Будинок для майбутньої еліти

Агов, панове політики!

Матеріал, який подається нижче, був написаний кілька місяців тому для однієї з обласних газет. Працюючи над ним, авторка сподівалася, що після його публікації якась політична сила, можливо, забажає допомогти у розв’язанні хоча б якоїсь із зазначених проблем.

Однак матеріалу не судилося потрапити на шпальти газет – ні обласних, ні партійних. Першим зараз не до проблемних тем – вони всі у заробітках, а іншим...

Тим, хто займається виборами, значно легше перевести партійні гроші у кольорові папірці, що швидко опиняються у сміттєпроводах, ніж рекламувати себе конкретними справами.

Коли ж вони все-таки вирішують виявити доброчинність, то більше чомусь полюбляють сиріт та немічних. Їх, без сумніву, треба жаліти, однак при цьому не забувати й про обдарованих дітей – майбутнє своєї країни.

У вас, панове політики, ще є два тижні на добрі передвиборні справи...

Автор

---

Будинок для майбутньої еліти

У цьому далеко не новому, з розбитими сходами будинку, і ще в кількох подібних йому, навчається майбутня українська еліта. Але не та еліта, до якої нині себе відносять доморощені товстосуми, а справжня – майбутні інженери, конструктори, художники, кінорежисери, вчені, винахідники, – інтелект і гордість нації.

Кажу це з упевненістю тому, що знаю: діти, які в позашкільний час займаються тут, так захоплені й поглинуті улюбленою справою, що не звертають уваги на умови, в яких її доводиться робити. Як і їхні викладачі – люди з рідкісним, вічно молодим станом душі. Мова йде передусім про Чернігівський обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді (ЦНТТУМ) – позашкільний заклад, відомий колись як Станція юних техніків. А ще – про талановитих наставників та їх вихованців, про "тихий", але давно відомий у Чернігові конфлікт між двома позашкільними навчальними закладами. Гадаю, час привернути увагу громадськості і влади як до перших, тобто, дітей, так і до другого – конфлікту. Не залишатися ж їм вічно непоміченими...

Будинок на вулиці Горького, 33 у Чернігові, де розміщені два чудові позашкільні дитячі заклади

 

Хоча б на голову нічого не впало

Одне з приміщень ЦНТТУМу – одноповерховий будиночок по вул. Князя Чорного, 15 – збудоване ще 1886 року(!). У ньому розташувались авіамодельний гурток, ізостудія "Акварель", гуртки кераміки, орігамі, фітодизайну, які сумарно відвідує зо дві сотні дітей. Кімнатки там охайні, по-домашньому тепло оформлені, та надто вже малі. Приміром, на гуртку кераміки дітям просто ніде розвернутися. Однак ходять вони сюди з величезним задоволенням. І не лише ліплять всілякі іграшки та персонажі, а й "вселяють" у них душу і характер. Це диво треба бачити! Те саме в інших гуртках декоративно-прикладного мистецтва. Дивишся на витвори талановитих дитячих рук – і собі хочеться все кинути і утнути щось таке.

Минулого літа працівники Центру вирішили "додати дітям повітря" і самотужки з двох кімнат зробили одну. Тепер у приміщенні площею 25 кв. м проводяться заняття трьох гуртків. Тісно, звичайно, зате є чим дихати. "Коли там робили ремонт, – згадує заступник директора Центру з виховної роботи Валентина Автуніч, – я боялася, щоб людям нічого на голову не впало – такі там старі і вітхі конструкції".

 

 Де тренуватися чемпіонам?

Друге приміщення Центру, що знаходиться у тому ж дворі й за тією ж адресою, – знано молодше, бо збудоване в 60-х роках минулого століття. Однак відносно "юний" вік не додає йому привабливості. По-перше тому, що свого часу воно будувалося як сарай і ним архітектурно залишилось. А по-друге – в середині все настільки старе й морально застаріле, що... просто немає слів: старі верстати, придбані ще в ті ж 60-ті роки, застарілі інструменти, розбита підлога... І в такій майстерні туди-сюди бігають щасливі, з рожевими щічками і сяючими від захоплення очима хлопчаки. Мимохіть думаєш: Боже, діти з такими іскорками в очах – і в такому сараї! Доки вони щось розглядають у старому картингу, спілкуюся з їхнім наставником Олександром Новицьким.

– Олександре Петровичу, коли востаннє оновлювалась матеріально-технічна база гуртка картингу?

– Гурток існує з 1966 року. В області це була одна із перших секцій картингу, коли цей вид технічної творчості став розвиватися у світі. В 70-х – 80-х роках була можливість купувати нові машини, і ми трималися більш-менш на рівні. За останні 15 років ми не придбали жодного карта. Тому наш рівень значно нижчий за європейський і навіть всеукраїнський. Можливо, наше завдання – не стільки досягати якихось спортивних результатів, як відволікати хлопців від вулиці, прививати якісь навички, любов до техніки, давати знання, та однак все впирається в матеріальну базу. Немає потрібного інструменту, техніки, гума на карти коштує дуже дорого. У змаганнях брати участь можуть лише ті діти, яким батьки спроможні допомогти з бензином, мастилами, запчастинами. Гурток у нас безкоштовний, але діти з небагатих сімей повноцінно в ньому займатися не можуть.

– Де хлопці тренуються?

– З цим у нас великі проблеми, бо нам не тільки тренуватися, а й мотор запустити ніде. З усіх сторін нас забудували житловими будинками, і навіть у дворі випробовувати двигун стає все складніше – шуміти не бажано. І хоча рівень шуму цього карта не перевищує санітарних норм (92 децибела), людям все одно неприємно. Але ми поки що запускаємо (коли треба щось нове випробувати), а про їзду у дворі і мови не може бути. Раніше перші кроки діти робили на невеликому заасфальтованому майданчику біля Катерининської церкви. Та тепер, після його реконструкції, їздити там нам ніхто не дозволить. На змагання ми виїжджаємо на колишній аеродром сільгоспхімії, це в районі сіл Красне і Топчиївка. Але виїзд – дороге задоволення, і щодня, коли у дітей до чи після уроків є всього кілька годин, туди не поїздиш. Ось ця група (показує на хлопчаків) з початку нового навчального року ще жодного разу не їздила, а повинна вже була не раз це робити. Хлопці втрачають навички.

– Як же вам за таких умов, коли навіть немає де тренуватися, вдається перемагати на всеукраїнських змаганнях?

– Так, дійсно, у 2005 році ми виграли першість України з картингу. Звичайно, тут нас дуже підтримало обласне управління освіти і ми змогли з’їздити на змагання. А як перемагаємо? Частина успіху залежить від уміння самих хлопців керувати машиною, а частина – від підготовки техніки. Вона повинна мати більшу швидкість і бути потужнішою за техніку суперників. Нам вдається цього досягти.

Коли дізнаєшся про досвід і спортивні титули Олександра Новицького, стає зрозуміло, що перемоги чернігівських картингістів, – це значною мірою його заслуга. Він – майстер спорту з картингу, багатократний чемпіон України, срібний призер колишнього Союзу. Здати норматив майстра спорту в ті часи було дуже складно, вимоги були надзвичайно високі, тож в Україні майстрів – лічена кількість. І ось один із них – у Чернігові. Робить велику справу, яку у місті помічає зовсім небагато людей. В яких умовах – видно неозброєним оком. З тривогою картингісти позирають на новий, певно, "елітний" будинок по вул. Кирпоноса, 7, вікна якого також виходять у двір будівель ЦНТТУМу. "Ті, хто там поселяться, не дозволять, мабуть, уже й мотори нам запускати", – з сумом говорять хлопці.

– Скажіть, а якби були нормальні умови для занять картингом, чи знайшлося б достатньо тренерів? – насамкінець запитую Олександра Новицького?

– Люди є, і діти хочуть займатися. Картинг гине не тому, що немає людей. Просто немає можливості. Все стало надто дорого, а уваги, звичайно, приділяється мало, особливо дитячим командам. Знаю, що і в Палаці дітей та юнацтва закрились технічні гуртки – судномодельний, автотрасового моделювання, а команди ж там були дуже сильні, котувалися по всій Україні...

