Останнє оновлення: 18:23 п'ятниця, 5 червня
Новела
Ви знаходитесь: Культура / Література / Марина КОПАНИЦЯ / Папарацці або Точка втрати

Папарацці або Точка втрати

красива дівчинаТе місце, де колись в ранній юності губи торкнулись її полум’яної щоки, ніяк не змінилось: стара хата, ряд плакучих верб, луг, далі ставок і ліс. Свідомість об’єднала навколишній світ в єдиний моноліт дивного дзеркала.

Він дивився в нього і бачив там усе, що йому хотілось бачить. Казковою царівною красувався образ далекої дівчини, зараз він височів над навколишньою красою, чистотою і правдою давніх днів.

Про те, що це дзеркало чекало його щодня, щохвилини, всі роки, не було сумніву, навіть пізніше, коли життя знову повело його в чужі краї та дороги. Тяжкими кайданами лишився на пам’яті жаль безповоротно, давно втраченого, що так довго жило у мріях безсилої надії, а те дзеркало тепер живе в його серці, оздоблене любов’ю і чистотою.

Тривожним криком відлітаючого птаха повертаються в його лисіючу голову окремі епізоди юності: та цілована вперше дівчина з губами, солодкими, як мед, шепоче: «Я тебе любила тоді…»

«Вибрики свідомості. Така дурка лізе тільки в такі тороплені голови, як моя. Мабуть, це маразм, про нього я чув багато анекдотів, чи до лікаря сходити. А що я йому скажу? Зізнаюсь, що дурка погнала мене в те забуте село. Згадала баба дівера. Навіщо мені та дівчинка, чого мені жаль? Поки мене нечисті носили по світах мого горя, все пішло туди, куди й повинно було йти. Хіба міг я тоді пережити, щоб ті, кого я так сильно любив, дізналися, куди вляпала мене доля? Випадково чи ні, тепер уже неважливо. Моє раптове зникнення – то був найкращий вихід. Думаю, люди по-різному на це дивились. А пропав я аж на три роки, а повернувшись, дізнався: мати померла, Люба – одружена. Хіба вона могла чекати «жартівника», який забив болт з лівою різьбою на святі почуття юності?»

Відірвав погляд від підлоги і напрямив його у вікно поїзда. Василь Шуляченко вирішив, що плинні картини завіконної природи допоможуть прогнати остогидлі за останній рік роздуми.

«І де вони беруться, я що їх прошу? Самі лізуть, як свині. Мабуть, саме мені адресована влучна фраза М.Задорнова: «Психічних хвороб немає, просто дурень!»»

Швидкісний експрес Київ-Харків наближався до своєї першої від Києва станції «Миргород». Пасажири, здебільшого ділові люди, втомлені денною спекою, пожвавішали і вже стояли в черзі до виходу. Цей поїзд завжди чекає на станції торгівельний загін. Торгаші і пасажири взаємно ввічливі, бо за час зупинки експреса обидві сторони вирішують свої питання. Василь теж попрямував до ларька і з силою, схожою на вакуум, випив одну, а потім і другу пляшку прохолодного, доброго «Ризького» пива.

- Де вони могли його взяти, років десять уже не бачив. – Пробубнів собі під ніс Василь. Разом з хорошим тонусом змінився і характер дум. – Мені ще й тридцяти немає, всього двадцять сім, та я ще козак! Дурка не запізнюється з платою дивідендів, хай тільки задрімає розум.

Він ішов по перону і говорив сам до себе, а ті, що зустрічались на шляху, думали, що п’яненький пасажир наспівує, поправивши самопочуття.

Оксамитовий голос чергової по станції попереджував про відправку експреса. Василь поспішив у свій вагон і, не дійшовши двох рядів до свого сидіння, побачив жінку, схожу на снігову королеву. Вона сиділа на середньому сидінні поряд із солідним чоловіком. З обох її боків стояли товсті шкіряні дипломати. Жінка вела перемови із своїм супутником. Складалась думка, що вони їдуть разом. Наблизившись по проходу до сидячих зліва красуні з чоловіком, Василю раптом попаганіло: та жінка у вишуканій сукні і зачіскою артистки кіно, здалася йому знайомою. Через один ряд – його місце і колега по безсовісному бізнесу.

