брудний зефір зі снігу і дощу

і депресивна неба ейфорія

це та весна котрою не хворіють

а марять і страждають

відпущу

пробачу

передбачу

пожалію

її в тюльпанах

між бузкових крил

її у незаплетенім волоссі

і дім її

і прохолодна постіль

і звільнений з-під пилу думки стіл...

мене направду позбавляють сил...

неначе у плече не в скроню постріл...

ці звабні необіцяні принади

що запахом принесені здаля

вбираю в себе мов стара земля

і мов маля гарячим шоколадом

бруд називаю

що мене встеля

 

***

І дихання твоє мене приспало...

Пливли човном, пливли бузковим плесом

На дно зими, на дно скляної зали,

Де стіни у графіті есемесів

Віднині так багато пробачали...

 

Коли на груди яблуко скотилось,

Пішла луна, пішли водою кола...

І дихання твоє на мить спинилось,

Щоб я відчула, що без тебе хвора,

Про це співали дітлахи із хору.

 

Така прийшла пора – такі й хорали.

Тому, на дні зриваючи корали,

Згубила чарівним хвилинам лік.

І дихання твоє мене пустило,

Стояла ніч, і місто, мов могила,

Мовчало з-під заплющених повік.

 

 

***

Щось означають знаки. І туман,

Котрий сьогодні володіє містом,

Теж означає – що з одного тіста

Ми ліпимо і правду, і обман.

 

Зима розніжить, мов глибокий сон.

Розчавить, мов повільна вантажівка.

І я, в чужому замкнена будинку,

Лише тобі співаю в унісон.

 

Чомусь лише тобі – це означає,

Що всі події, мислі і слова –

Наповнюють реальності одчаєм.

І тільки сни, і казка снігова –

Тебе мені насправді залишають.