Останнє оновлення: 14:57 понеділок, 21 серпня
Традиції
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Помічниця чарівника
Помічниця чарівника

Помічниця чарівника

Коли дивишся, як вправно, легко і віртуозно пораються її руки довкола «новонароджених» глечиків і горщиків, то інакше ніж чарівницею Валентину Григорівну Денисенко й не назвеш.

А вона дивується із мого захоплення та посміхається.

Для неї робота помічниці гончара – звична і навіть буденна справа. Адже приймає «немовлят» із рук свого чоловіка Миколи Івановича вже п’ятий десяток років.

Було князівство кераміки

Село Олешня, що в Ріпкинському районі, давно притягує до себе любителів гончарства не лише з Чернігівщини. Сюди навідувалися й знамениті майстри з Опішні, що на Полтавшині: досліджували місцеву глину, роздивлялися, як влаштовані горни, позичали досвід і просто гостювали. І не дарма, адже виробництво посуду й інших предметів із глини тут зародилося дуже давно: на тутешніх землях археологи знайшли сліди двох поселень епохи неоліту (V-IVтисячоліття до нашої ери).

Проте селу у нашому розумінні – лише 300 років. Його у 1705-у заснував козацький старшина Турайський, і вже через 50 років Олешня стала центром керамічного та скляного виробництва.

У XIX столітті село відійшло генералу Федору Ліндфорсу, батьку відомої української просвітниці й педагога Софії Русової (народилася 18 лютого 1856 року). Зусиллями родини Русових-Ліндфонсів в Олешні було відкрито земську зразкову гончарну майстерню з метою розвитку цього народного промислу.

У радянський час тут працював великий і добре обладнаний технічними засобами цех із виготовлення керамічних виробів, який, без перебільшення, був душею гончарського краю. Школу тут пройшли сотні людей. Кількох селян було відзначено званнями «Заслужений майстер народної творчості України».

Олешнянські вироби (різноманітний посуд, кахлі, панно, статуетки) багато представлені в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні. Одних лише творів заслуженого майстра й уродженця Олешні Григорія Денисенка там зберігається понад 130. Досі працює за гончарним кругом у рідному селі заслужений майстер народної творчості, справжня жива легенда гончарства Іван Іванович Бібік (1925 року народження).

Лишився острівець…

«Нині вже не те, що було, – замислено говорить Валентина Григорівна Денисенко. – У селі лишилося, мо, 25 гончарів. А колись же півсела працювало на керамічному виробництві, чи не в кожному дворі був свій горн для випалювання, і олешнянський посуд розходився по всіх усюдах.

Мій чоловік, Микола Іванович, теж працював у тому цеху і гончарував удома». Запитання, чи сідала вона сама за гончарний круг і чи пробувалася у цьому ремеслі, викликало здивування: «Що ви, мені і так роботи вистачає!». Дійсно. Адже скільки треба покласти важкого фізичного труда, перш ніж гончар сяде за роботу: знайти, накопати й привезти додому кільки видів глини, знайти потрібну пропорцію у їх змішуванні (щоб вироби не тріскалися й не протікали), добре вим’яти з водою масу, повибирати грудочки й камінчики. А коли майстер завершить «сеанс чаклування» – не прогавити час, коли треба кожен горщик чи глечик ретельно обтерти й зарівняти всі ямочки й нерівності рідкою глиною (шлікером).

За один «присіст» Микола Іванович виготовляє не менше 30 виробів. До того ж, не треба забувати про інші обов’язки сільської жінки: город, худоба, хатнє господарство, кухня, діти. І на роботу ще треба встигти…

В обов’язки Валентини Григорівни й тепер входить сушіння посуду на полицях під стелею, а потім – на печі. У горні поміщається до 700 виробів, тож аби його завантажити (а за добу перед тим натопити дровами) – треба зробити чимало «рейсів» до майстерні й назад.

А ще ж необхідно обробити кожен горщик спеціальною сумішшю, щоб після випалювання всередині з’явилася блискуча полива. Увесь процес із власними таємницями, відкритими експериментальним шляхом, господиня знає. Тож вона не лише помічниця гончара, а й технолог, берегиня. І, напевно, муза. «Чоловік серйозно почав займатися ремеслом невдовзі після нашого одруження, – розповідає жінка. – Горшки ліпили його батько й дід. І двоє наших синів продовжують справу». Але, каже, з відомим однофамільцем Григорієм Денисенком родинних стосунків її сім’я не має: «У нас півсела Денисенків».

А жінки-гончарки таки є

«Моя дружина Наталя також за круг не сідала, – продовжує розмову старший син ремісничого подружжя, приватний підприємець Володимир. – Важка це робота: руки постійно перебувають у вологому середовищі, йде велике навантаження на спину і ноги…

Хоча пам’ятаю, була колись у селі одна жінка-гончарка, Варвара Прокопівна Потапенко. Звісно, змусило її до того тяжке життя після війни. А кілька років тому на одному з ярмарків до мене підійшла жителька одного з сіл нашого району й попросилася в навчання. Тоді я не повірив, що вона зможе. А років через три , також на ярмарку, підходить вона до мене вже як колега. Таки навчилася, бо дуже хотіла.

«Ну, чого там, – говорить дружина Володимира Наталя. – Онде наша донька Аня сідала ж за круг і в неї непогано виходить. Головне тут, як і в усьому, – хотіти й старатися. Правда, з манікюром нічого не вийде…»

До речі, донька вже згадуваного майстра народної творчості (художника, кераміста, гончара) Григорія Денисенка Леся Денисенко-Єременко з Василькова Київської області – також відома в Україні майстриня кераміки й гончарства. Її роботи не сплутаєш ні з чиїми, вона має учнів і послідовників.

Тож олешнянські традиції не втрачаються, а зміцнюються й поширюються по всій Україні.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Хто такий «Чє», якого люблять у Чернігові?

SVOBODA.FM


RedTram
Загрузка...
Північний вектор