- Ну що, скільки видудлив, з піввідра? Люблю їздить у командировки з алканавтами, з ними завжди весело. Вкинувши в пельку так, щоб не було мало, ваш брат – на всю дорогу розвага. І телевізора не треба, а це ж в дорозі – клас. Прощай, нудьга дорожня!

- А чому ти вирішив, що я алкоголік?

- По пиці видно. Вас наче одна мати народила, особливо носи, близнята та й годі!

Супутник продовжував знущатись над Василем:

- От, якби ти не був алкашем, ти б неодмінно помітив білосніжну красуню, он ту, що сидить через ряд перед нами. Ну, скажи чесно, не бачив же, бо ти вже на своїй хвилі, прийняв дозу – гуляй Вася. Ну що, брешу, чого мовчиш? Правда у кожного своя, не ображайся, ти ж мій колега, ми з тобою сволота від мистецтва – папарацці. В наших рядах порядних людей не буває, ми як змії підстерігаємо свою жертву, щоб кусати зненацька, але жертва має можливість відкупитись, бо ми щедрі і багаті на дружбу.

Старший папарацці раптом зареготав з усієї сили, це створило дискомфорт сидячому пасажиру навпроти, що вшнипився в газету.

- Папарацці – це бруд в мистецтві, ви гірші від п’яниць, злодіїв, ви зло, інфекція…

- Ой-ой-ой! Суддя знайшовся, а ти ж хто, це ж твій хліб, а хто свій хліб гудить – вдавиться!

- Я ще й не пробував вашого хліба.

- А чому ж ти до нас прителіпав, тебе що, вже ніде не беруть?

Ось він, постріл в десятку. З жагучим щемом у серці подивися на свого «начальника» Василь. Більше не було бажання відповідати, підтримувати собачу гризню. Йому, людині взагалі не налаштованій на агресію, хотілося розірвати всяке мовне спілкування з брудним папарацці. Замовк, але це не влаштовувало язикатого співрозмовника і… колегу по роботі.

Швидкий поїзд мчав до наступної зупиночної станції «Полтава», а Василь рвав собі душу двома проблемами: співробітник добивав його своїми приколами і схожа на казкову леді супутниця у третьому ряду. Переключившись на зацікавлену хвилю, він майже не чув свого колегу і зовсім перестав відповідати на його речі. Спочатку це злило балакуна та, зрозумівши, що його ігнорують, замовк і постійно в такт своїм брудним помислам зиркав на Василя, а той, зрозумівши, що знайдено вірний шлях відчепитись від причепи, зовсім не реагував на отруйне створіння.

Чарівна пані заповнила всю силу його думки. Наче вступаючи у спільну ідею вираження єдиної зацікавленості, почала вистрибувати у свідомість нова тема: «що це і навіщо». Пригадалась фраза О.С.Пушкіна: «Вы очень хороши, но мне какое дело?»

Влучні слова конкретної думки на хвильку поставили все на місця,  та очі сильніший аналізатор. Через один ряд час від часу повертаючись до супутника, її профіль сіяв перед ним магічною силою. Хвилювання брало верх: «Що зі мною, мабуть, все ж до лікаря йти треба», - як контрудар лаштувала логіка відповіді безглуздим емоціям. Раптом емоції зірвалися, як вулкан. Повернувшись до свого співрозмовника, вона зняла дорогі розкішні окуляри і він побачив половину її обличчя. «Або я дурію, або це та сама моя перша любов… Люба!» В очах потемніло,  а коли розвиднилось, окуляри облягали її очі і сумніви знову взяли верх. Різко підвівся, щоб піти в тамбур, а вертаючись, роздивитись, то буде майже поряд, прямо в обличчя.

- Що, пивко шари випирає, на черепок давить? Якби були мізки, і їм  би дісталось.

- Жарти в тебе такі, як ти, - відповів уїдливому колезі і пішов у напрямку тамбура.

