На Нобелівську премію…

Рецензія одного вірша

Дивна ситуація, коли на найвищі літературні премії пропонуються твори невідомого автора. Причину треба шукати не в авторові, а в суспільстві, в шкалі цінностей та в дорозі, на яку впало Боже зерно.

Криза філології, про яку не один вік говорять, найбільше стосується тоталітарного ладу, зігнувшого творчість у слугу. Нагадаємо, якими принципами научали молодь: партійності та верховенства змісту над формою твору. Якщо зміст - партійний, то навіщо форма?

Пріоритети визначені: Ленін, партія, комсомол. На могилі постріляної інтелігенції вродило цупке будяччя редакторів, завідуючих відділами, дозвільників та розподільників. Вони не знаходили у Горлача цих орієнтирів, тому і не виділяли його. Навіть у збірникові «Поетичні голоси Чернігівщини» 2003 року Горлача помістили на 173 сторінку, як буденного серед пролетарів пера. В поетичну антологію сьогоднішньої Чернігівщини «Під небом Полісся» писарчуки, пиявки каламарні, столоначальнички Горлача не впустили.

Чи може бути відомим автор, якого замурували стіною замовчування та галасують на ній, яко пророки? Чи Можуть чути голос поета, коли храми книги на Хрещатику та у всіх містах викрадено, і в них жирують гендлярі та лихварі? Майже десяток тисяч бібліотек закрито, Спілку Письменників вигризають літературні секти.

А у «буденного» поета–козарлюги поем та романів у віршах не менше ніж драм у Шекспіра: «Ніч у Вишгороді» про князя Ярослава біля Золотих Воріт, «Слов’янський острів» про Яна Гуса та Яна Жижку, «Чисте поле» - про запорозького отамана Івана Сірка з військовим хистом Олександра Македонського. «Перст Аскольда» про перших київських князів Аскольда та Діра, «Руїна» - роман про гетьмана Мазепу.

Сорок книжок! Не перерахую всіх, бо не впораюсь. Рідкісний птах долетить до середини цієї поетичної ріки! Йдеться про найвище - українського Шекспіра, який не лише описав етнічних королів Лірів та Річардів Третіх, а й 68-го сонета Шекспіра розкидав шипами по всій дорозі на власну Голгофу. Хай англомовні відкриють світові та нам слов’янського Шекспіра, бо в його оточенні не бракує гоголівської нечистої сили, яка видає все навпаки:

козла – святим, а королем – осла, вельможних жриць розпусти без числа,

в церковнім облаченні сатану – всіх лицедіїв на однім кону…

Текст адресовано Ван-Гогу, а собакевичі, держиморди та городничі впізнають себе. Бий, сила Божа, таких дальтоніків! Гоголь та Горлач студіювали в одному університеті, то яку славу Небо намислило нам через 200 років? Твори Гетьмана слова боронять козацьку мову Шевченка від розмивання її кривописами та жаргонами.

Щодо «шкали цінностей» філологічної школи, то вона нічому не вчить. Студенти знають «тропи», від яких у них про мистецтво не лишається жодних понять. Західні студенти знайомляться з монографією професора із Мюнстера (Вестфалія) Гейнріха Лаусберга «Тропи», звідки дізнаються, що тропів було не 7, як подають наші підручники, а 14, що автором їх є олександрієць першого століття до нашої ери Трифон. Дрібнення метафори Арістотеля спростував Квінтіліан, той час був періодом занепаду, а тому в пошуках істини варто повернутись до грецької поетики.

Талантом митця Арістотель вважав здатність творити хороші метафори, підмічати схожість, логічну пов’язаність проявів світу. Здібність притягувати в свідомості космічну єдність, глобальний магнетизм і є ознакою таланту у будь якій сфері діяльності людини. Суть фізика і лірика, скульптора і хіміка, інженера і художника – єдина. Це – бачення життя наскрізь, в багатьох планах і вимірах, у всіх сферах, чим більше, тим талановитіше.

Фрейд увів поняття підсвідомого, як підлеглого свідомості, яка, знаючи причини, може змінити наслідки. Він помилявся. Якщо мозок використовується лише на 3%, а решта процесів відбуваються підсвідомо, то що більше – 3% чи 97%? Фрейд віддав підсвідоме лібідо та еgо, тваринним інстинктам - лукавому, а люди є подобою Бога. Тому підсвідоме є надсвідомим, сферою, яка єднає нас із Небом, навіть самим Богом.

Наше майбутнє твориться сьогодні, всі вчинки, які відбуваються, фіксуються у нейронах мозку і консервуються назавжди. Майбутнім не може бути щось інше, як те, що ми поклали у власні клітини, іншого мозок наш не знайде. Світлий промінь Павлова відшукає нейрон найоптимальнішого рішення, якщо він є. Тому біблійні норми: «яким судом судите…» та «люби ближнього…» стосуються кожного, майбутнього, фатуму, карми, долі. Це –Закон Всесвіту.

Якими вчинками програмували ДНК пращури, чим сам програмуєш себе, те отримаєш завтра і післязавтра. Це - справедливий суд Божий, Бог у нас самих, Страшний Суд кожного над собою. Психоаналіз Фрейда не давав нічого замовникові, бо колишні вчинки склалися в нейронах монолітами стереотипів, які можна змінити лише твердішими стереотипами, вчинками, фізичною дією, якої бажаємо для себе від долі та суспільства.

Перейдемо до аналізу вірша «Колискова»

Назва є метафорою. Колискові пишуть про народження, а йдеться про смерть. Колискових співають матері дітям, а чуємо про наших дідів, колисковими є лагідні звуки та слова, а тут - найстрашніше – війна. Нісенітниця-оксюморон за Трифоном, але яка метафора! Іліада в одному слові!

«Стогне сон біля вікон». Знову нісенітниця. Хіба сон стогне, коли він є ознакою спокою, тиші, миру на землі та в душах. У снах відпочивають, сон повертає у минуле, зупиняє час, єднає з Небом, вивільнює душу політати без тіла у сяйві сонця, серед зірок та галактик. Але який мистецький засіб – вивільнити почуття для сприйняття душею космосу та реальності, яка розкриється в наступних рядках, загострити наші рецептори для сприйняття мозком того, про що нам, як дітям, проспіває колискова. Вкрадається тривога: чому сон замість спокою приносить стогін під вікна, межі рідного дому.

Раптом холоне душа від наступного повідомлення: «а скорбота коло плоту виколихує піхоту, що лежить вінком». Скільки тут метафор-перенесень поняття та сенсу від Арістотеля та Трифона! Виявляється, що колисають не діточок, а мертвих! Антитеза. Колисає не матір, а скорбота, та вже не за вікном, а біля плоту, другої оборонної межі обійстя, біля якої матері десятиліттями вичікують своїх діточок у скорботі. Матері чекають, а їх скорбота виклала вінка не із бронзи, а синами навкруги вічного вогню слави. У підсвідоме вривається війна з усіма страхіттями, та позиція автора не пасивна:

Спи, від кулі хижа рано,

від осколка хижа рано,

від розлуки хижа рано,

спи, бо рано, дуже рано.

Хіба рани сплять, хіба рани бувають хижими, як звірі чи кати? Від Трифона нам підсунули персоніфікацію, та хіба звірі чи кати є персонами? Назвемо наділення явищ природи ознаками істот «оживленням», хоча у Бога нема мертвого. У кожній піщинці – життя, де над ядром атому кружляють електрони, протони та інше, створюючи енергетичне поле, яке є життям у безлічі форм. Автор примушує спати війну, нападаючи на всі види зброї, які ранять тіло і душу розлукою з матерями, рідним домом, вікном та плотом із лози – останньою межею обійстя, як окопом.

Мистецтво впливає деталями, з яких складається образ – одиниця, чи вимір конкретного мистецтва. Скільки деталей, асоціацій, аналогій, видінь, думок, свободи вибору, суджень та оцінок дає добра метафора, втягуючи читача у процес, співпереживання, співтворчість з автором, піднімаючи його на вершини мислень та узагальнень, очищаючи думки та почуття, відкриваючи очі до Неба та Світла! Макрокосмос життя! Вища форма мислення та слова! Та чим зупинена війна? Знову нісенітницею: «бо рано» - дитячою логікою, яка і підходить для колискової.

Не насняться вже атаки –

Із сердець зростають маки.

Знову телесеріал чи картинна галерея образів та асоціацій в залежності від нашої здібності до сприйняття. Пояснюється, чому не насняться вже атаки. Не тому, що повбивало бійців, а з іншої причини: з кожного серця проростає червоний мак кольору життя. Червона калина та маки є образами України. В минулі часи весна засипала степи півдня України червоними маками, від горизонту – до горизонту, як казахський степ - тюльпанами. Італійський письменник Маріо Рігоні Стерн, який  бачив український степ весною 1942 року у складі дивізії «Торіно», в знаменитій повісті «Сержант» записав таке: «Багато моїх друзів сплять у полях пшениці і маків та в густій степовій траві разом із старими із повістей Гоголя та Горького». То не маки, а наші синочки з усіх війн, козацьких та за Україну, так оросили рідну землю кров’ю сердець, що весною в степу квітне серце України.

Спи, тривого, міцно спи,

Де бійці – немов снопи…

Хіба може спати тривога, хижа істота, коли її ознаками є жах: виття сирен, свист бомб та куль, пожарища, галас, кров, трупи? Нісенітниця. Автор примушує спати те, що ніколи не спить з чітко визначеної причини та місця події: «де бійці – немов снопи». Лихо закінчило жнива, коса смерті поклала копиці зі снопів-бійців, повага та шана до яких вимагає тиші. Важкі плити пам’ятників та меморіалів придавили війну, щоб не вирвалася ніколи.

Стогне сон коло вікон,

а скорбота коло плоту.

І вростає в сон піхота,

В непробудний сон…

Закінчилась колискова про непробудний сон батьків та дідів, які заснули молодими, але зберегли мирний сон для нас. За поетичним потенціалом це - рядки з унікальним явищем найвищої майстерності слова. Нобелівська висота поета людства. Найжахливіше -  світова війна, узагальнена в слова, які могли б прикрасити фасад ООН. Вони цього варті. Знайдеться і композитор, музика якого на ці слова вразить душі.

Рік тому я вибрав ці вірші для пропозиції Нобелівському комітету, отримав письмову згоду автора, знайшов перекладача й банкіра, а віз і нині там. Питаю у директора чернігівського земляцтва в Києві Бориса Іваненка: «Де Горлач?» «А Льоня поїхав із Києва в Ніжин у власне помешкання, повідмикав телефони і пише поему».

Оце і весь Горлач. Усамітнюється, розпалює уяву та й плавить на ній словесну руду. Таємно, без свідків, запаковує скарбами Тутамтхамона піраміди романів та поем для нащадків. Докопаються і ахнуть. Згадую слова Оноре де Бальзака про те, що щастя в наших руках, але ніхто в цьому світі не піднесеться без допомоги іншого. Це теж - біблійна норма. Апостол Павло свідчив, що жоден святий, який провів життя у лісах та нетрях, до Бога не потрапив, бо Бог придумав для цього щось краще – вчинки для других, програмування ними власного мозку, які повернуться назад, як поводирі, на шляху в Світло.

Хтось повинен взяти цю дитину за руку та вивести з тіні на очі людей. Для чого моя кафедра «ИЗО» (изобразительного искусства) була в запасниках Ермітажу, музею російського мистецтва та бібліотеки Салтикова-Щедріна, біля офортів Бенуа та «пилу віків на хартіях»? Що вимагає енергетика козацьких клейнодів та бойових штандартів, які сплять в підземних казематах під покоями царя разом Чорним квадратом, портретами Мейєрхольда та Анни Ахматової? Може це належить здійснити тому, хто перейняв їх енергетику? Може Павло оцінює, як ми розтринькуємо те, що дароване і нам?

Чувся діалог: «Який етнос має найбільше нобелівських лауреатів?» «Євреї». «Не вгадав. Українці у чужому ярмі». Перевіряти цю тезу не нам, але що притягувало історичними магнітами на нас найлютіші орди? Наша працьовитість та її плоди.

Як упорядник книги, я набрав комп’ютерний текст, написав статтю в газету «Сіверщина» та рецензію і передаю її перекладачеві. Переконаний, що енергетику, яку Горлач віддав рідній землі, народу, мові, Божому промислові, Небо поверне йому ще за життя. Відкопають його скарби вікінги.

Боже! Дай нам першого лауреата Нобелівської премії без ярма!

На знімках: Нобелівська медаль; Леонід Голач.