Еліпс замість кола. Крик душі

Все частіше в моїй уяві малюється жахлива картина. Шеф радіокомітету приймає на роботу молоду, високоосвічену (за плечима КДУ, або й МАУП), гарну з усіх боків співробітницю.

При виході з будинку на окрилену юнку налітає банда розгнузданих українофобів, затягує в похмурий підвал і, приставивши до нещасної довгого різницького ножа (без якого не може обійтися жоден із творців тупих, примітивних, нелюдяних серіалів), вмовляють пристати на їхні вимоги.

Коли дівчина, ковтаючи гіркі сльози, погоджується на все, головний бандит, весь у біло-голубих і червоних стрічках, примирливо каже: «В конце концов, ничего сверхестественного от вас не требуется. Пожалуйста, утверждайте свою державность, взывайте к патріотизму, возносите до небес рідну мову, восхваляйте культуру, песни, шаровары, литературу, народные обычаи, но делайте это так, чтобы всем тошно стало. Коверкайте, уродуйте решительно все, вплоть до собственной фамилии. Покращимо наше життя вже сьогодні! Геть НАТО, Ющенка і Юлю! Вперед до Москви!»

Наступного дня співробітниця виходить в ефір. Пенсіонери, домогосподарки, маса всілякого іншого бездіяльного люду, здригаючись від огиди, вслухається в проникливий , ангельський радіо голосок: «Я – Йюрьчьйук, Шьйєвьчьйюк, Счьйєрьбак, Карасьчьйук, Гончьйарьйук, Паламарьчьйук і Зьйєльйінчьйєнко».

Одного «сьчьйо» замість «що» доволі, щоб згидити найкращу передачу, а що діяти і як жити далі, коли з приймача кожен день з ранку до вечора лунає: «Слухачьйі, чьйитачьйі, чьйюю, бачьйу, досьчь, борьсьчь, січьйєнь, чьйєрьвьйєнь, сьчьйє («ще») , учьйилисчьйє, річьниця, місьтечько, жьйінка, оточьйюючьйі, спожьйивачь, Чьйєрькасчьйина, Жьйитомирьсчьйина, Чьйєрьнігівсчьйина тосчьйо».

На цьому новітні, українського крою, Еллочки – людоїдки не зупиняються. Спочивати на лаврах не в їх характері. Згидити рідну мову можна і в інший спосіб. Вивернуті, спаплюжені до невпізнання слова можна домучити диким, неймовірним перебріхуванням наголосів: пАсок, пОдушка, п’янИй... Від такої солов’їності»не знаєш, плакати чи сміятися.

Припустимо, батько якоїсь панночки, через злочинну безтурботність, ніколи не вдавався до такого благодійного виховного засобу, як пасок, тому вона тепер усе життя вимовлятиме дурацьке пасок, але ж у неі була, є і завжди буде нармальна людська подУшка, а не якась дика пОдушка, та й п’Яних вона, безсумнівно, бачила, може, й самій траплялося бути такою, а не якоюсь п’янОю. То чому ж вона? Загадка природи. Чи просто природжена дурість, яку тільки ремінякою й вибивати, а не якимось пАском.

Зовсім нестерпною стає ситуація, коли така ведуча запрошує на передачу «сестру по розуму», тобто таку ж причетну до мистецтв інтелектуалку, чи, не доведи Господи, ще й авторку такої-сякої поетичної збірочки. Паплюження рідної мови сягає такого градусу (куди й дівається мелодійність, залишається лише підколодне шипіння: шь-чь-шь-чь...), що хочеться отих отруйних створінь убити на місці морально з рогатки біля вимазаного дьогтем ганебного стовпа.

Грішить на самозакохану манірність не лише переважна більшість телерадіопанянок, а й чимало телерадіопаничів, що особливо «фе». Таке ж осоружне враження, як від молодика невизначеної статі, який риска в риску копіює в своїй роботі «світську» Катю Осадчу.

