Найкращий москаль в українській літературі

Чернігівським шанувальникам літератури неабияк щастить — вже втретє за останніх півтора року до нашого міста приїздив всесвітньовідомий український письменник Андрій Курков.

Його роман «Пікнік на льоду» лише в Україні було продано накладом 150 тисяч примірників — більше, ніж будь-яку іншу книжку будь-якого іншого сучасного українського письменника.

Крім того, Андрій Курков — автор ще 12 романів та 5 книжок для дітей. За його сценаріями знято понад 20 художніх і документальних фільмів.

Андрій Курков — єдиний письменник пострадянського простору, чиї книжки потрапили в десятку європейських бестселерів. Їх перекладено 33 мовами і видано загальним накладом понад 4 мільйони примірників.

Сам письменник вільно володіє 9 мовами, є членом англійського ПЕН-клубу, Європейської кіноакадемії, Спілки кінематографістів України та Національної спілки письменників України.

Разом з Андрієм Курковим Чернігів відвідав і Максим Кідрук — письменник-початківець з міста Рівне, який цього року видав свою першу книжку «Мексиканські хроніки» — розповідь про свої мандри Мексикою «від океану до океану». Журі престижного конкурсу «Коронація слова» високо оцінило цей твір, присудивши йому в червні поточного року другу премію.

Гості зустрілися зі студентами та викладачами Чернігівського державного педагогічного університету, поспілкувалися з читачами в Центральній бібліотеці імені М. Коцюбинського та в книгарні «Книжковий світ». І подарували чималу кількість примірників своїх книжок обласній та дитячій бібліотекам, за що їм наша щира дяка!

В перерві між зустрічами Андрій Курков знайшов час і для ексклюзивного інтерв’ю нашому тижневику.

— Андрію, чимало молодих людей мріють зробити собі ім’я в літературі. А з чого все починалося у Вас?

— Все починалося з дитинства. Я етнічний росіянин, народився 23 квітня 1961 року в Ленінграді, але ще маленьким переїхав з батьками до Києва. Батько був військовим льотчиком-випробувачем, потім працював на авіаційному заводі імені Антонова.

Щоб мені не було сумно, коли я залишався сам вдома, мені купили на пташиному ринку трьох ховрашків. Я їх посадив у трилітрову банку з ватою і випускав погуляти, коли нікого не було вдома. Біда тільки, що не завжди вдавалося зловити їх до приходу батьків.

В результаті одного з ховрашків батько випадково прищемив на смерть дверима, другого з’їла кішка, яку я приніс з вулиці, щоб нагодувати ліверною ковбасою. Залишився в мене один ховрашок, і в шестирічному віці я написав свого першого вірша про самотність ховрашка, який втратив своїх друзів.

Через кілька днів по тому цей ховрашок упав з балкона з п’ятого поверху. Хай там що, але моїй бабусі вірш сподобався, і я займався, так би мовити, поезією до 15-ти років. А потім перейшов уже на прозу.

— Ви відразу ж почали писати так, як пишете зараз, чи піддалися впливу когось із письменників?

— Саме тоді я відкрив для себе чудового абсурдиста російської літератури 20-30-х років Даниїла Хармса. Його «чорний гумор» — це краще за сучасні анекдоти. Я почав щось таке писати в його стилі, а потім став і сам придумувати анекдоти.

До речі, за Радянського Союзу в Криму проводився нелегальний конкурс оповідачів анекдотів, і я там якось виграв ящик шампанського — за три дні розповів 2500 анекдотів. Причому двісті з них придумав сам.

— Так, романтичні то були часи...

— Еге ж. Представники так званої «трудової богеми» тоді збиралися на кухнях, пили пиво чи портвейн і створювали такі собі літературні групи. Щодо мене, то я ніколи не хотів «у групу», я й зараз трохи одинак.

Тож під впливом Даниїла Хармса я тоді започаткував напрямок у поезії «з одного себе». І назвав цей напрямок «глумізм» — від двох англійських слів «gloomy» — похмурий, «glue» — клей, та російського слова «глумление», яке «не обозначает глумление автора над слушателями, а обозначает глумление первого смыслового слоя над вторым, если второй присутствует». Сподіваюся, це не дуже важко для сприйняття?

— Ні, що Ви! Ми люди звиклі. Чи не згадаєте щось зі своєї «творчої спадщини» того періоду?

— Я ніколи не друкував своїх «глумізмів», але дещо в пам’яті залишилося. Ну ось, наприклад: «Сад будущего — антенны, пустившие корни. В корнях клубни-телевизоры зреют, постепенно делаясь цветными».

Або ось, на смерть Брежнєва: «Красные тучи ползут в пожелтевшей отчизне. Тихо скорбят патриархи, занося свои бюсты домой».

Ще одне мікрооповідання в стилі Даниїла Хармса. «Случай. Однажды главный инженер Протопопов попал в камнедробильный станок. Когда его вытащили оттуда, он уже не был главным инженером».

— Без коментарів... Починали Ви, що й казати, оптимістично. І з цими творами Ви кинулися на штурм Європи?

— Спочатку, починаючи десь з 1980 року, я об’їздив пів-Радянського Союзу з «гастролями» — читав свої «глумізми» й уривки з роману «История города Среднеграда и простого человека Костопалова», який так ніколи і не було видано. Мене запрошували, годували, вкладали спати на розкладачках в різноманітних художніх майстернях.

Звичайно ж, я хотів, щоб мої твори друкувалися. Я писав «у стіл» і на момент виходу з друку першої книжки мав уже сім готових романів. Але пробитися було неймовірно важко. Я закидав своїми рукописами сотні редакцій і видавництв — спочатку вітчизняних, а потім і закордонних.

У відповідь отримував відмови — і письмові, й усні. За 16 років я розіслав майже тисячу рукописів і отримав приблизно 600 письмових відмов. «Найкраща» відмова надійшла 12 років тому від одного англійського видавництва, куди я надіслав кілька сторінок з роману «Пікнік на льоду», особисто мною перекладених англійською мовою.

Звідти прийшла така депеша: «Шановний пане Курков, ми видаємо тільки якісну літературу. Бажаємо успіху в інших видавництвах». Нарешті, в 1997 році «Пікнік на льоду» погодилися надрукувати в Швейцарії.

Книжка вийшла з друку в 1999 році німецькою мовою і потрапила в десятку бестселерів Швейцарії, Австрії, Німеччини. Після чого те англійське видавництво змушене було купувати права на її видання англійською мовою у моїх агентів в Цюріху. Ясна річ, вже за іншу суму.

— Отже, народженням письменника Андрія Куркова ми маємо завдячувати Швейцарії?

— Ні, перша моя книжка вийшла ще в 1991 році. Це була остання книжка російською мовою видавництва «Радянський письменник». Після цього в країні настав економічний крах (хоча й не через мою книжку) і все пішло шкереберть.

А в 1993 році, подивившись, як усі, кому не ліньки, видають свої опуси за гроші спонсорів, я взяв у друзів-бізнесменів в борг 16 тисяч доларів і купив у Казахстані 6 тонн паперу. Перевіз його в Київ і домовився з Київською нотною фабрикою, що там видадуть 25 тисяч примірників мого філософського роману «Бікфордів світ» і 50 тисяч примірників дитячої книжки «Пригоди пилососика Гоші», яку я написав в Одеській в’язниці, де відбував військову службу охоронцем.

Знали б ви, стільки життєвого досвіду я набув з тими двома книжками! Коли їх вже віддрукували, мені зателефонував директор фабрики: «Забирай, все готово!» А це ж чотири тонни книжок, куди їх забирати? Перетяг я їх до своєї однокімнатної квартири, потім почав їздити Україною, шукати книготорговців.

Домовився мало не з усіма кіосками «Союздруку», контрабандою переправив частину тиражу в Москву. Тут саме в Києві відкрилася фірма, яка першою почала займатися рекламою на транспорті. Я їм телефоную: «Є замовлення! На шести великих «Ікарусах» треба написати «Роман А. Куркова «Бікфордів світ» — бестселер-94!»

Це в 1993-му році! І за 150 доларів ця, перша, до речі, в Києві транспортна реклама, красувалася на автобусах три місяці. Потім вони мені телефонують: «Продовжувати? Будете ще платити?» Я відповідаю: «У мене більше грошей немає!» — «Ну тоді ми вашу рекламу знімаємо». Але не зняли, бо інших замовлень, мабуть, не було. Так і рекламували мене ще цілий рік безплатно.

— І за цей рік люди звикли до Вашого прізвища?

— Всякого було. Були ситуації, коли мало не до інфаркту доходило. А були й смішні випадки. Пам’ятаю, коли ще залишалося багато нерозпроданих примірників, я почепив собі на груди картонку з написом «Я автор!», узяв певну кількість книжок, вийшов на Андріївський узвіз і став серед торговців сувенірами.

Стою, значить, і чекаю, коли ж покупці набіжать і почнуть у мене книжки з рук рвати. А покупців все немає й немає!

Натомість підходить до мене якийсь чолов’яга двометрового зросту й каже: «Я з рекету, що ти тут робиш?» — «Свої книги, — відповідаю, — продаю». — «Як це — твої?» — «Я їх сам написав, я їх сам видав, я їх сам і продаю». Він подумав: «Що ж, якщо будуть проблеми — звертайся до мене. Я тут щодня з 12-ї години!» Я йому: «Може, вам книжку підписати?» А він: «Спасибі, не читаю!»

І проблем у мене жодних не було. Але й особливого виторгу теж. В найкращий день, пам’ятаю, я продав лише 19 примірників.

Хай там як, але за рік весь 75-тисячний наклад розійшовся. Я віддав борг, ще й залишився з прибутком у 700 доларів, купив собі комп’ютер. Але було дуже важко. Зате зараз ситуація зовсім інша. 18 років я шукав видавців, а тепер видавці шукають мене. А я не встигаю писати, бо треба багато їздити, займатися і фестивалями, і конференціями тощо.

— Ви український письменник. Вас не «б’ють» за те, що Ви пишете російською мовою?

— Чотири роки тому в Києві я отримав диплом «Найкращого москаля в українській літературі»! Так, моя рідна мова — російська, але есе, статті я пишу як російською, так і українською. А ще німецькою, французькою й англійською. Світ об’єднується і треба вміти з ним розмовляти. Що тут можна ще сказати?

На фото: Андрій Курков в Чернігівському педуніверситеті; під час зустрічі (зліва направо письменники) Андрій Курков, Дмитро Іванов, Максим Кідрук.