Юні картингісти: зліва направо – Артем Ніколаєв, Станіслав Журавльов, Олександр Терещенко, Віктор Сабадашев. Позад них – тренер Олександр Новицький

Диво-наставники і диво-діти

Не набагато кращі умови для занять і в головному приміщенні Центру – на Горького, 33. Там, у невеличкій майстерні, щодня без вихідних у дві зміни працює авіамодельний гурток. Цей вид технічної творчості з року в рік набуває все більшої популярності і дітей сюди приходить все більше і більше. У неділю хлопчаки поспішають прийти на заняття якомога раніше, аби встигнути зайняти собі робоче місце. Проспиш – тулитимешся десь скраю. Цікаво, що ні діти, ні їх наставники не скаржаться, для них умови не мають значення. "У нас якраз не тісно, – говорить керівник авіамодельного гуртка Володимир Оксем, – ми на таке не звертаємо уваги". Приблизно так само відгукуються на пропозиції, пов’язані з ремонтом, і керівники гуртка автотрасового моделювання, що на Шерстянці: "Яка різниця, які тут стіни?" І справді, яке до цього діло тим, хто по-справжньому залюблений у свою роботу. Люди, котрі працюють в Центрі – це свого роду фанати, які через усе життя пронесли своє ще дитяче захоплення і уміють передати його наступному поколінню. Вони – майстри спорту і колишні чемпіони, педагоги від природи й за покликом серця, хоча дипломи мають різні. Володимир Оксем і Володимир Лоєвець, наприклад, – випускники Харківського авіаційного інституту. Тож не дивно, що їхні вихованці – це маленькі інженери-конструктори, переможці обласних і всеукраїнських змагань. З 2000 року команда авіамоделістів Чернігівського ЦНТТУМ – в числі найсильніших в Україні, нижче "бронзи" не опускається. Минулого року вона стала абсолютним переможцем всеукраїнських змагань. Те саме можна сказати про автотрасовиків – чемпіонів України-2005, котрі з 12 можливих медалей привезли до Чернігова 11; картингістів, що були кращими серед 42-х команд; ракетомоделістів – срібних призерів всеукраїнського рівня. Чудові досягнення демонструють і вихованці гуртків інших напрямків – відеостудії, ізостудії, фотогуртка. Тільки уявіть собі: понад 3 тисячі дітей, що відвідують гуртки Центру в області, не тиняються вулицями, не думають про алкоголь чи наркотики, а повноцінно розвиваються, здають норми к.м.с. і майстрів спорту, їздять в "Артек" і славлять Чернігів по всій Україні.

Завдяки високим показникам у розвитку спортивно-технічних видів дитячої творчості, серед 27 позашкільних закладів України Чернігівський ЦНТТУМ ось уже 5 років посідає 5-6 місця. Без сумніву, цей рейтинг був би ще вищим, якби не відсутність судномодельного та радіоспортивного гуртків – нулі, що стоять проти них, балів не додають. Але чого нема – того нема, зникли, певно, ентузіасти таких напрямків.

 

Конфлікт, який не помічають

 

