«Назустріч сонцю»: Командорські острови. ФОТО

"Високий Вал" запрошує до продовження віртуальної подорожі автостопом разом з «професійним мандрівником» Олександром Волощуком на крайній схід Російської Федерації. На черзі – зупинка на Командорських островах.

Слово автору:

На 97-й день подорожі – 3 жовтня 2008-го – я вилетів на Командорські острови.

В аеропорту Усть-Камчатська познайомився з настоятелем православного приходу села Нікольського (єдиного населеного пункту Командорів) – отцем Віктором. Він живе у Петропавловську-Камчатському, а на острови літає час від часу як на „роботу вахтовим методом”.

Коли 15-місний червоний літак чеського виробництва „L-410” (його ще називають „чебурашкою”) розбігся по злітній смузі і відірвався від землі, то спочатку уздовж лівого борту пропливли вже засніжені гори Камчатського півострова, а через кілька хвилин в ілюмінатори було видно вже тільки океан.

Безмежний Тихий океан. Душа ж співала: „Ура! Ура! Я лечу на Командори! На Командори!!!”

Через годину побачив з висоти острів Беринга. Наче велетенська риба, він витягнувся більш ніж на 100 кілометрів з північного заходу на південний схід в океані. „Чебурашка” здійснив у повітрі розворот, пішов на зниження, пробіг кількадесят метрів по грунтовій смузі аеропорту Нікольського і зупинився.

Здрастуйте, Командори! Здрастуй, мій черговий край світу!

Командорські острови – група островів на кордоні Тихого океану і Берингова моря, за 210 км на схід від Камчатки. До архіпелагу входять 4 острови: Беринга, Мідний, Топорків та Арій Камінь.

Людьми заселений лише найбільший острів – Беринга. Населення 750 чоловік, приблизно половину складають алеути – нащадки переселенців з Алеутських островів. Єдиний населений пункт – село Нікольське. Відкриті в 1741 р. Вітусом Берингом під час Другої Камчатської експедиції. Належать Росії, в адміністративному відношенні складають Алеутський район Камчатського краю.

Про кліматичні умови Командорських островів у морській лоції можна прочитати наступне: „...Острови 0,8 навігаційного часу знаходяться у тумані і не мають жодної більш-менш зручної якірної стоянки. Часті тумани і відсутність якірних стоянок змушують мореплавців обмежувати час перебування біля берегів Командорських островів до меж суворої необхідності”.

Командорські острови хоча не такі вже й малі за розмірами (острів Беринга має у довжину 90 км, а в ширину – від 15 до 35 км), і знаходяться не дуже далеко від материка, але були відкриті порівняно недавно, коли епоха великих географічних відкриттів вже минула. У 1741 році два судна Другої Камчатської експедиції: флагманський корабель „Святий Петро” під командуванням Вітуса Беринга (данця на російській службі) і пакетбот „Святий Павло” під командуванням Олексія Чірікова, повертались від берегів Північної Америки на Камчатку. Але потрапили у сильний шторм і у густому тумані втратили один одного. Пошкоджений штормом „Святий Петро” кілька місяців кидало по хвилях далеко не тихого Тихого океану. А 4 листопада прибило до якогось берега.

Команді, знесиленій штормами, хворобами та іншими морськими негараздами, пощастило залишити розбитий пакетбот і дістатися землі. Спочатку Беринг і його товариші вирішили, що потрапили на камчатський берег, але детальне обстеження місцевості засвідчило – це невідомий раніше острів. Досить великий, але малопривітний. Тут не було ані людей, ані дерев, та й сонце заглядало сюди дуже рідко.

Чекати на допомогу було практично нереально, тому моряки вирішили зимувати на острові, щоб навесні з уламків розбитого судна збудувати новий, менший за розмірами, корабель, і повернутись на Велику землю. Вирили землянки, спорудили склад, кузню і облаштувались як змогли. Чекаючи настання весни, полювали на песців, куріпок і нерп, досліджували острів. Натураліст експедиції Георг Стеллер склав перше наукове описання нового острова, дослідив його флору і фауну, відкрив світові морську корову – велику морську тварину, яка ніде більше на Землі не зустрічалась. Було з’ясовано, що на схід від відкритого острова знаходиться ще один (у ясну погоду його можна було розгледіти у бінокль з прибережної сопки), а на північному сході – два маленьких острівця, які облюбували птахи.

Але зимові холоди і хвороби „косили” команду „Святого Петра”. Один за одним від цинги – найгіршого ворога мореплавців минулого – помирали моряки. 22 листопада помер штурман Андріс Езельберг, 8 грудня у холодній землі відкритого ним острова поховали капітана-командора Вітуса Беринга, 9 грудня навіки закрились очі підшкіпера Микити Хотянцева. Упродовж зими з 31 члена екіпажу померли 14. Ті, хто вижив, з настанням весняного тепла із останніх сил збудували новий корабель і відплили на Камчатку, де їх вже півроку як вважали загиблими. На острові залишилось 14 могил, залишки зимовища і більше десятка корабельних гармат.

Коли до імператорського двору в Санкт-Петербурзі дійшла звістка про відкриття нових островів, їх відразу нарекли Командорськими – на честь командора Вітуса Беринга. Його ім’я отримав і найбільший острів архіпелагу. Відкриття Командорських островів, як і сусідніх з ними Алеутських, а також Північно-Східного узбережжя Північної Америки, викликало неабияке пожвавлення у цій частині світу. На землі, багаті хутровиною, насамперед морськими бобрами і котиками, кинулись звіропромисловики, торговий люд, мореплавці, авантюристи різних мастей. Почалась велика ера освоєння безкінечно протяжних земель Російської Америки, аж до колонії Росс у Каліфорнії. Поштовхом цьому великому походу Російської імперії за океан послужили дві експедиції Беринга, а трампліном і базою у подальшому стали Камчатка і Командори.

Але здебільшого це був грабіжницький промисел. Морську корову Стеллера винищили за якихось 27 років після того, як вона стала відома науці. Кожна тварина цього виду важила до 3,5 тонн, харчувалася морською капустою. Стеллер у власному щоденнику так описував це дивне створіння: „Відносно її масивного тулуба, голова у неї була на диво дуже малою, з дуже рухливими губами, верхня губа вкрита помітним шаром білої щетини, яку по густоті можна порівняти з оперенням курчат. Вона, поїдаючи морську капусту, рухалася по мілинах за допомогою двох кукс, схожих на лапи і розташованих у передній частині її тулуба; але на глибокій воді ця тварина проштовхувала себе вперед вертикальними ударами по воді великого роздвоєного хвоста”. Згубили морську корову Стеллера бездумність і жадоба промисловиків, дуже смачне м’ясо, довірливість і повна беззахисність тварини. Останню морську корову було вбито в 1768 році. Мільйони років природа створювала цей шедевр серед живого світу Землі, а людина поставила на ньому хрест за якихось 27 років...

У 1826 році з метою впорядкування промислу морських котиків Російсько-Американська компанія заселила Командорські острови алеутами. Це були сильні і витривалі люди, сміливі і вправні мисливці. Але асиміляція з росіянами і алкоголь з часом низвели ці характерні риси алеутів фактично до нуля.

Хоча Командори й належали Росії, але з плином часу вони стали для неї тягарем. Кількість морських котиків почала зменшуватись і цей промисел поступово втрачав прибутковість.

У 1867 році, коли Росія за 7,2 мільйони доларів продавала Сполученим Штатам Америки Аляску та інші свої володіння у Північно-Західній Америці, мали були продати й Командорські острови. Але про цей архіпелаг чомусь ... забули. Коли ж згадали, то було вже пізно. Щоправда, вихід знайшовся – Росія здала Командори в оренду на 40 років американській компанії „Гутчінсон Кооль”, яка займалась забієм промислових тварин. Лише на початку ХХ століття, коли строки оренди закінчились, відкриті Берингом острови остаточно відійшли до Росії.

Що я знав про острів Беринга до мандрівки? Туманна, похмура земля. У середньому лише 20 сонячних днів на рік. Морські котики. І все, більше майже нічого. Потім власними враженнями від відвідання Командорів зі мною поділився Микола Хрієнко, якому пощастило потрапити на них влітку 2007 року під час здійснення другого етапу журналістського проекту „Українці за Уралом”.

Тепер же я мав отримати свіжі особисті враження про ці далекі острови, про свій черговий край світу. Як казав один з учасників плавання на плоту „Кон-Тікі” Бенгт Даніельсон, „... якщо раніше було достатньо відкрити острів – і ти вважався мандрівником, то сьогодні цей острів треба „роздивитись у мікроскоп”.

Будиночок біля океану. Майор орлецький

Отже, я вперше ступив на землю острова Беринга (цікаво, що саме у цей день, 3 жовтня, але в 2006 році, я досяг острова Шикотан на Південних Курилах, який став моїм першим краєм світу).

Раніше Командорські острови, як і вся Камчатка, були прикордонною зоною, і для того, щоб тут опинитись, треба було оформлювати спеціальну перепустку. Та часи змінились і прикордонний режим послабшав. Біля трапу літака кожного прибулого зупиняли два офіцери-прикордонники і зазирали в паспорти. До мешканців Командор запитань не було, а всім іншим треба було усно пояснити мету прибуття на острови. Дійшла черга і до мене.

- Ви громадянин України? З якою метою прилетіли на острів Беринга?

- Я мандрівник і журналіст, знаходжусь в експедиції. Мені потрібен начальник міліції Алеутського району Олександр Орлецький.

- Навіщо він вам?

- Передати привіт від Миколи Хрієнка з Києва.

- А-а, ми його пам’ятаємо. Прилітав минулого року, українців на острові шукав. Майор Орлецький сидить он в тому „УАЗі” біля воріт аеропорту.

Знайшовши майора Орлецького, представився і показав свої супроводжувальні документи. Олександр Миколайович Орлецький, міцний вусатий чоловік козацької статури, був одночасно щиро здивований і задоволений привітом з Києва.

- То ти знаєш Миколу? Ну як же, як же, я приймав його торік, було дуже приємно, що на наш острів прилетів журналіст і мандрівник з рідної України. То ти йдеш по його стопам?

- Так, ми з ним займаємося однією справою.

Через кілька хвилин ми вже їхали у Нікольське, де Олександр Миколайович відразу ж зайнявся моїм влаштуванням на острові. А ще через півгодини він познайомив мене з Сергієм Пасенюком – цікавою і романтичною людиною, художником, яхтсменом, а також і мандрівником. На березі Тихого океану поруч з ангаром для яхти (який водночас є музеєм, картинною галереєю і постійно діючою фотовиставкою) Сергій побудував гостьовий будиночок, в якому я і поселився на час свого перебування в Нікольському.

Будиночок для мандрівника був просто чудовим: велика кімната з двома широкими ліжками-нарами, стіл, кілька стільців, саморобна металева грубка, телевізор, барометр-самописець, бінокль, диковинні мушелі, магнітофон з касетами Висоцького, Візбора, Городницького, на стінах висіли картини і фотографії Сергія, на книжковій полиці стояли книги Хемінгуея, Стівенсона, Марка Твена, Гріна, а також справжні раритети – „The international code of signals” (Лондон, 1926 року видання) і „Port of New York. Marine, transportation, industries” (Нью-Йорк, 1929 р.). Двоскатна стеля була обклеєна великими морськими картами. Широкий ганок під навісом виходив на берег океану, і вже у якихось 10 метрах від дверей шумів прибій.

А над прибережним обривом обличчям до моря стояла вирізана з листового заліза і розфарбована крилата фігура Ассолі з „Алых парусов” Олександра Гріна. Тримаючи у руці ліхтар, вона з надією вдивлялася у безкраї далі океану. Більш романтичного місця для життя на острові Беринга годі було й шукати!

Увечері у будиночок біля океану завітав після роботи майор Орлецький. Він приніс тушонки, хліба, командорських грибів і пляшку горілки, щоб у невимушеній обстановці поспілкуватися з новою людиною. А заодно й розповісти про себе.

Олександр Миколайович народився в українській родині у Казахстані, в Україні вчився, згодом ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи. На Командорах він живе і працює з 1998-го, а до цього 20 років відслужив у міліції в Пенжинському районі (це там, де Камчатка межує з Магаданською областю). Олександр Миколайович „в авторитеті” у островитян, та це й не дивно, адже на його рахунку – 10 розкритих убивств.

- Дев’ять з них були ще на материку, а за 10 років служби на Командорах трапилось лише одне вбивство. Мені 49 років, однак вже у цьому році я за вислугою років виходжу на пенсію, бо на нашій Півночі стаж рахується рік за два. Але додому, у Чернівці, де живе мати, не повернусь. Залишусь тут, на островах, бо вже встиг полюбити цю сувору, але чудову землю.

Трохи пізніше, спілкуючись з іншими командорцями, дізнався, що у майора Орлецького одне з найкращих на острові власне господарство: город, корови, свині, кури, гуси і навіть барани. Вистачає і себе прогодувати, і допомогти родині сина, що живе на Камчатці.

... Де тільки під час власних мандрівок не доводилось зустрічати земляків-українців! Соловецькі острови, Грузія, Казахстан, Якутія, Прибалтика, тепер ось – Командори. Куди б не закинула доля українця, він всюди обживається. Це вже риса нашого національного характеру: якими б не були складнощі, українець завжди їх здолає.

За головну мету відвідання Командорських островів я поставив піший похід до могили Вітуса Беринга. І розпочати його планував вже у найближчі дні. Але спершу вирішив докладніше познайомитися зі „столицею” Командорів – селом Нікольським, заснованим у 1825-1826 роках.

Ще за радянських часів, коли у Нікольському працював великий звірокомбінат (вирощували цінні породи песців), у селі мешкало близько двох тисяч чоловік. Були на острові й інші населені пункти: Стара Гавань, Ладигінське, Саранне; на острові Мідному – села Преображенське і Глінка.

Людей, які приїжджали сюди з материка, неабияк стимулював північний „коефіцієнт-2” (тобто, зарплата тут була удвічі більшою, ніж за подібну роботу на материку). Після того ж, як Радянський Союз із його заохочувальною системою канув у лету, приїжджі стали тікати з Командорів. І сьогодні на острові Беринга живуть або ті, хто тут народився (в основному це нащадки алеутів), або ті, хто назавжди закохався в острівну природу і настільки втягнувся в командорське буття, що вже не уявляє свого життя десь в іншому місці. І нехай над Командорами рідко світить сонце, нехай йдуть дощі і висять тумани – ніякі теплі краї не замінять цим людям островів, які стали рідними.

У Нікольському кілька вулиць, забудованих приватними будинками і багатоквартирними дерев’яними двоповерхівками „північного” типу. Є школа (найкрасивіша і найсучасніша споруда села), котельня, 5 магазинів (ціни на продукти щонайменше у два рази перевищують материкові), хлібопекарня, морський порт, краєзнавчий музей, три пам’ятника Вітусу Берингу і один – Леніну, старе і нове кладовища, прикордонний загін, будинок адміністрації, занедбаний будинок культури, райвідділ міліції, пожежна частина, електростанція, дирекція Командорського заповідника і редакція районної газети „Алеутская звезда”, що виходить щотижня накладом у 150 примірників. Телебачення з’явилося на Командорських островах лише в 1986 році, а мобільний зв’язок – у 2006-му.

Нікольське розташоване безпосередньо на березі океану. І хоча у пам’яті людей навіть після сильних землетрусів на Командори ніколи не приходила хвиля цунамі, яка б знесла і змила все на своєму шляху, можливість її появи не виключається. Тому в середині ХХ століття було вирішено побудувати нове село на підвищенні, куди жодна цунамі не досягне. Двоповерхові будинки спорудили з міцного брусу, на залізобетонних основах, які б змогли витримати сильні сейсмічні поштовхи. Востаннє Командори відчутно, до 7 балів, трясло у 1971 році.

Багато островитян мають власні городи, а дехто й особисті риболовецькі ділянки на озері Саранному приблизно у 20 км від села. На час мого відвідання Нікольського його населення офіційно становило 753 особи, приблизно половина з них – це алеути. 180 років тому з’явились вони на Командорах – це були переселенці з Алеутських островів та Аляски. Алеути, по суті, мало відрізнялись від американських індіанців, мали своєрідні імена, свою культуру і життєвий уклад. Це були фізично дуже здорові і витривалі люди, малочуттєві до болю. Вони зберігали багатовікові традиції своїх предків (наприклад, померлих вони не ховали, а муміфікували).

Але час, алкоголь і фактично повне зросійщення залишило сучасним алеутам Командорських островів лише тільки назву народу. І все, більше нічого: імена і прізвища, культура, побут, традиції – все російське. Навряд чи зараз є підстави стверджувати, що близько 350 алеутів Командорських островів є чистою расою. Вже до 1917 р. вони були схильні самі себе називати креолами, чим підкреслювали кровну спорідненість з росіянами.

Є на Командорах й українці. Крім майора Орлецького це начальник пожежної частини Василь Савчук, педагог Ольга Верютіна, механік дизельної електростанції Володимир Шишта, спеціаліст із цивільної оборони Іван Ярошенко, старший лейтенант міліції Сергій Семенов, водій „Урала” Михайло Багрій, працівник заповідника Ігор Глушак та інші.

Всі вони народилися чи жили в різних регіонах України. А от, на жаль, нікого із земляків-чернігівців я на острові не знайшов. Та, зрештою, це й не настільки важливо. Взагалі, нинішні командорці – це люди з сильним характером, з сильним духом. Вони не спилися, не опустилися, витримали жорсткі вітри перемін і встояли на ногах.

4 жовтня видалось тихим і спокійним днем, яких на Командорах трапляється дуже мало. На Нікольському рейді Тихого океана був повний штиль, над трубою котельної вертикально до неба піднімався дим.

Гуляючи по Нікольському, намагався підмітити якісь місцеві особливості. Одна з них – велика кількість домашніх котів, які вийшли на вулицю погрітися під сонцем: вони повилягались на підвіконнях, дахах сараїв, капотах машин. Поруч ходять такі ж хазяйські собаки і не звертають на котів жодної уваги. На городах командорці копають картоплю. На березі океану, поруч з ангаром Сергія Пасенюка стоїть старий, але досить міцний сарай, на одну з його стін прикріплено дерев’яний щит із написом: „Этот склад построен американской компанией „Гутчинсон Кооль” в 1870-х годах”.

Сидячи на ганку будиночка і дивлячись на океан, п’ю гарячий чай з медом, а за кількадесят метрів від мене у воді бавиться і пірнає нерпа. Ніхто нікуди не поспішає і не біжить. Спокійне, розмірене життя далекого тихоокеанського острова. Цивілізація притишила тут свою ходу...