Дещо про олігархію, і українську зокрема

Наскільки щільно ця павутина обкрутила Чернігівську область і в “обіймах” яких фінансово-політичних угруповань перебуваємо ми всі, поінформовані та допитливі чернігівці уявляють.

Більше того, гостроязикі розумники-журналісти постійно пліткують як не про причетність деякої фінансово-політичної структури до “Чернігівобленерго”, так про залежність бурхливих змін у Чернігові від планів київських підприємців і політиків.

А нині, у зв’язку з оголошеним новим мером нового економічного курсу, містом “гуляють” версії про нові комбінації тутешніх і тамтешніх олігархів. Тобто, у нас, як і в Україні загалом, розмови про витівки олігархів (у тому числі й з антизаконним відтінком) перетворилися у свого роду вид спорту – хто назбирає більше цікавої інформації і чия інформація виявиться найправдоподібнішою.

Інша справа, що про ЦЕ  не заведено  говорити публічно, відкритим текстом. А тим більше, писати в місцевих ЗМІ, хоча, без сумніву, подібні публікації додали б тиражу “в’ялій” пресі Чернігова. Причина мовчання пояснюється просто: така наша природа -- страх слабкого перед сильним, а, по-друге, наші люди уникають  будь-якої відповідальності не лише за зроблене, а й за сказане та подумане, бо традиційно не знають власних прав і законів. Отож і не прагнуть робити на краще, а задовольняються гаслом ”аби не стало гірше”.

Київський Інститут політики, директором якого є народний депутат України Микола Томенко, спільно зі львівським журналом “Універсум” здійснили свого часу дослідження цього суспільного явища -- олігархії. Проте, крім інтелектуалів, що слідкують за публікаціями в “Універсамі”, тема не була широко обговорювана в суспільстві, як, зрештою, і ще багато “лоскотних” тем. Отож пропоную прочитати нижчеподаний текст і подумати над темою. Адже пройшли чергові вибори, а гравцями в нашому житті є не ми з вами, а ті ж таки олігархи.

Теорія олігархії за Платоном

Першим мислителем, який помітив визначальний вплив олігархічних груп на функціонування політичної системи суспільства, був давньогрецький філософ Платон. Олігархія в нього – це устрій, що базується на майновому цензі, коли при владі стоять багаті, а біднота не бере участі в управлінні. “Накопичення золота в сховищах приватних осіб призводить до того, що вони починають шукати законні, легітимні способи його витрачання; для цього вони перетлумачують закони, мало з ними рахуються. Після цього вони, спостерігаючи, хто на чому процвітає, і змагаючись один з одним, уподібнюють до себе і все населення. Чим більше вони цінують просування шляхом наживи, тим менше шануються чесноти… Закінчується це тим, що замість намагання висунутись та удостоїтись почестей у суспільстві, розвивається схильність до “загрібання” та наживи. Багачами захоплюються, призначають їх на державні посади, а бідняків зневажають… Встановлення майнового цензу стає законом та нормою олігархічного устрою: чим більше цей устрій є олігархічним, тим вищим є ценз, і навпаки. Наперед оголошується, що до влади не допускаються ті, в кого немає встановленого майнового цензу. Державний устрій такого типу тримається на застосуванні збройних сил та залякуванні”.

За Платоном, головний недолік такого устрою – це норма, на якій він заснований: громадяни, які мають більше здібностей до управління, але відстають за майновими ознаками, не допускаються до влади.

Другий недолік – це те, що подібна держава буде складатися з двох міні-держав – держави бідних та держави багатих. Хоча вони й населятимуть одну державу, проте постійно будуть відірваними одна від одної.

Третім недоліком (за Платоном) є те, що подібна держава не вестиме жодних військових дій, бо владоможці не дадуть зброю бідним, оскільки боятимуться їх більше, ніж ворога.

Варто зупинитися на баченні Платоном того, як олігархія переростає в демократію. На його думку, олігархічні режими сприяють і заохочують середніх і дрібних власників майна до такого способу життя, щоби ті розтринькували власне майно, адже воно тоді перекочовує до кишень олігархів при владі. Як наслідок, у державі збільшується кількість людей, які колись були заможними і мали вагу в суспільстві, але все втратили через існуючий режим. Коли ж кількість таких людей досягне “критичної маси” – вони стануть на бік бідноти і очолять революцію проти правлячого режиму. Після перемоги в державі запроваджується режим демократії як плата бідноті за підтримку.

Переважна більшість постплатонівських мислителів -- Т. Аквінський (1225-1274), Н. Макіавеллі (1469-1527), Ш.Монтеск’є (1689-1755), Г.Гегель (1770-1831), А. Шопенгауер (1788-1861), Ф. Ніцше (1844-1900) – вважали олігархічний, ієрархізований тип суспільства цілком виправданим. На їхню думку, таке суспільство має переваги, бо лише воно може забезпечити належне продукування політичної та управлінської еліти шляхом виховання, надання дорогої освіти, створення відповідної самосвідомості.

Отож у такому разі фінансовий чинник застосовується для “фільтрування” управлінських кадрів, створення “касти” людей, покликаних управляти переважною більшістю громадян держави. Проте вже дослідники 20 століття – Г. Моска (1858-1941) та В. Паретто (1848-1923) – були переконані, що така “каста” має бути відкритою “знизу догори”, бо лише за умов конкурентності подібна система здатна зберегти стабільність.

Наші політологи про наші олігархічні групи

В українській політичній науці (внаслідок її короткого існування) почали формуватися два підходи до визначення суті української олігархії та клановості. Означені теми почали опрацьовуватися не так давно, однак видаються вельми перспективними.

Один підхід (сприймаючий) вбачає в олігархії одну з важливих складових політичного процесу (його розробляє директор Інституту політики М. Томенко).

Другий підхід (заперечуючий) заперечує вагомість української олігархії у політичному процесі (його дотримується директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології  М. Погребинський).

М. Томенко робить акцент на периферійній ролі конституційно визначених суб’єктів політичної системи та домінуючій ролі різноманітних лобістських угруповань. Ці угруповання виросли з підприємницьких об’єднань і відбулося зрощення фінансово-промислових інститутів з політичними та громадськими структурами. Для визначення українських політичних олігархів М. Томенко застосовує формалізовану методику: вплив на національну економіку; контроль над депутатською групою, політичною партією чи громадською організацією; контроль над загальнонаціональними друкованими та іншими ЗМІ. У рамках цього підходу дані визначення понять “політичний холдинг”, “політичний синдикат”, “політичний олігарх”, тим самим акцентуючи увагу на політичній, а не економічній природі олігарха в Україні. Таким чином, підхід М. Томенка має систему класифікації олігархічних утворень, методику та інструментарій дослідження.

Другий підхід  (М. Погребинський) не допускає можливості і доцільності класифікації вітчизняних фінансово-політичних утворень – дана концепція взагалі заперечує існування олігархії в Україні. Процес утворення та розвтику олігархічних угруповань ( за Томенком) розглядається як абсолютно вигаданий, неіснуючий механізм суспільної взаємодії. Міркування прихильників другого підходу зводяться до таких висновків: Україна не має сировинного сектора економіки, тому наші вітчизняні олігархи “несправжні”; критерії визначення “олігархів” розмиті, і до їх списків потрапляють особи, що олігархами не є, а люди, які впливають на політичні процеси, до цього списку не потрапляють; у політику приходять не олігархи, а екс-підприємці, і оскільки політика – річ жорстка, виграє сильніший; у тому, що олігархи приватизують державне майно, немає нічого страшного, оскільки лише вони зможуть домовитися з потенційними інвесторами; про небезпеку олігархічного контролю над ЗМІ говорять представники ЗМІ, які належать іншим олігархам, а поділ преси між конкуруючими фінансово-політичними структурами дозволив журналістам вибирати собі ЗМІ.

Таким чином, на думку вищезгаданих авторів, олігархія як тип фінансово-політичної поведінки для України явище вигадане, це лише невдала калька з Росії, де для існування олігархії є потужна база – наявність сировинно-видобувних комплексів.

 Замість  висновку

Як було сказано вище, малося на меті ознайомлення читачів з основними поняттями дослідження, зробленого Інститутом політики та журналом “Універсум”. Отож олігархія (від грецьких слів “малий” (нечисельний) і “влада”) – влада небагатьох у державі або у сфері фінансів; політичне та економічне панування;  влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Влада вузького кола осіб у державі , отримана не за видатні можливості, а на основі їх походження, багатства чи належності до правлячої або фінансової еліти.

Клановість --  специфічна форма організації фінансово-економічних та політичних взаємозв’язків певної групи осіб з метою посилення їх впливу на політичний процес, що є необхідною умовою створення сприятливого законодавчого поля для подальшого збагачення.

Три типи утворень олігархічно-кланового характеру нині можна виділити в Україні – економічні, політичні, медійні (інформаційні). Типи олігархічних утворень в Україні можна класифікувати і так: за способом утворення – формалізовані і неформалізовані; за способом функціонування – легально діючі і кримінальні; за метою діяльності – політичний холдинг і політичний синдикат.

Ясна річ, що олігархія на пострадянському просторі відрізняється від олігархій “старих”, має певні особливості вкорінення на новому грунті, зокрема,  українська тісно сплетена з олігархією російською, але це вже окрема тема.