Радість від досягнень юних техніків Черніговщини керівництву Центру дещо затьмарює існуванням однієї проблеми, образно кажучи, "житлової". Справа в тім, що з 1981 року половину будинку ЦНТТУМу на Горького, 33 орендує Чернігівська художня школа – заклад, підпорядкованому міському управлінню культури. До 2005 року школа сплачувала чисто символічну орендну плату – 1 грн. на рік. Однак, коли всі почали рахувати гроші, обласна рада відмінила пільгу для художньої школи, чим змусила заклад сплачувати за оренду в повному обсязі. Коли був укладений відповідний договір про це, справа мало не дійшла до суду, бо школа, мабуть, не могла сплачувати орендну плату. Врешті-решт вирішила не судитись і віднайшла необхідні 3,3 тис. грн. Але справа тут не стільки в грошах, як в самому приміщенні. Спір довкола нього між двома дитячими закладами точиться уже років 5-6. Обласний ЦНТТУМ просить художню школу знайти собі інше приміщення, а це повернути Центрові, якому вкрай необхідно переселити гуртки декоративно-прикладного мистецтва з ветхого будинку, облаштувати актовий зал для проведення обласних семінарів та засідань клубу "Дозвілля", та й взагалі, кількість дітей у закладі щороку збільшується і їм потрібне місце для занять. Та художня школа не поспішає, їй там добре. Як сказала її директор Тамара Пільчевська, " у нас це приміщення освячене й облюбоване, чому ми повинні щось шукати?" І тут же додала, що все сказане нею буде спростовувати, якщо її ім’я буде згадане в публікації. Дивна позиція, чи не так? Тому більше нічого з розмови не пишу. В управлінні культури міськради пояснили, що переселяти художню школу нікуди, немає вільних підходящих приміщень, і взагалі свого часу цю частину будинку несправедливо віддали Центрові науково-технічної творчості. Може й так, не будемо занурюватися в ці подробиці. Але результат чиєїсь байдужості до проблеми очевидний: юні художники ходять прилучатися до прекрасного, розвивати в собі гарний естетичний смак у будинок, з якого обвалюється штукатурка. Художня школа не ремонтує свою частину приміщення, бо вона їй не належить, і будівля руйнується. В такому вигляді будинок на Горького й зустрічає щодня майбутню еліту країни: одна його половина підбілена, інша – обідрана, а сходи для всіх одні – розбиті.

Заняття авіамодельного гуртка проводить Володимир Оксем

 

Чи потрібне Україні майбутнє?

Є надія, що потрібне. Принаймні, натяк на це проглядається у поступовому збільшенні фінансування освіти. Адже, як розповіла заступник директора Чернігівського ЦНТТУМ Валентина Автуніч, останнім часом Управління освіти і науки облдержадміністрації фінансує всі масові заходи і поїздки юних техніків на всеукраїнські змагання. "Уже три роки так: що просимо – те й дають, за що ми дуже вдячні, – говорить вона. – А от матеріальна база наша надто слабка і оновлювати її немає за що".

Про базу позашкільних закладів і ставлення держави до цієї проблеми говорили всі, з ким довелося спілкуватися в період підготовки матеріалу.

Дмитро Гармаш, керівник гуртка кераміки:

– Німці, як відомо, – дуже практичний народ, вони рахують кожну копійку. При цьому вважають, що вкладати кошти у систему освіту – надзвичайно вигідно. І не лише німці, а й інші цивілізовані народи. Підраховано, що одна грошова одиниця, вкладена в освіту, за 10 років дає чистого прибутку 25 одиниць, а важке машинобудування, наприклад, 10. Освіта – найвигідніше вкладання капіталу. У нас цього або не знають, або не хочуть знати. Що стосується позашкільної освіти, то ті ж німці вважають, що це також вигідний напрямок фінансування, бо, з одного боку, сприяє зменшенню дитячої злочинності, алкоголізму і наркоманії, а з іншого – готує кваліфіковану робочу силу. Тому й надають гурткам чудові приміщення незалежно від того, скільки дітей на них ходить, створюють умови для роботи і навчання.

Світлана Подтереба, директор Чернігівського обласного Палацу дітей та юнацтва:

– Нещодавно мені з колегами довелося побувати у Мінську. Ми побачили, як білоруси дбають про дітей: все, що треба, там фінансується. Ми були вражені ставленням держави до позашкільних закладів і щиро їм позаздрили. А нас навіть не внесли в Бюджетний кодекс, про нас просто забули...

Про старенькі й несучасні будівлі Центру науково-технічної творчості, до якого без будь-якого примусу після уроків поспішають діти, згадується чомусь у встелених килимами коридорах влади, в розкішних, оновлених євроремонтами кабінетах чиновників. Кажуть, вони – обличчя держави. Та чомусь у цивілізованому світі про державу судять по її ставленню, передусім, до свого майбутнього – дітей. А у нас на них усе чомусь не вистачає то грошей, то приміщень, то майданчиків...