Останнє оновлення: 15:54 п'ятниця, 23 серпня
ВІЙНА
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Як селянка з Чернігівщини врятувала солдата з Донбасу (фото)
 Як селянка з Чернігівщини врятувала солдата з Донбасу (фото)

Як селянка з Чернігівщини врятувала солдата з Донбасу (фото)

У серпні 1941 року кілька підрозділів Червоної армії потрапили в оточення у лісах поблизу села Жеведь, що за 40 кілометрів на південний захід від Чернігова. На самому початку життя ці солдати, більшість з яких навіть голитися ще толком не почали, впритул зіткнулися зі смертю.

Був серед них і 18-річний Петро Кащеєв, уродженець невеличкого міста Лисичанськ Ворошиловградської області. Красивий, талановитий, товариський.

Він добре грав на кількох музичних інструментах і до війни непогано заробляв виступами у кафе та ресторанах. Однак у перші дні війни Петро, якому за 4 дні до того виповнилося 18, не став чекати на повістку – пішов на фронт добровольцем.

І ось він, із сотнями таких же, як сам, вчорашніх хлопців – серед лісів, поблизу якихось сіл, про існування яких ще місяць тому і не здогадувався. І з усіх боків оточений німцями. Вмирати не хотів ніхто. Принаймні, без боротьби за виживання. А тому рішення прориватися всі зустріли з ентузіазмом.

 

За Десною – життя

План був такий: розбитися на дві частини і рухатися у напрямку річки Десни. За нею – життя. Перша частина – через село Слабин, друга – через Козероги. Знайшли кількох провідників з місцевих, відправили уперед, як розвідку. Вона з’ясувала: шлях вільний.

Рушили. Кащеєв супроводжував тилові частини, що перевозили борошно, медикаменти, обмундирування тощо. Разом з колоною він рухався в бік села Козероги.

Вийшли з лісу. Далі – кілька кілометрів полем. Без пригод. Та тільки-но на обрії з’явилися хати, як з усіх боків почали стріляти. Там, де «розвідка» доповідала про вільний шлях, аж кишіло німцями. Стрекіт кулеметів, свист і вибухи заглушували все навколо. Крики й стогін поранених товаришів тонули у вирі бою, чи то пак розстрілу. Від несподіванки й переляку відстрілювалися хто куди. А водії давали газу на повну та йшли на прорив.

 
Чоботи

Якимось дивом «полуторка», в якій був Кащеєв, проривалася крізь ворожий вогонь, позв сільські хати, людські страждання… Аж раптом – вибух. Земля. Темрява…

Петро отямився й одразу відчув страшенний біль у нозі. Навколо ходили німці. Добивали поранених. «Що б не трапилось, – вирішив Кащеєв, – не стогнати! Не розплющувати очей, не рухатися».

Підійшли до нього. Хтось натиснув йому на поранену ногу. Пекельний, і досі, біль пронизав усе тіло й став нестерпним. Петро ледве стримувався, щоб не кричати, бо крик – неминуча смерть. І знову – темрява.

… Хтось ніби сіпає за ногу. Точно: сіпає. Чоботи знімає, чи що? Матюкається. По-нашому. Кащеєв трохи розплющив око і бачить: селянин намагається зняти з нього чоботи.

– Дядю, я живий, – ледве вимовив Петро. 
– Не добили, так доб’ють, – відповів селянин, не зупиняючись. 
– Але ж…, – намагався щось сказати Кащеєв… І поринув у темряву.

Дитячий голос. Сміх. Жінка просить когось заспокоїтися й не галасувати. Петро розкрив одне око, потім, сміливіше, друге. Світла хата, біля печі чимось зайнята жінка, навколо неї в’ються діти. Говорять по-нашому. Не зовсім так, як у Лисичанську, але по-нашому. На печі ніби спить хтось сивий, як лунь.

В роті зовсім пересохло.

– Води, – попросив Кащеєв і знову відчув нестерпний біль в нозі. 
– Будь ласка… 

Темрява.