Не покращують якості телерадіопередач оголошення, які ведуться чомусь «ненатуральними» стиснутими, «запорними» голосами і які в народі без зайвої дипломатії називають, пардон, підарастичними (саме у такій вимові).

Чи це нинішня вища закулісна політика така, щоб усе навколо, не лише естраду, так званий гумор, літературу зробити саме такими?.. Небезпечна тенденція. Це хоч би по історії Веймарської республіки видно. Не можна геть усе населення планети віддавати на милість 37% персонажів зі статистики доктора Кінсі. Ось уже й обережний Леонід Кравчук, не втримавшись, згадав публічно Л. Толстого: «Нет ничего отвратительнее мужчины, похожого на женщину, и женщины, похожей на мужчину».

Як собі хочете, але це мужній вчинок, бо означає рішучість поперти наперекір тим 37%, за пропагування яких якійсь поросячій рийці за півгодинну телепередачу платять мільйонні гонорари (в доларах, звичайно). Передбачаю: його за це і від телебачення відлучити можуть.

Б’є по нервах і по здоров’ю беззахисних у цьому відношення громадян занадто гучна, безпардонна й агресивна начебто медична реклама, справжня мета якої дезорієнтувати, налякати людину й здерти з неї значну суму, нічого доброго не давши навзаєм.

У кожну з таких реклам вставлені слова, які елементарно порядні люди туди б не вставили. Дещо із цього неподобства ще й читається травмуючим замогильним безнадійним голосом. Це не помічна медична реклама, а бандитський, грабіжницький напад із-за рогу під загальновідомим гаслом: «Жизнь или кошелек!»

Зайве травмуюче слово (близька рідня заточці в бандитській руці) може навіть більш-менш сумлінний текст позбавити будь-якого позитиву, як може позбавити церкву будь-якої благодаті Божої вивішений при вході клаптик оголошення: «Свечи, купленные в другом месте, в нашей церкви не действуют». У таку церкву після цього можна не ходити – для спасіння вашої душі це не ХрамБожий, а пусте місце.

Тут не служать Богу, сюди приходять його дурити. То й не дивно, що старенькі парафіянки такої церкви, скажімо, під час виборів, не утихомирюють бунтівні душі смиренною молитвою, а придивляються, якого б це націоналіста з пастирського благословення на шматки розірвати.

Роками мільйони радіослухачів стогнуть, лаються і плюються від передачі «З музикою навколо світу», в якій очевидні безсумнівні збоченки старанно, талановито й наполегливо (хоч і з неодмінним шьчь - шь - чь - шь - чь) пропагують вкрай чужу українській душі іншомовну по псятину, створено переважно п’яничками, «наркомами» і «наркомами» різних племен і народів, і яких вони палко й безкорисливо обожнюють не стільки за музику, скільки за «протиставлення себе всьому світові» та «шокуюючу й епатажну поведінку».

Як поскаржилася по тому ж таки республіканському «руськоязична» маріуполька: «Как только полодинадцатого, так и начинается: бум-бум-бум по мозгам, - и так целых полчаса ежедневно. Лучше бы украинские народне песни передавали». Та хіба у нас дослухаються до розумних пропозицій?!

Так само кепсько, щоб не сказати вороже, сприймають люди жалюгідне, принизливе мавпування, до якого вдаються наші заслужені співачки, виконуючи на все горло щось «під Едіт Піаф» чи якусь несамовиту афро-американку. Тобто засвідчують, що ми анітрохи не гірші недавніх рабів – негрів і теж не черевиком борщ сьорбаєм. Ситуація нагадує анекдот. На сцені демонструють мавпу, яка виконує на піаніно щось схоже на «Чижика-пижика». Обурений жіночий голос із залу: «Подумаєш! Я би теж так змогла!»

І взагалі, якщо хтось мліє від хуліганської, асоціальної поведінки різного штибу злочинців, п’яничок і наркоманів, то чесніше залишити це при собі, а не морочити людям голову начебто своєю приверженістю до нечуваної досі музики, тобто вибрати одне з двох: або труси одягнути, або хрестик зняти. Разом воно якось не дуже добре виглядає.