Закривши розсувні двері тамбура, спробував роздивитись леді, тільки марно, відстань  була на піввагона. При вогнях освітлення толком розгледіти було неможливо. Тепер лишалась надія на повернення з тамбура. «Може, й справді пиво винне?» Вийшов з туалету і вирішив іти повільно, щоб все ж роздивитись загадкову пані. Наблизившись до її ряду, уповільнив хід. Її супутник одразу ж перевів на нього свої великі чорні очі, вони дивилися на Василя жорстким напруженим поглядом, схожим на виклик. Той погляд зовсім позбавив надії роздивитись неймовірний об’єкт його зацікавлення. А назустріч уже гиготів новий прикол:

- Ну що, відпустило черепок, шари вже на місці?

- Коли?

- Що, «коли»?

- Твій роздвоєний язик околіє?

- А чого роздвоєний, ти впевнений?

- Ти ж папарацці, а це не тільки «талант», а й фізіологія. Сходи в тераріум до своїх і побачиш.

Після серії мімічних кривлянь папарацці замовк надовго, аж до Полтави, а Василь, як зачарований сидів і спостерігав за пані, до болю чимось схожою на ту далеку Любу, що ходила до нього на побачення у дуже снігову і морозну зиму, часто в завірюху…

Більшість людей впевнені, що їх світогляд є основою розуміння позиції їхнього «Я» до навколишнього світу, та варто увійти в нестандартну ситуацію, одразу ж відкривається нова, донині недоступна книга знань. Маючи неврівноважену емоційну особистість, у спірних заплутаних питаннях Василь все ж умів віддавати перевагу логіці мислення, поринувши у глибокий спокій. Вдивляючись у блискавичну пані, йому здавалось, що вона прикрашає весь вагон своєю присутністю. Василь відчув ніжне полегшення: та це ж просто гра психіки, хочеться того, що вже в минулому, юність втрачена, ресурс душі відпрацьований, йому вже нічого не треба і сам собі… влізла в голову та чистіша за сльозу дівчинка його юності. Можна дофантазуватися  до того, що бачити її на кожному кроці, навіть у цьому брудному смердючому козлу, що сидить з ним поряд, колега бісів. Стандартна суть невдах – бажане за дійсність.

Василь закрив очі і стало легше на серці: з очей геть, із серця теж.  Ой, скільки всього було-перебуло, якби за всім так журився, не вистачило б жури.

До наступної зупинки станції «Полтава» не відкривав очі. За цей відрізок часу повернувся до здорового глузду. Дурненьке емоційне марево відступило… Поїзд уже активно гальмував, коли він відкрив очі, налаштовані на критичний аналіз. Вона із своїм супутником уже була майже біля дверей. Обоє тримали в руках дипломати і перед тим, як зникнути за дверима, знову зняла окуляри. І йому в очі вдарив сніп радіусів, ноги самі вирівнялись і пішли… пішли за нею, горло здавила судома.

- Не пий більше відра, бо я знав одного коня… - Не договорив, Василь в бурі емоцій налетів і майстерним ударом завалив папарацці на підлогу.

Пасажир, що весь час читав газету, зірвавши окуляри, заволав на весь вагон:

- Що ви тут собі дозволяєте, ви люди, чи хто ви?!

- Я точно людина, а цей козел – ні, він – папарацці.

- Ви якісь обидва непевні. Не можна їхати спокійно через вас!

- Все-все, більше нічого не буде, ось я тільки відірву йому зараз вухо і все.

Підняв, посадив на місце свого «начальника», схопив його за вухо і вже стриманим голосом мовив:

- На перший раз досидь, якщо ти не проти. Папарацці плюнув кров’ю на підлогу і щось хотів кричати, та Василь йому перешкодив, затулив рукою рот:

- Ну чого ти такий вредний, прошу я тебе востаннє.

Бідний «начальник» злякано витріщив очі і замовк.

- От тепер ти молодець, відпочивай, а я пройдусь, бо через тебе я трохи розтратив час зупинки.

Швидко вийшов на платформу,  спробував оглядітись в надії знову побачити загадкову леді, та вже було запізно. Випив знову дві пляшки пива і повернувся у вагон. У «начальника» губа набрякла, як холодець. Бідолаха прикладав до неї носову хустинку і ненависно зиркав на свого образника. Василь усівся на своєму місці і наче сам до себе заговорив:

- Папарацці – це така мерзота, що я не можу в тебе попросити вибачення, однак пропоную не ображатись. Ти знаєш, хто ми. Досидь того, що ти говорив сам про свою професію, тим більше, що і я вже четвертий день під вашими смердючими прапорами. Чого ж ображатись, в силу твого духовного викладу варто визнати, що від поганого нужника цукерками не запахне. Пацюки ж миряться між собою і співіснують.

Василь замовк на півслові і більше не говорив. В голові магнітною плівкою крутились знову і знову щойно сказані ним слова. Тепер вони звучали образливо. Знову закрив очі, щоб віддатись свіжій пам’яті про загадкову пані. Зовсім не хотілося про погане думати, бо воно завжди закінчується однаково: «до чого ти, Василю, дожився?» він боявся цієї думки більше всього, правдивої, пекучої, здатної вкусити за саме болюче.

Хотілося думати про телепатію та інші загадкові явища, ще не пізнані наукою. Хотілося вірити у збіг обставин і що та краса через один ряд у поїзді – та сама Люба, яку він колись цілував вперше… вперше для обох. Де в світі є чари, щоб повернути все назад? Невже все це випадкові збіги? А чому ж тоді його цілий рік тягло туди, до верб плакучих, ставка, лісу, де ходили їх ноги разом. Чи не забагато випадковостей? Ні, він цього так не закине, як кинув уже цілу юність, розбереться, хай, може, й в останнє в житті докопається, проллє яскраве світло на святу таємницю його душі.

Зробивши брудну справу папарацців у Харкові, почуваючи себе професійним негідником, Василь пішов із жовтої преси назавжди. Перше, що він зробив, це поїхав знову у те вимираюче напівзабуте село, де колись жила Люба. Знайшов її тьотю, попросив Любину адресу і знову пережив снопи радіусів у очах. Люба живе в Полтаві, працює в бізнесі, має двох синів і хорошого чоловіка, а ще вона має вище освіту і власний будинок…

Сім кілометрів до залізниці ішов наче в сні. Тепер він не сумнівався – то була вона. Почуття болю посилилось. Він запитував себе: «А чого ти страждаєш, не сподобалось, що в неї все добре, а в тебе погано? Чи може Любина краса залоскотала? Гарна Маша, та не наша.»

То хмурився, то посміхався, зітхав і хитав головою. Довга безлюдна дорога була насмішником, другом, вчителем…

Повернувшись до Києва у свій «коридорчик» – так жартома він називав, може, найменшу кімнатку в Києві, за яку вже заборгував платню. Сів до свого крихітного столика і зробив те, про що вже  майже рік і під хмельком боявся навіть думати. Його руки набули незвичної важності рухів, внутрішній голос звучав урочисто, зник апетит (не їв майже добу), а коли випадково глянув у дзеркало, звідти дивилась людина, гідна його поваги. Він посміхнувся і отримав відповідь. Тоді вони разом впевнено мовили: «тепер можна!»

Вчені лікарі говорять, що в такий стан людина входить тільки при підвищеній дозі адреналіну в крові.

Наче першим і останнім ділом свого життя Василь Шуляченко почав писати листа, який марився йому в тисячах варіантів всі ці схожі на страшну кару десять років.

 

Дорога Люба Борисівна!

Не дивуйся, що пишу і за «дорога» пробач з самого початку. Певен, не здогадаєшся, хто пише тобі. Хотілося написати просто лист з найкращими думками, побажаннями і… все, щоб ти і не знала, хто його автор. Та якась не моя сила заборонила так робити. Я той самий дурний Василь з твоєї ранньої юності, якого ти невідомо за який гріх любила. Тепер  з попелища мого життя видно, що й тоді, десять років тому, я не вартий був не тільки твоєї любові, а й уваги. Та на все воля Божа. Слава Йому в віках за те, що спас тебе від мене. Не маю сумніву – промотав би й тобі життя, як занапастив своє.

Маю до тебе єдине прохання: не думай, будь ласка, що цим листом хочу викликати співчуття чи жаль. Ой – ні! То зовсім інші духовні субстанції, вони далеко позаду, я їх давно пережив. Мета мого листа – єдине бажання: може, востаннє, хай у письмовому варіанті, а все ж поспілкуватись з тобою. Блукаючи по життю, я розтратив усіх, з ким можна було б це робити, а будь з ким я спілкуватись не можу, ти єдина лишилась на світі, з ким могла б говорити моя душа.

Наша недавня зустріч у швидкому поїзді грубо нагадала мені про сором мого минулого (я це переживу, не вперше), саме там, в експресі, сидячи в тебе позаду у через один ряд, я зрозумів, що просто так у житті нічого не буває. Раз я тебе там побачив через десять років, значить не випадково…

Майже рік ходжу туди, де колись ходили твої ноги і мої теж, разом…

Перший раз я поїхав туди минулої ранньої весни. Так хотілося скоріше туди потрапити, що я вирішив іти підбігцем, щоб встигнути до сходу сонця і пережити всю гаму почуттів. Мої чоботи гупали ще по зимовій нічній дорозі, та тільки дорога не сердилася, що я її б’ю ногами, вона була наїжджена, натоптана снігом і вела аж до твого покинутого двору.

Місяця не було, а зорі сіяли з усієї сили, моя душа з ними у змові міркувала про ілюзії життя, з їх шкаралупами і те невід’ємне розчарування за фальшивою оболонкою. Я боявся, що як добіжу до тебе, одразу ж захочеться втікати, щоб не брехати тобі і собі теж…

А вже коли доходив до твого двору передсвітом, в мені спалахнула якась розбійна гра дурної сили. Квола, заїжджена думка, що всі роки нарікала на короткозорість і нездоров’я, як кіт Леопольд, прийнявши «Озвірін», почала мене ганяти, як кіт мишей. «Ти дуже вперта, моя гордість, так що маєш заслужений презент, - говорив я собі.»

Той святий ранок благоговіє уже в мені майже рік дорогоцінним подарунком мого життя і сьогодні в деталях і в цілому, береже таємницю незабутніх надій давніх днів. Інколи дощовими і вітряними ночами він приходить до мене, нашіптуючи моєму серцю: «Все могло б бути інакше…»

Може, тобі не подобається стиль мого письма, така технологія мислення, то пробач, це вперше і останнє, я так жив завжди до сьогоднішнього дня, вже пізнувато мінятись, та й навіщо? Як літав, так і літаю. Найдосконаліший літаючий об’єкт – людська душа; вмить своєю свідомістю вона полетить на незліченні міріади кілометрів, звідки Земля здається маленькою зірочкою і мерехтить-мерехтить у безмежному всесвіті, залишивши в собі свої радості й прикрості. Насолоджуючись та збагачуючись космічними далями Творця, в міру віддалення від рідного дому, душа відчуває зростаючий притягальний вплив Землі, ім’я якому любов.

Головна моя вада – емоційність, а великі емоції мало піддаються контролю, залишаючи після себе згарище. Злодії знову повертаються, рефлекторно, спустошуючи душу і тіло. Полонений розум, як засуджений до страти в’язень, в безнадійному стані. В нерозумному танці емоцій думки стрибають, як скажені мавпи. Саме в такому стані я зробив свої найгірші вчинки, та все ж набивши собі шишок, трохи навчився ставити внутрішнього звіра на місце, і то не завжди…

Часто, коли життя потискало мені руку, з пальців сочила кров, а серце знемагало від задухи. Складові частини моїх зусиль, днів і ночей, «нагородили» мене жахливим монстром – самотністю. Ця «добродійка» переслідує єдину мету – вкорочувати життя. Туга і самотність – близнята. Коли ці дві бестії разом, здається, їх прислав нечистий назавжди.

Мабуть, я створений для великих і малих нескінченних втрат. Життя посилало мені різних людей, і хороший, і других, та тільки згодом я їх втрачав з різних причин, не тільки в силу моїх недоліків. Мої розлуки ототожнювались з багатьма образами та словоформами, що й посилювали їх біль. У самотності свої простори і території, вона втягує в себе, наче вир, намагаючись позбавити щастя спілкування.

Минулого літа був у мене такий період, я вирішив поїхати до наших з тобою верб плакучих, ставка, лісу… І хоч моє маленьку щастя вмивалося сльозами, я за ту добу набрався сили. Ночував на ґанку твоєї хати. Місцеві п’яниці, мабуть, шукали метал на похмілля, повиламували двері. На одні з них, що лежали біля ґанку, я приніс соломи і спав, аж доки не настав час іти на ранковий поїзд. Тягар спав з мене – я йшов і був веселий.

Безпідставна радість гралася зі мною до півдороги, аж доки не прилетів вітер з лютою зливою. Сподіватись на милість вітру та дощу було марно, вони били моє натомлене тіло зі старанністю, схожою на дику помсту, та тільки не вдалося їм вирвати з мене ту краплю радості і щастя. Аж до станції, мокрий наскрізь, я співав пісню, що колись співав тобі, вона створила між мною і негодою непромокальну перегородку; почало здаватися, що я висихаю.

Я був активним, творчим журналістом, любив професію, старався зосередитись на головному, але ж де воно? Тікає від мене таємними шляхами, ховаючись у нескінченну кількість спроб і починань. Зграєю кровожерних москітів в’ються навколо мене невдачі, але благородна сильна ціль майже завжди ігнорувала невдачі і, як перша любов, піднесеним почуттям навіювала ідею: «Головне – там!»

Недавно до мене на вулиці причепилась циганка: давай, мовляв, погадаю. Я їй кажу: давай я тобі погадаю, щоб ти відстала, а вона й говорить: «В твоїх очах напади сумніву та недовір’я. Навколо тебе все погано. Ти його притягуєш до себе. Замкнуте коло. Всі негаразди твої – від тебе.» Я дав їй гривню, бо так воно і є. Мабуть, на рисах обличчя підпис і печатка долі, а робити долю кращою – то золота її сережка.

Читаючи мій лист, правда ж чується невеселий мотив? Тільки не думай, що він веде моє серце дорогою болю у вирву. В серці, як надворі, - завія і стогін, але воно в мене навчилось хапатись за найменший прояв щастя, навіть тоді, коли воно вмивається сльозами. А взагалі, спостерігаючи за людьми, я чомусь вирішив, що щастя – міраж, бо наблизившись до нього, люди самі змішують його з суєтою суєт. Тільки не думай, що з тобою зараз говорить колись весела, а нині закінчена людина, я ще не Мартін Іден. Після довгих трудів, в пошуках і рішення проблем я набув істину пробудження нових творчих сил, здатних здійснювати непередбачувані відкриття своїх можливостей, знаходити єдину вірну дорогу до подолання проблем. У мене навіть є друг, він знаходиться за міріадами кілометрів від Землі, в туманностях, схожих на зоряні хмари.

Більше всього боюся людського обману, у нього потойбічні слабко виражені сили, їх руйнівна можливість не слабша ціаніну, тільки вони розтягнуті в часі. Скільки раз дозволяв проколювати своє серце через довіру. Рани загоюються, та що потім робити з рубцями?

Перевага тварин над людьми – вони не вміють прикидатись, лицемірити, брехати. Тисячоліттями люди і тварини вчилися одне в одного, та фальш належить тільки людям. Горе в тому, що більшість із нас загіпнотизовані звичаями, традиціями, розуміннями – ось вони, кайдани свідомості. В них спокійно, надійно і затишно, як у клітці. Саме тому відносини між людьми часто закінчуються погано, бо колеса звичок, хоч і крутяться, та їдуть погано.

Дорога моя Любо!

Ти справді моя, там, далеко, в оманливій юності.

Дуже хочу, щоб ти не переймалась до мене жалем та співчуттям. Бажання одне – твоє розуміння. Хай у твоїй світлій голівці засяє думка вірна, справедлива, що не міг я просто так розтрачати життя. Не міг я втратити тебе, якби в мене був хоч один шанс із тисячі, не померла б моя мати, так і не побачивши мене.

Якщо я не був у житті розумним, то й ідіотом не був. Що й кого я любив і досі в мені височіє високою ціною, але були шляхи й обставини життя, схожі на домовину. Ти про них ніколи не дізнаєшся, вони тобі непотрібні. Як і в усіх, твоє життя заповнене своїми проблемами, от і вирішуй їх, хай Бог тобі допомагає, а я буду молитись за тебе все життя. Ніколи ні в чому себе не вини – ти невинна. Так вийшло не з нашої волі.

Точно знаю, для тебе все склалось добре. Я – це горе, нещастя, злидні… Те, що було між нами, хай сяє мені, як єдина і неповторна радість, вона мені допомагає жити і часто рятує. Жаль, що немає в мене фото твого чоловіка, я щодня молився б за його здоров’я. Велике спасибі Всевишньому, що послав його тобі і він зробив тебе щасливою. А ще хотілося б мати твоє сімейне фото, де ви обоє зі своїми хлопчиками. Мабуть, я забагато хочу, розкотив губу.

Може, що й не те написав, але ж я не складав плану листа, що йшло, лягало на душу, те й написано.

Якщо захочеш, напиши мені хоч один раз, будь що і будь скільки. Головне, що це буде твій лист, від тебе.  Мені більше нічого й не треба.

Вибач востаннє. Може, й не треба було писати мені. Може. Та тільки саме небо аж тепер дало на те дозвіл.

 

 Написав, а коли відправив, одразу ж відчув полегшення, бо то вже було справжнє, реальне спілкування з тією, яку він знав колись і з тією, яку він бачив у швидкому експресі.

Послідуючі дні у пошуках роботи відчував внутрішню опору, схожу на приховану радість, емоційну надію чи передчуття удачі. Кожного дня наче веселий наївний школярик біг до поштової скриньки з палаючими очима. Десь там, в душі, дзвінко звучало: «немає нічого в скриньці!» Та хіба може нікчемний звук загасити палаючу надію?

Щоденні пошуки роботи вели до успіху. Знайшов собі роботу, тільки вже не в газеті, а на будівництві і був радий. Все те, що набридло, тепер буде позаду. Хотілося до простих людей, якнайдалі від прибамбасів журналістського життя. Терпіти його він уже не міг. З першого дня все подобалось: люди, робота, а найбільше міжлюдські відносини, нефальшиві, прозорі. Після роботи, як на крилах, летів додому, щоб заглянути у скриньку своєї мрії. Настав день, він був десятим з дня відправки листа, у скриньці лежав конверт… її конверт, з її почерком…

В час великої нервової напруги людина входить у змінений психічний стан, загострюються відчуття, можливі паранормальні явища: телепатія, телекінез, самогіпноз та ін. Природа сховала такий стан саме там, за межами норми.

Взявши конверт в руки, щось неймовірне приліпило його до пальців. Тоді він спробував відпустити пальці, та конверт наче хто прив’язав до рук магнітом. Василь почав вертіти його в різні боки і чомусь хотів підкинути його над головою у дикому пориві емоцій. Конверт не відірвався. Зайшовши в «коридорчик», швидко роздягнувся, обережно розпечатав листа, сів на підлогу і став читати.

 

Василику мій дорогий!

Ти не забув, я тебе так називала? Я вже ніколи не запитаю тебе, де ти тоді дівся, ти тільки знай, коли гине тобі дорога людина, і ти гинеш частково.

Ніхто не знав, де ти: міліція, мати, я, односельчани. Тоді, коли через рік померла твоя мати, на тобі всі поставили хрест, раз не приїхав єдиний син на похорон до матері. Але оскільки я не знала, де твоя могила, я мала право один раз на рік чотирнадцятого січня, на твій день народження піти в церкву і поставити свічку за твоє здоров’я.

Ти пишеш, що вже майже рік їздиш туди, де виросла і розквітла наша любов…

Теплої травневої ночі поїдь туди ще раз, закрий очі і засни серед чудесної травневої природи, солов’їного співу, дзюрчання коника, тиші та спокою вечірнього неба, а я буду охороняти твій сон, довірся мені. Спи, як спить мале дитя, заколисане зірками. Спи довго, доки не ввійде в тебе глибинний спокій. Прийми його як подарунок неба, а пробудившись, я дуже хочу, щоб серце твоє знову, як колись, уже дуже давно, солодко прошепотіло: я люблю тебе, життя!

А життя як течія, не боїться заторів на своєму шляху. Нестримний потік накопичує диво-сили і зносить всі перепони.

Твоє воскресіння рушить круг викладу, у якому я навчилась жити без тебе. Ти знаєш те, що осягає твій розум, до чого ти звик, та є ще й друге розуміння всього, що сталось…

Коло твоїх переконань – це тільки половина горя.

Як ти пропав, я була слабша одинокої билинки в полі, та те, що я переживала, думала, дало мені силу і мудрість. Я горіла твоїм вогнем і тому пізнала таємницю. Наше кохання ще три роки літало в світі своїх нерозгаданих снів і мрій. Всемогутня віра водила його з одного краю в інший, осипаючи, як нагородою, чеканням та надією.  Але ж все проходить, на пережите кладуться нові гори вражень, умов, проблем… Знаю, ти вже здогадався, там, у студентському колі, ти почав згасати для мне під товщиною днів, ночей, місяців… Один хороший хлопчик переконав мене, що я зайняла позицію перця  і кричу, що все гірке. Взяв у свідки Капусту, Помідор, Огірок… , запевнив, що вони не згодні…

Ти вже здогадався, він мене переконав, я віддала йому своє серце.

Незалежно від рівня інтелекту, у всіх по-різному і  в різні вікові періоди свідомість отримує знання про швидкоплинність життя. Це можна називати стопроцентною істиною. Були дні, коли ми були нещасними, але це не означає, що в житті, яке продовжується, треба жити в болоті мороку. Це ж рефлекторно, пора кинути погану звичку, набратись сили для нових боїв з підступною і непередбачуваною долею. Настав час думати про майбутнє, не трапилося б як з тими граблями, знову. Не роздмухуй чорного вогню і не гори в ньому, бо це в твоєму стилі, самоїд.

Між помилками та ілюзіями важко шукати дорогу до радості життя, та хіба можна її шукати там, де її нема? Вона знаходиться за бичем впертості натури.

В мене хороший чоловік і два чудові синочки. Склалося так, що ми працюємо в бізнесі. Зараз багато бажаючих розбагатіти, більшість тих, кому це вдалося, почувають себе ще більш нещасними, ніж раніше в бідності. Здобуваючи багатство, втрачаються духовні якості, що формували колись особистість, їх місце займають проблеми дальшого збагачення. Багатство в обмін на здоров’я і вихолощування з душі святого.

А ти молодець, що став журналістом, ти вірний нашій мрії.

В мене до тебе теж є прохання: будь веселий! Не плач за минулим, сльози – прояв не тільки болю та образи, вони – зруйновані бажання, безсиле зло, помилка, емоційна втіха, безглузда точка зору, впертість… Ти краще не забувай про терпіння нашого кохання. Не треба думати про ту, яка своє серце вже віддала іншому, топитись в нездійсненних надіях минулого. Не знущайся над тим, що ще залишилось. Великі почуття ведуть до великих спустошень. Я не забула про глибини, вони сини і дочки страждань. Жорсткіші вчителі – глибші знання. Полярність протилежна. В неї найтонша суть понятійного процесу. Істина протестує мороку стереотипів. Настає мить, і вона сяє вночі, як серце Данко своїм незбагненним світлом.

Щось говорить мені, що настав час уже закінчувати листа, дорогий ти мій Василь Шуляченко. Хочу вірити, що весняні вітри юності ще живі в тобі, розбуди їх з новою належною їм силою, бо твоє життя ще має козирного туза – молодість.

Прозрій, навколо люди, зроби вибір і… віддай серце. В тебе ж глибина. А любов з глибин дана далеко не всім. Навіть через духовну безодню віддані серця швидко зводять мости.  Ти ще будеш щасливий. Щастя і розум не мають постійної складової, вони коливаються, змінюються у проблемі, завданні і часі.

Ти ж розумний, переймись неможливістю минулого, не одягай кайдани на того, хто дав тобі волю. Звільни мене від своїх страждань, щоб не впала я осіннім листком раніше, чим виростуть мої діти. Не треба торкатись руками того, чого може торкнутись тільки серце. Ти неодмінно вдихнеш аромат нової квітки любові, солодку безодню природи, створену Богом для щастя життя.

Не сумнівайся – все правда.

Синій лісовий дзвіночок продзвонив мені свою лісову таємницю, вона снилась йому в сувору зиму під тихий морозний шепіт сосон: «Весна прийде!»

Січень 2007

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Вина із кульбабок не буде!

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор