Останнє оновлення: 13:52 субота, 20 жовтня
Забуті землі / Історія
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Стародубщина під владою Москви
Стародубщина під владою Москви

Стародубщина під владою Москви

Литовсько-московські війни першої половини 16 століття

Обурення українців з приводу захоплення росіянами Стародубщини. Епоха московських війн. Участь українців у цих війнах. Стародубська війна 1534-1537 рр. Андрій Немирович. Тимчасове визволення Стародубщини.

Підступне захоплення московськими військами Стародубщини викликало украй негативну реакцію всього тогочасного українського суспільства, адже від України відривалася одна з найрозвинутіших на той період частин – Сіверщина.

Автор «Руської кроніки», українського літопису 16 ст., що дійшов до нас частково в складі іншої української хроніки - Літопису Яна Бінвільського, висловив у своїй праці загальнонаціональну думку щодо цієї події – Стародубщину московські війська «през зраду взяли». Тому відразу після анексії Стародубщини українське суспільство вимагає від литовського уряду негайного початку бойових дій та визволення Сіверщини.

Розпочинається період литовсько-московських війн. Вже у першу половину 16 ст. відбувається чотири таких війни, безпосередню участь у яких беруть і українські загони, а в другій половині століття, під час Лівонської війни поміж польсько-литовською державою та Москвою, у боротьбу за визволення Стародубщини активно підключаються реєстрові та запорізькі козаки, які стають головною силою війська Речі Посполитої на українських землях.

Важкою та наполегливою була ця боротьба, яка закінчилася тільки на початку 17 ст., коли вже увесь стародубський народ піднявся на бій за свою свободу та здобув нарешті перемогу. Наслідком перебування Стародубщини у складі Московської держави було цілковите зруйнування економіки краю, яка змогла відродитися тільки наполегливою працею стародубських українців у роки перебування у складі Речі Посполитої та української Гетьманської Держави.

Перша литовсько-московська війна (1500-1503 рр.) була для литовсько-українського війська вкрай невдалою. Причиною цього стала несподівана окупація Сіверщини московськими військами. Іван ІІІ віроломно порушив угоду, яка була поміж Москвою та Литвою, вислав на Стародубщину свої війська під командуванням воєводи Якова Кошкіна, та тільки після того, як московіти за допомогою російських зрадників-князів, що володарювали тоді краєм, захопили стародубські фортеці, оголосив війну Литві офіційно.

Крім татарської дипломатії використав Іван ІІІ у цій війні і власне татар. Московський князь уклав союз з ханом Менглі-Гіреєм, який осінню 1500-го року зробив набіг на литовські землі, дійшовши аж до Берестя. А ще 14 липня того ж року під Дорогобужем на Смоленщині зазнало поразки й литовсько-українське військо, під проводом гетьмана Костянтина Острозького. Іван ІІІ вдало переніс бойові дії на територію Смоленщини, сподіваючись загарбати й цей край. Довелося звертатися до татарської допомоги й литовцям.

Восени 1501-го року війська хана Великої Орди Шейх-Ахмета пішли війною на московські загони на Стародубщині, захопили Рильськ та Стародуб, та дійшли до Брянську, але звідти відступили на південь. Наступного року бойові дії на Стародубщині не велися, епіцентром литовсько-російської боротьби стали смоленські землі, а у 1503-м році було підписано перемир'я, згідно з яким Сіверські землі залишалися під московською окупацією, але Велике Князівство Литовське залишало за собою право подальшої боротьби за їх визволення.

Такої поразки, та втрати такої величезної кількості земель, Литовська держава ще не знала. Усе наполегливіше висувалися вимоги нової війни, тим більше що у Росії в 1505-му році помер Іван ІІІ, та новим государем став його син Василій ІІІ. У 1507-му році Литва оголосила Москві нову війну, але й вона була нещасливою. 60-тисячне московське військо дійшло аж до Вільни, але московський уряд погодився на укладення «вічного миру», згідно з яким Сіверщина визнавалася російською територією.

Наступна, третя війна поміж Московщиною та Литвою, продовжувалася цілих десять років, з 1512-го по 1522-й рік. Головні події цієї війни відбувалися на Смоленщині та у Білорусі. І хоча литовському війську вдалося розгромити москалів під Оршею, але росіянам вдалося захопити Смоленськ, і таким чином ця велика литовська фортеця теж стала російською.

Найбільше ж постраждала Стародубщина внаслідок наступної війни, коли головні бойові дії відбувалися саме тут, і тому ця війна отримала ім’я Стародубської. На цей раз головним завданням литовської політики стало визволення не лише Смоленська, але й Стародубщини, через те, що впливові українські урядовці вимагали від влади негайного повернення українських земель з-під московського панування.

У 1533-му році помер Василій ІІІ, московським великим князем став малолітній Іван ІV, і українські пани вирішили, що це є найкращим моментом для того, аби повернути Україні її загарбані землі. Кращі представники українського суспільства склали листа до польсько-литовського короля Жигмонта, у якому вимагали від нього: «щоби прагнув знайти забрані зрадою і нападом підлого ворога землі, померлого князя Москви міста і землі».

Одностайність та завзяття українського суспільства щодо повернення рідних земель було настільки сильним, що королю не залишалося нічого іншого, як оголосити у 1534-му році нову війну Московщині, узявши з українських панів обіцянку, що воюватимуть на Стародубщині саме вони, в той час як головні сили литовського війська підуть здобувати Смоленська.

У Києві було оголошено про збір українського війська. З великою радістю збиралися українці для визволення рідного краю. 19 серпня військо рушило із Києва на Стародубщину. На чолі українських вояків був київський воєвода, гетьман дворний Андрій Немирович, а допомагав йому Василь Чиж. На початку вересня військо підійшло до Стародуба.

Росіянам, якими у Стародубі командував воєвода Овчина-Телепнєв, довелося вдаватися до звиклої татарської тактики. Російський воєвода віддав наказ, аби його «городові прикажчики» підпалили стародубські посади, а сам намагався тікати з міста, використовуючи таким чином так званий принцип «випаленої землі», коли шкоду ворогові завдають за рахунок знущання над місцевим населенням, яке залишається без житла та харчів.

Але втекти Овчині зі Стародуба не вдалося, адже вельми швидко підійшло українське військо. Довелося росіянам ховатися у місті, де за міцними мурами чекали вони на допомогу. Але українське військо вирішило не витрачати сили на облогу, адже на зустріч їм ішло велике московське військо під проводом новгород-сіверського намісника, князя Барбашина.

Зустрілися українці з москалями під Радогощем, та у жорстокій битві здобули перемогу. Радогоський воєвода Матвєй Ликов хотів уже за московським звичаєм також підпалити місто, але місцеві жителі схопили його, та самого кинули у вогнище, що він запалив, а потім відкрили ворота своїм визволителям. Так розпочалася справа визволення Стародубщини.

З-під Радогоща пішло українське військо на Почеп, але тут отримав Андрій Немирович звістку від іншого українського полководця, Івана Вишневецького, що командував у цей час корпусом у литовськім війську під Смоленськом. Важко було там литовцям, потрібна їм була допомога, і чекали вони українців на допомогу. Тож пішли Немирович і Чиж під Смоленськ, обіцяючи стародубцям повернутися наступного року. Московські ж війська повернулися на Стародубщину, і навіть, зимою 1535-го року, ходили разом зі своїми союзниками-татарами в набіг на білоруські землі, і доходили до Новогрудка.

Але українці не забули про свою обіцянку допомогти стародубцям. Влітку 1535-го року Андрій Немирович та гетьман Тарновський пішли на Стародубщину «замків наших отчизних Сіверських добувати». Москалі знову тікали, віддавши Гомель без бою, але рятувалися у Стародубі, сподіваючись відсидітися за його міцними стінами. Але на цей раз литовсько-українське командування вирішило місто здобути. Чотири тижні тривала облога Стародуба, під стародубські стіни зробили підкоп і підвели міни, і нарешті, після рішучого штурму, столиця Стародубщини була звільнена від ворогів. Воєвода Овчина-Телепнєв намагався втекти з невеличким загоном, але його оточили, а загін розпорошили. Овчина капітулював та здався у полон. Українці святкували перемогу.

Довідавшись про долю Стародуба, російські воєводи спалили Радогощ та Почеп, та тікали зі Стародубщини геть. Весь край було звільнено від московських військ. На жаль, блискуча перемога українців на Стародубщині не мала для України гарних наслідків. Наступного року литовське військо зазнало поразки від росіян під Себежем у Білорусі, і у 1537-му році між Москвою та Литвою було укладено перемир’я на п’ять років, згідно з яким до Литви повертався лише Гомель, а Стародубщина залишалася знову під російською окупацією.

Тривалий період війн, який продовжувався з невеликими перервами майже сорок років, виснажив сили Литовської держави. Тому у 1542-му році литовський уряд вирішив перемир’я продовжити, відклавши справу визволення Стародубщини на наступний час. Зручний для цього період настав через двадцять років, коли московський цар Іван Грозний розпочав невдалу для Росії Лівонську війну з європейськими державами. Тут уже визволяти Стародубщину стали українські козаки, на яких чекали їхні побратими – козаки стародубські.

 

Доля князів-зрадників

Семен Можайський та Василій Шемячич. Нові зради та доноси. Безвісна кончина князів-зрадників. Трубчевські князі.

Отже, приєднання Стародубщини до Росії закінчилося для цього краю епохою кровопролитних війн (під час однієї тільки облоги Стародуба у 1535-му році загинуло 13 тис. місцевих жителів), в наслідок яких економічний розвиток регіону зазнав кризи, а добробут стародубців значно занепав. Але ті російські князі (стародубський та новгород-сіверський), чиїх батьків литовський уряд врятував, надавши їм допомогу під час гонінь на них з боку московської влади, і які підступною зрадою відповіли за це литовському та українському народам, відторгнувши від України та Литви Сіверський край, менше за все турбувалися долею своїх колишніх підданих. І Семен Можайський-Стародубський, і Василій Шемячич сподівалися, що московський государ щедрою рукою винагородить їх за той ганебний вчинок, що вони зробили, віддавши йому українські землі.

Але російський уряд використав їх як пару пішаків у своїй політичній грі, та викинув геть, можливо що й переживаючи почуття деякої гидливості, спілкуючись із цими особами. Та й це зрозуміло – які почуття міг мати до них Іван ІІІ, чийого батька їхні батьки осліпили та зрадили, а сам Семен Стародубський лише за сім років до цього ходив руйнувати московські землі? Тож презирство до себе з боку московської еліти князі-зрадники відчули дуже швидко, і якщо спочатку їм доводилося просто, наче побитим псам жалібно дивитися в очі своїм новим господарям, сподіваючись на можливу панську ласку, то незабаром їм довелося зрозуміти, що тільки гавканням, кусанням один одного та доносами можна спробувати врятувати своє життя у Московській державі.

Про винагороду від Івана ІІІ у вигляді нових земель князям-зрадникам годі тепер було й думати – зберегти б те, що в них було! Тієї великої свободи у власних учинках, яку мали вони, мешкаючи у Литві, тепер, у Московській державі, де навіть удільний князь був у першу чергу «государевим холопом», ясна річ, у них не було. Залишалося тільки вірно служити Москві, беручи участь у її походах проти колишніх зверхників своїх. Думаю, що не раз Василій та Семен винили дурні голови свої, що втягнули їх до цієї авантюри. Поміж собою вони лише сварилися, звинувачуючи один одного у всіляких гріхах. Але на війну, в московське військо ходили, як на працю, бо іншої можливості заслужити на пощаду в них не було.

Під Оршею, Вітебськом та Мстиславлем, під час литовсько-московської війни разом з росіянами були й князі-зрадники. У 1508-му році війна між Литвою та Москвою завершилася тимчасовим миром, і згідно з підписаним договором стародубський та новгород-сіверський князі визнавалися «відписаними у бік Москви», як «службові князі», тобто князі із обмеженими правами. Після 1508-го року жодних згадок про стародубського князя Семена в документах немає, коли і як він помер – нікому з його сучасників то було не цікаво.

Новим стародубським князем став син Семена Василій, який чомусь мав від росіян чудернацьке прізвисько «Тулуп» (тобто «Кожух»). У документах збереглося лише єдине свідчення про існування цього «Кожуха», і свідчення досить ганебне. Так само як і батько, Василій чомусь не мав гарних стосунків із сусідом – Василієм Шемячичем. У 1517-му році він навіть написав на нього донос у Москву, звинувачуючи останнього у стосунках із Литвою та намірах нової зради – тепер вже на користь Литовської держави. Шемячича арештували, але якимось чином йому вдалося виправдатися та вийти на свободу, залишившись, правда, без своїх володінь на Стародубщині (Радогоща зокрема). Але радість Шемячича не була довгою, бо у Москві такі вже закони – на кого хоч раз лягло якесь підозріння – віри йому вже не буде.

У 1523-му році Шемячича визвали до Москви, де спочатку приголубили, та раптом заарештували. На цей раз уже остаточно – так у тюрмі, у 1529-му році, цей князь-зрадник і помер. А Василій Тулуп, так само, як і батько, після свого доносу навіки зник зі сторінок історичних документів. Де і як він помер – також невідомо. Такою була доля зрадників Стародубщини та їх нащадків.

Єдине кому пощастило тоді – це дрібним трубчевським князям, нащадкам Дмитра Ольгердовича. Трубчевське князівство, колись найсильніше на Стародубщині, почало дробитися ще у середині 15 ст. У 1499-му році у Литві навіть відбувався судовий процес, на якому численні спадкоємці трубчевського престолу вирішували, кому з них де князювати на предківській землі. А наступного року Трубчевськ раптом було захоплено московськими військами, і слабким трубчевським князям не залишалося нічого іншого, як переходити на службу Москві.

На відміну від гоноровитих князів стародубського та новгород-сіверського, трубчевці поводилися скромно, служили Москві як могли, та не були небезпечними для російської влади. Тому саме їх Москва і винагороджує. До 1556-го року володіють вони Трубчевськом, а згодом переселяються до Москви, де стають вірними государевими слугами. Скоро князі Трубчевські назавжди поривають зі своїм стародубським минулим. Навіть прізвище в них міняється – стають вони князями Трубецькими, та з цим прізвищем приносять славу своїй новій вітчизні - Росії.

Про вітчизну колишню – Трубчевськ, нагадує тепер мешканцям міста лише собор-усипальниця на Соборній горі над Десною, де у підвалі з низькими склепінчастими стелями та круглим стовпом у центрі квадратного приміщення, у білих саркофагах з давньоукраїнським орнаментом, лежать останки трубчевських князів – нащадків литовського князя Ольгерда.

 

Трубчевські та стародубські князі 14-16 століть

Про складнощі, що виникають при створенні Таблиць князів Стародубщини. Праця Леонтія Войтовича. Князі стародубські. Удільні князі трубчевські. Демократичність Литовської держави.

Треба визнати, що не тільки про роки володарювання останніх стародубських князів нам відомо так замало. Як слушно зауважив відомий український дослідник Леонтій Войтович у своєму дослідженні «Князівські династії Східної Європи»: «Джерела з історії Чернігівської землі XIII-XIV ст. практично відсутні. Жодна інша територія не мала таких втрат. Тому для дослідження генеалогії і виявлення персонального складу династії використано всі знахідки, перш за все пом'яники.

Коли не було можливості встановити в якому князівстві правив той чи інший князь, за основу брався порядок успадкування. Ми свідомі того, що багато питань залишаються дискусійними». Ця ґрунтовна праця Л. Войтовича вельми допомогла мені при складанні генеалогічних таблиць князів, що правили на Стародубщині у 12-16 ст.ст. Перша частина цієї таблиці була видрукувана у 3-й частині моєї праці.

Зараз же пропоную вашій увазі список тих князів, які князювали на Стародубщині в роки Литовської та Московської Держав. Список князів корачівських не друкую свідомо, адже історичні свідоцтва про них є настільки переплутаними, що уявити, де - у Корачеві чи у якому-небудь іншому місті князівства, володарював той чи інший князь, зовсім не має можливості.

Стародубські князі

Патрикій (Давид) Наримунтович ( друга половина 14 ст.)
Федір Патрикійович (? -1399)
Олександр Патрикійович (1399 - 1406)
Зигмунт Кейстутович (1406 - 1432)
Михайло (Болеслав) Зигмунтович (1432 - 1445)

У 1445-1454 рр. Стародубське князівство входить до складу Брянського.
Іван Андрійович Можайський (1454 - ?)
Андрій Іванович
Семен Іванович (помер після 1508)
Василь Семенович Тулуп (після 1508 – після 1517)

Після 1517-го року про Стародубське удільне князівство в складі Московської держави нам нічого не відомо. Тишком-нишком, як то кажуть, князівство було приєднано до «государевих земель», і уже під час Стародубської війни 1534-1537 рр., ми не бачимо в місті ніяких слідів колишнього князівського господарювання. Таким чином, зраду стародубських князів та перехід їх під московську владу, можемо вважати їхньою помилкою – адже князівство у них відібрали, а рід їхній вгас.

Ще більш складною була історична доля Трубчевського князівства. Нащадки Дмитра Ольгердовича розподіляють батьківську землю на дрібні уділи. Перший такий розподіл відбувся у 1420-му році, у 1490-му окремих Трубчевських князівств було вже чотири, а у 1499-му місцеві князі звертаються навіть до литовського суду, аби демократичним шляхом вияснити, хто де повинен володарювати (такі вже демократичні інститути були у Литовській державі!).

Московська влада, захопивши Трубчевський край, теж посприяла подальшому дрібненню земель князівства. Поступово поруч із постаттю князя виникає постать московського воєводи, а потім намісника, до якого, в роки царювання Івана Грозного цілком переходить місцева влада. У деяких трубчевських уділах князівське володарювання зберігається ще у 60-х роках 16 ст., але далі місцева автономія нищиться остаточно, і на Трубчевськ чекає доля усіх інших міст деспотичного Московського царства.

Князі ж трубчевські перебираються до Москви, і про колишню батьківщину забувають назавжди. Тільки у 1660-му році цар Олексій Михайлович за вірну службу «наділяє» Трубчевськом з повітом свого боярина Олексія Микитовича Трубецького, але після смерті останнього через три роки, місто знову повертається до «дворцового відомства». На цьому історія Трубчевського князівства і завершується.

Трубчевські князі
А гілка:

Дмитро (Бутав) Ольгердович (1356 – 1379, 1388 - 1399)
Михайло Дмитрович (1399 - бл. 1420)
Семен Михайлович (бл. 1420 – бл. 1460)
Іван Семенович (бл. 1460 – бл. 1490)
Андрій Іванович (бл. 1490 - 1546)
Михайло Андрійович (1546 - 1556)

Б гілка:

Юрій Михайлович (бл. 1420 – 1445)
Гринько Волович (1445 - бл. 1451)
Іван Васильович Чорторийський (бл. 1451 – бл. 1460)
Іван Юрійович (1499 - 1500, 1503 - 1520)
Семен Іванович (1520 - 1566)
Роман Семенович (1566 - ?)
Микита Романович

В гілка:
Іван Іванович (бл. 1490 - 1538)
Г гілка:
Федір Іванович (бл. 1490 - 1540)
Д гілка:
Семен-Богдан Олександрович (1520 - бл. 1543)
Е гілка:
Тимофій Романович (друга половина 16 ст.)

Цікаво, що у тій частині Трубчевського князівства, що позначена як «гілка Б», у 1445-му році, після відправлення місцевого князя на московську службу, влада була передана особі навіть не князівського роду – якомусь Гриньку Воловичу. Потім тут сидів інший український князь – Іван Чорторийський, і тільки у 1499-му, за судовим рішенням, ця земля була повернута синові того князя, що відправився колись на службу до Москви – Івану Юрійовичу.

У 1500-му році, внаслідок війни, що розпочала московська влада на Стародубщині, він знову лишився своєї частки князівства, але повернув її у 1503-му році, за перемир’ям, що підписали Москва і Литва, але тепер як московський підданий. Усі ті факти знов таки є свідоцтвом демократичного устрою Великого Князівства Литовського на відміну від Князівства Московського.

 
Занепад економічного життя на Стародубщині під московським пануванням

Імперська політика Росії. Воєнна тактика. Постійні пожежі. Доля Радогоща. Розбійники та партизани. Зубожіння населення. Голодомор 1601-1603 рр.

Перехід Стародубської землі під московську юрисдикцію мав вельми негативний вплив на всі галузі культурного та економічного життя краю. Спочатку постійні війни із Литвою, а потім звичайна байдужість московського уряду до добробуту жителів Стародубщини, призвели до нечуваного в роки перебування нашого краю в складі Литовської держави, погіршення суспільно-економічної ситуації.

Для московського уряду Стародубщина була лише новою, приєднаною до імперії провінцією, плацдармом для наступних захоплень територій. Але коли війни з Литвою на деякий період припинилися, у Москви з’явилися нові імперські завдання, тепер уже на сході, і це була боротьба за приєднання до Росії Казанського та Астраханського ханств. Про Стародубщину на деякий період було забуто – колишні литовські фортеці, якими так славився край, і які сильно постраждали в роки стародубських війн, поновлювали абияк.

Хоча московські хроніки розказують про відбудову Стародуба, Радогоща та Почепа, але дуже стрімкий термін їх відбудови, як і той факт, що з цього часу вони втрачають роль значних фортець, вказують на те, що відбудова ця була лише формальністю, призваною «залатати діри», як то кажуть, а не дійсно підвищити рівень обороноздатності краю.

На зміну удільним князям, які дбайливо піклувалися долею власних земель, прийшли московські воєводи та намісники, які думали лише про хабарі та свій особистий добробут. У випадку нападу на стародубські фортеці ворогів, дуже часто воєводи просто спалювали місто, а самі тікали на схід, до Московщини. Так, наприклад, під час Стародубської війни, почепський воєвода Юрій Ушатий, довідавшись, що українсько-литовське військо звільнило від росіян Стародуб та рушить на Почеп, просто видав себе за хворого, відсунувся від усіляких справ, та тікав у Росію, кинувши місто напризволяще. Його ж заступник Федір Сукін наказав російським воякам запалити Почеп разом з посадами, та швиденько, доки не підішли українські війська, вирушив услід за Ушатим. Українське військо, коли підійшло до Почепа, знайшло там лише одні руїни на згарищі, та бідних місцевих погорільців, що кляли російський уряд та з радістю присягали на вірність Литовській державі.

А що вже казати про Радогощ! Колись, у часи Київської Русі, це місто виникло як один з торгівельних центрів краю. Сама його назва свідчить про те. Це було місце, де зустрічалися купці («гості» по староукраїнські), та влаштовували свої наради, на яких вирішували принципи спільної торгівлі. Через те й місто назвали Радогощем, тобто місцем, де «радяться гості», або містом, де завжди раді гостям. Розквітнув Радогощ і у роки Литовської держави. Й досі місцеві мешканці показують місця, де за литовців знаходилися захисні споруди міста – «брама» та «башта»,а круті вулички й дотепер називають тут по-староукраїнському „узвозами”.

А от під московським пануванням Радогощу не пощастило. Шість разів підпалювали московські воєводи місто під час Литовських та Лівонської війн. Жителі не встигали відбудовувати свої домівки. Нарешті, після останньої пожежі, у 1563-му році, влада вирішила місто більше не відновляти, і залишила городян мешкати прямо на згарищі, без усілякого захисту. Відбудували Радогощ тільки поляки, у другій чверті 17 ст., і з тих пір став він зватися Погаром, тобто містом, що було відновлено на горілому місці.

В середині 16 ст., коли Іван Грозний готувався до завоювань татарських ханств на Волзі, Стародубщина взагалі знаходилися без захисту російських військ. У 1549 - 1550 роках воєвода з військом знаходився лише у Почепі, а у 1550 - 1551 рр. у Корачеві, навіть у Брянську війська не було. Край знову було кинуто напризволяще, а стародубцям вельми пощастило, що кримські татари не зробили набігу на їхні землі цієї пори, як це трапилося, наприклад, пізніше, у 1571-му році, коли орди хана Девлет-Гірея дійшли аж до Корачева. Тільки з 1557-го року московські війська займають найбільші міста Стародубщини, але порядок у краї їм навести не вдалося.

Байдужість влади до народних потреб призвела до невіданого раніш зубожіння місцевого населення. Багато стародубських селян, городян та «служилих людей» потрапляло у боргову кабалу до російських феодалів, яким царський уряд надавав землі на Стародубщині, так вільні раніш стародубці перетворювалися на холопів.

Ті, хто не бажали бути московськими рабами, йшли до лісу, де створювали партизанські загони, що воювали із загарбниками. Партизан та лісних розбійників ставало так багато, що їздити стародубськими шляхами стало небезпечно, але від влади якої-небудь допомоги годі було чекати.

Нарешті жахливі роки московського панування завершилися страшним трьохрічним голодом 1601-1603 рр. Це був справжній голодомор початку 17 ст. Невідомий нам по імені очевидець, що жив тоді у Почепі, написав, що: «люди мерли голодною смертю, мерли і в Почепі і на посаді», а 2 травня 1603-го року, на місцевому цвинтарі: «закопали... чоловік з триста». Так от жилося стародубцям у Московській державі.

 
Постання стародубського козацтва

Неспроможність московського уряду самому захищати Стародубщину. Сіврюки та козаки. Масове поширення козацтва на Стародубщині. «Засічна межа». Козаки у Сівську. Почуття єдності поміж українськими козаками по обидві боки державного кордону.

Таким чином, порядку на Стародубщині, за московським пануванням не було. Місцевому населенню доводилося самому займатися справою наведення порядку, а російському уряду це було на руку, адже він тепер від цієї проблеми був осторонь, та міг займатися зовсім іншими справами, яких у нього й без Стародубщини було забагато.

Кинутий напризволяще, стародубський народ починає створювати власні захисні структури, які б змогли захистити його у випадку небезпеки. Спочатку такі народні збройні загони отримали ім’я «сіврюків», а з середини 16 ст., як і скрізь по Україні, стали вони зватися «козаками», й тим самим також підкреслювався нерозривний зв'язок, який існував та ніколи не переривався поміж Стародубщиною та матір’ю – Україною.

Перші загони сіврюків з’явилися на південній Сіверщині ще на початку 16 ст. Сіврюками називали себе місцеві мешканці, нащадки сіверян, яким, у наслідок московсько-литовських війн, довелося мешкати на литовсько-московському прикордонні, поблизу степових шляхів, які вели до Криму та Туреччини. Переміщатися тими шляхами було вкрай небезпечно, через постійну загрозу татарських набігів, але пересуватися тими шляхами доводилося як купцям, так і іноземним послам, які їздили із дипломатичними дорученнями до Москви, Вільни, Стамбула та Криму.

У таких умовах загони сіврюків беруть на себе функцію супроводу та допомоги тим, хто пересувається через південну Сіверщину, звичайно ж, збираючи з мандруючих гроші за таку допомогу. Доводилося сіврюкам мати й збройні суточки із татарами, яким, ясна річ, не сподобалося те, що сіврюки мають намір встановити свій контроль над тими шляхами, що ведуть із Сіверщини до степу. Слава про сіврюків, як вільних людей, що не залежать від уряду, та самі є господарями власної долі, швидко розширилася по всій Сіверській землі, не минула ця слава й Стародубщини.

Ті стародубці, яким не хотілося бути холопами в московських феодалів, уходили до лісів, та звалися також «сіврюками», хоча займалися частіш розбійництвом та нападом на маєтки своїх гнобителів. Ім’я сіврюків збереглося на Стародубщині й до нашого часу – так іноді називають себе місцеві мешканці, коли їх питають, хто вони є за національністю.

Московський уряд, який дуже довго не знав, як йому виправляти ту ситуацію, що склалася на Стародубщині, вирішив нарешті використати народний рух у власних цілях. У середині 16 ст. на Україні вже щосили розвивався козацький рух, поставали козацькі загони й на російському прикордонні, де місцева влада за допомогою козаків сподівалася захистити південні російські рубежі. Тепер московські воєводи звертаються й до стародубців із пропозицією створення козацьких загонів, які б самостійно займалися захистом краю, та рушили б, за потребою, у походи проти татар, а уряд обіцяв щедро винагороджувати козаків за їхню допомогу. Так виникають козацькі суспільства майже в усіх стародубських містах – у Стародубі, Почепі, Мглині, Трубчевську та Сівську.

Сила стародубського козацтва була настільки великою, що уряд вирішує навіть побудувати на Стародубщині оборонну лінію, так звану «засічну межу», яка б проходила від Калуги на південний захід, через Почеп та Стародуб, та яка б захищалася в межах краю стародубськими козаками. Лінія ця почала будуватися у 1571-му році, та в її охороні брали участь козаки стародубські, почепські та мглинські, яких, разом із стрільцями, було тут не менше 460 осіб, більше ніж «дітей боярських» та інших «засічних сторожів».

Завдяки виникненню місцевого козацтва розпочинається розквіт Сівська, стародавнього міста на Стародубщині, перші відомості про яке відносяться до 1146-го року. Місто це розташоване на високому березі річки Сів, при впаданні в неї річки Мариці. Місцеві легенди розповідають, що у давнину Сівськ називався Сіверськом, і був одним з родових центрів племені сіверян. За Івана Грозного це, невеличке до того місто, було заселено «сторожовими козаками» з інших стародубських місцевостей, а той район у місті, де вони мешкали, став зватися «Козацькою слободою». Сівськ був розташований на важливих шляхах, що з’єднував Стародубщину з корінною, наддніпрянською Україною, через те таким важливим стало його значення в ці часи.

Під час царювання сина Івана Грозного Федора стародубські козаки беруть участь у поході російського війська проти кримських татар у квітні 1589-го року. Але головним завданням стародубського козацтва залишається оборона краю від нападів ворогів, якими Москва вважає литовців та українців. Хоча, як ми побачимо, в роки Лівонської війни та Смутного часу, козаки Стародубщини не тільки відмовляються воювати проти своїх українських братів, а навіть масово переходять на їх бік, допомагаючи останнім визволяти Стародубщину від чужинецького ярма. Бо відчуття загальноукраїнської єдності було притаманно стародубцям уже тоді.

 
Лівонська війна

Україна в Лівонській війні. Бойові дії на Стародубщині. Козацьке військо. Наслідки Лівонської війни для України та Стародубщини.

Після двадцятилітньої перерви знову розпочалися бойові дії між Росією та Польсько-Литовською Державою, і причиною тих бойових дій була Лівонська війна, яку розпочала Росія у Прибалтиці, з наміром приєднати до себе балтійські землі. Не залишилася осторонь від цієї війни й Україна.

Головним завданням української політики в цій війні було об’єднання українських земель під владою Польсько-Литовської Держави. Уже йшли розмови про майбутню нову угоду поміж Польщею та Литвою, про створення єдиної держави на нових засадах, і українській еліті бажалося на рівних брати участь у створенні цієї держави, а для цього потрібно було стати потужною силою, об’єднати усі українські землі, та мати сильне, добре озброєне, національне військо. Тому з величезним завзяттям розпочинає Україна боротьбу за Сіверські землі, а головною силою у цій боротьбі стало українське козацьке військо.

Головною бойовою силою українських козаків була кіннота. Важких гармат для здобуття міст у українців не було, тому головним завданням для українського війська стало нанесення поразки ворогу у відкритому бою, та залучення на свою сторону місцевого населення, аби таким чином збільшити та зміцнити національне військо.

Злидні та знущання московські призводили до того, що перехід стародубців до лав українського війська мав масовий, безповоротний характер. У травні 1563-го року до Стародубщини вступили козацькі війська під проводом князя Михайла Вишневецького. Козаки вели бойові дії під Стародубом та Почепом, здобули Радогощ, який московські воєводи знов-таки, за звичкою, спалили, але зазнали поразки в бою з московським воєводою Іваном Щербатим на Богриновому перевозі.

Більш вдалим для українців був похід 1565-го року. Український воєвода Филон Семенович Кмита Чорнобильський (той самий, що у своєму листі згадував про давньоукраїнських національних героїв Іллю Муравленина та Солов’я Будимировича), розгромив російське військо під Почепом, здобув місто та узяв у ньому величезні московські трофеї. Збиралися українські війська до походу на Стародубщину й у 1571-му році, але бойові дії на Білорусі вимусили їх тимчасово відмовитися від цих планів. Але у 1574-му році козаки під проводом Микити Бірулі вирушили на Сіверщину та здобули Стародуб. Воювали під Стародубом козаки й у 1579-му році, під проводом отаманів Матвія Самоватого і Миколи Козака. Вдалим для українців був і похід 1580-го року, коли військо очолив сам гетьман реєстрового козацтва Іван Оришевський. Українці знову здобули Стародуб, ходили до Почепу, і повернулися на Україну з великими трофеями.

Нарешті у 1581-му році похід у стародубські землі знову очолив князь Михайло Вишневецький. Українські війська дійшли аж до Трубчевська і захопили місто. Російські воєводи зі своєю «засічною межею» нічого не могли вдіяти, і кожного разу козацькі загони на Стародубщині відчували себе повними господарями ситуації.

На жаль, сили козаків були обмеженими – це було все-таки більшою мірою іррегулярне військо. Вони знищували московські загони у полі, навіть здобували стародубські міста, оборона яких була зорганізована російськими воєводами вкрай погано, але для того, аби закріпитися на території, українським козакам потрібна була допомога більш масового польсько-литовського війська, а поляки з литовцями головні свої сили задіювали на цей момент у боях на теренах Білорусі та Прибалтики. Тому й доводилося козакам кожного разу відступати зі Стародубщини, адже вести тривалі бойові дії з московськими військами у них не було можливості.

Але з кінця 70-х років рейди козаків проти росіян стають регулярними, і хоча Стародубщину цього разу так і не вдалося звільнити, все-таки козацькі загони посприяли, як змогли, справі перемоги Речі Посполитої над Росією, та не дозволили азійському деспотизму Івана Грозного підкорити собі прибалтійські, білоруські та українські землі. Життя тисяч людей було порятовано від нічим не обґрунтованого свавілля російського царя.

Справа ж визволення Стародубщини була відкладена після підписання перемир’я між Росією та Річчю Посполитою у 1582-му році ще на двадцять років, але за ці двадцять років життя для стародубців у Росії стало настільки нестерпним, що під час нових заворушень саме Стародубщина стала головною базою нового повстання проти московської влади, повстання, яке закінчилося, нарешті, визволенням краю.

 
Боротьба стародубців за свободу. Визволення Стародубщини

Зростання незадоволення стародубців московською владою. Участь у повстаннях Хлопка та Болотникова. Допомога Самозванцям. Лжедмитрій ІІ на Стародубщині. Підтримка його народом. Українські козаки визволяють Стародубщину. Возз’єднання українських земель. Народна радість.

На початку 17 ст. життя стародубців під московським пануванням стало вже вкрай нестерпним. Економічна криза, що продовжувалася майже сто літ, завершилася нечуваним для Стародубщини голодом 1601-1603 рр. Народ не хотів жити й далі у таких злиднях, тому у тій боротьбі, що розпочалася в цей час у Московському царстві, стародубське суспільство рішуче виступає супротивником державної влади та бореться за свою свободу і за об’єднання Сіверської землі з Україною.

Вже у 1603-му році стародубці беруть участь у повстанні проти московської влади Хлопка Косолапа. Російські літописи зазначають, що у складі повстанського війська були й «стародубські гультяї». А повстання Івана Болотникова взагалі називали «сіврюківською війною», адже вихідці з Сіверщини та Стародубщини і тут складали значну частину повстанського війська. Російський літописець зазначає, що повстання охопило в цей час «Стародуб і усі міста Сіверські».

Але особливу допомогу надали стародубці військам так званих «Самозванців», які за допомогою українського козацтва та польсько-литовського війська намагалися захопити владу у Москві, та перетворити жорстоку деспотію на демократичну європейську державу. Саме Сіверська земля стає тим центром, де антимосковські повстанці створюють свою армію та набираються сил для боротьби з Москвою.

Як розповідають легенди, багато хто тоді серед українських козаків вважав, що Лжедмитрій І є насправді спритним запоріжцем, якому вдалося обдурити московських бояр, і який, ставши московським царем, наведе у країні лад на кшталт запорозького. Крім того, Лжедмитрій офіційно наголошував, що у випадку його перемоги Сіверська земля обов’язково повернеться до складу України, і таким чином йому дуже легко вдалося здобути симпатію і любов стародубців до себе.

Наприкінці 1604 року Самозванець перейшов російсько-український кордон та вступив на територію Сіверщини. Російське військо, яке йшло проти нього, було розгромлено повстанцями під Новгородом-Сіверським. Залишки російської армії шукали порятунку на теренах Стародубщини, але місцеве населення приймало їх вороже. Російським воякам прийшлося ховатися від розлючених стародубців по лісових хащах, і як пише про це російський історик Карамзін: «військо поблизу Стародуба в лісах, між засіками, таїлося від ворога в бездіяльності і смутку з предводителем недужим».

І хоча Самозванець пішов на Москву іншим шляхом, але в скорому часі вся Стародубщина була звільнена від москалів, а вісті про перемоги Самозванця місцеві мешканці зустрічали як вісті про своє визволення з-під московської влади. Не забував про свої обіцянки й Самозванець. Кордон поміж Україною та Сіверщиною став прозорим, і є відомості, що турбувався його уряд і про обороноспроможність стародубських міст – так при ньому була поновлена, наприклад, Сівська фортеця, яка охороняла важливий стратегічний шлях з Росії на Україну.

Але ті демократичні установи, які намагався збудувати в Росії Самозванець, прийшлися не до смаку звиклим до жорстоких методів керування країною москалям. Самозванця було вбито у Москві, а владу у Російськім царстві захопили московські бояри. Та Стародубщина повертатися назад не бажала. Серед місцевого населення визріває думка, що якщо одного Самозванця убили, на його місце слід знайти іншого, але Москві більше не підкорятися.

Так у Поповій Горі з’являється новий Самозванець – Лжедмитрій ІІ, який уже 1 серпня 1607-го року прибуває до Стародуба, де усе місцеве населення одноголосно визнає його російським царем, та починається формування козацької армії для походу з новим Самозванцем на Москву. Таким чином, тільки рішуча воля мешканців Стародубщини на боротьбу з Москвою дозволила нікому не відомому раніш Лжедмитрію ІІ стати знаковою політичною фігурою, та розпочати в Росії новий період боротьби.

Усі російські літописи свідчать про ті неабиякі знаки пошани, які виказували новому Самозванцю стародубці, а історик Карамзін навіть із деякою злорадістю гіперболізує: «Всі кинулися цілувати ноги Самозванця. Путивль, Чернігів, Новгород-Сіверський, ледве почувши про прибуття Лжедмитрія до Стародуба, поспішали виявити йому свою відданість і дати воїнів». Так Стародуб став центром нового етапу боротьби проти московського уряду.

Зібравши значне військо, вирушив новий Самозванець на Москву. 15 вересня 1607-го року вступив він до Почепу, де місцеві жителі, як свідчать документи, «зустріли і прийняли його з радістю, і всі міста Сіверщини пішли за Самозванцем». Далі шлях повстанського війська прямував на Корачів, Трубчевськ та Сівськ, а звідти в російські землі. Під час перебування Самозванця під Москвою Стародубщина залишалася його надійною базою. Розповідають, що в краї появилися навіть власні гроші, напис на яких повідомляв, що Самозванець є російським царем Дмитрієм.

Трубчевськ та Сівськ (під ім'ям Комарська), були подаровані Лжедмитрієм ІІ львівському воєводі Юрію Мнішеку в замін за те, що той визнавав Самозванця «врятованим Дмитрієм». Але під Москвою на Самозванця чекала поразка, сподівання стародубців на визволення не виправдалися й цього разу, та тепер за справу визволення Стародубщини взялося українське козацтво, яке з часів закінчення Лівонської війни чекало тільки можливості розпочати нову боротьбу за українську Сіверщину.

Восени 1609-го року Річ Посполита розпочала з Росією війну. Велика польська армія на чолі з королем рушила на Смоленськ, а загони українських козаків, як і під час Лівонської війни, почали бойові дії на Сіверщині. Командували українськими козаками полковники Андрій Гунченко, Михайло Максимович, Каленик Остапович, Олександр Маховський та Михайло Хвастовець. В архівах збереглося декілька листів цих українських командирів, і через те ми добре знаємо, як йшла справа визволення Стародубщини.

Взимку 1609/10 років українська армія визволила від окупантів Чернігів та Новгород-Сіверський, а на початку весни 1610-го року підійшла до Стародуба. Стародуб було визволено загоном отамана Іскорки, який воював у складі полка Андрія Гунченка (про це Гунченко повідомляє у своєму листі до канцлера Сапєги від 22(12) квітня 1610 р., писаного зі Стародуба). Поставленого Москвою воєводу Андрія Хованського, який захищав Стародуб, було полонено.

У травні того ж року українські війська були вже під Почепом, який також було здобуто полком Андрія Гунченка. У бою за Почеп, як свідчили полонені московські воєводи, загинуло не менше 4 000 москалів. Втрати же козаків були зовсім незначними, через те, що місцеве населення, особливо козаки Стародубщини, відверто ставали на сторону своїх визволителів, та разом з ними чинили опір московському війську. Про це свідчили й московські джерела. Так у своєму донесенні царю Василію Шуйському російський воєвода писав: «оці козаки брянські, і трубчевські, і стародубські, і почепські, були воєдино з поляками (тобто українськими козаками на польській службі)».

Але знову, як і під час Литовських війн, польському королеві потребувалася козацька допомога під Смоленськом. Але Андрій Гунченко висуває свою вимогу – польський уряд повинен сплатити заборгованість для його 15 тис. козаків. Тільки після королівської згоди він вирушає під Смоленськ, а спустілу Стародубщину знову займають російські війська. Та вже на цей раз окупація тривала недовго.

У січні 1612-го року козаки під проводом Каленика Остаповича знову визволяють Стародуб, а у квітні до Стародубщини повертається й Андрій Гунченко. Тільки невдача польських військ під Москвою змусила козаків тимчасово залишити Стародубщину. Москалі знову повертаються сюди, але сил підпорядкувати собі Стародубщину в них уже не вистачає (так стародубський гарнізон налічує цієї пори лише 650 осіб).

У 1616-му році польсько-козацьке військо знову з’являється на Стародубщині та визволяє Стародуб, Мглин, Корачів, Трубчевськ. Серед схвильованих стародубців шириться чутка, що козацьким військом керує сам славетний гетьман Сагайдачний (така ж легенда збереглася на Стародубщині й щодо козацького походу 1610-го року). Росіяни втікають.

1 грудня 1618-го року під Москвою, поблизу російської святині – Троїце-Сергієвого монастиря, у селі Деулині, московські посли підписують договір про перемир’я з Річчю Посполитою. Згідно з текстом договору вся Сіверська земля разом з великою частиною Стародубщини нарешті з’єднується з Україною в складі Польсько-Литовської Держави. Під владу Речі Посполитої переходять стародубські міста – Стародуб, Мглин, Почеп, Трубчевськ. Під владою Росії залишаються лише Корачів та Сівськ. Справа визволення Стародубщини завершується.


Збільшити

Литовсько-українські війська під Стародубом у 1535-му році. Гравюра 16 ст.


Збільшити

Усипальниця трубчевських князів – Троїцький собор

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Олег Ляшко дарує свято ветеранам

RedTram
Загрузка...
Північний вектор