Щоденно дошкуляють і інші телерадіоблохи. Ще зовсім недавно не минало дня, щоб разів два-три не наткнутися на екрані на щось невимовно гидке: гризунів, плазунів, всіляку іншу нечисть, чи особливо мерзотні людські стосунки. Не само ж воно виникає, хтось же це старанно влаштовує. Якби хтось насправді захотів піти назустріч побажанням трудящих, то народ щовечора втирав би добрі сльози, слідкуючи за карколомними перипетіями старовинних, високоморальних індійських мелодрам. А за чим слідкуємо ми? Що вливається в наші душі? Тобто, що вливається, ми знаємо, але кому і навіщо це потрібно, нас чомусь не цікавить. Сприймаємо все, як стихійне лихо, та й годі.

«Жартують» з відеорядом. Як почуватиметься людина, перед якою щодня мовчазний молодик дебільного вигляду робить руками незрозумілі безглузді паси? Саме таке випробування влаштував глядачам з Нового Року перший канал. Автори такого нововведення теж заслуговують на ляпас домашньою пантофлею по голові, і не менше.

Почалася президентська кампанія. Юлія Володимирівна розповідає з екрану, як гарно працює Україна. Якийсь служивий з її команди (не виключено, що шпигун зі стану регіонів) ілюструє її слова закривавленою рукою хворої, якій начебто ставлять крапельницю, а по суті знущаються. З власного сумного досвіду знаю медсестер, яких до шприца й близько підпускати не варто, але навіщо демонструвати країні під позитивним текстом ганебний стан нашої медицини?

Гріє душу здогадка, що й у штабі Януковича орудує таємно симпатик Юлі: в примітивній пропагандистській заяві лідера «партіі презервативщиків», як вони себе самі назвали, спрямованій виключно проти своєї суперниці, п’ять разів вжито слово «томУ», і все мимо, кожного разу з дурненьким перекрученням наголосу. Чи, може, для штабу «проффесора» це і є норма? Все одно в таких тонкощах він нічого не помітить. Як не соромиться виставляти чиїсь недоліки, як свої достоїнства.

Дається взнаки «висока» моральна глухота й кваліфікація журналістів. Приклад: знавісніла алкоголічка зарубала свого коханця, наробила з нього пиріжків, а кості втопила в дворовому туалеті. Звісно, нормальний, «правильний» журналіст дасть про це в газету кілька рядків дрібним шрифтом, не більше, наші ж заслужені журналісти розмажуть подію на одну-дві сторінки, втулять десяток найгидкіших фотографій, а телебачення без кінця показуватиме алкоголічку, пиріжки, туалет, кості і кров, кров, кров...

Або, припустимо, в садку затемпературила дитина. На екрані телевізора медсестра довго оглядатиме на рівні очей шприц, поволі протикатиме голкою вену... І нікому із садистів-журналістів на думку не спаде, що змушувати зайвий раз без будь-якої розумної потреби глядацькі серця болісно стискатися, негарно й непрофесійно, за що варто б і дискваліфікувати.

Гріш ціна журналістиці, яка може «пастися» тільки на аномаліях, чорних сенсація, патологічному екслюзиві, і не здатною хоч на щось більш-менш аналітичне, узагальнююче, просвітницьке.

Хорошу форму підбадьорення глядачів винайшли метеорологи: «А ми з вами зустрінемося за будь-якої погоди». Ця неодмінна заключна фраза кожного прогнозу погоди сприймалася терпимо першу сотню разів, але коли рахунок пішов на тисячі, поволі почала обридати. Люди не люблять, коли їх перегодовують, навіть чимось хорошим.

Про це варто б згадати занадто балакучій панійці з каналу «1+100», яка взяла собі за звичай посередині кожного блоку новин розв’язно вставляти: «Не пропустіть головного», хоча нічого «головного» попереду рішуче не передбачається. Навіщо зайвий раз стьобати глядача по нервах відверто пустою фразою без жодних на те розумних підстав?

У давні комуністичні часи таку поведінку розцінили б як шкідницьку, диверсійну (на ідеологічному фронті), терористичну й відповідно покарали по першій категорії, що означало «десять років ув’язнення без права листування», тобто розстріл. Чи варто нам так легковажно зловживати нинішньою безмежною свободою?!

На всіх каналах ведучі не зустрічають глядача, сидячи поважно за столом, а вилітають звідкілясь з-за рогу захекані, наче за ними пси женуться. А те, що вони говорять, забиває в’їдливий, нахабний, занадто голосний музикальний супровід.

Роками, десятиліттями поважні, висококваліфіковані заслужені й народні артисти з чудово поставленими театральними голосами, читаючи щось своє чи дублюючи чужоземні тексти, допускаються прикрих школярських помилок, засвідчуючи сучасникам і майбутнім поколінням своє невігластво. Хто з них здатен відрізнити, скажімо, «хресний хід» від «нехлюйської, нетверезої ходи»? Питання риторичне, бо все у них «ходА», а «ходу» наче й на світі не існує.

Давним-давно не з’являється в нашому ефірі питомо український «пароплав», поступившись місцем скалькованому з російської «теплоходу».

Вперто виводять зі вжитку нормальне слово «робітник», замінюючи його суржиковим «робочий».

Коли ви останній раз чули слова «жіночна», «жіночність»? «У вас такі сексуальні чоботи» - ось нинішня норма відверто проститучої лексики. Принижене, втомлене, занурене в під і запахи тваринних пристрастей суспільство навіть не відчуває потреби рятуватися. Доводиться дивуватися могуті Сатани – духовного глави більш ніж двох третин людства. Жодного платного помічника – і такі успіхи! Це ще незабутній Марк Твен завважив.

Час від часу в наших ЗМІ входять у моду, нав’язають на зубах окремі призабуті чи й «репресовані» слова. На зорі незалежності це були «достоту» та «позаяк» (дивуюся, що «кітвицю» замість «якоря» не витягли з архіву). Ліпили їх куди треба, а ще більше куди не треба, але так і не давши собі з ними ради, знову засунули в куток до кращих часів.

На чільне місце вийшло слово «відтак». Його теж тулять у такі місця, де воно зовсім не підходить, переважно у значенні «отже», «ось тому», «з цієі причини». Пропоную навчальну фразу, з якою не погодиться хіба безнадійний професор-філолог столичного вишу. «Спершу подали борщ, відтак вареники». Хіба важко запам’ятати? Наші ж рідні слова у своєму природному значенні. Про безглузде «тим не менше» взагалі соромно говорити.

Неважко вирізнити начебто зачаровані чи прокляті слова, доля яких існувати тільки скаліченими. Зверніть увагу: жоден з професорів-мовознавців, жоден чи жодна з провідних телерадіожурналістів не скаже тОму, все у них томУ. Не находжу інших пояснень, крім того, що всі вони через бандитський підвал пройшли і з них вибили зобов’язання.

А виправитися при бажанні так просто. Досить лише запам’ятати: «Тиждень тОму ми гульнули, томУ що нам так хотілося». Для наших провідних ця фраза непідйомна, вони так її наголосять, що вона, струнка і прозора, миттєво перетвориться на руїну.

Зовсім заплутали, довели до абсурду ситуацію зі словом «судно», яке все-таки, незалежно від щучого хотіння недовчених професорів, має два значення і два наголошення, як скажімо, в словах мукА і мУка. Сміховинним виглядає непоступливе твердження «знавців рідної мови», що лише в російській мові «сУдно» означає плавзасіб, корабель, суднО» - вкрай інтимну річ, яку в критичні хвилини підсовують під лежачого хворого, а в українській недорозвиненій чи занадто розвиненій мові, як скажеш, так і добре. Саме томУ в їхніх передачах моряки плавають на суднАх (в народі «утках»), а під хворих підсовують кораблі. Ось ціна нашим філологам! «Широк человек; я бы сушил» - чи не їх мав на увазі Митя Карамазов?!.