 

У свекровій хаті

Війну Уляна Левченко зустріла у рідному селі Козероги. Тут вона народилася, виросла й зустріла своє кохання. Ще не було й 18, як одружилася з місцевим парубком Іваном. Оселилася у хаті його батьків. У 19 вона народила первістка Олексія, у 21 подарувала чоловіку доньку Марію. Війна застала її 33-річною і розділила життя, як і всіх у нашій державі, на довоєнне і після.

За місяць після 22 червня чоловіка призвали. Уляна лишилася у хаті свекра з двома дітьми.

– Мамо, там машини горять, там наші вбиті, – залетів у хату Олексій і знову кудись побіг.

Побіг під гору, до колодязя, де диміли розбиті машини й лежали солдати. Там з воронки від вибуху то з’являється, то знову зникає чоловіча голова. Олексій впізнав місцевого жителя, двоє синів якого воювали вже не перший тиждень. Крадучись та ховаючись за деревами, хлопчина підібрався до нього і побачив: той стягує з військового чоботи. Сховається у ямку, смикне за чобота і висуває голову, щоб озирнутися: чи не бачить хтось?

Відчуваючи поживу, під гору поволі стали сходитися місцеві. Хто борошно із землі збирає, хто тканину за пазуху ховає… Раптом хтось як закричить: «Живий!».

На крик селяни сходилися до солдата, який прокрив очі й намагався щось сказати. Підійшла й Уляна, яка в пошуках сина також спустилася під гору. Солдат піднятися не міг. Жалівся на страшний біль у нозі. Постояли біля нього, подивилися, послухали. Живий – і добре, але що з ним робити? Піднятися не може та й чи підніметься – невідомо. А може й помре за якісь хвилини?

Зрештою люди стали розходитися. І залишилася біля Петра одна Уляна з сином. Як діяти, вона теж не знала. Але й лишити напризволяще живу людину не могла: не доведи Боже, її Іван десь так лежить. Забрати додому? Як свекор відреагує – хата ж його? Про те, що наражає себе й дітей на небезпеку, підбираючи пораненого, навіть не думала. Побігла додому, порадилася з чоловіковим батьком. А той сказав, що й думати нема чого – взяли рядно і пішли. Притягли солдата додому, «устаткували»: промили рану, перев’язали, чим мали.

– Не видавайте мене, – час від часу просив хлопець, назвавши себе Петром Кащеєвим. – Благаю Вас, не видавайте. 
– Не бійся, – заспокоїла Уляна, – ніхто тебе не видасть. Ось тільки лікувати тебе чим? 
– Там, біля машин, медикаменти: ліки, бинти… 
– Йди, забери їх там, – відреагувала Уляна. – Вже нема нічого, все порозтягували.

Йшли дні, тижні – поранений Петро жив у хаті Левченків. Старший син Уляни Олексій, який за 4 роки й сам пішов воювати, прив’язався до Петра, як до рідного брата. Весь вільний від господарства час, проводив біля нього: то води піднесе, то допоможе перевернутися, то новини сільські розповість.

Інколи дворами ходили німці, шукали поранених. Тоді Кащеєва ховали на горище чи у хлів. Доглядали його Уляна з дітьми, як могли. Проте рани не гоїлися, починали гноїтися. Разом з тим і хвилювання наростало: не втратив би Петро ноги! Чи й не помер...

Якраз у цей час селом рознесли оголошення, що німці буцімто просять видавати поранених, яких доправлять до шпиталю і будуть лікувати. Нібито й хтось із селян був у шпиталі та сам бачив, як під наглядом німців наші лікарі надають допомогу нашим же пораненим. Довго радились Левченки з Петром і, зважаючи на його важкий стан, вирішили ризикнути: тут, без належної медичної допомоги, він навряд чи виживе, а у шпиталі, якщо поранених дійсно туди доправляють, у Петра принаймні буде шанс.

 

Час рікою пливе…

Пройшло тридцять років. Уляна за цей час встигла і подякувати війні за вцілілого чоловіка, який на деякий час повертався додому, і горювати через звістку, що її Іван зник безвісті – після того, як він знову повернувся на фронт. Проте на згадку про останнє перебування чоловіка вдома, залишилася донька Галя. Її Уляна народила в 44-му.

На дворі стояли семидесяті. Уляна вже кілька разів стала бабусею. І, чекаючи на чергове поповнення у внучатому полку, жила разом з молодшою донькою. Наближався Храм, який в Козерогах святкують 22 вересня. Уляна, готуючись приймати гостей, вовтузилася біля печі.

Раптом загавкав собака. Уляна перелякалась. На той час у пошуках самогонників дворами інколи ходила міліція. Коли ж бабуся побачила, що у хвіртку заходить незнайомець у капелюху, то й зовсім зніяковіла: оце так вигнала самогонки на Храм…

За незнайомцем у двір зайшов односелець, якого за розкосі очі прозвали Япончиком.

– Уляно, – звернувся Япончик до господарки, яка, як вкопана, стала у прочинених дверях. – А як звали того солдата, що ти у війну виходила? 
– Кащей Петро, – відповіла Уляна, не розуміючи, до чого тут війна, коли її спіймали на гарячому.

Не встигла й слова ще сказати, як незнайомець кинувся до неї з обіймами і зі сльозами повторював: «Матусю, ти моя! Дякую тобі, що життя мені врятувала. Якби не ти, там би під горою навіки б я залишився».

Приголомшена Уляна впізнала: це ж Петро! Той самий, про якого а ні звістки не було з того часу, як віддали у німецький шпиталь.

– Так чого ж ми стоїмо на порозі? – запросила, втираючи сльози, Уляна. – До хати проходьте, дорогі гості.

Гостював у Левченків Петро кілька днів. Історія про його спасіння у 41-му швидко розлетілася навколишніми селами. До деяких він навіть їздив виступати перед селянами, розповідаючи про поранення, контузію, Уляну і її родину, про шпиталь, про війну…

* * *

У шпиталі Петро деякий час лікувався. Потім він міг знову повернутися до Козерогів – німці начебто дозволяли забрати одужалих тим, у кого вони були перед лікуванням. Кащеєв передавав звістку Левченкам, але її не донесли.

Далі була втеча зі шпиталю, довгий шлях до своїх. Знову війна, знову поранення. Перемога і повернення додому.

Після війни Петро намагався розшукати своїх спасителів. Проте назва села за роки війни забулася. Пам’ятав лише, що на Чернігівщині й починається на літеру К. Тож побував воїн у Козельці, у Михайло-Коцюбинському, ще в якихось селах на К…

Нарешті дістався й до Козерогів. Приїхав, посидів у конторі й уже збирався їхати далі. Аж з’явився Япончик, послухав Петрову історію і запропонував сходити до однієї хати. Тільки-но вони дійшли до гори, під якою лежав поранений Кащеєв у 41-му, як серце Петра заколотало, спиною побігли мурахи, а в голові завирували миттєвості минулого. Він зрозумів: це те місце, яке з серпня 41-го він вважав своєю другою Батьківщиною, а Уляну та її дітей – другою родиною.

 
Ігор СТАХ,
фото з архіву родини Левченко

Збільшити

Молодий Петро Кощеєв


Збільшити

Уляна Левченко і Петро Кощеєв, зустріч в 1980-тих роках


Збільшити

Петро Кощеєв і Олексій Левченко


Збільшити

Місце подій 1941 року - навесні 2014

Коментарі (2)

Гена Завізіон | 2019-03-17 18:38

Тому ТАК і живемо.... Готових врятувати людину - одиниці, зате охочих стягти чоботи з помираючого хоч відбавляй!

андрій курданов | 2014-05-19 09:42

Спасибі автору за знахідку! Цікавий матеріал!
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Про Нільса, диких гусей і нахабний сміттєпровід

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор