Обпалені спогади

20 років тому чернігівець Валерій Миколайович Тронь був серед тих, хто відвертав лихо Чорнобильської катастрофи.

Це вже потім їх назвуть сміливцями, відзначатимуть державними нагородами. А тоді, у “гарячі” дні травня 86-го у них не було часу навіть замислитися над глибиною змісту слова “ліквідатор”. Вони просто чесно, по-чоловічому, як звикли завжди, виконували свою роботу.

У перші дні травня 1986 року Валерій Тронь, інженер Чернігівського міського виробничо-технічного вузла зв’язку, разом з іншими зв’язківцями був направлений у розпорядження штабу громадянської оборони області.

Він очолив одну з груп зведеного мобільного загону спецзахисту №1, який відправили в зону відчуження Брагинського району Гомельської області.

Працювали лише по кілька днів, надто високий рівень радіації змушував щоразу змінювати людей, на зміну одним загонам ліквідаторів направляли інші. Чернігівська група зв’язківців на чолі з Валерієм Тронєм складалася з 11 чоловік, вони забезпечувати зв’язок в районі робіт з ліквідації наслідків Чорнобильської аварії впродовж трьох днів, з 13 по 16 травня.

- Працювали по 18 годин на добу, до знесилення. Я три дні поспіль навіть чобіт не знімав, так і спав у них, - згадує Валерій Миколайович. – Жили тоді в наметах, спали просто на землі. То вже потім у наше наметове містечко привезли “зручності” – розкладачки, матраси, ковдри,  та скористатися ними ми так і не встигли.

Разом з ветераном Чорнобиля переглядаємо робочі документи тих днів – списки ліквідаторів, довідки, виписки. За скупими офіційними рядками напруження, відповідальність, тривога й виснажлива праця тисяч людей.

- Ми не лише забезпечували зв’язок між штабом громадянської оборони та об’єктами в зоні, щоранку разом з пожежниками виїздили у постраждалі села на дезактивацію. Спеціальним розчином просто-таки “мили” ферми, техніку, будівлі. А одного разу, пам’ятаю, на лузі паслася череда, то ми й кожну корову вимили, - розповідає Валерій Тронь. – Моторошно було в зоні! Уявляєте, порожні села, лише де-не-де старі залишися, ті хто відмовився евакуюватися, та худоба.

У ті дні в Чорнобильській зоні поруч із смертельною небезпекою радіації чатувало ще одне лихо – необізнаність. Мало хто розумів тоді справжні масштаби наслідків катастрофи. Всепроникаюча радіація, мов невидимий ворог, робила свою чорну справу, а люди через брак інформації, через напружений графік робіт часом не дотримувалися навіть елементарних норм безпеки.

Минали роки, а з ними став нагадувати про себе хворобами Чорнобиль. Проте у Валерія Миколайовича лікарі так і не визнали їхньою причиною перебування в зоні. А згодом і держава стала поступово забувати про ліквідаторів. “Кажуть одне – немає коштів, - з гіркотою підсумовує колишній чорнобилець. – Та ми люди військові, звикли.”

Є у Валерія Троня пам’ятна фотографія, де він разом з іншими ліквідаторами-чернігівцями у Маріїнському палаці на зустрічі з Леонідом Кучмою в десяту річницю Чорнобильської аварії.

Тоді з рук самого Президента зв’язківець отримав знак Заслуженого працівника сфери послуг, як зазначено в посвідченні, “за вагомий особистий внесок у вирішення соціально-економічних проблем, що виникли внаслідок аварії на ЧАЕС”.

Є у Валерія Миколайовича і мрія – побувати знову в Білорусі, під Брагиним, в тих пам’ятних серцю місцях, де 20 років тому він разом з товаришами кинув виклик чорнобильській біді.

 

фото Олега Головатенка