивився Микола. – Але навіть квантова механіка дотримується принципу, що заперечена теорія входить складовою до нової, більш повної.
- Так, я заперечую Маркса, - підсумував Мовлян.
Юнак почав куйовдити хвилясте волосся над скронею, але мовчав, поїдаючи поглядом Миколу.
- А ключове слово, - оцінивши його витримку, продовжував Мовлян, - коротше не буває. Вибір.
- Вибір, - неголосно повторив юнак.
І пожвавився.
- А й справді, - вибір може передбачати боротьбу, а боротьба нерідко вже позбавлена вибору…
Микола з подивом констатував, що співбесідник вже не звертає уваги на нього, поглинутий хвилею власних переживань. Пошерхли щоки, очі розгорілися глибинним напруженим вогником. Шарпнув рукою по столу за неіснуючою самопискою. Потім юнак почав акуратно кусати нігті – звичка, якої Мовлян ледве спекався років двадцять тому.
- Кхе-кгм, - позначив свою присутність.
- Вибачте, - стріпнув головою юнак. – Задумався… Знаєте, уявив собі дерево, воно ж галузки розпускає навсібіч, хіба хто зламає… А людина, виходить, крок за кроком сама, своєю волею, своїм вибором обчухрує, обтинає все, залишає одну-єдину гілку. І щойно розгалузилась – треба обрізати все, крім одного паростка… Такий собі стовбур, вузлуватий, пошрамований, голий весь – і лише насамкінці один зеленіючий листочок. Листочок – сьогоднішній день. Навіть мить…
- І кілька бруньок на завтра. Але виживе тільки одна і продовжить пагоном гілку та стовбур, - вмить перейнявшись образом, продовжив Микола.
- Що найсумніше… - юнак, схоже, ледве чув його. Переплів біліючі пальці знайомим до болю жестом. – Адже навіть лісовий пень, і той котроїсь весни з доброго дива випускає пагіння. А жодна з галузок... Жодна з відкинутих можливостей людського життя... вона вже не відросте. Бо відрізана не пилкою чи секатором. Відрізана, - майже прошепотів, - лезом часу.
Лезо Хроноса, повторив подумки Микола. Він нерідко силкувався уявити собі обличчя часу поза сільськими знаряддями та безумством Гойї. Але виникали всілякі дрібниці. Голубиний послід на сліпо сіріючих мармурових карнизах. Весняний вітер з запахом горілого листя. Маленький вихор, що тягне в небо пелюстки цвіту і шматочки розірваної записки… Загусла вода в затоці Псла, поруділі від спеки ялинки і довгі дощі, і листя каштанів, прилипле до асфальту…
- Отож, наш вибір, мов лезо часу. Незворотний, - невесело посміхнувся Микола, повертаючись до дійсності. Юнак мовчки закивав головою. Мовлян зрозумів, що він досі приголомшений власним видінням обчикриженого, однокрилого каліки з одним листочком на шмалькому вітрі. Нічогеньке дерево життя виліпив, спробував сховатись за іронію Микола. Але ж ти й сам це все гаразд розумів. І незворотність, і низку втрачених, відкинутих у ту чи іншу неминучу мить цілком імовірних, повноцінних життів.
- І не кожен момент вибору стає моментом істини, - гіркувато завершив він.
- До речі, Миколо Андрійовичу, - благально, перепрошувально глянув на нього юнак. – Ми всі так дивувалися… ви ж мали свою передачу на комерційному каналі, і огляд новин робили… Я розумію, таке підвищення… - він непевно обвів рукою неосяжне поле кабінету. – Але… Вибачте, будь ласка…
Мовлян повільно ковтнув. Потім ще раз, з зусиллям. Оце вже було занадто. І не тому, що не знав, як пояснити хлопчиську. Він не бажав до кінця пояснювати і собі самому. І це було головне. От нахаба. Закортіло поквитатися за пережите гостре відчуття безсилля. Враз схаменувся.
Став відчуженим і вишукано люб’язним, перейшов до загальних службових фраз. Помітно доросліший, ніж перед виходом на футбольне поле, власкор озвучив всі необхідні за протоколом запевнення і вдячності, може, трохи й зайве. І пішов, ледве проштовхавшись в приймальні Першого. З вловлених поглядів зрозумів, що півгодини його затримки в кабінеті стануть живильним середовищем для мінімум тижня розмов.
А Микола застиг за величезним столом, непорушний, мов сфінкс. Тихо дзижчали, лунко зойкали телефони, наполегливо блимали вогники невідкладних викликів з приймальної. Встав, підійшов до широкого – європакет – вікна. Він не дивився вниз, але нічого відрадного не міг знайти і просто ока. Простуджене, синє, в хворобливих білястих висипах небо, і годі було шукати щось живе в його безмірній площині. Микола згадав давнє і щасливе літо і вони їхали з Петром і з донькою в приношеному “Ланосі” і Микола швидко промовив: “Оксано, дивись, дивись”. Водій мельком глянув на дивну суміш дощових та купчастих хмар над вузькою приземною стьожкою неба. Дочка промовчала. А Мовлян побачив самотніх, потемнілих від холоду слоненят, що пливли крижаною синьою рікою на тлі величезних снігових урвищ, збиваючись часом докупи в пошуках прихистку.
3. – Стільки подиву в юних очах! І жаги; і палке сподівання… - Микола вкотре за цей надто довгий день здивував себе, згадавши ще один вірш того ж автора. Широко відомого, як жартували, у тісному колі тим, що ніколи, власне, не римував на тверезу голову.
- Докладуть всіх зусиль, щоб зачах цей порив і снага до змагання, - тихо закінчив Мовлян.
Силкувався пригадати. Стара німецька класика. Так, Гете, звісно, не дослівно… “Я бачив молодого вершника в сірому камзолі, що на світанку виїжджав із міських воріт. Той вершник був я сам, і я ніколи не потрапляв до того міста”. Струснув головою.
Тривали доволі звичні клопоти. Прибилася делегація представників офіційної опозиції, уповноважених постійно паплюжити з екрана рештки опозиції нелегальної. Відзвітували про використаний ефірний час, узгодили зміст подальших виступів, і Микола вже чекав, що заберуться. Натомість почали мляво насідати з натяками про мізерність виплачуваних ЗДЕЦ гонорарів. Мовлян сухо посміхався. Звичайно, гонорари, тому ж, скажімо, Судомитському, бували і на порядок, і на два вищими. Але якщо є контингент, згодний упрівати і за звичні тридцять, гм, умовних одиниць, то нащо витрачатися. Розмова кволо тупцяла по колу, доки Микола, трохи розізлившись, натякнув, що, зрештою, основну платню гості отримують зовсім з інших рук.
Мовлян знав, що така відвертість, навіть виявлена новою глибокою мовою, дедалі поширенішою в верхах, просто-напросто небезпечна. Знали це й співрозмовники, як і про систему тотального прослуховування в усіх службових кабінетах. Але вони розцінили необачність першого віце-президента як нове розширення його повноважень, право на деяку самостійну гру. Та й чутки… І, дещо змінившись обличчями, постарались поховати хистку тему під купою загальних фраз. Потяглися до дверей.
Чого це мене понесло, стомлено подумав Мовлян. Він справді досконало знав всі тонкощі подібних переговорів, задіяні на різних рівнях механізми, і легко міг трохи пізніше завершити бесіду вигідним йому чином. Непрофесійно, згудив себе Микола.
Але оговтатись і поміркувати над причинами скоєного так і не вдалося. Бо в кабінет уже прослизав, ледь-ледь, щілиною прочинивши двері, ще один громадський діяч. Автор пари книжечок для дітей і збірки віршів для дорослих, однаково малозрозумілих читачу будь-якого віку. Лауреат десятків премій, від містечкових і регіональних до нікому не відомих міжнародних. А головне, після банальної автокатастрофи з керівником Національної спілки письменників цей поет, прозаїк, журналіст виконував його обов’язки. Правда, остаточного рішення, знав Микола, там, де треба, ще не прийняли. Тим-то енергійний, хоч і підстаркуватий, пошукувач раніше немислимої для нього посади метушився. Зокрема, прагнув потрапити на основні канали телебачення, куди шлях торувався виключно через ЗДЕЦ.
- Прошу, прошу, пане Дзюбрику, - поквапив Мовлян. Помітив, що відвідувач застиг біля дверей, запитально вивертаючи шию. Але з-за столу не вийшов. Дзюбрик без образи, як належне, подріботів через килим. Внаслідок неперервно триваючого процесу реформ навіть повноцінний голова НСП розглядався набагато нижче телевізійних зверхників, і обидва добре це знали. В усілякому разі, в очах ППЖ – так скорочено іменував про себе Мовлян поета-прозаїка-журналіста – завжди світилася собача, інакше не скажеш, покора, а зсутулена худа постать ніби прогиналася з кожною фразою. Але ж і настирність мав, ніби в голодної тварини. Вже давно Дзюбрик нав’язував проект справді цікавої передачі. Настільки цікавої, що Микола трохи напружився і з’ясував: задум вкрадений у дійсно талановитого, але вже вкрай знеможеного алкоголем обласного автора. Той давно махнув на проект рукою, тверезо оцінивши масштаби необхідних капіталовкладень і недоступність прямого ефіру. Мовлян уважно вивчив пропоноване і вважав передачу “ЛІФТ” цілком спроможною. За одної умови – коли в студії буде справжній ведучий, а не ППЖ. Дзюбрик, ясна річ, ведучим бачив виключно себе. На цьому все поки що й застрягло.
- Ви ж розумієте, Миколо Андрійовичу, - довірчо нахиляючись-перегинаючись через стіл, торочив Дзюбрик. – Тут і змагальність, і видовищність… Автор плідної ідеї, хто б він не був, у підсумку, в фіналі може зустрітись з лідерами галузі, провідними банкірами… Ну, зрештою, хай з академіками… Недарма ж я назвав проект – Людина І Фактори Творення!
- Ви назвали… - спроквола протягнув Мовлян.
- Авжеж, авжеж, - переконано заторохтів Дзюбрик. – Ну, я вважаю, це і ваш у якійсь мірі проект, ви ж так уважно поставилися, ну, майже як співавтор… - Микола мовчав. – Звичайно, навіщо вам чорнова робота, працювати в кадрі, я цілком справлюсь, повірте… І, між іншим… - шаснув рукою до потертого портфелика, з несподіваною точністю видобув папір. – Між іншим… - в голосі Дзюбрика поряд зі звичними скімлячими нотами прорізалась досі незнайома. – Дуже поважні, шановні люди теж вважають – ось, гляньте, будь ласка…
Він передав листок вивіреним, блискавичним рухом, що теж взяв на карб Мовлян. І знову зсутулився, згорбився, пошукувально поглядаючи знизу вгору. Теж собача покора, але й щось інше.
Микола спокійно простягнув руку, поєднуючи у давно відпрацьованому жесті дозволену міру недбалості і належну поштивість до вихідної з Контори. Походження паперу він визначив миттєво, щойно він засвітився в чіпких пальцях ППЖ. Єдине, що встиг Мовлян, то це щільніше припасувати до обличчя належну в таких випадках маску. Знайшов з ким розслабитися, йолопе, подумав до себе.
Запала пауза. Чув, як старається притишити збуджене дихання Дзюбрик. Аденоїди в нього, чи що… Як і належало, перший віце-президент вдумливо вчитувався в обов’язковий, взагалі-то, до виконання текст. Але цікавило його дещо інше. Якість і шляхетно-голубуватий відтінок паперу, голограма у верхньому правому кутку з відомим лише посвяченим, часто змінюваним кодом, на жаль, цілком відповідали даті і адресації листа. А от підпис… Прізвище на бланку те, що треба. Але підписав, передбачливо поставивши галочку, заступник. І, що теж цікаво, заступник з дещо іншого напрямку, а не прямий куратор. Теж правильний, з апаратної точки зору, підпис. Та є, шановні, нюанс. Авжеж є.
Мовчанка затяглася. Дзюбрик, що втамував-таки подих, шумно видихнув, засовався в кріслі. Мовчан повільно підвів голову, люб’язно усміхнувся.
- Що ж, це додає серйозних можливостей в здійсненні наших задумів… Адже наших, так? – грубувато підморгнув. – Хе-хе…
Дзюбрик зайшовся нервовим, гавкаючим сміхом, часто киваючи головою. І фантазія Миколи враз виділила в цих малоприємних звуках, крім радісного собачого повискування, ще й притлумлене, ретельно дочасу заховане гарчання. Чекав. ППЖ затих, виструнчився в кріслі з новим, але знайомим Мовляну блиском в очах.
- Звернетесь до віце-президента, я тут напишу, що слід, - діловито, по-світськи сказав Мовлян. Наклав багатослівну резолюцію, як належить, не вгорі, а нижче високорангового підпису. – Підготовчої роботи чимало, самі розумієте…
Дзюбрик поквапно закивав, тягнучись за бланком контори, спокійно простягнутим Миколою. Не втерпів – метушливо запихаючи здобуте в портфельчик, швидко, навскіс схопив очима написане Першим. Низько нахиляючись, длубаючись в портфельчику, так і не зміг стримати гримаси хижого торжества, яку, втім, миттєво заховав. І довго, нудно почав дякувати і описувати Мовляну перспективи співпраці з ним, саме з ним. Той ввічливо слухав, вчасно кивав ще протягом кількох хвилин, які б ніколи не потратив на настільки безглузде заняття за інших обставин. Нарешті, і це закінчилося.
Звичайно, Дзюбрик ще не мав достатньо досвіду, щоб побачити за цілком доброзичливими інструкціями віце-президенту сформульовану новою глибокою мовою категоричну вказівку – зволікати всіма можливими засобами. Але Микола ще деякий час сидів нерухомо за столом, осмислюючи все, що сталося. Похитав головою. Отак недооцінити, недовирахувати цю гидоту. Мерзлякувато ворухнув плечима, очі розширились – згадав розповідь бабусі, як на виснажених концтабірниках одежа й волосся ворушилися від вошей. Струснув головою. Це вже не уява, а нерви, подумав сердито. Сердито, бо зрозумів, що чималий час не помічав сигнального вогника.
- Миколо Андрійовичу, - дещо розгублено доповіла секретарка. – Вам телефонують знизу, з поста охорони номер…
Ворухнув бровою. Названа цифра означала, що звертається офіцер, якому, згідно приписів режиму, аж ніяк не випадало напряму спілкуватися з Першим. Показилися сьогодні всі. Мо’, начальнику підрозділу роз’яснити, щоб утовк підлеглому ази субординації? Але спрацювало щось між фаховою цікавістю і знаменитою інтуїцією Мовляна.
- З’єднайте.
Мовчазний подив секретарки змінив нервово-розгублений голос вартового. І брова в Миколи заламалася ще крутіше. Бо йшлося про цілковиту дурницю. Чергова шанувальниця з черговими надзвичайно важливими аргументами на користь негайної, саме негайної зустрічі з телеідолом – щоправда, колишнім. Останні місяці їх поменшало, та бач… Іншим разом офіцер гарантовано отримав би догану за невміння самотужки розібратися в таких банальностях. Але Мовлян, собі на диво, навіть розвеселився.
- І що ж вона каже?
- Каже, що… що ви добре знаєте її особисто… І… і… звільните мене з роботи, якщо не доповім…
Переконлива дама, потішився Мовлян. Ти ще не все бачив, хлопче. Тут і з моїми позашлюбними дітьми приходили, і…
- То хай вам кодове слово скаже, - промовив поважно. – Всі мої… е… знайомі жінки… мають ідентифікаційний код.
Після коротких приглумлених перемовлянь офіцер доповів:
- Код їй відомий… але…
Дратуючись, що гра зайшла далекувато, Мовлян урвав:
- Хай назве.
- Вона каже, код складається з чотирьох слів…
- Ну? – вже геть облишив веселощі Мовлян.
Офіцер щось перепитав і чітко вимовив:
- Село – Вербівка. Ім’я – Надія.
… Лише величезний досвід найнесподіваніших сутичок в прямому телеефірі не дозволив Миколі бовкнути щось непоправне. На кшталт “Що-що?!.” Або “Невже це вона?” Натомість він сухо розпорядився, щоб жінку провели в кімнату для VIP-відвідувачів до наступних вказівок. І завмер, втупившись в стіл невидющим поглядом.
Він ясно побачив напівпорожній холодний клуб і старезний індійський фільм, що миготів на грубому екранному полотні, а тоді обличчя випадкової сусідки, і вже не існувало запльованої підлоги і перегукування п’яних голосів, а тільки невиразно освітлений профіль і незрозуміле щастя від його близькості. Того вечора він був смішний і до відчаю впертий, доки домігся, щоб дівчина слухала його; і вже потім, після довгих блукань селом, вони сиділи недалеко від її двору, на хисткій, неструганій лавці з численними невміло набитими гвіздками. Надя скоромовкою розповідала про молодшого брата і свою сесію на першому курсі, потім притихла, і він слухав її частий подих і невпинний шелест кленового листя високо над головою. Наступного дня її не було, а до Миколи підійшли, і перший, одутлий, з жовтуватими, застиглими в кров’янистих прожилках очима, цупко згріб його за груди, дихнув в обличчя: “Він?” Ззаду квапливо підтвердили. Була бійка за клубом, біля зруйнованих, порослих сохнучою травою цегляних сходів, і той зрештою залишився на них сидіти, притримуючи щелепу і тихо підвиваючи. Микола пішов, щільніше загортаючись у розірвану куртку. Поїзд відходив за годину, він не міг повірити, що все скінчилось, і так само не повірив, коли дівчина виникла з колючого синього присмерку, і він почув гарячий шепіт: “Мені казали, щоб не ходила, тебе поб’ють… А я прийшла, я так боялась…”. Шорсткі пальці торкались його розбитих губ: “Не треба, тобі боляче…”. Того вечора десь високо-високо в небі довго не гасли срібні перисті хмари, а потім – зовсім скоро, як їм здалося – виникло і почало гасити зірки ніжне зеленувате сяйво. Воно ширилося, тремтіло, немов від подиху, охопило півнеба; і, коли його пронизали ясні і холодні червоні смуги, Микола глянув на Надю. Вона заснула в нього на руках, в світлому волоссі заплутались соломинки, і одна впала на обличчя. Він нахилився і зняв її губами.
Мовлян повільно, з зусиллям ковтнув.
Вони навчалися в педвузах за кількасот кілометрів одне від одного, і бачитись випадало доволі рідко, та й більше в рідному селі, де всі і все на очах. І навіть коли він, достроково склавши один з екзаменів, приїхав до Наді в гуртожиток і подружки здогадливо залишили їх на ніч удвох – нічого, нічого дорослого так і не сталося, лише відчайдушні поцілунки та почуття неймовірної ніжності та постійного лету, які він потім вихлюпував у десятках дивовижних листів. Надія відповідала рідко, стримано, а коли поїхала в якийсь захлюпаний район працювати за розподілом, то й зовсім припинила писати, пославшись принагідно на перевантаженість в школі. Микола нічого не розумів і ходив постійно щасливий, вираховуючи день, коли зможе поїхати до Наді. І день настав, зовсім інший, зимовий, вистужений до краю, навіть небо замерзло, посиніло під рваною вовною хмар. Микола мав кілька вільних днів, але спершу завернув до батьків, радісний у передчутті жаданої поїздки. Те, що Надія не відповіла на жоден з останніх листів, його чомусь анітрохи не бентежило. Під вечір Микола зібрався до клубу, сподіваючись побачити декого зі спільних знайомих.
- Ти ж там шануйся, - сказала мати, пораючись біля печі.
- Угу, - відповів Микола. Мати випросталася і глянула на нього уважно.
- Я до того, що ця… твоя… заміж вийшла. То дурниць не нароби.
Микола вже стояв зодягнений і мовчки вийшов на вулицю. Там він довго, уважно розглядав простуджене, зчорніле, в хворобливих білястих висипах небо. Облягала ніч, але засніжені вулиці залишалися доволі світлими, і всі вони вели до майдану і далі, впираючись у Довгу гору, за якою й ховалося сонце. Підйом був справді тривалим, і Микола, минувши безлюдний майдан, безлюдне шкільне подвір’я, вперто простував угору, спершу ступаючи чужими лижними слідами, потім второваною в снігу стежиною. Скінчилася й та, і він повільно рухався далі, провалюючись іноді по коліна в промерзлий, сипучий, мов пісок, сніг. Плину хвилин Микола не відчував. Нарешті дістався вершини і почав пильно оглядати довкіл. Нікого й нічого не було на величезному засніженому обширі, лютий холод і пустка, лише чорніли залиті вже темрявою яруги та ятрився червоно обдертий крижаними застругами хмар захід. Микола дістав з нагрудної кишені Її фотокартку і підніс до очей негнучкими долонями. Все захололо і зупинилося, і час теж.
Мовлян сильно здригнувся, ніби виринаючи з тяжкого сну. Натис кнопку.
- З’єднайте мене з начальником режиму, - звелів секретарці.
І знову він припускався незвичної для себе вільності. Як правило, належні служби вимагали добу і більше, щоб оформити допуск стороннього на керівні поверхи. Мотивували це турботою про безпеку елітних кадрів, але Мовлян слушно вважав, що проводиться передусім збір докладної інформації про його контакти для упереджувальної передачі кому треба. Порушення цього правила вважалося поганим тоном і привертало небажану, часом небезпечну увагу. Але й вибігти, мов хлопчисько, навіть до VIP-салону, не випадало. З надто багатьох причин. І Микола задіяв усю свою чарівливість, межуючи її з адміністративним хамством, більш зрозумілим генералу резерву, щоб процес пішов з небаченою швидкістю. Не минуло й двох годин. Секретарка, прекрасно розуміючи, що діється дещо незвичайне, щосили намагалася доповісти якнайбуденніше:
- До вас відвідувачка за перепусткою форми…
Таки підстрахувався, служака, подумав Мовлян. Названий код форми допуску якраз і наголошував, що терміновий прийом відбувається завдяки категоричному наполяганню керівника. Відтак все надійно документовано. І, усвідомивши, що всерйоз підставився, Микола відчув дивну полегкість.
А тим часом до кабінету заходила Вона. І Мовлян пережив чергове потрясіння. Він надто добре пам’ятав торішню зустріч з сільськими однокласниками, коли випускниць тридцятирічної давності спершу міг пізнати хіба по голосу та очах. А вона не змінилася анітрохи… Вірніше, змінилася, бо завдяки продуманій модній одежі та легесенькій косметиці стала виразнішою і яскравішою. Жодних зморшок. І ця ж гінка, летюча хода, ніби не торкаючись підлоги. І не зіпсовані жодними хіміями важкі світлі коси, що пахли тоді зів’ялим тополиним листям. І…
А вона теж мала на що глянути. Того, трохи вайлуватого і нерідко потішного Колю, що залишався в неабиякій мірі селюком попри всю купу інститутських і не тільки знань, вона вже й не пам’ятала гаразд. Телеведучого Мовляна, хоча й дуже безпосереднього, вона бачила в цілковитій штучності студійних тем та умовностей, якійсь малозрозумілій грі. А зараз перед нею сидів чоловік, що давно переріс всі ті минущі видимості. Жорсткішими стали риси лагідного, як і тоді, обличчя, підсохли і затверділи повні, такі чуттєві губи. Виразні очі, в яких можна було читати геть усе, здавалось, ще побільшали, але стали непроникними. І в усій підтягнутій, сильній постаті, у вивірених рухах, коли Микола, тільки ледь загаявшись, вийшов з-за столу назустріч, чітко крізніли ознаки чоловічої неприборкуваної породи, так добре помітні справжній жінці.
- Добридень, - дуже спокійно сказав Мовлян. Вони стояли посеред футбольного поля, вперше за стільки років удвох. – Прошу…
Надія розкуто вмостилася в кріслі. Вона поводилася так, ніби зустрічалися ще вчора. І щебетала також безжурно. Про свою невеличку фірму, пов’язану з імпортом. Про сина, що навчається у вузі – доволі серйозному, прикинув Микола. Про чоловіка, сільського п’яничку-механізатора, якого покинула давним-давно. Про часи, що настали після ЖП.
- Думала, що встряла, - розповідала майже весело. – Я ж співпрацювала з виборчим штабом…
Вона назвала політика, чиє ім’я вже давно стало цілковитим табу на всіх каналах, контрольованих ЗДЕЦ. Микола на мить закам’янів. Оце вже було зовсім зайве. Він знав, що кабінет прослуховують постійно, але записи аналізують вибірково, за ключовими словами, закладеними в комп’ютер. Гучне й досі ім’я було там неодмінно. Мовлян відчув тоскний неспокій. Треба бути дуже наївною людиною, якою Надія ніяк не виглядала, щоб так легковажити подібною інформацією. Хоча вона, звісно, добре відома і чекає свого часу в тих, кому слід. Просто до дрібноти ще руки не дійшли. Та й апарат надто громіздкий, трапляються нестиковки, прогалини. Отож, зайве кликати вовка з лісу.
Про себе він взагалі не подумав.
-А в тебе, схоже, все гаразд? Тільки блідий трохи, мабуть, працюєш багато… А дружина твоя – красуня, така бізнес-леді… Я вас обох в якомусь шоу бачила, молодці…
Було таке, пригадав Микола. Нестерпне напіврекламне мило, куди його умовили прийти з Вірою. Схоже, якраз тоді вони востаннє з’явилися на людях у парі.
- Так, бізнес у неї непоганий, - з деяким зусиллям відгукнувся. – Донька в аспірантурі…
- Авжеж, з таким дахом… - вона захоплено оглянула кабінет. І перейшла, як здалося Мовляну, до справи. – Слухай. Колю… Чи Миколо Андрійовичу? – смішливо глянула.
- Колю, - луною відгукнувся він, дивуючись напівзабутому, з давнього-давнього світу, звучанню.
- Спасибі, - ледь лукаво усміхнулася вона. – Так от… Тут Спілка сприяння підприємництву проводить семінар, я чого й приїхала… Мені треба окремий номер-люкс. В солідному готелі. В мене важливі переговори, розумієш… Враження справити… А тут, в столиці, все так схоплено… - вона прохально склала руки, що було, власне, ні до чого.
Ще б пак, подумав Мовлян. Після ЖП і в цій, і в багатьох інших сферах ринок майже закінчився. Потрібна була або влада, або гроші для придбання владних послуг. Але таких грошей у Надії явно не було.
- З’єднайте мене з віце-президентом, - викликав секретарку.
І, коли за кілька секунд з ним квапливо привітався куратор господарських питань ЗДЕЦу, Микола недбало, буденно пояснив потребу. Надія почула назву готелю, і очі в неї стали ще більшими.
- Вибачайте, що з такою дрібницею, - закінчив Мовлян. – Просто ви цим краще володієте.
- Ну, що ви… Хоча, з іншого боку… - вдоволено озвався віце-президент. – За півгодини доповім, Миколо Андрійовичу.
- Дякую, - поважно сказав Мовлян.
Глянув на Надію. Та прищухла в кріслі, очі сяяли. Мовлян відкашлявся.
- Вважай, все вирішено, - стримано сказав. – Мій водій зараз відвезе, я йому все уточню по мобільному… З речами допоможе. Гаразд?
Виникла пауза.
- Але ж… Я думала… - трохи розгублено промовила Надія. – Я так гадала… Що ти… проведеш…
Знов запала тиша. Мовлян мусив ще раз відкашлятись.
- В мене багато роботи, - сказав нарешті. – Але… Я потім загляну. Перевірю, як тебе влаштували.
- Чекатиму в номері, - швидко, слухняно відповіла вона.
Чекати довелося довго. Темно-синіми стали сутінки, виткнулось, прорвало благеньку запону хмар жовтувате хиже ікло нічного світила. Надія стояла біля величезного оглядового вікна, намагаючись визначити, йдеться до молодика чи, навпаки, повного місяця. Колись їй пояснював нехитре правило Мовлян. І він з’явився, мов утілений спогад, тільки ще менше скидався на колишнього. Виглядав вищим, стрункішим у гарному вечірньому костюмі, був милий і люб’язний, поки вони обходили нескінченні апартаменти, але обличчя залишалося напруженим. Надія розуміла це по-своєму і багато в чому вірно, але не знала ще одного. А саме, коли Микола вже закінчив перевдягатися у своїй кімнаті відпочинку, він почув крізь прочинені двері характерний дзвінок. Схожий на удар гонга, він належав одному з двох апаратів, що стояли цілком осібно від загалу, навіть на окремому коштовному столику. Поки Мовлян долав кілька метрів, дзвінок нетерпляче повторився.
Телефонував президент ЗДЕЦ. І це було дуже дивно. Президент, так уже повелося, давно став суто представницькою фігурою, для більшості співробітників майже міфічною. Мовлян взаємодіяв з ним хіба протокольно і частіше бачився на різних офіційних заходах, ніж в робочій обстановці. Президент ніколи не був діючим журналістом, слабко знав телевізійну технологію і розумно сторонився творчих питань. Мав зовсім інші функції, передусім, політичного контролю. І, оскільки Мовлян вважав за доцільне ретельно дотримуватися правил гри, навіть змінюваних нерідко прямо в ході чергової партії, підстав для співбесіди, та ще в настільки пізній час, ніби й не випадало.
- Слухаю уважно, - гречно сказав у слухавку Мовлян. І почув спершу тишу, а потім важкувате дихання, трохи дивне для нестарого ще, доволі спортивного чоловіка.
- Добрий вечір, Миколо Андрійовичу, - промовив нарешті президент.
- Невдовзі можна і на добраніч побажати, - ризикнув пожартувати Мовлян. Надто пригнічено, безбарвно звучав голос президента.
- Миколо Андрійовичу, - співрозмовник, здавалося, цілковито не чув його слів. Знову довго мовчав. – Скажіть, будь ласка… А воно вам справді потрібно?
Мовлян відкрив рот. І закрив його. Бо анітрохи не зрозумів предмету розмови, а з іншого боку, в слухавці вже залунали короткі гудки. Хвилин п’ятнадцять він ще посидів у кабінеті, марно чекаючи нового виклику. Може, лідер просто врізав добре, майнула спрощувальна думка. Але ж співрозмовник не був п’яний, Микола це відчув прекрасно.
- Ну, а ми вип’ємо, - не розчувши останніх слів, сказав Надії дещо невпопад, бо глянула здивовано. Покірно рушила за ним в ресторан готелю. І вже тут Микола викинув з голови дивний дзвінок, щоб пошукати відповідь вранці. А вона побачила ще одного Мовляна. Нестерпно елегантного в коротких люб’язностях з усілякими крутими, що поприводили сюди своїх моделей. Нестерпно зверхнього з приводу дрібних помилок хай і добре муштрованої челяді. І до нетерпіння щирого і ніжного, хоч і дуже коректного, під час танців, коли водянисті глибини дзеркал зусібіч створювали цілі простори, паралельні світи, заповнені лише ними двома, але ж безплотними, віртуальними… Надія ще раз розширила очі, впізнавши портрети на двох зелених папірцях, які Мовлян недбало віддав за доволі екзотичну, слід визнати, вечерю. І мимоволі глянула на його модної марки годинник. Він перехопив погляд і теж придивився до невідворотнього руху стрілок. Обоє встали.
- Тобі, мабуть, вже пора, - силувано усміхаючись, сказала вона у порожньому й лункому вестибюлі. – Жінка, дитина…
- Жінка, дитина… - луною озвався Мовлян.
Вона довго подивилася йому в вічі. Мовлян відповів. І вже через мить Надія згадала головну причину, яка штовхнула її на те ідіотське заміжжя. Їй так хотілося розуміти, бачити Колю, як бачила наскрізь більшість однолітків. І Коля теж був на перший погляд цілком відкритим, набагато відкритішим тих хлопців, що ставили з себе невідь що. Але далі, за чисто зовнішніми проявами, починалася незрозуміла, глуха стіна, і розчахнути в ній двері міг іноді лише сам Мовлян, відкриваючи часом дивовижні речі. А вона ж хотіла, аж до тоскного безсилля жадань, повністю володарювали й там. І не змогла змиритися.
Зараз ця стіна знов постала перед нею.
- Звичайно, - тихо сказала вона, опускаючи вії. – Треба йти.
- Треба йти.
Вона знову звела на нього очі, хлопнула синім.
- Напевне, ми вже не побачимось, - заговорила ще тихіше. – Я завтра поїду додому. Це далеко…
- Стривай, - ніби прокинувся він. – Справді, триста кілометрів… А як же семінар? Хіба за день?..
Тепер Надія дивилася на нього невідривно.
- Колю, - губи її ледь здригнулися. – Щоб побачити людину, яку ти любила, досить одного дня.
Вона хутко одвернулася, ховаючи обличчя, тоді пішла, майже побігла до ліфтів, мимо чужих, заклопотаних собою людей. Микола застиг. Він довго стояв один в лункій порожнечі вестибюлю, потім повернувся і повільно, дуже повільно пішов.
Петро чутливо дрімав у машині і здалеку помітив високу постать шефа. Ох і зморила вона його, подумав. Мовлян ніколи не цурався жінок, і ще менше жінки цурались його. Отож Петро міг чимало помітити і зрозуміти. Що його вже перестало дивувати, так це повна байдужість Першого до молоденької, свіжесенької телятинки, яка табунами прагнула потрапити під “Ніссан”. Все, що не могло оминути уваги Петра, було пов’язане з якоюсь іскрою, якимось дуже людяним інтересом. Деталей він жодних не знав, оскільки Мовлян поводився підкреслено шляхетно. А сьогоднішня білявка, це щось взагалі особливе. Хижуватий медальний профіль Петра на мить застиг, націлюючись, ніздрі виразного носа ледь роздулися, - дуже хотілося висловити своє захоплення Мовляну, що мовчки сів поряд. Відразу збагнув, що відкривати рота не слід. Завмер за кермом.
- Запалити маєш? – спитав невдовзі Мовлян. З сигаретою Петро бачив його, мо’, два чи три рази за всі роки знайомства. Не гаючись, дістав пачку. І заціпенів, не дотягнувшись.
- Є? – нетерпляче ворухнув правицею Мовлян.
- Миколо Андрійовичу, - тихо промовив Петро. – Вона… Йде…
Миколо різко повернув голову. І побачив Її. В розмаяній нічним вітром світлій сукні, вона непевно, лякливо ніби ступала, ледь заточуючись, мимо нескінченної шеренги крутезних джипів, “мерседесів”, “тойот”. І кожен подумав би лише одне – от, підгуляла дівка і шукає пригоду. Але Надія шукала “Ніссан”, чомусь твердо знаючи, що Микола ще тут. І вже знайшла, повернула, і хистка хода знову стала летючою.
- Поїхали, - коротко сказав Мовлян. Петро миттєво ввімкнув передачу, але поки рушав, встиг почути знову:
- Поїхали!
Всю довгу дорогу залитим безживним електричним вогнем містом вони мовчали. Мовлян таки взяв сигарету, але тільки розкришив її в пальцях. Додому він пішов сходами, невідчутно долаючи марш за маршем, випливали з-за поворотів лампи чергового освітлення – самотні, мертвонароджені сонця. Вище й вище. Та будь-який підйом теж кінчається. І Микола нарешті опинився вдома. Постояв, один серед просторих кімнат елітної квартири. Повільно ввімкнув світло. І, ніби вперше в чужій домівці, тихо пішов килимами, роззираючись навсібіч.
Все тут було затишно й доцільно, як завжди у Мовляна. Уважний гість міг би примітити, що меблів ніби й замало, а їх ансамбль дещо порушений, буцім кілька предметів недавно вивезли. Та й серед картин, продумано розвішаних, впадали в око прогалини там, де групувалися родинні портрети. Так, дві очевидні прогалини… Треба перемістити, подумав Микола. І кволо махнув рукою. Дивився на батькове обличчя в світлій рамі. Малював його добрий майстер, але вже посмертно, за чорно-білими фотографіями, і ненабагато старший нинішнього Мовляна Андрій видавався темнішим з лиця і похмурішим, ніж за життя. А може, це він на мене так дивиться, гірко подумав Микола. Присів, згорбившись, за письмовий стіл. Безцільно перегортав папки з нотатками, літературними чернетками – розрізнені записи, які так і не стали книгою. В журналістику Мовлян прийшов, будучи письменником-початківцем з кількома обнадійливими оповіданнями в солідних журналах. І щиро вважав свою досить бурхливу кар’єру лише засобом забезпечити сім’ю та вільний час для справжньої, творчої праці. Але той самий час поглинали все зростаючі службові обов’язки та бізнес дружини, який Микола допоміг дуже непогано просунути. І опікувався ним достатньо щільно, будучи за природою відповідальним чоловіком. Все кінчилося раптово, коли доброзичливці грунтовно роз’яснили Мовляну, чому його дружина днює і ночує в заміському будинку-офісі. Миколу це не турбувало, оскільки там, подалі від загазованої столиці, полюбляла жити і донька-студентка. Що діловий роман дружини може успішно розвиватися на очах дитини і під одним дахом з нею, Миколі просто не вкладалося в голові. Був не святий сам, на багато що дивився, мов Цезар, але те вже було занадто.
Сліпо гортаючи папери, Микола раптом зрозумів, що тримає незавершений лист-вітання доньці. Так і не зміг пересилити образу, щоб дописати і відправити. “… з черговим днем народження. Ця дата все-таки має набагато глибший смисл, ніж просто привід добре погуляти в загалом байдужому до тебе гурті. Бо вона – насправді – момент істини в стосунках сил космічних і земних, що привели в світ нову Людину…”.
- Що є істина, запитує Пілат, - прикро осміхнувся Микола. Машинально взяв самописку, довго крутив у руці. І раптом швидко, сильно натискуючи, почав писати.
“Дві найтяжчі, світозламні трагедії, які досі випало пережити.
Перша, коли жорстоко, предметно випало переконатися в існуванні абсолютно незалежних чужинних сил, які байдуже і безповоротно, цілковито тебе ігноруючи, нищать найдорожчу людину – батька – і нічим незмога зарадити, і звичний світ з його усталеними, рідними вартостями розвалюється на очах… А друга – коли теж раптово і водночас буденно пересвідчився, що зруйнувати твій світ, його основні, довготривало вибудовувані підвалини можуть не якісь лиховісні відсторонені потуги, а найближчі люди – з тією ж цілковитою байдужістю та недбалістю, повною зневагою до чоловіка й батька… І знов твоя воля і зусилля геть марні.
Спершу абстрактне, нез’ясовне зло, а потім його олюднення, втілення – і в кому?!
1984 – 2004…”.
Якийсь час роздивлявся зернятка-літери, що густо, нерівно всіяли папір. Відчув раптом, що в квартирі він не сам. І не встиг стривожитись, бо вже збагнув, чиї то м’які, неспішні кроки. Поглядаючи великими жовтавими очима, ледь помахуючи хвостом, до стола ступав білий з рудизною кіт Панько. Останні місяці він був дещо обійдений звичною увагою, з ним майже не гралися, отож Панько переважно налягав на якісні харчі, щедро забезпечувані господарем. А що був уже доволі зрілого віку і більше дрімав, ніж шастав квартирою, як колись, то затягнув би зараз кілограмів десять, прикинув Мовлян. Трохи нагадував добре поросятко, тільки з квадратовою незворушною мордою і в довжелезній пухнастій шерсті. Але на коротких сильних лапах ступав, як раніше, пружно і на письмовий стіл зметнувся одним невловимим рухом. Це була вперта звичка Панька, з якою Мовлян давно перестав боротися. Забачивши, що господар пише, Панько поспішав влягтися на розкладених паперах якнайближче, залишивши, втім, місце для руху авторучки. Повелося, що Микола його потроху відпихав, а Панько, дещо виждавши, підсувався знову. Словом, вівся, ніби справжнісінький співавтор, і часом Микола замислювався, чи не розуміє кіт змісту написаного – звісно, не текст, а ту ауру, ту енергетику, яка неодмінно присутня в прозі чи віршах, звісно, справдешніх. Кіт-експерт, міркував Мовлян. Адже майже всі автори просто переписують один одного, одиниці спілкуються напряму з Космосом, а невелика решта і є дійсно талановитими письменниками. От і запровадили б одиницю енергетики таланту – один панько, розважався далі Мовлян, згадавши свою фізико-математичну освіту. Розробити несхибну методику вимірів, і публіка дізналася б достеменно, що модний N таки тягне на півпанька, маловідомий X – на п’ять, а еротично заклопотана Z варта нуль цілих однієї десятої енергетичної одиниці… Мовлян сумно всміхнувся, згадавши свої викладки. Втім, сьогодні Панько чомусь почувався біля текстів, особливо щойно написаного, незатишно. Ледь приліг, знову звівся, нявкнув стривожено. І гнучко сплигнув додолу, почав точити пазури об коштовний килим.
Мовлян мовчки спостерігав за його руйнівними вправами. Але бачив не здоровенного, зледащілого в чотирьох стінах котяру. Зовсім ще юний, худющий, хоча й не менш кошлатий, Панько-кошеня виходив зі справжнісіньких диких хащів. Ними видавалися тоді Мовляновій міській доньці всілякі плодово-ягідні насадження навколо тещиної сільської хати. Разом з батьком вона вийшла на ганок і дивилася, як, високо піднімаючи лапи, крадеться між зарошених кущів Панько. Побачив їх, радісно нявкнув і задріботів стежиною. Стояла рання осінь, і в зелених нетрях з’явилися перші гарячі барви. Донька стисла його долоню і запитала, сильно закидаючи голівку: “Тату, тату, а що, кіт – листоноша?” – “Що-що?” – не зрозумів Мовлян. “А він нам листочки приніс…”. Микола придивився, і нарешті дійшло – в пухнастій шерсті Панька заплуталося опале різнокольорове листя.
Була вже глуха ніч. Мовлян усвідомив, що дрімає за столом, сховавши голову в руки. Присилував себе вкластися до ліжка. І майже відразу, що вже давно не траплялося, прийшов сон. До того ж, незвичайний, з паралельного світу. Принаймні, так визначав для себе Микола це небуденне явище. Десь починаючи з сімнадцяти літ йому доволі рідко, раз чи два на рік, снилося містечко, де він ходив до інституту. Але містечком рухались дивні старомодні трамваї, чого ніколи не було в реальності. І прадідівський дерев’яний будиночок, де квартирував Мовлян, мав дещо іншу, просторішу будову та грубезні, зрубом з колод у “ластівковий хвіст”, стіни. Географія містечка теж дещо різнилася, головне, що взагалі не було тіснувато-понурого робітничого мікрорайону навколо смердючої повстяної фабрики, а міжозерний простір побіля ріки заповнювали ошатні будиночки. А головне, Мовлян, цей круглий до непристойності відмінник, у тих снах постійно тривожився за пропущені лекції, нескладені заліки та завалені іспити. Бо весь час у нього відбирала спрагла, запекла робота над рукописами, постійне допрацювання двох майже готових повістей і написання масштабного роману. Іноді, прокидаючись, Микола ясно пам’ятав сюжети цих фантастичних творів, дивуючись їх сміливій довершеності і оригінальності ідей. Але потім засипав знову і забував на ранок майже геть. Сни з паралельного світу були строго послідовними, в них Микола за тридцять років звичайного буття прожив від першого курсу інституту до випускного, де балансував на грані відрахування. І зараз він опинився в читальному залі, обкладений різнокаліберними томами з теормеханіки та електродинаміки, вже майже запаморочений довжелезними викладками формул. Цікаво, що поміж студентів та викладачів були як добрі знайомі з реального життя, так і цілковито відсутні в ньому, але прекрасно відомі Миколі-паралельному. Один з них, Володя Касьян, якраз і підійшов з пропозицією трохи перепочити та, може, випити по кухлю пива. Микола ледь поморщився, бо пиво в найближчому до інституту дощатому ганделику було зазвичай задавненим і кислуватим. Одразу сяйнуло інше, і він запропонував Володі пройти далі, до магазинчика, де торгували на розлив дешевим сухим вином. Продавала його дівчина, яка останнім часом все дужче подобалась Мовляну. І тепер, простуючи легко й нечутно, мов справді уві сні, поряд з товаришем, Микола все повніше усвідомлював, що Люба справді чекає його, що вона лагідна й довірлива, і незвичайна певність і піднесеність, радість охоплювали його дедалі сильніше. Але чомусь вони звернули на інший, ніби коротший, зате малознайомий шлях, а потім і товариш десь подівся, і Микола все йшов і йшов розпеченою сонцем, курною, присипаною жорствою стежкою, що зрештою вперлася в свіже мурування і зелену пляму на ньому. То була хвіртка, металева, груба, достоту як двері в той магазин, і Микола знав, що досить її відчинити, як він опиниться в невеличкому прохолодному приміщенні, наповненому приглушеним, приязним світлом, побачить знайомі меблі і ніжну, лише до нього звернуту посмішку Люби. Він щосили смикнув за грубо наварену, теж суціль металеву ручку і ясно почув холодне бримання замка.
Микола прокинувся, широко розплющеними очима вдивляючись в темряву. Поряд, розкинувшись на півліжка, мирно муркотів Панько, звично вткнувся мордочкою в його долоню. А трохи далі, на журнальному столику, світився зеленим фосфоричним екраном, нетерпляче вібрував і зойкав саме той мобільник, який Мовлян мусив постійно тримати при собі. Номер його знали хіба що троє службовців.
- Та-та-татата! Та-та-татата! – видавав апарат лиховісну музичну формулу нашестя чужинців з відомої симфонії Шостаковича. Колись Микола замовив таку озвучку на хвилі чорного гумору. Тепер він натис кнопку і мовчки вислухав повідомлення начальника режиму про смерть від наглого серцевого нападу президента ЗДЕЦ.
Була четверта година ранку.
4. Зранку Мовлян ще не встиг перейнятися сумними клопотами, як озвався другий телефон на осібному столику-постаменті. На відміну від президентського гонга, він видавав бадьорий марш, який мало звеселив Мовляна. Особливо, коли в слухавці пролунало чітке запрошення негайно з’явитися, куди слід. Микола не міг второпати, до чого такий поспіх у настільки прикрий день. Але обговорювати не випадало. Похмуро сидячи поряд з принишклим Петром, він з досадою думав про майбутню півгодинну процедуру допуску з численними металошукачами та комп’ютерними звірками. Несподіванки тривали – на вході його вже чекав спецуповноважений, коротко попросив іти вслід. Микола квапливо крокував мимо задерев’янілих постових. Напружувався. Подібне траплялося дуже рідко і не з ним. В приймальні кабінету, набагато вищого, ніж передбачав Мовлян, чекати теж не довелося. Зате випало опанувати дуже складні почуття, коли незнайомий йому, а широкій публіці взагалі невідомий чоловік вже першою фразою дав наздогад, що в ньому бачать нового керівника ЗДЕЦ. Зробив це не новою глибокою, а людською, вишукано літературною, як відмітив собі Микола, мовою. Мовлян збагнув, що це перший заступник всесильного шефа Контори, але той, що ніколи не виходив з апаратної тіні. Швидше, пітьми. А прізвище на стандартній табличці взагалі не говорило нічого й нікому. Темний кінь чи блідий кардинал? Просто Темний.
Також Микола розумів, що подібні речі озвучуються лише після ретельних погоджень в двох головних кабінетах Контори і рішення, власне, прийняте. Звичка до дисципліни і дотримання правил гри, скільки б їх не міняли після ЖП перманентні реформатори, майже паралізувала Мовляна. Але, проговоривши довжелезну ритуальну фразу стосовно вдячності і лояльності, Микола почав слабо пручатися. Дивуючись собі, ретельно підбирав слова, з яких випливала його непридатність для нової посади. Оскільки вона, передусім, політична, а він, Мовлян, просто виконавець, непоганий, певне, журналіст, але не більше.
- То що ж, по-вашому, покійний був політичним діячем? – зацікавився співрозмовник.
- Швидше, провідником політики, - обережно уточнив Микола.
- А Мовлян, виходить, діелектрик, - ледь примружився той. – Чи, може… ізолятор?
Микола бачив усі натяки, вкладені в однісіньку фразу. І потрібним чином посміхаючись, віддав належне фізико-технічним знанням візаві.
- Так я і є технар, - розкуто махнув рукою той. – За освітою. Не ракетний, звісно, куди нам… - швидко глянув на Мовляна. Микола вже оговтався, і службова маска сиділа, мов той костюмчик. Довірчий тон в цій установі завжди був набагато небезпечніший, аніж звичне хамство. Втім, співрозмовник уже переходив до справи. Весь був невиразний і непримітний, і пізніше Микола ніяк не міг згадати навіть кольору волосся або очей. Жорсткість їх погляду, одначе, затямив добре.
- Ви, звісно, звикли за останні роки мати над собою чиновника-наглядача, - прозвучало безапеляційно. – Чия компетентність… вірніше, її відсутність… виправдовувалася особистою відданістю владі та її представникам. Відтепер це все має змінитися. Змінитися на краще.
Микола мовчав.
- Сьогодні наша влада сильна, як ніколи, - продовжував Темний. – І ми можемо замінити, принаймні, частину невігласів справді талановитими людьми, здатними вирішувати непересічні творчі завдання…
- Гадаєте, це все загальні слова? – після монотонних попередніх фраз запитання пролунало, мов цьвохкання батога. Мовлян, одначе, лишився незворушно уважним.
- Зовсім ні. Авжеж, що ні, - той нахилився над столиком. Свердлив поглядом. – Зокрема, у вашому випадку… Ви читали Оруела, “1984”?
Знову геть несподіване запитання. Мовлян читав, звісно, похмуру антиутопію, але настільки давно, що відразу згадалися хіба емоційні її моменти. Скажімо, як головного героя мають зжерти живцем знавіснілі від голоду пацюки. Активувати пам’ять Микола не встиг.
- Головна суть цього твору, коли залишити осторонь достатньо вбогі силкування автора стосовно жахів тотальної влади, - майже академічно продовжив Темний, - полягає в ідеї цілковитого інформаційного контролю. Пам’ятаєте, влада постійно коригує навіть відображене в ЗМІ минуле. Приводить його у відповідність з потребами поточного моменту. Вищий пілотаж, нам поки що недоступний. Але ставилося завдання, - він знову подався вперед. – Повністю взяти під контроль день сьогоднішній.
- Іншими словами… - в свідомості Мовляна вже проявилися нові фрагменти оруелівської фантастики. Він починав розуміти. – Повністю відірвати інформаційний простір держави від її реалій. Накинути аудиторії такий собі паралельний світ, де всі події розгортаються саме так, як їх хоче бачити влада. Тобто, ЗМІ вже не відображають життя, бодай у кривому дзеркалі. Вони створюють самодостатній інформаційний континуум – відповідно заданій програмі…
Співрозмовник повільно плеснув у долоні – тричі. І почав відверто розглядати Мовляна. Нарешті, пожував губами.
- Це навіть більше, ніж ми сподівалися, - сказав тихо.
На його подив, Мовлян раптом похитав головою.
- Адже це вже було, - пояснив Микола. – Сталінська система агітпропу. До того ж, аніяких альтернативних джерел інформації.
- Дурниці, - енергійно заперечив Темний. – Примітив. Набір догм, шаблонів, гасел, що силоміць втовкмачувалися в голови – хоча й з неабияким, погодьтесь, ефектом. Досягнутим завдяки всеохопленню. Але це – чорно-білий мультик, навіть діафільм тих же часів порівняно з комп’ютерним спецефектом, якого потрібно досягти нам. Переконливо, мимовільно засвоюваного спецефекту.
Він гіпнотично втупився в Миколу і почав повільно стукати пальцем по столу.
- Йдеться про цілковито життєву, образну, емоційну, з різних кутів зору подану картинку, яка сприймається достовірніше будь-якого лементу самовидців – лементу, якого ніхто й не почує. Без жодних нав’язувань.
- Тобто, - задумливо проказав Микола, - якщо, скажімо… Група бандитів за потурання силовиків розгромила виборчу дільницю й підмінила документи… А ми розповіли про банду п’яних опозиціонерів, які брутально натовкли пики сердешним ментам і намагалися вчинити фальсифікацію результатів голосування… То друге і є подія, а перше – і не подія, і не особи.
- Nonpirson, - з непоганою англійською вимовою підтвердив Темний. І знову довгим поглядом глянув на Миколу. М’яко заговорив.
- Тепер ви розумієте, наскільки епічне творче завдання постає перед вами? Виникає можливість створити цілий світ, перед яким Середзем’я Толкієна, Амбер Зелозни чи якась там поттеріана – дитячий белькіт… Адже ви свого часу писали непогану фантастику, я от читав… - точно назвав оповідання і число відомого журналу.
Ні біса ти не читав, в’яло подумав Мовлян. Референт подлубався в комп’ютері. Але це була просто захисна реакція приголомшеного мозку. Як і наступна репліка.
- Але ж… Сюди встряватимуть інші джерела інформації…
- По-перше, - загнув, усміхаючись, палець співрозмовник, - ваш образ буде настільки живим, переконливим, зручним для сприйняття, що реципієнт не захоче шукати іншого, лякаючого, непривабливого. По-друге, навколо самого… - він раптом скривився. – Назарянина… - продовжив з натугою. - Існувало стільки тлумачень, апокрифів, атеїстичних нападок – і що з того? По-третє, - посмішка враз пропала, - інших джерел вже обмаль. І що далі, то менше.
Сміливий чоловік, продовжив внутрішній коментар Мовлян. Приплутав самого Господа туди, де ховається абсолютно протилежна постать. Разом з тим Микола не міг не погодитись, що пропонований проект є просто логічним розвитком діяльності ЗДЕЦ, його новою якістю. Досі Мовлян мав свою роботу за малонадихаючу, але гру, до того ж, що тішило, високопрофесійну. Принаймні, акуратно відвів собі таку роль і допоки мирився з нею. Але ж личина потроху приростає до лиця, і настає час, коли зірвати її можна хіба зі шкірою.
- Знаєте, в голові паморочиться, - вперше за весь прийом Мовлян висловився цілком щиро. І все рівно – двозначно. Темний зрозумів, як йому й хотілося.
- Ясна річ, проект надзвичайний, і охопити все необхідне не так просто. Треба осмислити. Смію запевнити, повноваження ваші будуть розширені належним чином – продумайте. І ще одне… - він запнувся. – Я повинен отримати вашу формальну згоду. Хоча все й так зрозуміло.
Може, йому ще й кров’ю розписатися, не надто вдало пожартував про себе Мовлян. Згідливо повів плечима.
- Так, - сказав. Бо інша відповідь була просто немислима. І несподівано для себе додав.
- Знаєте, я вже забув, коли мав відпустку… Якщо справа терпить, принаймні пару днів… Зібратися з думками.
Темний глянув швидко, пильно – Мовлян не помітив. Відказав несподівано поступливо.
- Чому ж – їдьте до себе, розпорядіться. Потім подзвоните мені – обійдемось без зайвих формальностей.
Глянув ще раз.
- Справді, попереду у вас так багато…
Повертаючись вже з іншим спецуповноваженим, Мовлян виявив, що в нього зуб на зуб не потрапляє – хоча температура в Конторі підтримувалася бездоганна. І в шкіряному сидінні згорбився кострубато, наїжився, мов велика перемерзла птаха. Петро стурбовано косував, тоді придивився уважніше.
- Що це ви, мов з хреста зняті, - буркнув грубувато, переконавшись, що шеф не подає ознак життя. Що було принаймні дивно, оскільки Мовлян дуже цінував робочий час і розпорядження стосовно маршруту видавав негайно.
- ЗДЕЦ, - майже беззвучно вимовив Микола. Петро полегшено зітхнув, рвонув з місця.
“Фломастер” нагадував розтривожений мурашник, де метушню комах замінювали швидкі перемовляння, промовисті погляди, значущі жести. Доки Мовлян подолав звичний шлях до ліфта, йому довелося поручкатися чи обмінятися кивками принаймні з удвічі більшим числом бажаючих, ніж завше. Щоправда, останніх збивала з пантелику мовчазна похмурість Мовляна. Втім, тлумачення знайшли швидко – запанів. “Та хай ще спершу затвердять”, - злостивився дехто. За інших обставин Микола б від душі посміявся. А зараз він внутрішньо зойкнув з досади, коли, закрившись в кабінеті і відключивши всі комунікації, за хвилину виявив, що горить сигнал прямого телефону.
Це не був спецзв’язок для вищих посадовців чи оперативний виробничий. Звичайний міський телефон, але єдиний, котрий минав приймальню. І знали його лічені люди, з якими Мовлян завжди радів спілкуватися. Проте він заціпеніло сидів, дивлячись на блимання вогника, що відповідало вже чи не десятому гудку. Збагнув, що там класти трубку не збираються. Зітхнув, натис кнопку.
І впізнав голос Надії. З’єднало погано, чи то мобільник, чи застарілий міжміський. З котроїсь Задрипівки. Але те, що розчув Микола, означало непоправні для неї речі. Збувались його побоювання – податкова порушила карну справу, і Надія от-от мала потрапити в СІЗО.
- … мій водій передасть… знаєш, біля поштамту, – Микола машинально занотував час і місце зустрічі. – Ти прийдеш?.. – Микола не зміг нічого сказати, бо на лінії запанували тріск, шипіння, потойбічні, як він висловлювався, голоси. І лише через добру хвилину пробилося віддалене, завмираюче:
- Колю…
Зв’язок різко урвався. Зате за мить озвався той, другий телефон. Миколі несподівано дійшло, що бадьора мелодія, яку він награє, - з “Фауста” Гуно. Простягнув руку, мов заводна лялька.
- Довго не телефонуєте, - почув на диво жвавий голос Темного. – А мені на доповідь пора. Не передумали? – запитав майже грайливо.
Достобіса ж тобі весело, подумав Мовлян. Хитнув головою, ніби знову сидів з Темним віч-на-віч.
- Ні, - проказав повільно. – Ні.
- Отож, пару днів, - діловито підсумував той. – Розпорядження готове, висилаємо електронною спецпоштою на віце-президента. Дату виходу на роботу я не вказував, може, раніше захочете…
Мовлян мовчки кивнув головою. Похопився, але трубку вже поклали. Все так же уповільнено, скуто Микола розвернувся до головного комп’ютера. Увійшов у потрібну програму і став механічно, часом подовгу задумуючись, тицяти в клавіатуру. Потрібно дещо відновити. Звісно, референт знайшов би ці тексти утричі швидше. Але поспіх Миколі був ні до чого. Ага, ось… Джордж Оруел, біографічна довідка. Основні твори… Так, “1984”. І тепер треба розшукати належні рядки. Рядки, які неясно згадалися і постійно турбували після перемовин з Темним. А от і вони.
“Кільце маски закрило все, крім пацюків. Дротяні дверцята були від нього буквально за два вершки. І пацюки, схоже, розуміли, що зараз станеться. Один з них все метушився від нетерплячки… Вінстон бачив його вуса і жовті зуби. І знову його охопила паніка. Він став сліпим, безмозким, безпорадним… І раптом (ні, це ще не було порятунком – лише проблиском надії, але пізно, напевне, надто пізно) – він раптом зрозумів, що в усьому світі є тільки одна людина, на яку можна перенести покарання, одне тіло, яке він міг поставити між собою і пацюками. І він несамовито закричав, безугавно наполягаючи на одному:
- Зробіть це з Джулією! Зробіть це з Джулією! Тільки не зі мною! З Джулією! Мені плювати, що ви зробите з нею! Хай пацюки розгризуть її обличчя, об’їдять її до кісток. Тільки не зі мною! З Джулією! Не зі мною!”
Микола акуратно закрив файл. Трохи повагавшись, акуратно стер всі сліди свого заходу сюди. І продовжував сидіти, втупившись в згаслий уже екран. Щось іще муляло йому. Ніби ото людині, якій в автокатастрофі розтрощило ногу, дошкуляє ще й маленький цвяшок під п’ятою. Але вирахувати, що ж це таке, Микола все не міг. Побачив знайомий сигнал і натис клавішу.
- Миколо Андрійовичу, - почув наполоханий голос секретарки. – До вас… віце-президент. Каже, справа невідкладна.
- Запрошуйте, - спокійно сказав Мовлян.
Віце-президент дбайливо причинив за собою двері і рушив футбольним полем. Напівдорозі він дістав хусточку і промокнув м’ясисте, гарно доглянуте обличчя. А в кабінеті ж прохолодно, подумав Микола. Він завжди програмував кондиціонер на пару градусів нижче, ніж заведено. Люб’язно усміхаючись, вийшов назустріч. Рука у віце була зовсім в’ялою.
- Надійшло розпорядження, Миколо Андрійовичу, - пригнічено сказав, ледь вмостившись за стіл. Розкрив симпатичну, крокодилячої шкіру теку, і Мовлян побачив характерний шрифт роздруковки спецкомп’ютера. Віце-президент негайно простягнув папір йому.
Миколі стало хвилини, щоб оцінити всі тонкощі документу. Його відправляли у відпустку на невизначений термін, що для малодосвідченого навіть апаратника за наявних обставин означало безумовну відставку. Виконуючим обов’язки президента з цього ж моменту призначався горопашний віце. Горопашний, бо ті ж бюрократичні механізми в кращому разі передбачали повернення на попередню посаду з приходом справжнього господаря. А в гіршому безправний “в.о.” відповідав за всі негаразди, які виявляли за короткий, а іноді й тривалий перехідний період.
- Зрозуміло, - Микола повернув документ. Певна річ, хоч щось пояснити вкрай розтривоженому віце він не міг.
- Миколо Андрійовичу, - раптом благальним півшепотом озвався віце. – Адже у вас… там є… - він показував пальцем угору. А Мовлян мовчки, ледь усміхаючись, приклав палець до уст. Віце застиг у своїй напруженій, трохи кумедній позі. Але заворожив його не мовлянів жест. Скромний телефон на окремому столику врізав енергійний марш з “Фауста”. Микола, співчутливо глянувши на віце, взяв слухавку.
- Указ вже покладений в папку на підпис, - діловито повідомив Темний.
- Так, - констатував Мовлян.
- Потім, звісно, знадобиться ще декілька, для нових і дуже значних повноважень. Тут вже потрібна ваша участь. Адже йдеться не про якийсь там електронний центр, хай і загальнонаціональний, державний… Нам потрібне, дійсно, Міністерство Правди. Як вам робоча назва вашого, - ледь підкреслив голосом, - проекту?
- Адекватна цілком.
- До речі, - в голосі Темного зазвучала легенька іронія, - цей… віце… документ вам уже приніс?
- Я оцінив, - сказав Микола.
Трубку поклали.
Всю розмову гість не зводив з Мовляна очей. А оскільки вигляд в Миколи був достатньо похмурий і говорив він явно про вже доконані речі, віце переконався, що всі прикрі розклади таки лягли. І злякався своєї відвертості з Першим, який просто на очах перетворювався в ніщо, в неособу. Хоча, схаменувся, впріваючи, віце-президент, формально це ще лише відпускник.
Микола замислено розглядав цього дебелого, дуже дорого, хоча й не зовсім охайно вбраного чолов’ягу. Хоча б трішки стежив за собою, і за обличчям особливо. Бо все, що зараз гарячково обмірковував віце-президент, його міміка тиражувала дванадцятим кеглем*.
- Підготуйте ваш перший наказ, - промовив м’яко. – Мені теж треба буде розписатися. Печатки залишу в приймальній.
Провів поглядом округлу спину. Спершу віце-президент… вибачайте, вже виконуючий обов’язки президента рухався вайлувато, тягнув ноги. Але потроху вирівнявся. І двері зачинив цілком рішуче. Не озирнувшись.
Микола підійшов до вікна. Невідомо чому сподівався побачити птахів. Але жодного змаху крила не простежувалося у величезному освітленому просторі, лише невпинно пливли сірі, кострубаті хмари, немов летючі острови. Спогад-асоціація заставив Миколу навіть замружитися. Так, десять безтурботних років тому… Він вперше заробив досить серйозні гроші, і всією родиною Мовляни вирушили в середземноморський круїз. Білий корабель вже минув Босфор, Дарданели, і вони чудувалися неймовірно синій воді Егейського моря та кількості розкиданих в ній зернят суші. Острови, острови… Древні рептилії заповзли у воду і скам’яніли. Жорстка, луската шкіра зі шпичаками й наростами висохла, побуріла, взялася лишайниками: скелясто вищирилися пащеки… “Тату, тату, море веснянкувате,
* один з найбільших шрифтів для заголовків
правда, глянь”, - відчайдушно смикала за руку донька. Придивився – вітер зривав з
вершечків хвиль водяний пил, там і там спалахували на мить рудуваті плями крихітних веселок. На палубі косо ворухнулися тіні. Підвів голову – на них повільно, незграбно пікірував птеродактиль. Струснув головою, зосередився, розглядаючи химерну, швидко гнану вітром хмарину – показав на “птеродактиля” доньці…
Мовлян відчув, як нігті врізалися в долоні. Струснув головою, звільняючись від міражу. Наглив час, залишалося мало до зустрічі з водієм Надії. Взявся за облаштування формальностей, уникаючи розгублених поглядів помічників. Машинально роздаючи вказівки, перерозподіляючи обов’язки, Микола бачив усе ніби через товсте скло. Думки напружено снувалися навколо проекту. Міністерство Правди… Навіть його уяви мало не забракло – оцінити сповна можливості і владу, що постають звідтам. Влада, звісно, належатиме кому слід. Але й від нього. Мовляна, ще тільки близького до полудня віку, залежатиме багато. Дуже багато.
Закінчилася, зрештою, і паперова вовтузня. Мовлян полегшено зітхнув, поставивши передостанній на цей день підпис. В двері, вся знічена, заглянула секретарка:
- Миколо Андрійовичу, вибачте… Віце-пре… ой, пробачте… Виконуючий обов’язки президента просить зайти до нього, завірити акт.
Мовлян сухо всміхнувся, сам набрав внутрішній номер.
- Цей автограф тобі потрібен чи мені? – на “ти” він раніше переходив з віце, коли той робив чергову дурницю, а розбиратися підсовував Першому. – Так якого ж дідька… Тим паче, ця посада шкідлива для здоров’я, більше пішки треба – від душі раджу.
Слід віддати належне “в.о.” – попри всю однозначність апаратної перспективи, щось та вчуло його заволохатіле вухо в дикторській, безсторонній інтонації Мовляна. І слухняно причвалав, подолавши зо тридцять метрів ієрархічної дистанції між кабінетами, чим неабияк вразив і так запаморочену секретарку Мовляна. Той чемно зустрів новоспеченого керівника напівдорозі, зробив усі необхідні розчерки і провів аж до коридору, ніжно підтримуючи за неосяжну талію.
І нарешті залишився один. Сидів у кріслі, підперши скроню характерним жестом. Асана зв’язку з Космосом. Але й без жодного Космосу було ясно – щонайменше втручання у справу Надії стане брутальним порушенням правил гри. Надто ж тих, які йому щойно оголосили. Секретарці, яка занесла узвичаєний о цій годині чай – Микола дивився крізь неї невидющим поглядом – здалося, що від ранку цього злощасного дня Перший помітно схуд. Вилиці обтягло, губи осмагли, і в очах зачаїлося дещо лихоманкове. Пішла навшпиньках.
- Дякую, - похопившись, вже в зачинені двері сказав Микола. Нюх мав у ці хвилини загострений і негайно зрозумів, що чай заварений згідно особливої складної процедури, до якої секретарка вдавалася хіба задля відповідальних прийомів. Різні сорти і розміри чайного листя, таємниці китайців і прабабусі. Мовлян повільно зковтнув. Обережно відсунув чашечку. Пити він зараз все рівно не міг. Довго дивився на секундну стрілку “Ролекса”. Неголосно запитав – невідомо кого:
- То ми робимо вибір чи вибір робить нас?
І рушив до виходу.
З моменту, коли розпорядження Контори покинуло спецвідділ і потрапило на очі клерків відділу режиму, минуло вже добрих дві години. І весь цей час зі швидкістю звуку, обростаючи цілком певними коментарями, поширювалося громаддям “фломастера”. Тож не дивно, що коридори, якими спокійно крокував Мовлян, дивним чином безлюдніли. І лише в одному місці, саме там, де розминутися було неможливо за будь-якого обраного Миколою маршруту, він побачив – білою плямою – обличчя Олени. Вона вже робила крок від колони, за якою стояла тривалий час – повільно піднімала руки до грудей. Але наштовхнулася на жорсткий, застережливий погляд Миколи, і руки безвільно опустилися. Мовлян притишив крок, з обличчя збігла вся суворість – усміхнувся однією з найсліпучіших своїх телевізійних посмішок. Тільки, на відміну від студійних перегонів, вона була повністю щира і звернута одній-єдиній людині, їй, Олені. Таким вона й запам’ятала Мовляна.
Місце зустрічі з водієм Надія обрала, мов досвідчений оперативник – серед тисняви людей і машин. Микола спроквола крокував мимо незліченних “Лендкрузерів”, “Міцубісі”, “Міцубісі паджеро”, “Крайслерів”. Давно минули часи, коли його зарубіжні знайомі дивувалися кількості шикарних авто в злиденній для більшості країні. Але один екземпляр навіть Мовляна змусив пригальмувати. Присадкувата, суціль чорна машина виділялася хижим вищиром радіатора та потужної багатофарної оптики, а широченні колеса засвідчували грубу потугу, дещо приховану ретельно зализаними лініями. Номер, схоже, був кольору свіжої крові, але геть заляпаний невідь звідки взятою на асфальті багнюкою. Та зацікавила, власне, Миколу невеличка, зате вельми оригінальної конфігурації антена. Навіть задавнених знань Мовляна з царини радіоелектроніки – а солдатчину він відбував у підрозділі РЕБ – ставало, щоб визначити передусім передавальний характер цього зграбного пристрою. Схоже, пасажири монстра, помітно ширшого і довшого сусідньої “Тойоти Камрі”, шансоном та всіляким белькотінням “ефемок” не переймалися. Хоча й виглядали цілком пересічними, дуже непримітними молодиками, навіть стрижені не зайве коротко. Вперто не розглядалися по сторонах.
Микола оглянувся на залишений трохи далі “Ніссан” і пришвидшив ходу. Але той хлопець перестрів його буквально за кілька кроків, буркнув грубо: “Це ви на телебаченні працюєте?” Мовлян коротко підтвердив. Тепер він роздивився, що це далеко не юне створіння, а чоловік десь під тридцять, з отих, кого приблизно від цього віку і до глибокої сивини кличуть: “Гей, мужик”. Просто обличчя мав красунчика з фільмів для голубих, такого собі херувимчика на утриманні грошовитого татка чи підстаркуватої дами. Остання, втім, мала недосить добрий смак, бо дозволила приліпити до порцелянових щічок досить вульгарні вуса. Молодецьки-жлобська зачіска водія спонукала Миколу згадати спостереження одного нобелівського лауреата* про надзвичайно цупке й густе волосся в дурнів. Зробив він це не з лихого гумору, а вкрай роздратований неспроможністю посланця хоч щось втямливе повідомити про становище Надії. Єдине, що спромігся мало не
* Іван Бунін
тричі пояснити водій, гугнявлячи, з великими паузами, що телефонувала Надія вже з-під варти, з мобільника якогось прапорщика, і це обійшлося у великі гроші. А сам СІЗО знаходиться – Микола трохи змінився на обличчі – в тому провінційному містечку недалеко від кордону, де Мовлян свого часу закінчував вуз.
Якби Микола мав хоч крихту марновірства, то неодмінно б задумався над чорним жартом долі. Але думати випадало про набагато нагальніші речі. На щастя, недорікуватий шофер – таких Петро називав їздюками – мав пухкий пакет документів, який Мовлян пожадливо вихопив з дивно чистеньких рук. Швидко переглянув, зрозумів, що картина ясна. Настільки ясна, що Миколі стало дещо зле. І він, швидше собі, ніж водієві, сказав якісь нікчемні заспокійливі фрази.
- Я не відступлюся, - похмуро прогугнявив водій, не дивлячись на Мовляна. І щез у вечоровій людській тисняві.
Хоча б телефон залишив, дивак, з досадою подумав Микола. І застиг на місці. Раптово знайшовся цвяшок, що застряг у підсвідомості. Повільно скуйовдив волосся.
Він ніколи не давав Надії прямого номера, на який вона подзвонила з благанням про порятунок.
… Вже дома Микола, зі своєю звичкою довершеності, ще раз прокрутив кілька версій. Найвірогіднішою була розмова в барі під якісні напої п’ятизіркового готелю, і, зрештою, Мовлян пристав на це. Хоча пам’ять його ніколи не потерпала від міцності вживаного, і траплялися кумедні випадки, коли наступного дня дещо знічені друзі саме в Миколи з’ясовували, що ж насправді було. Мовлян з досадою відмахнувся. Час не терпів. Слід було докладніше розібратися з документами, які виглядали так гнітюче.
Проте й доскіпливіше вивчення принесло мало втішного. Микола знову перегортав ксерокопії та оригінали. Акти податкових перевірок, в тому числі валютних, протоколи від митниці, постанова про порушення карної справи… Словом, весь традиційний і добре відомий Мовляну набір, достатній, щоб цілковито знищити бізнес, а його власнику, в кращому разі, дозволити ночувати в підворітнях – згідно старому анекдоту. В гіршому ж випадку могло бути й цілком казенне житло, і то надовго. Причому, всі юридичні силкування нерідко ні в чому не винуватого підприємця могли викликати в силовиків хіба іронічну посмішку. Постійно змінюване законодавство ставило навіть правосвідомого виробника в становище шахіста, якому кожні три-чотири ходи велять грати за іншими, ще досконалішими правилами, аж до ходів пішаками назад і появи в суперника запасного короля. Надто ж після ЖП і визнання Конституційним Судом правомірності зворотної дії певних владних документів становище всіх, хто намагався вести хоч якусь законну діяльність, стало цілковито безнадійним. “Ви досі на волі не завдяки своїм чеснотам, а внаслідок наших недопрацювань”, - лагідно говорили навіть його дружині нею ж непогано підгодовувані податківці. А Мовляну доводилося не раз втручатися, щоб зупинити ті чи інші наїзди. Але ж то бувала або самодіяльність деяких надто пожадливих новачків, або й просто непорозуміння. З Надією йшлося про зовсім інше. Після ЖП системно, планово знищувався бізнес всіх, хто мав наївність чи то відвагу підтримати опозицію. Оскільки це стосувалося мільйонів юридичних і фізичних осіб, від міжнародно відомих фірм до ринкових реалізаторів, величезна каральна машина працювала в поті чола і добралася ще далеко не до всіх. Хто досі чекав черги, ще мав можливість з великими втратами згорнути легальну справу. А далі, залежно від характеру, або животіти, або йти в тінь.
Мовлян відсунув пачку документів і почав згадувати.
Свого часу його чимало подивувала бурхлива кампанія, розгорнута проти підпільних виробників алкогольних напоїв. Мовлян цілком уявляв собі масштаби і прибутковість цього сектора тіньової економіки, а відтак і наповненість грошового потоку, що плинув куди слід. Хто ж бо насмілився потривожити русло? Але вже за кілька днів, відстежуючи викривальні репортажі з усіх без винятку регіонів, Мовлян почав іронічно посміхатись. Стало зрозумілим, що викорінюють всіляку дрібноту, примітивних фальсифікаторів під дахом провінційного криміналітету. Схоже, вони замахнулися на завелику для їх статусу частку лівого спирту, котрий завжди був предметом жорсткої боротьби. Та й побічні ефекти надто примітивних підробок почали штовхати все більше споживачів до легальних високозахищених брендів. Звісно, терпіти таке ті, кому слід, не збиралися. Микола невдовзі вирахував, що відбулася монополізація як неврахованого спирту, так і подальшої його переробки та реалізації. А це, звісно, суттєво впорядкувало та підвищило прибутки всіх зацікавлених. Виграли й пересічні п’янички – якість дешевих сортів горілки, а підроблялися переважно вони, нові господарі встановили на досить пристойному, гуманному, можна сказати, рівні.
Втім, чому ж підробки, подумав Микола. Цілком нормальні, як правило, міні-цехи чи й міні-заводи, це ж не спирт в гаражі водою з-під крана розводити. Більш-менш нормована технологія, за порушення якої нові власники, є відомості, показово карають недбальців. До речі, чому ж – власники. Власник там один. Дон.
Микола випростався в кріслі. Йому дійшло, чому замість черговий раз шукати рятівні лазівки в паперах Надії, він заглибився в малопродуктивні, здавалося, спомини. Мовлян все життя щасливо уникав тісних знайомств з тіньовими лідерами, і Дон винятком не був. Одначе й знати дещо про офіційно відомих чи й не дуже людей, котрі тримали кілька основних кланів тіньових виробництв, Перший мусив навіть зі службового обов’язку. Та й природної репортерської цікавості. Про Дона він знав, що прізвисько своє той отримав внаслідок прагнення наслідувати в усьому відомого персонажа Маріо П’юзо. Наскільки це вдавалося насправді, Микола достеменно не знав. Але чув неодноразово, що принаймні одне правило “хрещеного батька” Дон опанував досконало. А саме, мати якомога більше своїх людей в сфері правочинства. Причому, якщо старомодного Корлеоне цікавили законодавці, судді та здібні адвокати, то сучасний Дон мав розгалужене коріння в силових структурах. І не тільки… Тепер Микола пригадував уже цілеспрямовано. Був момент, коли дружині потрібна була надійна фірма-посередник для облаштування делікатної оборудки. Солідні знайомі з генеральськими погонами видали Мовляну рекомендацію. А коли його дещо збентежила названа там сума комісійних, нові знайомі спокійно пояснили, що беруть не просто за послугу. Беруть за гарантію, причому стовідсоткову. І, дещо подивовані малообізнаністю клієнта, неохоче пояснили: “Знаєте, річка така є могутня… Тиха, звісно, але…”. Здогадливість Миколи їх відразу заспокоїла. Як на те, невдовзі фірму дружини спіткала зустрічна перевірка, і з’ясувалося, що хлопці взяли своє цілком виправдано.
Але ж це було доволі давно, а Микола знав, що подібні підприємства часто міняють і офіси, і реквізити. Глянув на годинник, стомлено похитав головою – навіть добрим знайомим настільки запізно телефонувати не випадало. Що ж, ранок настане за будь-яких умов.
Заснути вдалося не скоро. До болю хотілося знову потрапити в той, паралельний світ вільної студентської юності, їхати старомодним трамваєм, які ніколи насправді не ходили в тихому містечку. Знайти зелені двері до затишного, прохолодного серед розпеченого літнього курища приміщення. Пити кислувате легеньке вино і дивитися на Любу. Натомість його довго мучили, знову й знову, по замкнутому колу повторюючись, якісь недолугі виробничі ситуації в ЗДЕЦ, пощезлі термінові сюжети, збої в комп’ютерах випуску, автоаварія при поверненні знімальної групи з саміту… Потім з’явилося обчухране, пошрамоване дерево вибору, і єдиний яскраво-зелений листок все тріпотів перед очима Мовляна, а потім застиг, побляк, і це вже була фотокартка, неясна, біла, люба пляма її обличчя, яку потроху обгризали дрібні жовті зуби полум’я, поки замість усміхненої Надії не постала моторошна, зчорніла, розтріскана маска.
5. Розшукати мешканців дельти могутньої тихої ріки видалося справою непростою, оскільки Мовлян волів залучати до цього якнайменше людей, надто ж з офіційних кіл. Але ще задовго до обіду він приїхав у маловідомий мікрорайон нової переважно забудови. Машину з оранжевими номерами Микола завбачливо залишив подалі і замислено крокував, не без цікавості розглядаючи зразки нової архітектури.Схоже, справи у давніх знайомих складалися успішно. Мовлян пам’ятав їх колишній офіс – просто-напросто найману квартиру на першому поверсі в не надто престижному закутку столиці, пересічну оргтехніку і отой євроремонт, що його тогочасні дотепники пов’язували не з континентом, а певною нацією. Тепер він стояв перед скромним, з дикого каменю і декоративної цегли особняком, де вікна ховалися за художньо кованими гратами, і відчував допитливий погляд принаймні трьох відеокамер стеження. Знизав плечима. Підійшов до масивної, красиво задекорованої деревом броні дверей і натис кнопку. Не просто натис, а певною послідовністю доторків.
Минуло не менше двох хвилин. Потужна стулка плавно – електродвигун - розчинилася, і Микола опинився в невеликому передпокої, де його зустріли осяйна блондинка за комп’ютером і похмурий чорнозарослий молодик десь мовлянових габаритів, але вдвічі масивніший. Невимушено бавився десантним варіантом АКМ, який в цих лапах видавався дитячою іграшкою.
- Ви до кого? – кінозірково усміхнулася блондинка.
Мовлян почувався досить непевно. Він звик, що його посада і досі не пощезла популярність відкривають будь-які двері, але скористатися цим не міг. Мав лише стару візитку їх керівника та продуману версію суто ділового візиту. Блондинка, з’ясувалося, відігравала тут зовсім не інтер’єрну роль. Напрочуд швидко вона внесла в комп’ютер дані фірм, співзасновником яких представився Мовлян, і запустила програму перевірки. А Микола вдався до останнього аргументу, назвавши прізвище заступника міністра, з яким дружина і насправді співпрацювала. Блондинка ще трохи поцокала клавіатурою, мило перепросила і зникла в малопомітних бокових дверях. Невдовзі вона повернулася і мовчки провела Мовляна до шефа.
Люб’язно вітаючись, Микола мусив застосувати всю професійну витримку. Минуло ледь півтора року, як він зустрічався з моложавим життєрадісним чоловіком у затертому джинсовому прикиді, що закручував навколо себе цілий вир справ. Зараз на нього стомлено глянули постарілі літ на десять, почервонілі очі, напівзаховані сизуватими капшуками. Олег сильно полисів, щоки обвисли. І хоча костюм явно був шитий на замовлення в Європі і коштував хіба трішки менше пересічного російського авто, черевце приховати вже ніяк не міг. Може, й тому директор навіть не ворухнувся назустріч.
- Я так зайнятий, - сказав докірливо. – Оце тільки зі старої пам’яті… Може, домовилися б на день-два пізніше?..
- Знаєш, справа таки невідкладна, - ввічливо, твердо сказав Мовлян.
Олег деякий час розглядав його ніби здалеку.
- Затямте, друже – в житті насправді невідкладною буває лише смерть.
Махнув рукою. І продовжив сумно:
- До речі, і сам Іван Іванович міг би заздалегідь подзвонити…
Мався на увазі міністерський чиновник. Мовлян трохи напружився, готуючись розкрити карти. Але Олег перебив його придушеним вигуком, наполохано, різко повернувся до комп’ютера – екран раптово згас. Майже водночас знизу прокотився короткий страшенний гуркіт, дубові двері кабінету розчахнулись настіж. Гаряче дихнуло кислуватим чадом. Постріли, тупіт підкованих черевиків… “Терористи?” – безглуздо встиг запитати Мовлян. “Гірше!” – якимось чужим голосом вискнув Олег. Метнувся до приземкуватого сейфа в кутку кабінету і якраз устиг зробити якусь маніпуляцію, коли в кабінет увірвалися. Маски, чорно-рябий камуфляж; гостро війнуло потом. За мить до цього додався й запах вакси від грубезних берців, що опинилися поряд з обличчям Мовляна. Він уже лежав ниць на підлозі, моментально скручений, обшуканий, з браслетами на заведених за спину руках. Спробував повернутися зручніше – черевик різко виріс в очах, і Микола відчув у роті солонуватий присмак.
І отямився. Минулась породжена шоком, вегетативного рівня паніка. Ледь прищулив очі, слухаючи збуджені голоси.
- Падло, на самоліквідацію поставив… Спецапаратура потрібна…
- Яка, твою мать, аппаратура! Часу нема.
- Та він нам сам розкаже. Розкажеш, га?
Мовлян почув сухий стук, неясний зойк. Стук повторився, і запала коротка мовчанка.
- Впираємось, - сказав хтось лагідно, співчутливо. – Не хочемо співпрацювати зі слідством. Заважаємо встановленню справедливості… Та це ми швидко.
Почалася якась вовтузня з дивними придушеними звуками.
- Хай відійде, подумає… Командир, мо’, за цього козла взятися? – Микола відчув болючий, вивірений удар під ребра.
- Ще не вирахували його, - після паузи озвався командир. – Можливо, кур’єр… Ану, посадіть. Хай помилується, зговірливішим буде…
Мовляна легко підхопили, кинули в крісло. Майже не повертаючи голови, роздивився. В кабінеті злагоджено працювало кілька чоловік, з деякою делікатністю навіть демонтували комп’ютери. Інші вигортали з шаф стоси паперів, упаковували в пластикові мішки. Але це все він побачив мимобіжно. Бо під стіною, прип’ятий наручниками до труби опалення за спиною, сидів хтось в заюшеному кров’ю костюмі і з зеленкуватим інопланетним рилом замість обличчя. Наступної миті Миколі дійшло, що це протигаз доволі задавненого зразка, коли очисна батарея ще приєднувалася до шолома незручним і вразливим шлангом. Та саме шланг, схоже, і являв для незваних гостей головну робочу цінність цієї моделі. Бо вони періодично його перекручували, вдоволено спостерігаючи за конвульсіями жертви. Потім давали трохи передихнути. Так повторилося разів три, і голова інопланетянина м’яко впала підборіддям на побурілу вже сорочку.
- Хай пересапне, - діловито сказали. – Знайдіть, хто смердючіше палить – для наступного сеансу.
- А ти чого вирячився? – загорлав раптом один. Ступив крок до Мовляна, розмахуючи ваговитим, мов бичачий прутень, гумовим кийком. – Чекай, і тебе… вилюбим!
Микола задер підборіддя і неголосно, виразно, чітко артикулюючи, розповів тому про його походження, близьких і віддалених родичів та найближчі перспективи зносин з тим самим “демократизатором”. В кабінеті запала мертва тиша. Гевал ошаліло переступив на місці, мов сплутаний кінь. Очі його поволі наливалися кров’ю, але обличчям майнув острах. Цього і чекав Мовлян.
Він мав дуже обмаль часу, щоб продумати становище досконало. Але, зрештою, все зводилось до двох варіантів. Або фірму планово відпрацьовують за погодженням з тими, кому слід. І тоді жертвам “наїзду” не допоможе ніхто, а Мовляна чекає чимало мороки, спекатись якої, втім, цілком реально. Проте вимальовувалася й інші можливість. За обставин, що склалися післ ЖП, конкуруючі тіньові клани почали вдаватися до високооплачуваних послуг деяких спецпідрозділів. Досить було на день-два, в особливо відповідальний момент діяльності, паралізувати фірму, щоб отримати значний виграш. Право вилучати документи, електронні носії інформації, чинити так звані слідчі дії мали тепер чимало засекречених структур. І всілякі наступні спроби юридично щось відстояти губилися в багатоступінчатому бюрократичному механізмі. Надто, коли врахувати, що в ході реформ мало не щотижня мінялися керівники, підпорядкування та особовий склад підрозділів, навіть їх відомча належність. В гіршому разі, хтось отримував стягнення, яке мало що важило. Та був істотний нюанс. Командири таких підрозділів виконували замовлення неофіційно, на свій страх і ризик, чого ті, кому слід, страх не полюбляли. І якщо наривалися на гарячому, при свідках, наслідки бували дуже неприємні. Відкат готівки нагору тут уже сили не мав.
З цілої низки ознак, включаючи і статус Олегової фірми, Микола зробив висновок, що виступає якраз самодіяльність. І продовжив наступ.
- Гей, ти, йолопе, - його поставлений голос знов прикував до місця бійців, що почали було оживати. – Онде мій гаманець, так, так, зміїна шкіра… Взяв? Потайну застібку бачиш? От… А тепер дістань таку собі сріблясту візитку.
Микола трохи помилувався виразом обличчя гевала. Бо візитка, яку той тримав надзвичайно поштиво, належала заступнику міністра. Котрий, принаймні, до вчорашнього дня, був куратором переважно отаких орлів. А зараз Мовлян переконався, що і цих, конкретних, теж. Але й це було не все.
- А тепер, - звелів, - поверни й прочитай, що написано на звороті.
- Ша… шановному Миколі А… Андрійовичу з щи.. щирою повагою, - промимрив гевал. З державною мовою, як і вартувало чекати, йому було непереливки. – Генерал-полковник…
Прізвище пролунало, мов останній удар поховального молотка. Двоє підскочило до Миколи, акуратно поставили на ноги і зняли браслети. Мовлян повільно розтирав затерплі кисті.
- Начальника до мене, - сказав услід тому, хто вже шмигнув до дверей. І, коли такий з’явився, Микола тихо хмикнув. Попри маску, ці світлі вії і поросячі очиці він пізнав одразу. А начальник збагнув, з ким зустрівся, ледь пізніше. Його відволік підлеглий, нашіптуючи на вухо. “Оранжеві номери… водій з вищим допуском… каже, сам шеф…” – розчув Мовлян нерозбірливе бурмотіння. Начальник глянув уважніше і заціпенів.
- Так, це я, Кравченков, - сказав Микола. – І тихо мене замочити ну ніяк не вийде. І знаєш, чому. – Мовлян по очах побачив, що знає. – Попав ти, Кравченков, ох, попав.
Мовлян по своєму розважався, послуговуючись їх жаргоном. В поєднанні з підкреслено інтелігентною зовнішністю звучало майже моторошно. Начальник німував.
- Але, - зробив паузу Мовлян. – Слухай сюди. Якщо протягом півгодини все тут стане, як було… А про збитки, моральні теж, ти з ним домовишся ще швидше… - Микола зробив жест в сторону Олега, якому вже надавали медичну допомогу. Вроді оклигав хлопець. – Будем вважати, що мене тут ніколи не було. Я вам примарився. Як і ви – цій фірмі. Пропозиції є? Нема, сам бачу.
Кравченков поспішно закивав. Віддав кілька розпоряджень. За хвилину його люди засновигали кабінетом, мов руді миші. Комп’ютери почали виникати на столах, документи розкладалися по шафах. Олег, навіть не скинувши закривавленого піджака, перевіряв цілісність електронних баз. Кравченков недоладно стовбичив посеред всієї метушні, але його відвертий відчай не розчулив Миколу, котрий підійшов впритул. За своєї худорлявої статури Мовлян мав широку кістку і майже сто кілограмів ваги, тому обмежився легеньким ковзним ударом. Писок у старого знайомого все-таки виявився роз’юшеним.
Кравченков мовчки утерся.
При виході Микола побачив знівечені спрямованим вибухом важелезні двері – одна стулка, скручена пропелером, захаращувала передпокій, друга нерехняблено звисала на єдиній вцілілій петлі. Ударна хвиля на друзки, в порохню рознесла товсте скло, за яким сиділа блондинка. Над її обличчям, посіченим десятками найдрібніших скалок, поралися хлопці зі “швидкої”. Микола зупинився, побачивши щось схоже на маску з кривавого фаршу.
- Залишили газовий балон для автомобіля, - бурмотів біля медиків Олег. – А він… ото… витік стався…
Ті слухали з кам’яними обличчями – охоронця, перев’язавши дві вогнепальні рани, щойно забрали їх колеги. Мовлян вийшов і кілька разів жадібно вдихнув. На вулиці тихо, лише в двох особняках навпроти позакривали жалюзі. Оглянувся – Петро підігнав “Ніссан” зовсім близько і, побачивши Миколу, шарпнувся з-за керма. Мовлян стримано підняв долоню. Важкувато вмостився поряд.
- Тут таке творилося, Андрійовичу, - нервово поглядаючи на всі боки, незвично скоромовкою сипав Петро. – На “Хаммерах” під’їхали, номери, правда, фіолетові… Рвонуло – ого! Ви… хоч… як?..
- Живий, - похмуро сказав Мовлян. Тільки зараз у нього починало все боліти, особливо підребер’я і щелепа. Потер обличчя, поморщився. Глянув у дзеркальце. На щоці темніла тоненька, підковою, майже непомітна лінія, залишена наваксованим передком черевика. Чобіт влади, авжеж.
- Рушаємо? – обережно поцікавився Петро. Микола глянув – безпомічно. І раптом зрозумів, до кого йому треба.
- Тут недалеко, - проказав повільно.
… Це теж була новобудова, ошатний житловий комплекс з усією мислимою інфраструктурою, де супутниковим тарелям на модернових башточках даху бракувало хіба манни небесної. Якби ще кілька років тому хтось сказав, що літературний заробітчанин Стас в місяцями незмінюваному совковому костюмі невдовзі в’їде до подібних апартаментів, йому б порадили не збиткуватися з бідолахи. Але бурхливі зміни в ЗМІ, які викинули на обмілини чимало китів пера і мікрофона, несподівано для багатьох вивели Стаса в перші ряди. Несподіванкою це не стало для Мовляна, котрий давно роздивився за лінькуватістю і легковаженням Стаса здатність до жорсткого багатоходового аналізу і надзвичайно точних формулювань. Можливо, ще й тому Стас, співпрацюючи відразу з кількома впливовими агенціями новин, переважно міжнародними, почав потроху встрявати в політтехнології, часом дивуючи частими змінами передвиборних команд. “Коли вже тебе хтось купить остаточно”, - хмикнув якось Мовлян, зустрівши Стаса в якості спічрайтера чергового народолюбця. “Я не продаюсь”, - запально і, схоже, щиро відповів той. Саме ця щирість і змусила Мовляна вперше глянути на приятеля уважніше. “Дивак, - сухо зауважив. – Тобі просто досі не склали правдивої ціни”. – “Побачиш”, - огризнувся Стас, видимо зачеплений за живе. – “Авжеж”, - підсумував Микола.
І таки побачив Стаса в якості залаштункового керівника передвиборчої кампанії одного з найбагатших і найодіозніших претендентів на вищу владу. Про суми, вгачені тим у явно безперспективну виправу, та шалені гонорари Стаса колеги Мовляна перемовлялися пригніченим пошептом. Вочевидь непрохідний кандидат набрав далеко більше, ніж йому відводили, і мало не сплутав декому карти. Саме тоді Стас купив собі першу в житті квартиру, звідки потім переїхав уже сюди. І майже пощез. Не з’являвся на звичних тусовках і лише зрідка друкував у найвпливовіших виданнях, в тому числі й за океаном, напрочуд в’їдливі і, як неодмінно потім випливало, точні огляди-прогнози. За чутками, потужно пив.
І ще одне скабкою сиділо в пам’яті Мовляна. Опублікувавши останнім часом кілька як завжди влучних, але порівняно вузьких аналізів, Стас навіть словом не обмовився про можливість ЖП. А не бачити її він просто не міг.
Відволік його від роздумів тихий посвист Петра. Той припаркувався поряд з ексклюзивним авточудом, Мовлян навіть визначити не зумів зразу – щось класу “Ягуара” або “Порше”. Але й цього було замало. Номер був іменний, “СТАС”. За тих перемін, що миттєво сталися з реєстрацією авто після ЖП, така бляшана забавка коштувала, як новенький середнього класу “Опель”. Петро це, звісно, знав.
- Принаймні ясно, що господар вдома, - здвигнув плечем Мовлян. Петро мовчки зиркнув. І не втерпів, теж виліз з машини, щоб роздивитися сріблястого красеня.
А Микола піднявся ліфтом на знайомий, хоча й давно не відвідуваний поверх. Натис кнопку.
- Хто там? – пролунало не відразу з перемовного пристрою.
- Та я ж на моніторі в тебе, дивак, - відказав Мовлян, дивлячись у замасковане вікно телекамери.
- То й що? – роздумливо поспитав Стас.
- Та пішов ти…
- Постривай, постривай, - раптом пожвавішав господар. – Приніс?
- І не був дурнем, відразу дві, - констатував Микола.
- Так якого ж ти мовчиш, - не зовсім логічно зауважив той.
Двері м’яко відкрив сервопривід. І Микола рушив у похід нескінченними кімнатами, холами та коридорами. Все було просторе, світле, прекрасно опоряджене і до краю занедбане. Стоси часописів щонайменше трьома європейськими мовами, на кріслах і підлозі, розкидана чоловіча одежа і подекуди жіноча білизна. Неприбрана постіль на шкіряному дивані. Купи недопалків на розкішно інкрустованих, поплямованих журнальних столиках, об які явно відкривали пивні пляшки. Батареї цих самих пляшок від “Хеннесі” до портвейну з кодовою назвою “Примориш”. Кілька включених, густо запорошених, крім клавіатури, комп’ютерів. Якісь допотопні, чи не з архівів КДБ, рудуваті облікові картки – горою на кухонному столі. А в м’якому, чомусь порізаному ножем куточку на тій же кухні вмостився сам господар. Відклав переносний пульт, зичливо простяг руку. Не встав. Власне, й не зміг би цього зробити, бо щільно притискався черевцем до стільця, заставленого закусками й пляшками. Закуски переважно вчорашні, пляшки порожні, відзначив Микола. Поставив пакет, зняв піджак і почав звично порядкувати, неголосно коментуючи становище.
- За півроку, що тебе не бачив, безладу анітрохи не поменшало, - нарешті підсумував.
Стас мовчки спостерігав за його діями. Іноді морщився, іноді схвально кивав. Зашипів, мов від зубного болю, коли Микола надто різко пересунув стіл з паперами і карткові вежі загрозливо хитнулися. Не менш вражаючі башти з брудного посуду Микола чіпати не став, обмежившись споліскуванням фужерів. Потім розчистив підходи до господаря. Стас сидів у випрасуваній світлій сорочці, шкіряній, незмінній останні шість літ, вже безформеній жилетці і просторих, по коліно, сімейних трусах. Умовно сімейних, бо був запеклий холостяк.
- Всі люди мають талант до алкоголізму. Але не кожному щастить його реалізувати, - поважно проказав Стас, коли Мовлян поставив все необхідне на розчищену територію.
- Тобі це теж поки що не вдалося, - хмикнув Мовлян. Налив. Після всіх змін у житті Стаса він ніколи не бачив його тверезим, але, мусив визнати не він один, п’яним не бачив теж. Стас серйозно підняв палець.
- Я інша річ. Просто нікуди поспішати. Збираюся жити вічно. Досі вдається. Є одна теорія… - він глипнув на Мовляна, явно запрошуючи опонувати. Микола охоче встряв у базікання. Дивна річ – розгардіяш у цій квартирі, геть несумісний з життєвими засадами Мовляна, його не дратував, а навіть заспокоював.
Стас просторікував. Теорію він вигадав сам, але спирався на доконані медичні факти, особливо ж на чорнобильський досвід. Оскільки старіння нерозривно пов’язане з процесами окислення, вільними радикалами, то в організмі має бути присутня належна кількість антиоксидантів. Причому, всі рекламовані пігулки, вітаміни та фрукти – для простаків. Єдине достатнє джерело – всім відома сполука С2Н5ОН, а головна проблема практичної геронтології – визначення, безумовно, експериментальним шляхом оптимального режиму введення її в обмін речовин.
- І як успіхи? – поцікавився Мовлян.
- Дещо просунувся, - діловито відказав Стас. – Але для шліфування експерименту знадобиться ще років п’ять, - зробив солідний ковток.
- І ти опануєш високе мистецтво довголіття, - усміхнувся Микола, теж смакуючи коньяк.
- Вічності, - вперто наголосив Стас. І закопилив губу. – Мистецтво… Теж мені, мистецтво…
І без жодного переходу, дещо монотонно, почав видавати Мовляну своє бачення, як Стас вважав, головного парадоксу цивілізації. Почнімо з того, що можливість тиражування будь-яких духовних цінностей чомусь почала вважатися великим благом прилучення рядових споживачів до вершин людського духу. Справді, всілякі фото-, теле-, ксеро-, і так далі, версії живопису, досконалі копії творів Баха, Моцарта, інших геніїв мали піднести до них мільйони пересічних особин.
Стас, глумливо посміхаючись, допив фужер і негайно знову його наповнив. Продовжував.
Але забули просту річ. Всі названі можливості мали виробничо-товарний, а загалом, комерційний характер. Все останнє без зиску неможливе – неможливе, головне, без збуту. А пересічний громадянин купляти принципово недосяжні, незрозумілі йому речі не хотів. І відбулася наступна фаза, мало ким усвідомлена. Оскільки спроба вже була зроблена, і комерсанти щиро вкладали гроші в саме технологію тиражування, - то, під загрозою втрат на досить-таки місткому ринку, сталася революція. Виявилося доцільним не доносити вершин духу споживачу, а тиражувати для того ж споживача йому доступне. На це доступне і витрачали оборотні, маркетингові кошти.
Стас зробив невеличкий ковток і задоволено прицмокнув. Простяг руку жестом римського сенатора.
- А тому, - наголосив. – А тому відбувся повний розворот цивілізації. Ница, бездуховна, але платоспроможна більшість, голосуючи шлунком, визначає, хто геній, хто ні. І нікчеми, не варті ані як драматурги, ані як актори мізинця велетів 19 сторіччя, не кажучи про іншу світову класику – отримують мільйонні гонорари і користуються запобігливою увагою ЗМІ. Той запив, той згвалтував, той привселюдно обгидився… Бачили б це Шекспір, Тарковський, Бунін.
Стас поставив фужер, щоб емоційно змахнути руками:
- Висновок – така цивілізація не може бути нормальною, і її здобутки виявляються химерами.
Мовлян заворожено слухав. Раніше він помітив дещо розм’яклі, підперті чорними з рудизною вусами щоки Стаса, червонуватий ніс. Зараз бачив могутній, античного ліплення лоб, глибокі залисини. Ясні коричневі очі раптом вп’ялися в нього з-під припухлих повік.
- Я доступно пояснюю? – нестерпним тоном запитав Стас. Дивився на Мовляна знизу вгору, але надзвичайно зверхньо. Микола знав цю ознаку однієї зі стадій його сп’яніння, далеко не останньої. Головне було не зважати.
- Чому ж, - відказав обережно. – Звідси, до речі, ще одна думка. Виявляється, справжнє мистецтво полягає не в творчому осяянні, а в знаходженні ринку реалізації його змертвілих решток. Книг, дисків, аудіо-відеокасет тощо. Власне, все так зване мистецтво – поїдання трупів.
Стас повільно плеснув у долоні.
- А ти не такий безнадійний, як з вигляду, - пробурчав він. І логічно завершив думку. – Наливай!
Легенько цокнулися. Микола задумливо погойдав у руці тонке скло, спостерігаючи, як світла рідина кольору гарного чаю залишає на стінках характерні для доброго коньяку маслянисті сліди.
- Тиражування здобутків мистецтва, нехай і не завжди кращих, - мабуть, не головна біда… - промовив. – Гірше, коли цими ж засобами розмножується зло… - мерзлякувато повів плечима, згадавши, невідь чому, кабінет Темного.
- Ото ж бо, - підхопив Стас. – Схоже, що можливість тиражування, а точніше, механічного відтворення в будь-яких масштабах, Зла, - він підкреслив голосом велику літеру, - просто не враховувалася в першопочаткових умовах вселенської задачі, поставленої і вирішуваної Богом… І саме цивілізація останніх століть визначається якраз тиражуванням ідей та знахідок дуже незначної групи особистостей. Але аж ніяк не підносить до їх рівня колосальну масу споживачів продуктів тиражування геніальних відкриттів. До первісного, Божого, осяяння їй, цій масі, взагалі зась.
- Цікава виходить річ, - повільно проказав Мовлян. – Мільйон людей, що дивляться телевізор, є лише відблиском, тінню генія, котрий це диво створив. Але ж мільйон людей, які виконують наказ диктатора поневолити когось, вбивати, є прямими втілювачами Зла.
Стас випростався на своєму диванчику. Дивився поверх голови Миколи, здалося – в незмірну далеч.
- Так от, слухай, - клацнув пальцями. – Існують два взаємопов’язані і, взагалі-то, моторошні процеси. Геній, прямий провідник Космосу в історії людства, марно силкуючись, не може анітрохи піднести мільйони споживачів свого дару до власного рівня. Але диктатор, нелюдь – робить мільйони виконавців своєї злочинної волі прямими винуватцями перед Богом.
Він виглядав ніби навіть тверезішим, ніж на початку розмови. І надолужив довгим спраглим ковтком. Мовлян вирішив не відставати. Відчуття холоду нарешті минуло.
- Що ж, - сумно усміхнувся. – Залишається радіти, що справжніх диктатур у світі все меншає.
Стас скривився, але не від лимона. Зміряв Миколу нищівним поглядом.
- Фізик хрінів, - озвався. – То йшов би в школу товкмачити безневинних діточок законами Ньютона. І підтирати їм зашмаркані носи. Личинка. Неук!
Мовлян розгубився від такого натиску. До того ж, бачив, що в товариша не черговий приступ п’яної маніа грандіоза. Стас і справді страшенно розізлився. Трохи заспокоївся, лише прикінчивши пляшку. І встав, дуже рівно пішов з кімнати. Куди це він, спантеличено подумав Мовлян. Ще ж друга є. Щось з гуркотом і шелестом розсипалось за спіною. Стас повернувся, розмахуючи листами паперу. Ткнув один Миколі:
- Почитай, мислитель…
Мовлян слухняно взявся за комп’ютерний текст. Спершу водив очима, потім, непомітно для себе, став читати вголос.
“Головною вадою всіх попередніх систем влади була їх інерційність – генетична, родова, кланова. З часом геральдичні гілки виродилися та ослабли. Стався переворот. Демократія вперше зробила спробу відсікти інерційний “хвіст”.
Але на нинішньому етапі наявна демократична система навіть у найрозвиненіших країнах виродилася до попередньої. Оскільки ймовірність обрання на серйозну посаду без генетично-родово-кланової підтримки – нульова. Буш – старший, Буш – молодший і т.п.
Можливості громадян однакові де-юре, але використання їх де-факто, соціалізація, уречевлення абсолютно залежні від вищесказаного.
Прогноз – поворот до попереднього, від демократії до диктатури. Тому що юрмі втішно підкорятися швидше гвалтівнику, аніж власному обранцю, рівному їй за визначенням…”.
Стас з несподіваним спритом вихопив листок.
- Досить, - сказав похмуро. – Далі вже державна таємниця. Наливай.
- Слухай… - Мовлян відкорковував пляшку, але цілком механічно. - Що це за текст?
- Нове євангеліє для влади, - чим Стас завжди вражав, так це скромністю. – Готував я, давненько вже, один аналіз для… - він зам’явся. Махнув рукою. – Словом, для роботодавців. Вони в нас з тобою приблизно ті самі…
- І що ж, ти насправді вважаєш… - трохи запинаючись, почав формулювати Мовлян. – Що перехід до нових диктаторських режимів є тенденцією глобального порядку?
- Нових! – Стас підняв палець. – Знайшов ключове слово, молодець. Примітивних постатей на кшталт вусатого… чи там саддамоподібних… вже не виникатиме. Релікти деінде доживатимуть віку, але це все…муамарна справа. – Мовлян відкрив було рот, але одразу збагнув гру слів. Стас витримав паузу. І доповнив її ковтком коньяку.
- Чого вже там, ліпи, - похмуро сказав Мовлян. – Прорікай.
Стас вдоволено посміхнувся. Він все ще вагався. Микола мовчки простягнув фужер, і вони вдвох випили до дна. Стас знову підняв палець.
- Настає нова якість демократії, - він і справді прорікав. – Вона стала настільки тотальною, що не зчується, як прокинеться тоталітарною. Новий лад буде демократичним тоталітаризмом. Втім, поставлене завдання… - він поперхнувся і швидко запив коньяком. Нервував. – Поставлене завдання досягнути стану досконалого демократичного тоталітаризму. ДДТ.
Не дивлячись на Мовляна, простягнув спорожнілий посуд. І тримав, допоки сягнуло вінець.
- Оцей термін, - сказав сухо. – І його розробка… Власне, й становлять державну таємницю. Але з твоїми допусками… Гадаю, можеш спати спокійно.
- Досконалий демократичний тоталітаризм, - розгублено повторив Микола. – Смажена крига. Нонсенс.
- Аби ж то, - сказав Стас. І діловито, монотонно часом взявся пояснювати. Тоталітаризм він поділяв на два типи, однакові за змістом, але відчутно різні за формою. Перший Стас умовно називав ідеологічним, і це вже був геть вичерпаний, зужитий продукт історій часів світових та холодних війн. Остання велика брила цього льодовика розкришилася разом з крахом СРСР. Головна риса монстра, котрий нажахав увесь світ – інтереси правлячих груп чи кланів втілюються жорсткими каральними механізмами, силовими структурами під приводом реалізації фіктивних, віртуальних власне завдань. Побудови світлого майбутнього, боротьби зі світовим імперіалізмом та ворогами народу тощо. Все це на сьогодні віджиле, неефективне і, головне, зустрічає потужну відсіч розвинутих країн. Шлях, тупиковий для сучасного диктатора.
- Це все аж занадто доступно, - необережно бовкнув Мовлян. Стас грізно зиркнув на нього, але, от дива, лише продовжив свої тлумачення.
Другий, новонароджуваний тип тоталітаризму, мав, за Стасом, справді дикувату на поверховий погляд форму демократичного.
- Тут уже згадані інтереси правлячих груп чи кланів забезпечуються все тими ж каральними механізмами, силовими структурами під приводом… - Стас переможно всміхнувся. Легенько ковтнув, примружився. – Під приводом реалізації демократичних засад. Виконання легітимно прийнятих законів, особливо реформаторських, рішень референдумів, судових постанов. Але весь фокус в тім, що названі закони, рішення та постанови продукуються під контролем тих, кому слід. Іншими словами, створений проміжний, доволі складний механізм маніпулювання демократичними інститутами. І це і є реальне зосередження влади. А фіктивною, віртуальною стає сама демократія в її старому розумінні.
- Механізм, кажеш, - криво усміхнувся Мовлян. І продовжив з п’януватою прямотою. – А розмістився цей механізм під вивіскою адм…
- Заткнись, фізик! – гостро перебив Стас. – Випий краще… - простежив, щоб Микола добре хильнув. Продовжив спокійніше. – Сам знаєш, де живеш… А механізм, звичайно ж, має розгалужену структуру, про яку тобі ніхто не розкаже. Важливо, що він постійно розвивається і вдосконалюється. І коли набуде тої якості, яка запрограмована… - Стас замовк.
- То буде досконалий демократичний тоталітаризм. ДДТ, - тихо промовив Мовлян. Він почав потирати долонею лоба – знайомий Стасу жест, що означав уже неабияку втому від чарки. Але міркував усе ще тверезо. – Загалом зрозуміло… Але… хіба… після ЖП ще не досягнуто досконалості?
Стас поблажливо усміхнувся.
- Звичайно, ні. Хоча б тому, що й меж досконалості не існує. Наприклад, у твоїй царині ще чимало треба допрацювати… Але гадаю, в кінцевому підсумку ми переплюнемо систему Оруела.
Він невірно зрозумів дивний погляд Миколи.
- Та пригадай же, “1984”, - нетерпляче продовжував. – У цій антиутопії дисидентів вигадливо мордують, щоб вони, грубо кажучи, визнали чорне за біле. Мало того, щиро в це повірили. А за ДДТ, - він простягнув палець. – В такому звірстві просто не буде потреби. Люди насправді бачитимуть біле там, де фізично, - в’їдливо хмикнув, - фізично абсолютно чорне. Бачитимуть те, що ми їм покажемо.
- Що я їм покажу, - мов заворожений, відгукнувся Мовлян.
- І ти теж, - здвигнув плечем Стас. – Ти теж… як би це точніше… Допоміжна, керована частина механізму. Саме так.
Несподівано, дивно хихикнув.
- Справді, наскільки все досконаліше, доцільніше, - він наливав обом, не поціляючи пляшкою. Мовлян підправив. – Ті ж дисиденти, скажімо, за Брежнєва – та весь світ горою ставав. А хто сьогодні заступиться за підприємця, який, виявляється, недоплатив податки? На святе ж замахнувся, бач!
- А взяти ставлення до робочої сили, - підхопив Микола. – Сталінські табори, рабська, непродуктивна праця зеків. Тепер – залишений на волі підприємець, високоефективний працівник, такий собі аккумулятор, елемент-накопичувач. Постійно віддає, кому треба, більше, ніж сам має. Той же невільник де-факто і потенційний зек де-юре.
- От що значить нова тенденція розвитку цивілізації, - повчально проказав Стас. – І ми тут знову попереду планети всієї.
Мовлян мовчав, впершись долонями в коліна.
- Слухай, Стас, - промовив, не піднімаючи очей.
- Не бий голови, - озвався той. – В барі в мене ще повно.
- Я не про те, - Микола глянув незнайомим поглядом. – Слухай…
Запала мовчанка.
- Мені треба вийти на Дона, - сказав нарешті Мовлян. І, не давши Стасу розкрити рота, продовжував. – Ти ж це можеш. Ти все можеш, Стас.
- Можеш, можеш… - з досадою пробурчав Стас. З нього навіть хміль почасти злетів. – Знайшов деміурга… Притому, це небезпечно.
- Тобі небезпечно? – ніби п’яно здивувався Мовлян.
- Та ні, - знову буркнув Стас. – В багатьох… вимірах.
- Мені треба з ним поговорити, - вперто повторив Мовлян. – Дуже треба.
- Ти п’яний чи прикидаєшся? – спробував розгніватися Стас. Але вже відчув, що з товаришем коїться щось нештатне. Почав крутити й посмикувати вуса. Мовлян сидів дуже рівно, спостерігаючи за обнадійливою – знав – процедурою. Вона добряче-таки затяглась.
- Думаю… - повільно сказав нарешті Стас. – Думаю, за пару днів зможу таку можливість вирахувати.
- А раніше?.. – вирвалось у Миколи.
- Та пішов ти…
- Вибач. Зрозумів, - Мовлян махнув рукою. – То де твій бар?
Подальша розмова ставала дедалі незв’язнішою. Микола відчував у собі незмірну порожнечу, і коньяк теж не міг її заповнити. Зайшло про літературу, новоз’явлених авторів, і Мовлян немало подивував Стаса, розповівши про власні науково-фантастичні розробки. Виявляється, разів чотири за останні двадцять років він майже розпочинав писати, і щоразу це був цілковито новий, багатоплановий сюжет - їх фрагменти Микола пробував, трохи плутано, але цікаво переказувати. Стас, за всього свого сарказму стосовно членів СП, слухав напрочуд співчутливо. А почувши начерк історії про талановитого вченого, якого інопланетяни перетворюють в алкоголіка, аби запобігти небезпечному для Космосу відкриттю, розчулено засопів. Він був теж таки добряче напідпитку.
- Ненаписані книги, - бурмотів, - це ж гірше, ніж спалені рукописи… Котрі, як відомо, не горять… Чого ж не писав?
Мовлян безпомічно розвів руками, вражаючись цілому пласту свого життя, що зараз так легко й печально поставав у пам’яті. Причини ж були прості. То нова кар’єрна сходинка, що на деякий час поглинала всю снагу. То розширення бізнесу дружини. То будівництво заміського будинку…
- І ти завжди поступався своїм, головним, - замислено повторював Стас.
- Розумієш, - якось розгублено говорив Мовлян. Очі мав невидющі. – Мені завжди здавалося, що час ще буде… Що я, зрештою, сильніший, розумніший… І можу трохи піти назустріч, щось там особисте віддати в жертву…
- Авжеж, - іронічно зауважив Стас. – До речі, якщо людина весь час поступається своїми справедливими інтересами, вважаючи, що вона розумніша – то ця самооцінка явно завищена… Ну, звісно – то пленум ЦК, то засідання Кабміну, а жити коли? Між іншим, про ці самі засідання…
Микола заплющив очі. Голос Стаса долинав ніби здалеку, потроху заколисуючи. Іншим разом Мовляна і кілограм би не вговтав. Але надто багато йому випало за останні дні й навіть години.
- Так от, - пожвавішав голос Стаса. – У Герберта Уелса є оповідання, яке дивовижно відрізняється з-поміж решти його фантастики. “Зелені двері в стіні…”.
Мовлян слухав, потроху провалюючись в сон, але на диво точно, ніби своїми очима, сприймав оповідь про чужий звичному, радісний світ, який випадково, але цілісно відкривається допитливому, хоча й пересічному наче хлопчику за непримітною хвірткою в рядовому для Лондона муруванні. Але за нею – спокій і піднесеність, і дві ласкаві пуми біжать поряд з хлопчиком, і він наперед знає безвинність їх ігор з собою…
Потім хлопчик, ставши вже молодим і вельми перспективним політиком, підсвідомо та все з більшою силою тягнеться до цього чистого-пречистого, аж до потойбічності, спогаду – хоча, хто знає, і опинявся десь у міських нетрях, скажімо, мандрівний цирк, і не проганяли хлопчика з його задвірків дресирувальники лагідних диких кішок... Та щоразу молодий міністерський чиновник, побачивши знайомі двері, не міг скористатися щасливим випадком – адже водій тому й гнав авто малознайомими, незгадуваними потім вулицями, щоб встигнути на вкрай важливу, нагальну, неодмінну для кар’єри подію – мітинг опозиції, кабінетову кризу, заворушку в парламенті. Омріяні зелені двері він бачив тим рідше, чим успішніше вирішував свої пересування по службі.
Але одного разу засідання Кабінету, присвячене надзвичайно важливим зарубіжним проблемам, було перервано через шокуючу відсутність нещодавно призначеного міністра, про справжні перспективи якого тільки починали подейкувати. Потім спантеличений водій розповів недовірливим поліцейським, що шеф, прекрасно знаючи про важливість і невідкладність обговорюваних подій, звелів їхати кружним і незвичним шляхом. Видавалося, він і сам гаразд не знав маршруту. В одному з провулків, одначе, міністр рішуче наказав спинитися біля високого паркану з непримітними зеленими дверима і пішов просто в них.
За дверима, незамкненими через халатність сторожа, відразу починалось урвище занедбаного промислового кар’єру…
Мовлян відчув, що він сам провалюється в той кар’єр, але нестримний, нескінченний лет анітрохи не жахає, а навпаки, сповнює невагоме тіло радістю.
6. Нескінченний щасливий політ. Мовлян уже не падав – він ширяв, відірвавшись від марнот, в безмежному, пронизаному незвичайним світлом просторі на грані космічного мороку, потроху усвідомлюючи вагу і знаковість перемін, що відбувалися в горніх висотах, де поряд з осяйним, теплим, лагідним Сонцем починали проколювати чорніюче небо алмазні голочки зірок, - і в самому собі… Політ обірвався. Він знову сидів, точніше напівлежав на диванчику Стаса, а той брутально торсав за плече, супроводжуючи ці вправи не менш делікатною лексикою.
- Та прокинувся я, - розчаровано сказав Мовлян. Він все намагався утримати щось важливе, добре, значне, відкрите щойно уві сні. Похмурий погляд Стаса істотно вадив цим зусиллям. Микола відзначив, що ніби розм’яклий трохи, округлий вид товариша насправді м’ясистий і енергійний, а зараз ще й підкреслений вольовими складками. Досадливо повернувся до дійсності.
- При пам’яті? – сухо запитав Стас.
- Авжеж, - усміхнувся Микола. Розім’яв ледь затерплу від незручної пози шию, потягнувся. Сів рівно. Хоча, встиг прикинути, минуло заледве півтори години, почувався практично тверезим. От що значить не змішувати, подумав Мовлян. І знов усміхнувся, пригадавши себе зовсім ще юним кореспондентом обласного радіо. Тоді після ночі в компанії напоїв різної сумнівності та відповідних друзів і подружок йому вистачало холодного вмивання, щоб допізна дивувати колег підготовкою випусків новин, - наймаруднішою, саме для молодих, роботою.
- Сяєш, дивитися гидко, - пробурчав Стас. Ще раз уважно заглянув Миколі у вічі і, мабуть, задовольнився. Бо видав інформацію, від якої Мовлян порадів, що сидить.
- Тебе розшукує Дон, - без тіні радості повідомив. – Вже розшукав. Я тут ні до чого.
- Куди… коли? – досить безглуздо відгукнувся Мовлян. І швидко рушив до крана з холодною водою.
- Коли, коли, - перекривив Стас. Глянув на свій наручний “Картьє”. – Вислана машина. В нас хвилин п’ять-сім.
- То виходим, - Мовлян струснув ще трохи мокрою головою. Збагнув раптом, що Стас уже в дорогому з біса костюмі, хоча краватка, супермодна минулого сезону, пов’язана вкрай недбало. Поголений і тверезий, мов скельце. Похопившись, Мовлян швидко знайшов і забрав невелику шкіряну теку. Спускалися мовчки. Лише на вулиці Стас повернувся і став обличчям до Миколи. Завжди червонувате, воно зараз було майже нормального кольору.
- Я не знаю, в яке лайно ти встряв, - сказав приглушено. – І не запитую. Але спробую…
Завершити фразу він не встиг. Бо поряд безшумно зупинився чорний шестисотий “Мерседес”. І миттєво виниклий звідти молодий чоловік в бездоганному діловому костюмі надзвичайно ввічливо і вкрай безапеляційно пояснив, що Мовлян запрошений один. Так, жодних непорозумінь – один. Доки враз побурілий Стас силкувався щось сказати ще, другий молодик вже розчахнув перед Миколою задні дверцята “мерса”.
Мовлян слухняно сів, подумавши, правда, про Петра. Зрештою, зв’яжемось з мобільників. Скло в машині було, як і годиться, тоноване, але Миколі видалося, що тон аж надто глибокий. Принаймні, розмістившись належно у вигідному сидінні, він анітрохи не міг зорієнтуватися, куди мчить авто. Єдине, що вирахував Мовлян з особливостей прискорень “мерса”, то це незаперечну наявність броні.
Місце, куди вони потрапили, проїхавши насамкінець кількома наскрізними дворами і підземним гаражем, мало різнилося від офісу пересічної фірми. Впадала в око хіба нарочито ускладнена система переходу до основного приміщення та практична відсутність жінок. Микола наївно чекав побачити качків з голеними загривками, але всюди стрічав акуратних, цілком презентабельних молодих і середнього віку чоловіків, вдягнутих трохи одноманітно. Мимо них супровідник перемістив Мовляна швидко, іноді мовчки, іноді обмінюючись короткими малозрозумілими фразами. Заминка сталася лише в просторому, без вікон приміщенні, де стояли все ті ж однотипні хлопці і попросив хвилинку почекати супровідник. Він явно хотів пройти доповісти, і ніхто його не зупиняв. Але двері неочікувано, як відчув Мовлян, розчинилися самі, дивними нерівними поштовхами, і з тамбура виник високий худий, довговолосий молодик у великих окулярах. Щоки його прикривала чи задавнена щетина, чи ще не відросла вовна. Але й вона не могла приховати дивної блідості обличчя. Картопляний пагін, пророслий у погребі, подумав Мовлян. Ще він помітив, двоє з присутніх мали міні-навушники і повернули голови до дверей секундою раніше, ніж ті почали відчинятися. Молодик стояв, трохи похитуючись, чудно шкрябаючи пальцями стулку. Мов заживо похований – віко труни, спало Мовляну. Ті двоє, а за ними й решта миттєво, мов кільце удава, зімкнулися навколо вихідця з того боку і пощезли в іншому, малопомітному виході.
Супровідник виглядав дещо наполоханим. Єдиний, хто залишився тут, мовчки показав на двері. Опікун Мовляна заглянув і вискочив, мов корок.
- Вас, - промовив люб’язно. – Тільки вас.
Мовлян зайшов у просторий, згідно протоколу, кабінет і мало не зойкнув від подиву. Крім комп’ютерного закутка, де стояло, само собою, найсучасніше обладнання, все дико нагадувало і так незабутній цеківський кабінет двадцятирічної давності. Навіть шафи з брунатними томиками. Господар, однак, був ненабагато старший Мовляна, але худий, мов скіпка, і зморшки на обличчі більше всього нагадували тріщини в скелі.
- Я хотів вас бачити, Миколо Андрійовичу, - неголосно, поважливо промовив, зустрічаючи Мовляна точно посередині кабінету.