Не треба вдаватися до всіляких мовознавчих тонкощів і відвертих шахрайств, виправдуючи і зрощуючи в нерозривне ціле «утку» й «корабель», краще покластися на здоровий народний глузд і прийняти як незаперечну данність: не буде селянин вилами горшки з печі виймати, а рогачем гній із стайні викидати. Наші ж високовчені мовознавці на благодатних асфальтових полях столиці тим тільки й займаються, що вилами з печі горщики виймають та рогачами грій із стайні викидають. І ніхто їх за це на голодному пайку не тримає, що особливо кривдно. Хоч Юліі Володимирівні чолом бий.

Славнозвісний професор, який щотижня навчає нас рідної мови, якось сказав: «Слухачі запитують, чому наші найвищі посадовці роками припускаються одних і тих самих мовних помилок? Та тому, що їхня челядь, помічники, радники, референти задарма великі гроші отримують». Золоті слова, але якби ще й сам професор не плутався в словах шкОда і шкодА, прАвий і правИй, тих самих томУ і тОму, суднО і сУдно, а його колежанка, заслужена артистка з багаторічним ефірним стажем і, звісно, теж мешканка академічного Києва, спромоглася правильно прочитати кілька рядочків «Садок вишневий коло хати».

Малописьменна селянка, що виросла в українській мовній стихії, прочитає, як проспіває: «маленьких діточОк своїх». Заслужена артистка, зманіжена й самозакохана, демонструючи вченість, внесе у вірша дратівний дисонанс, мовби на рівній, гладкій дорозі каменюку під воза кине: «дІточок». Так само перебріхують: «й свОго не цурайтесь» на свогО. Глухі люди! Це близько до п’янОго, пОдушки та пАска. Тобто від Шевченка до Шьйєвчьйєнка. Слів нема... Усе це повинно не лише зневажатись, але й якось каратись.

Небезпека в чому?

Приміром, медики, утримуючи піддослідних гризунів в якнайкращих умовах, постійно показують їм на табло помітне коло. Коли за тих самих взірцевих умов утримання на табло замість звичайного кола демонструють еліпс, гризуни божеволіють.

Таким навантаження щоденно піддається людська психіка.

Ми налаштувалися на кіно, нас б’ють по нервах півгодинними рекламами, ми налаштувалися на нормальне «що», нас виводять із себе дурацьким «сьчьйо» ми налаштувалися на по можливості світлий, людяний, підбадьорливий гумор, нас нахабно занурюють з головою у смердюче, гидотне багно.

Ось у сусідньому дворі на дошках, що огороджують вхід до підвалу, з’явилися написи. Спершу «АНЯ – ХАЛУЙ», трохи згодом «ЮРА – КАЗОЛ». Може, з цих «критичних реалістів з часом виросте щось краще? Якщо тільки вони не пройдуть відповідну виучку у «спеціалістів» і «спеціалісток», згуртованих навколо Радіо та всіх без винятку телевізійних каналів. Небезпека чигає з усіх боків. І що особливо прикро, від не таких уже й маловимірних людей.

У світлі вищесказаного поцікавимося: а чим займається Інститут мовознавства Академії наук України? А нічим.

Там теж любитлі не з того боку кабана смалити. Скоріше за все, підшуковує теоретичні виправдання словам видатного драматурга: «Це мЕне надихає», та співочого гурту: «де дороги нЕма». Про слова цьОму і цьомУ, собІ і сОбі краще не говорити; щоб дати собі з ними раду, ми ще не доросли.

Розумію киянку, яка сказала: «Слухати радіо не можу. Включаю – і мені одразу робиться погано», на що вєдучьйя, почуваючись чистою і непорочною, їй дуже счьйирьо посьпівчьйювала. Чи гримнулась від того вразлива киянка на підлогу – по радіо не побачиш.

Тільки відчутний брак благодійної патріотичної злості не дозволяє нам чітко висловити свою позицію: ніхто не закликає міряти людину виключно надлюдськими мірками, все ж якихось рамок дотримуватись треба.

Шкварчук