- Присядьте, відпочиньте. Не втомили ці мої… хлопці?
- Що ви, що ви, - світськи зреагував Мовлян. – Анітрохи.
- Є об’єктивні причини генетичної ненависті нездар до людей обдарованих, - ніби й не чувши його слів, господар випростався в кріслі. – У кам’яному віці найсильніший самець просто-напросто знищував більш-менш потужних суперників, залишаючи кількох холуїв – моральних передусім – для послуг племені. Це, до речі, відбилося в намаганні більшості диктаторів знищувати рід ворогів своїх до сьомого коліна.
Але, за всіх обставин, нащадки помилуваних холуїв в силу простих формул геометричної прогресії… - він раптом глянув у вічі Мовляну. – Відомих вам, чи не так? В силу цих формул незмірно переважають числом спадкоємців великих вождів племен. При тому, над ними тяжіє генетичний жах бути фізично усунутим. Хоча практично все трапляється швидше навпаки.
Відтак нащадки холуїв мають потужну, хоча й цілковито невмотивовану на перший погляд наснагу до боротьби з кращими за них.
- Чого самі кращі просто нездатні збагнути, - закінчив господар свою несподівану промову.
- І що ж вас наштовхнуло… е… на ці, вкрай цікаві, висліди? – дуже обережно поцікавився Мовлян.
- Багато хто, а не що. Принаймні, оцей уйо… - Мовлян так і не розчув, чи йшлося про евфемізм для долара, чи про звичайнісіньке москальство.
- Він погіршив ваше бачення світобудови? – ризикнув пожартувати Мовлян. Дон посміхнувся – ще одна тріщина прорізала скелю.
- Ні, лише уточнив, - просто відповів. – Бачте, Миколо Андрійовичу, це той наш співробітник, який відіграв неабияку роль у їхньому… - Дон сковтнув. І Мовлян швидко відвів очі, досі цілком контактні з поглядом господаря. – Їхньому наїзді на фірму Олега. Роль… - це була вже не посмішка, а вишкір. – Козачка засланого. Ми розібралися.
- І що йому тепер робити? – тихо спитав Мовлян, відновлюючи контакт.
- Якщо в нього є той самий єдиний Бог, хай помолиться. Добре помолиться. Але, - Дон змахнув рукою, - це не допоможе.
Мовлян відчув несподівану літературність цієї фрази. І за мить згадав. Булгаков.
- Але ж ви не Понтій Пілат. А він так і геть не…
- Вірно. І якщо розіп’яли безневинного Сина людського, то що, по вашому, зробити з цією… - він затнувся. І Мовлян знову відвів погляд.
- Цікавитесь цим автором? – трохи силувано запитав.
- Швидше, першоджерелами, - просто відповів Дон. Тільки тепер Микола побачив, що за книга, єдина серед записників та ділових паперів, лежить на робочому столі. Солідне видання Біблії. Мабуть, щось все-таки відбилося на його змарнілому обличчя. Господар, анітрохи не образившись, коротенько розповів про свої власні бачення не раз, схоже, прочитаного. Особливо цікавили його незначні відмінності в текстах чотирьох Євангелій.
- Скажімо, дуже важлива, як на мене, сцена з апостолами, поснулими в ту страшну ніч в Гетсиманському саду, більш-менш повно описана лише в Іоанна… - на цій фразі Мовлян включився в розмову. І вже в господаря майнув в очах деякий подив, який невдовзі змінився відвертою повагою. Новий Завіт і чимало досліджень його Микола справді знав дуже добре.
- Але маю і власну версію. Дуже… - зам’явся, - несподівану.
- Таж ви фантаст, - зронив Дон. Одні всезнайки навколо, з досадою відзначив Мовлян. Але він по-справжньому захопився.
- Я вважаю, - почав повільно, - що ота Гетсиманська ніч була випробуванням навіть більше апостолів, ніж Ісуса. І Батько міг зовсім інакше прийняти знамениту молитву про чашу, якби Петро, Яків та Іоанн поставились до проблем Вчителя хоча б з часткою тієї уваги, яку він завжди віддавав їм. А так… апостоли спали. І Син людський мусив спокутувати, крім усього, ще й байдужість людську.
- Невже сили волі трьох смертних, та ще й у такій простій речі, як сон, було б достатньо, щоб розп’яття не сталося?
- Бог важить усе, навіть те, що ми маємо за марницю, - упевнено відповів Мовлян. – Так, я стверджую – Ісус міг продовжити своє земне життя, і доля цивілізації змінилася б дуже серйозно.
Мовлян відкинувся в кріслі і витер лоб.
- Отже, ці троє мало не опинилися в одному ряду з Іскаріотом, - доповнив Дон. І продовжив без посмішки. – Добре, що ми живем не за середньовіччя та інквізиції.
- А чим третє тисячоліття краще? – гірко вихопилось у Мовляна. Згадав Стаса і багато інших речей.
- А все, зрештою, залежить від нас. Від кожного, - дуже серйозно відгукнувся господар. – І ваша версія… про трьох смертних, які, виявляється, змінили долю людства… це лише підтверджує.
Дон теж відкинувся в кріслі і почав розмірковувати вголос.
Іноді дивуються, - якщо Господь любить праведників своїх, то чому вони в земному житті дуже рідко стають царями чи принаймні номенклатурою. Для загалу це дуже серйозний аргумент. Але – хіба щасливий був Сталін, будь хто з диктаторів? Чи потрібен пророку ранг державного службовця?
Переживання особистості – кожної – мають одинаковий масштаб перед Богом, хай це генсек чи вуличний підмітайло.
- Цього ми якраз не розуміємо, - підхопив Мовлян.
- Ігри в ієрархію – суто наші, земні ігри, - кивнув головою Дон. – Господу вони, схоже, видимі, як викривлення нормальних людських стосунків чи й просто дітвацтво. Зверхник наказав – і зробилося. Але ж робить це кожен з нас, наділений від Господа свободою волі. “Я виконував наказ”, - але ж перед Богом ти рівна диктатору істота, і нас – мільйони. Не виконуйте!
- Стосунки субординації між вами, людьми, мене не цікавлять – може сказати Господь. Є конкретна вина кожного, його частка у світовому Злі, - переконливо промовив Микола. - І це ставить все на місця.
- Тут ще й важливий наслідок, - Дон знову подався вперед. – Якщо людина чинить зло іншим людям чиїмось посередництвом – вона, можливо, в очах Бога може бути і невинною. Справді, хто натис гачок? Хто скинув бомбу? При чому тут Сталін? Адже без мільйонів злочинних виконавців будь-який диктатор був би цілковито безпорадним.
Вони деякий час сиділи, роздивляючись один одного. Мовлян відчув, що страшенна внутрішня напруга спала. А навпроти тріщини на скелі дещо стерлися, і посмішка, що невдовзі з’явилася, вже не так жорстко нагадувала розколину в гранітному масиві.
- Чи ж не дивно, Миколо Андрійовичу, що колишній партійний радіожурналіст і комсомольський ватажок районного масштабу отак ударилися в… опіум для народу?
Мовлян різко випростався в кріслі. Тільки тепер збагнув, чому постійно щось нагадували вперті сині очі Дона, зовсім молоді на обвітреному Часом обличчі. Пощезли геть і завзята, здиблена неначе чуприна, і рум’янець на свіжих щоках, здатних тоді ще спалахувати від різкого слова. Тоді-тобто…
- Майже чверть століття минуло… - нарешті здобувся на голос Мовлян.
Але згадав він тепер усе, ніби це відбувалося вчора. І швидко виростаючий райкомівський лідер, який створив і розширював структуру молодіжних будівельних загонів, добившись для них майже повної економічної самостійності – власне, це були майбутні кооперативи. І пильних ідеологічно старших товаришів. І позачергові, позапланові квартири для пацанів, яким поталанило повернутися з чужої війни. І старців з парткомісій, де обговорювали вже крайні заходи впливу на капіталістичного переродженця…
Дон, який уважно стежив за вкрай безпосереднім у ці хвилини обличчям Мовляна, легенько покивав:
- Так, так… І зовсім юний власкор республіканського радіо. І серія цілковито несподіваних, економічно обгрунтованих репортажів з голосами тих, хто будував, і тих, хто отримував… Майстерні були репортажі, що й казати.
- Головне, якраз починалися незворотні зміни в системі, - замислено сказав Мовлян. Чи не вперше спало на думку, що це, власне, і був початок його кар’єрного сходження. Майже відразу після нашумілих радіопередач його й забрали до столиці.
- А знаєш…
- А пам’ятаєш… - вони непомітно перейшли на “ти”, наввипередки згадуючи часом смішні, часом драматичні моменти тієї першої зустрічі. І разом замовкли.
- Гаразд. До діла, - сказав Дон. Непомітно, як йому здавалося, глянув на годинник. Коротко розповів, що ж крилося за протистоянням, в яке таким несподіваним і вирішальним чином втрутився Мовлян. Фірма Олега була визначальною, накопичувальною ланкою в досконалому міжнародному ланцюжку конвертацій та виведення за рубіж валюти. Саме в той момент на ній зосередився контроль за доларовими надходженнями – не просто великими, а дуже великими. Варто було вибити Олега з гри принаймні на пару банківських днів, як величезні суми ставали ніби “безгоспними” і легко перетворювалися в здобич конкурентів – внаслідок свого малолегітимного статусу. І правила цих ігор робили безсилим навіть Дона.
- А правова сторона… - заїкнувся було Мовлян.
- Той прав, хто на всі права клав, - грубо перебив Дон. Продовжував. – Вони все точно розрахували. Завдяки цій… цьому… А ти ж цілком міг показати посвідчення і просто піти. Не зв’язуватися – це ж смертельно небезпечно, знав прекрасно… Не перебивай! – обірвав жест Мовляна. – Словом, так. Якщо узагальнити підрахунки моїх фахівців, ти врятував для нас принаймні двісті лимонів. Зелених, - уточнив.
Дон відкинувся в кріслі і уважно, ніби заново, подивився на Миколу.
- Проси, що хочеш, - сказав просто.
Мовлян відчув доторки пульсу на скронях. Господар анітрохи не жартував. І розміри винагороди, цілковито, за поняттями, ним заслуженої, Микола прикинув доволі точно. Це була б цілковита незалежність. Можна навіть полишити службу. Виїхати за кордон, писати свою фантастику і видавати гідними накладами. Безтурботне, забезпечене творче життя, про яке він так мріяв завжди.
Мовлян занурив руку в волосся над скронею. Асана зв’язку з Космосом. Ми робимо вибір. І вибір робить нас.
- Ти сказав, - тихо вимовив сакральні слова.
Дон тонко усміхнувся. Він ще нічого не зрозумів.
- Лише врахуй, - сказав благодушно, - що в таких випадках граничними вважаються вісім відсотків, - і додав:
- Включно.
- Ні, - зовсім тихо сказав Микола. – Ні.
Подав теку. Дон з подивом почав гортати. Йому вистачило лічених хвилин.
- Це планова зачистка після ЖП. З самого верху, ті, кому слід, - пояснював рубано. – Ніякі гроші не допоможуть. Сидітиме.
І враз його осяяло. Подивився на Мовляна майже з містичним жахом.
- Невже… задля цієї дівки?.. – утер чоло. – Ти ж знаєш, - промовив твердо. – Виконується тільки одне прохання.
Мовлян відчув у кабінеті крижаний холод. Йому судомно перехопило подих. Але решток повітря в легенях стало:
- Ти сказав.
Плечі Дона безсило опустилися.
- Послухай. Може, мені почулося, що ти говорив. Чи… не… говорив?..
Всією поставою, поглядом він подавав Мовляну цілком певний знак. Але в голосі його вже звучала безнадія.
- Ти сказав, - втретє повторив Мовлян.
Дон довго, дуже довго мовчав.
- Тебе ж розіпнуть, - сказав, ніби в жарт. Микола затято німував. Господар тяжко зітхнув. Зняв трубку якогось хитрого апарата і власноручно, ледь суплячись, набрав номер. З попискування електроніки набору Микола впізнав маловідому навіть вищим чиновникам систему урядового зв’язку.
- Лідочка? Як там донька? – деякий час слухав. – От бачиш, що значить німці, Баден-Баден… Так… так… звичайно. Генеральний на зв’язку? – спитав вимогливо. По паузі. – З’єднай.
- З’єднай, - повторив жорстко через деякий час. Як збагнув Микола, невдовзі включився потрібний чоловік. Голос Дона був, немов тисячотонна брила, яку рушив донизу високогірний зсув.
- Нарада? Яка, в хер, нарада? Приїжджай.
І, явно недослухавши, промовив з незрозумілою Мовляну інтонацією:
- Таж я сказав.
Кинув – саме кинув – трубку. І вже дивився на Миколу.
- Цей… Буде в мене за півгодини. Але бачитись тобі з ним не варто. Водій, Петро твій, чекає за пару кварталів. Путній хлопець, - голос Дона ледь пом’якшав. Але тільки ледь. – Тебе підвезуть.
Вловивши погляд Мовляна, ляснув долонею по столу.
- Все буде готово завтра. До кінця робочого дня. Можливо – мого робочого дня.
- Спасибі.
- Іди геть, - сказав Дон. – Щоб очі мої не бачили. Ідіот.
Але знову вийшов з-за столу і провів Миколу до дверей. Потиск руки залишився дужим і теплим.
Ніхто не може розіп’ястися за все це гребане людство, думав Дон, проводжаючи поглядом Мовляна. Крім Сина Божого. Але ж чому досі знаходяться смертні, здатні зробити це задля окремо взятих, анітрохи не вартих того, людей? Аби я знав, зітхнув Дон. Він справді розумів, що випускає з кола своїх понять дещо важливе. І це його турбувало.
- Зрештою, - сказав уголос, один в пустельному обширі кабінету, - якби я мав це знання, навряд чи зміг би вести свою справу.
І приготувався належно зустріти викликаного спецзв’язком.
Мовлян сидів у цей час поряд з Петром, який поглядав на нього збентежено, але мовчав. Машина мчала залитими безживним електричним вогнем вулицями столиці. Минали міст, і Микола знов побачив гігатського кракена, що тужився, спинався, намагаючись вивершитись над усім довкіллям. Кволо всміхнувся. Тут, на більш-менш просторій і вже не перевантаженій у цей час ділянці дороги, Петро почав усе частіше косувати в бокове дзеркало і зрештою невиразно вилаявся.
- Це, мабуть, ті ваші хлопці? – спитав невпевнено. – Гляньте, Андрійовичу.
Мовлян гнучко повернувся всім тілом у кріслі, вдивляючись у довжелезне, напівпорожнє, всіяне вогнями бетонне річище, яким несло їх і ще чимало металевого мотлоху. В плямах світла і переважаючої темряви він не зразу добачив, а потім уже простежував виразно потужну чорну машину невідомої моделі, ретельно зализану, мов глибоководна риба з небезпечних океанських западин, сплощена придонним тиском. Вона віддалялася, пощезала часом, іноді й надовго, але неодмінно знаходила їх навіть після складних поворотів і розв’язок. Мов хижак, що добре чує слід.
- Так, Петре, - повільно сказав Мовлян. – Це хлопці наші.
Потім і ця слизька, невловима риба, і багатоокий кракен постійно запливали в його тривожні, розшарпані сни аж до пізнього ранку, коли Микола нарешті випірнув з каламутного потоку підсвідомості і деякий час лежав, чекаючи, доки він увійде в береги. В роті стояв неприємний присмак, не видалений навіть зубною щіткою. Подзвонив Стасу, але той неохоче буркнув, що має невідкладне замовлення, і поклав трубку. Вперше за десяток, напевне, років Мовляну випадало просто згайнувати день до вечора, і він виявив, що це не така й проста робота. Довго гладив і вичісував Панька, доки той, невдоволено муркнувши, не пощез в напівтемних глибинах квартири. Микола зітхнув. Поплентався впорядковувати власні літературні архіви. Він займався цим систематично, коли випадав час і трошки залишалося снаги, протягом останніх трьох років, і за цей день сподівався зробити приблизно стільки ж, як за весь минулий період. І це майже вдалося.
Десятки розрізнених записів – на клаптиках обгорткового явно паперу, чужих візитках, полях газет. Одна навіть на почесній грамоті вже нових часів, червоно заплямованій, але, звісно, не кров’ю. “Стіна, забризкана сонячними веснянками”, - вчитався у власний, чомусь надто кострубатий, почерк Микола. “Ліс стояв, рудий і розхристаний”, - цьому спостереженню було вже років двадцять. “Чорно-райдужний відсвіт, як то буває від густо засохлого на склі чорнила”. Боже мій, коли і хто бачив востаннє оту чорнильницю-невиливайку… “Наждакова шкуринка вітру”. А це вже слабенько, прямолінійно надто – констатував Мовлян. І перейшов до пізніших записів. “Річка все далі тікала від берегів, крилася від спеки в загадкових глибинах старезного русла, і обмілини спрагло тягнули до води посірілі, зневоложені язики…”. Микола спохмурнів. Це був початок фантастичної повісті, він тоді одним духом написав три захоплюючі сторінки і… і все. Відсунув папку, розкрив іншу. Ага, це вже майже сучасність. Образи поступилися висловам.
- Як найбільша швидкість морської ескадри неминуче наближається до швидкості її найтихохіднішого корабля, так інтелектуальність компанії пияків неминуче прямує до найнижчого розумом, - смачно процитував себе Микола. Хмикнув, читаючи наступний запис.
“Наявність сірої речовини в мозку обумовлює природний опір, де хвиля породжує хвилю (принцип Гюйгенса-Френеля). Це заважає прозаїку з його масивом асоціацій підганяти рими. А тому в літературі набагато більше поетів з їх поверховою (поверхневою!) жвавістю розуму (ковзання по плівці, водомірка…)”.
Мовлян навіть трохи розвеселився. Цікаво, що б утнув мені Стас, почувши таке судження про поетичну працю. Микола неголосно, з почуттям прочитав сам собі один з останніх віршів вічно п’януватого товариша.
Час осені. Немов на плаху
Скида натомлена душа
Гризот, марнот нікчемні лахи
І голу сутність залиша.
Похитав головою – треба ж, що часом вивершує цей грубоголосий цинік. Відштовхнувся від захаращеного паперами стола, пройшовся кімнатою. Відчував незрозумілу пустку в душі, ніби після виконання величезної, обтяжливої, але ж марної роботи. Зимно пересмикнув плечима. Не хотілося думати далі, як на крок – два. Без всякого смаку пообідав, з набагато більшою зацікавленістю погодував Панька. І задрімав.
Йому нічого не приснилося аж до того моменту, коли пролунала лиховісна мелодія того самого, для дуже обмежених, - жартував Мовлян, - мобільника і Дон призначив місце і час зустрічі – через пару годин. Оці вже два кола хвилинної стрілки циферблатом далися Миколі дуже важко, він не знаходив собі місця. Але ж минає все. І в належній точці просторово-часової чотиривимірності він сидів у явно позиченому хлопцями Дона “Хаммері” і перегортав папери.
Не втримався, протер очі. Це дійсно було щось по відомству Воланда. Тепер до кожного грізно-звинувачувального, невідворотного документу був прикріплений інший. Протокол митниці супроводжувався новим протоколом, складеним там же, ледь пізніше, але більш високоранговими фахіцями. Все крилося в прикрому недогляді рядових виконавців та їх недостатньому розумінні правових тонкощів експортних операцій, а фірма – резидент виявлялася надзвичайно білою і пухнастою. Те саме сталося й з податківцями, бо їх вбивчий акт зводився нанівець актом повторної перевірки, який з’ясовував молодшим колегам їх поспіх та, м’яко кажучи, вільності в тлумаченні положень про адміністрування ПДВ, а бюджет ще й залишався винним фірмі, щоправда, цілком символічну суму. І, ясна річ, на підставі настільки незаперечних доказів відповідний прокурор вже встиг заявити протест, суддя належного рівня виголосив виправдовуюче рішення, а належне відомство, схиляючи голову перед законом, видало наказ про негайне звільнення громадянки Н. І все це – належно зареєстровані оригінали з мокрими печатками саме там, де слід. Фініта, калатають дзвони.
Мовлян ошелешено глянув на Дона.
- Я справді фантаст, але щоб отак…
- Охолонь, - порадив той. – З біса радий, бачу.
- Спасибі.
Дон помовчав. І діловито пояснив:
- Офіційним шляхом ці папери надійдуть за день-два, а тут ще й кінець тижня. Але вповноваженому можна відвезти й вручити їх негайно.
- Тобто… Хто вповноважений?
- Ти. Там є доручення за спеціальною формою на такого собі Мовляна М.А. Втім, - Дон глянув на годинник, - робочий день у них вже скінчився. Завтра вранці вручиш. Скачи, Ланцелот хрінів, - само собою, він висловився прямим текстом.
Микола подивився на нього довгим поглядом. І по-справжньому люті яскраво-сині, молоді очі Дона раптом поблякли. Він не додав ані слова, лише міцно стис руку Мовляна.
Микола не міг знати, що саме в цей час відбувається ще одна зустріч.
* * *
В розкішному кабінеті, де задуми дизайнера явно губилися серед неміряного нагромадження коштовних порід дерева, екзотичної шкіри та звичайнісінького золота, знову спілкувалися двоє, старший і молодший. В бездоганній, доглянутій кращими європейськими знавцями візажу та косметології зовнішності молодшого проглядало щось від цькованого вовчука. А характерні носогубні складки та запалі щоки старшого вкривала густа тінь підозріливості.
- Цьому… - смачно вилаявся старший. – Треба було руки повідривати або інше щось, бля…
- Це зараз не зовсім просто, - ввічливо сказав молодший. Заходився звично, докладно аргументувати. Головне, як завжди, він приберіг наостанок. – Він зараз страшенно розлютився через наїзд Рахманова. Думає, що, може, й ми… А відомі вам швейцарські рахунки обслуговує саме він…
Старший пожував губами і ще раз вилаявся.
- Ну, а цей? Проект ваш, бля… - старший нервово крутив у руках антикварний черепаховий ніж для розрізання паперів. Подейкували, це дуже рідкісна річ і щось подібне колись тримав на своєму столі сам Адольф. – Він же некерований зовсім. Некерований, мать вашу!
В мертвій тиші, що опанувала кабінет, вони дивилися один одному в вічі.
Молодший здригнувся – пролунав тріск, ніж в старечих, але чіпких руках зламався.
***
Мовляну за останні роки вкрай рідко випадало побувати в містечку студентської юності. І зараз, коли під широкими шинами “Ніссана” слухняно, згідливо шепотіла дорога і ранній присмерк розмивав швидко напливаючу далечінь, Микола весь заглибився в радісне передчуття. Дотелефонуватися керівництву слідчого ізолятора так і не вдалося, запрацьовані тюремники, як і передрікав Дон, вкрай шанобливо ставилися до свого права на відпочинок. Тож все станеться завтрашнього ранку. І це теж влаштовувало Миколу, він навіть знав, у кого заночує. З’являтися в готелі він, звісно, не збирався.
Петро легенько тримав кермо, ледь повертаючи, мов хижий птах, туди-сюди голову. Неголосно пирхнув. Микола глянув зацікавлено. Все важило в дорозі для Петра – і ледь помітні зміни в роботі двигуна, і випадковий сторонній стукіт, і, ясна річ, ситуація на трасі.
- Та ці, ваші, - відгукнувся Петро на погляд Мовляна. – Але, схоже, кудись відвернули.
Мовлян промовчав.
У містечку вони визначилися швидко. Петро, загадково посміхнувшись, сказав, що має куди пристати на ніч, і Микола одразу пригадав, що так. А Мовлян з солідним пакунком з’явився в майстерні знайомого вже чверть століття художника, потерпаючи лише, щоб там не було надто велелюдно. Однак Тадейович захопився роботою і всіх порозганяв. Майже не змінився на своєму сьомому десятку. Поменшало короткого сивого волосся навколо блідої через звичку до вічного берета лисини, став ще сухішим та жилавішим. Ще рівніше тримав лобату, кістляву голову, худі щоки ретельно виголені. Руки, грубі, мов обценьки, не забули звички перевірити гостя на потиск. Мовлян, ледь усміхнувшись, відповів.
- Облиш! – йойкнув старий. – Вродиться ж отака довбня… - розминав відразу затерплі пальці, захоплено роздивляючись Мовляна. – Яким вітром?
- Ніч перебути в тебе можна? – відповів питанням Мовлян, розставляючи на дубовому столі дев’ятнадцятого сторіччя вміст пакунка. Попри завали всілякого мотлоху, включаючи часописи та книги тієї ж срібної доби, місця майже вистачило. Тадейович зацікавлено спостерігав, і Миколі довелося повторити. Старий хитро посміхнувся.
- Мала тут одна… заглянути, - сказав. – Але вже пізно, не прийде. А ти… когось чекаєш?
Тадейович вівся, ніби в ті давні часи, коли студенту Мовляну і справді гостро бракувало часом гостинного даху. Микола хмикнув, відкорковуючи пляшку. Покрутив головою.
- Чистісінькі, - сам мив, - гордо заявив старий, переставляючи добротні гранчаки. Подумав мить і дістав для гостя масивну срібну чарку з вигадливим вензелем. – Бери, бери. Ти ж гурман.
Микола від душі розсміявся, щедро напліскуючи напій кольору гарно завареного чаю. Відпочивав душею в просторій світлій кімнаті, геть заставленій готовими та початими картинами, ескізами, підмальовками. В натюрмортах дуже багато скла, цілий таємничий світ відблисків, від смарагдового до рубінового. Тонкогорлі стрункі пляшки-іноземки, солідні темні штофи, простодушні бутлі та сулії з наливками, обплетені часом лозою. Чорний хліб, золотава цибуля розсипом, обсмалені в печі горщики та глеки. І добряче сало з проріззю.
- Тадейович, - жуючи маслину, озвався Микола. – Не будь скнарою, підріж закуски.
- Так чого ж, - заметушився старий. – Ти всього навіз… А в мене, от, огірки, хліб…
- Та ні, - наполягав Мовлян. – Сала вріж. Таке живе, що слина котиться, - він показував пальцем на картину, і Тадейович, малочутливий до гумору, спантеличено водив очима, доки обидва не розреготалися. Потім художник заходився витягувати з усіляких криївок свої натурні роботи, приховані від зайве настирних замовників. І знову Мовляна огорнуло щемке відчуття. Врослі в землю сільські хати, самотній лелека на вершині всихаючого дерева, рештки якоїсь сільськогосподарської споруди… Село, якого вже нема, яке відлітає у сни, у далечінь Часу, мов журавлиний клин захмареного ранку…
- Кхе-кгм, - кашлянув Микола. Промовив похмуро:
- Етапи ба-а-льшого путі, панімаєш…
- Чого це ти московською? – здивувався простодушно старий. Мовлян махнув рукою, налив ще. Розмова нагадувала політ кажана – згадували, перескакуючи, всілякі дрібниці, спільних знайомих. Микола не втерпів і розповів, звісно, без жодних деталей, про життєвий шлях Дона. Старий дотямив не зразу, а тоді стрепенувся.
- То це ж як – із комсомольців у бандити?
Мовлян хмикнув.
- Тепер це називають шляхетніше – олігархи… Та й комсомол, власне, з чого починався?.. Згадай. А зрештою, - Микола примружився, розглядаючи примхливі візерунки на антикварному сріблі. – Зрештою, мій знайомий просто-напросто породження третього етапу розвитку соціалізму на одній шостій земної суші…
- Якого це третього етапу? – підозріло спитав старий. Він небезпідставно пишався величезними, переважно фактографічними, знаннями історії. Але системності в сировинних покладах прізвищ, цифр і дат нерідко бракувало, і Мовлян іноді легенько шкилював з цього приводу. Зараз він, одначе, був цілком серйозний.
- Пояснюю. Перший етап – ленінський – тотальне пограбування держави і народу в інтересах обмеженої групи осіб шляхом масового споживання – винищення людських ресурсів через громадянську війну, розкуркулювання, голодомори, Гулаг. Проміжний підсумок – мілітарна індустріалізація. Кодова назва – перемога соціалізму.
Все це Мовлян виголосив одним духом і зволожив горло. Старий задумливо кивав і, похопившись, теж потягнувся до чарки.
- Етап другий – вірних послідовників. Тотальне пограбування територій проживання народу в інтересах обмеженої групи осіб шляхом масованого споживання – безповоротної втрати – природних богатств засобами розпорошення, розпродажу, вичерпання ресурсів нафти, лісу, руд, мінералів. Проміжний підсумок – ядерний паритет. Кодова назва – розвинутий соціалізм.
- Еге ж… - почухав потилицю художник. – Здорово це в тебе.
- Третій етап, - продовжував видавати Мовлян. – Суверен – комуністів. Пограбування успадкованих після розвалу імперій окремо взятих територій і проживаючих на них народів через тотальне споживання – остаточне відчуження – решток накопичених завдяки двом першим етапам цінностей шляхом багатоваріантного перетворення у вільноконвертовану валюту і вивезення її за кордон в інтересах дещо менш обмеженої групи осіб. Кодова назва – розбудова державності.
Микола стомлено схилив голову. Все, почуте зараз старим, він сформулював для себе щойно. І зупинився на думці, що можливий ще й четвертий етап. За Стасом.
Витер липкий, холодний піт з чола, потягнувся до чарки. Змагала задуха, хоча в майстерні Тадейовича було навіть прохолодно. Підійшов до вікна – повільними тягучими ударами билося серце. Облягала ніч. І Микола несподівано для себе мерзлякувато здригнувся.
- Вийду подихаю, - сказав, не оглядаючись.
Став на ганку, сильно закинув голову. В’юнилися, нуртували хмари, вивергаючи з пітьми неясні загрозливі фігури; і він повернув голову і побачив просто перед себе над примарними вітрилами дахів глумливо осміхнений профіль гігантської мавпи. Тої ж миті гостро засяяла невиразна раніше скалка місяця, ковзнула зі збуреної темряви під кошлату надбрівну дугу, точно в сліпу досі очницю чудовиська, надавши морді моторошної, живої виразності. Мавпа повільно, дедалі глибше вишкіряючись, поверталася до нього. Мовлян слабо відмахнувся рукою, відступив назад за двері і лише тоді стямився. І побачив, що Тадейович спить на стільці, низько схиливши голову, ніби ховаючи очі від Миколи. Той трохи постояв, дивлячись згори на зморшкувату, червонясту від літньої засмаги, все ще дужу шию старого. Облягала ніч. Мовлян відчув тоскний неспокій, хотів поліпшити стан і виявив, що чарка геть не лізе в горло. Обережно поставив важкий ковалок срібла на стіл. Навалювалась тиша, тільки ледь сопів старий та тихенько дзижчала під стелею мертвотна лампа денного світла, мов муха в тенетах павука. Мовлян неспокійно оглянувся. Такі любі раніше, життєрадісні барви картки тепер, коли за вікном обсівся морок, дивно пожухли, потемніли, як темніє протягом століть ікона.
- Не спи, - неголосно погукав Мовлян. – Не спи!
- Га? Так, - стрепенувся старий. Схоже, уві сні він щось розповідав Миколі, бо відразу продовжив:
- Отже, Калнишевський, Петро Іванович, останній кошовий, народився в 1690 році, в селі Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку… В січні 1762 року вперше обраний кошовим атаманом. Усунений зусиллями щойно коронованої Катерини Другої, але в 1765 році – знову кошовий. Разом з Військом Запорізьким забезпечив перемогу імперії в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років. Вже через рік Катерина знищила Січ, а атамана запроторила на Соловки, де Калнишевський чверть століття просидів у казематі, кам’яній норі, власне, - Тадейович перевів погляд кудись угору і явно почав цитувати з пам’яті невідомого Мовляну дослідника. – “Житло в’язня має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора…”.
- Помер Петро Калнишевський 113 років від роду, - закінчив Тадейович. Повільно підняв гранчак, вихилив до дна.
Мовлян уважно вислухав раптову тираду, яка напрочуд відповідала несподіваному відчуттю безвиході, замкнутого навкіл його простору. Майстерня залишалася острівцем світла серед торжествуючої навколо пітьми. Мовлян знову витер зрошене рясними, повільно, ніби кров, стікаючими краплями поту лице. І поквапно, щоб розвинути розмову, утримати біля себе старого друга, почав ділитися власними міркуваннями.
Дивуються – чому та звідки страшенна колотнеча українських спадкоємців Хмельницького, а врешті – Руїна, занепад, експансія безликих московитів. Все просто – було надмір яскравих і ще яскравіших особистостей, котрі, відповідно, нікого за вождя визнавати не бажали. Відтак – постійні змагання та втрати, розпорошення сил України. Яскраві, могутньо обдаровані особистості – Богуни, Виговські, Пушкарі, Сірки – могли підняти і мобілізувати навколо себе стільки людей, що це перевершувало будь-яку потребу захисту від зовнішнього ворога, але втягувало в протидію все більше опонентів внутрішніх. Відрив такої кількості лицарів, мужів, ратаїв від економіки власне України перевершив критичну масу необхідних мирній праці людей і підірвав, врешті, її господарство.
- Найтрагічніший висновок, - тихо підсумував Микола, - вся ця кількість прихильників улюблених, шанованих, легендарних ватагів відірвана була не тільки від економіки, а й від родини. А відтак, оскільки гинули або поверталися каліченими, хворими, знеспроможеними кращі з кращих, генотип народу зазнав непоправних втрат. Хоча його потім і вистачало ще на Розумовських та принаймні половину інтелектуальної верхівки імперії – але…
Микола підвів очі. І побачив, що старий міцно спить, і натруджені, пересновані жилами руки зі слідами фарб безвільно зісковзнули донизу.
- Не спи, - вже з відчаєм попросив Мовлян. – Не міг ти хоч годину…
Але розумів, що все марно. Підвівся, легко, обережно підхопив худого, але важкого, м’язистого Тадейовича, котрий отак з півстоліття тому всерйоз займався боксом. Лавіруючи між стосів книг, розкладених на табуретках підрамників, переніс старого на тахту і скинув йому стоптані черевики.
Постояв хвилину. Облягала ніч, і геть чорними були великі вікна студії. Вартувало влаштуватися на топчані в закутку, але Мовлян повернувся до свого стільця, розвернутого на схід. Зайву електрику він задля Тадейовича повимикав, і єдина денна лампа перетворювала недавній острівець світла в згусток синюшного напівмороку. Микола перебував у якомусь напівдрімотному, напівпритомному стані, і єдине, що залишалося у відчуттях, то це краплини поту по обличчю та завмираючий звук мухи, що бореться за життя в тенетах. Але вже глупої ночі, у найглухіший її час, лампа забриніла надсадніше і згасла. Микола не зворухнувся в стільці. Очі мав широко розплющені і так і сидів, доки у вікні не заятрився червоний, запалений рубець крайнеба.
З початком робочого дня керівництво СІЗО ще не було, черговий пояснив – на нараді в місті. Випадало ще пару годин чекати. Веселий, трохи невиспаний Петро поглядав нишком на мовчазного Мовляна, і добрий настрій його швидко згасав. Незадовго до названої години Микола пройшов до ізолятора, знову енергійно чарівливий, усміхнений, приязний з байдужими людьми в уніформах. Розбалакав якогось прапорщика, причетного до наступної зустрічі з начальником. Той охоче підтвердив, що дійсно є така громадянка, але на дещо особливому становищі. Особливих невигод вона не зазнає, і взагалі, схоже, вже мало не звільнена. Принаймні, коли вчора приїхав її чоловік, то без конвою на кілька годин випускали в місто. Для звичайного підслідного, ясно, річ немислима.
- Чоловік? – повільно перепитав Мовлян.
- Молодєнькій такой, - сказав прапорщик. – Смазлівєнькій.
Мовлян замовк і не зронив слова й надалі. Хоча далі, власне, було й нікуди. Невдовзі його провели в кабінет, де сиділи два незнайомих полковники, один в цивільному, Надія і її водій. Виникла невелика німа сцена. Що маєте робити, робіть вже швидше, подумав Микола. Надія граційно підхопилася, знайомою летючою ходою метнулася до нього і ніжно поцілувала.
- Ти молодець, - сказала вона, сяючи очима. – Ти справжній, мені розказали. Але це все було непотрібно. Всього лише… як це мені пояснили… перевірка.
Обличчя Мовляна залишалося кам’яним. Він злегка кивнув усім, поклав на стіл теку, чітко розвернувся і пішов. Ніхто на довгому, дивно довгому шляху нескінченними коридорами не забалакав і не зупинив. Автоматичні двері розчинилися відразу, і дуже скоро Микола опинився на порожній, зовсім порожній площі, де чекав “Ніссан”.
Ще на виході з похмурого громаддя ізолятора почав тихенько награвати мобільник загального вжитку, але Мовлян не реагував. Він нарешті дістався авто і кивнув заспокійливо Петру, який занепокоєно придивлявся до шефа. Мобільний задзижчав знову. Микола механічно глянув на дисплей і побачив незнайомий місцевий номер. Напевне, хтось із обласних телевізійників вирахував, що він тут. Ні чути, ні бачити колег Мовлян зараз не міг. Він мовчки дочекався завершення виклику і повернувся до Петра.
Дзвонила дочка. Вона приїхала в це містечко на міжвузівську наукову конференцію, зустріла одного зі старих батькових друзів – однокурсників і після довгої розмови наважилася набрати міцно закарбований в пам’яті номер. Телефонувала вона просто з будинку однокурсника, куди той не раз приводив у гості Мовляна тридцять років тому, пишаючись знайомством перед батьками.
- Не відповідає, Володимире Антоновичу, - розгублено сказала вона.
- Знаєш, яка в нього робота, - заспокоїв той. – Набери за півгодини. Час є.
- Авжеж, - зі знайомою однокурснику наполегливістю кивнула вона і ввічливо потяглася до вже охололого чаю.
Це був саме той дзвінок, якого Мовлян так чекав весь останній рік. Дзвінок, який він ніколи не зробив би першим. І якби була натиснута, принаймні випадково, кнопка з’єднання, Микола б нікуди не поїхав. Він просто пішов би вузенькою заплутаною вулицею мимо старих, дореволюційних часом будинків, обшитих давно не підфарбованими дошками, деінде навіть зі старовинним дерев’яним різьбленням вздовж карнизів. Пішов би мимо горіхів, вишень, диких троянд, інших найнесподіваніших рослин, на свій смак виплеканих мешканцями тихого, пенсійного куточка. Він дуже любив цей район. Йти було метрів триста.
- То що ж, дядьку, - витримуючи жартівливий тон, звернувся Микола. І навіть підморгнув досить природно. – В тебе тут, я знаю, заночувати є де… Потім попередь, коли ми повертаємось з відрядження. А я сам покермую.
Петро завагався. Все, що він останнім часом бачив і відчував, дуже не подобалося. І надто вже стрімким буває цей потужний японець, якого Мовлян водив досить мало. З іншого боку, спокуса продовжити знайомство зі зговірливою молодичкою, що її колись представляв, ледь хизуючись, Мовляну, переважала. Та й що може скоїтись на цій трасі, одній з кращих у країні, заспокоїв себе Петро. І залишив учителя. Так іноді, разом з найближчими співробітниками, називав Мовляна. Малася на увазі не тільки педагогічна освіта.
Микола неспішно вибрався за місто і деякий час їхав зовсім тихо, як для “Ніссана” з оранжевими номерами. Дивився він не так на дорогу, як в оглядове дзеркало. Там повільно віддалялася, відпливала, здавалося, просто в небо золотоверха, на кручі, церква часів його козацьких предків. Коли рвійно знесені увись стрункі вежі з куполами раптово щезли за поворотом, Микола судомно зітхнув і натис на газ. Дорога перетворилася на миготливий шалений потік.
Минаючи несподівані загородження ремонтних робіт, він здалеку побачив радіаторні гратки трьох зустрічних вантажних, геть однакових “МАЗів” – почорнілі від незлизаної крові, вдоволено заклацнуті після тривного перекусу пащеки незнаних чудовиськ. Кволо посміхнувся своїй, і досі нестримній, фантазії. Вантажівки йшли тісно, відбираючи значну частину і так звуженої дорожньої смуги. Саме тої хвилини наблизилася ззаду і чорна іномарка, пласка, мов придонна, з океанських западин, риба – хижо зализана, невиразна. Дотепер Микола все ганяв приймач, і, мов назло, жодної рідної пісні вловити не міг, - всі “ефемки”, і навіть животіючий досі державний канал, вперто натоптували ефір чужинськомовним галасом. Щоправда, після кількох спроб, він почув пам’ятний зі студентської лави голос. Хоч щось, стомлено подумав.
Мы друзей за ошибки прощали,
Лишь измены простить не могли…
- високо і молодо виводив Градський. Враз вимкнувся і приймач, і, як часткою секунди пізніше зрозумів Микола, вся електроніка його надсучасного автомобіля. Машину почало кидати трасою.
Можливо, досвідчений водій-профі щось би й зміг вдіяти. Стискаючи затерплий, нечутливий руль, Микола не встиг злякатися.
І всі жахітно короткі й нестерпно довгі миттєвості, поки його “Ніссан” і він сам проламувалися крізь жорсткі металеві нутрощі середнього “МАЗа”, він невідривно дивився на підпалену власноруч любительську чорно-білу фотокартку, яка так повільно обвуглювалася краями, не хотіла, не сміла горіти, і зрештою звуглилась, перетворившись у цілковиту чорноту.
| Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
| Переглядів : 21342 |
Фотоновини
Додати коментар: