Останнє оновлення: 14:35 четвер, 2 липня
Історія / Спогади
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Доля поліцая
Доля поліцая

Доля поліцая

Ніби на чужині, прогулювалися дві молоді чернігівки Галина і Тетяна вулицями рідного міста. Зруйновані будівлі, подекуди догораючі авто, поранені та скалічені люди… І на кожному кроці – німці.

У вересні 1941 подруги лише зрідка наважувалися гуляти вулицями Чернігова, та й то поруч з домівкою. А раніше будь-яку вільну годину проводили у подорожах квітучим рідним містом.

Звичайно ж, на вулиці їм було страшно та ніяково, проте це не могло зупинити молодих дівчат. У своєму віці вони не могли всидіти вдома, та й доти ніколи не бачили іноземців, не чули німецької мови.

– Про що вони говорять, Таню? – допитувалася у подруги Галя, проходячи повз кількох німців. На відміну від подруги, зі шкільного курсу німецької вона запам’ятала тільки «Lass ihn leben Genosse Stalin!» («Нехай живе товариш Сталін!») – фразу, якої навчали на першому уроці німецької.

– Он ті шукають випивку, ці – перепочинку, а той вусатий, що не зводив з нас очей, сказав іншому, що лише заради таких дівчат варто пертися у таку далечінь, – після останніх слів подруга смикнула Тетяну за руку і мерщій повела подалі від вусатого ловеласа.

* * *

Біля колишньої церкви – скупчення людей. Саме тут німці загородили територію для полонених колючим дротом. Місцеві та люди з навколишніх сіл приходили сюди з надією побачити своїх рідних, від яких не мали звісток з фронту. Деяких «Іванів» німці навіть відпускали, коли хтось приходив і говорив, що знає цього чоловіка.

Брудні, худющі, у розірваному одязі або з перемотаною головою стояли ці вчорашні робітники та селяни попід дротом, без надії сподіваючись на порятунок.

– Галю, Галю, – раптом почули подруги з-за дроту. Один з полонених, не зводячи очей, дивився саме на них і жестами звав підійти. Галя силилася впізнати у цьому брудному наборі кісток щось знайоме, але марно. – Невже не пізнаєш? Це ж я, Тит.

– Тит?! – зойкнула з подиву дівчина. Замість того могутнього красеня Тита, вантажника з пекарні, що винаймав житло у будинку її батька, за дротом стояв привид, майже не людина, а напівмрець.

Чоловік благав дівчину, щоб спробувала його визволити. Для цього, мовляв, слід підійти до охоронця і сказати, що вона знає полоненого і просить відпустити його з нею. Дівчата так і вчинили. Тетяна ламаною німецькою пояснила суть справи.

– За годину в нас обід, – сказав німець, – і якщо такі чарівні фройляйн принесуть мені трохи шнапсу, а полоненому цивільний одяг, може, щось і вдасться.

Як навіжені, дівчата побігли шукати потрібне і дуже швидко його знайшли. Німець вивів Тита з-за дроту, повів у розвалену церкву і велів передягтися. По тому охоронець знайшов поруч шмат попівської ряси, завернув у неї Титову військову форму і протягнув власнику.

– Бери, Іване, – сказав німець. – Вона тобі ще знадобиться.

* * *

– Ну хто так їсть? – журила молодшу сестру 11-річна Паша. – Хутчіш все до рота, бо до вечора в ньому і ріски не буде.

І чи не силою товкла молодшій Галі залишки коржів з гнилої картоплі. Та викручувалася і тоді Паша швидко, майже не жуючи, проковтнула їх сама і пішла дивитися, як там у хаті наймолодша, півторарічна Надя. Ще до війни, коли забрали у колгосп їхню єдину годувальницю плямисту корову Лиску, з харчуванням у родині було непереливки. Коли ж до села прийшов ворог, коржі з гнилої картоплі стали у їхній хаті постійною стравою.

«Повісили їх на мене», – бурмотіла собі під носа невдоволена Паша, чуючи за парканом дитячий сміх, де сусідські діти грали у «м’ячика» (кілька скручених та зв’язаних ганчірок), і куди її нестерпно тягло, але ж необхідно наглядати за молодшими, бо мати постійно була десь на підробітках.

– Так і знала: знову її мити треба, – бідкалася дівчина, витягаючи сестру з колиски, що висіла посеред малюсінької хати. Понесла її на сажалку. Водойма розміщувалась під самим пригірком, де стояла хата: пригірок, сажалка, болото і ліс. Швидко ополоснула немовля у воді, витерла хусткою, поклала у люльку та розгойдала її якнайсильніше, щоб довше не зупинялася, а сама – мерщій до друзів. Однак у хвіртці стикнулася зі знайомою жінкою.

– Де ваша мати, дівчата? – поцікавилася та у сестер.

– Не знаємо, – відповіла Паша. Вона добре знала, де мати, але навчена не зізнаватися.

– Скажіть, як повернеться, щоб йшла у Чернігів по батька, бо він сам прийти не може.

– По батька! По батька! – радісно закричали дівчата і, забувши про матусину заборону, побігли ділитися з нею доброю новиною.

Батька вони не бачили вже кілька місяців, але зі слів матері знали, що він на війні. На їх численні питання вона відповідала: він скоро повернеться, проте після цих слів чомусь починала плакати. Звісток від чоловіка не мала від самого призову. Чула тільки від знайомих, буцімто її Тит разом з іншими червоноармійцями під Корюківкою в німецьке оточення потрапив. І все.

* * *

Тит Якович Плетінь був незвичним не тільки іменем. Він народився 1904 року в селі Андріївка нині Чернігівського району. Там досі проживають кілька Плетнів. Вже у 2 роки Тит став круглим сиротою, а в 5 був вимушений сам заробляти собі на хліб. Саме в такому дитячому віці хлопець почав водити «старця» (сліпого жебрака) сусідніми селами, де вони разом співали якихось пісень, за що мали харчі, а взимку ще й місце для ночівлі у чиємусь хліві.

Такою працею за 2 роки хлопець дійшов до села Гнилуша (40 км від Андріївки, нині Козелецького району) і пристав на постійну роботу. 7-річну дитину прихистила місцева заможна родина, яка згодом за дах та харчі повісила на хлопця усю хатню роботу та догляд за малою дитиною.

Перші кілька місяців «роботодавці» випробовували хлопця, інколи підкидаючи на підлогу гроші. Тит мете хату, а під столом 5 копійок лежить. Він підніме монету, покладе на підвіконня і далі працює. Приходить неділя – час платні працівнику. Господарі нишкають по хаті, ніби шукаючи Титу копійчину.

– А позавчора біля стола п’ятак валявся, так я його на підвіконня поклав, – каже хлопець.

– Ось і добре, бери його собі, як платню, – відповідає господар.

Таке було кілька раз. Якось, під час підмітання, хлопець побачив на підлозі 5 рублів. І з цим багатством він вчинив, як завжди: поклав на підвіконня. З того часу Тита більше не перевіряли, а залишали на нього дитину й домівку навіть на кілька діб.

Після звільнення зі служби у гнилуських панів хлопець вирішив повернутися в Андріївку, але, не доходячи кількох кілометрів, пристав на роботу до діда з бабою у селі Жеведь. Тит настільки вправно робив будь-яку роботу, настільки слухняним та відповідальним був, що старенькі, котрі власних дітей не мали, хлопця всиновили.

Захват від хлопця став і причиною непорозумінь між подружжям. Річ у тім, що і в діда, і у баби були молоді небоги, і кожен зі стареньких прагнув віддати свою саме за Тита. Розв’язав ситуацію сам парубок, який обрав бабину племінницю, молодшу за нього на 3 роки.

Молодята швидко дали продовження своєму роду. Спочатку, як і мріяв Тит, народився син Олексій, потім дівчатка Паша та Галинка. Радість появи спадкоємця затьмарила колективізація, якої Тит на корені на сприймав і, хоча жінка благала, у колгосп так і не пішов.

Результат – відібране господарство та присадибна ділянка з городом. Не маючи змоги прогодувати родину, наприкінці 1930-х років Тит пішов у Чернігів (35 км від Жеведі), де влаштувався вантажником на місцевій пекарні.

Тимчасова розлука з родиною перетворилася на вічну з найулюбленішою її частиною – сином. Повернувшись додому зі сльозами болю, за ніч помер Олексій. Казали, що ходив у ліс за хмизом і потемки сплутав мотузок, на який клав дрова, з гадюкою...

Війну Тит зустрів на роботі, звідки й був мобілізований до 56-го стрілецького полку. У серпні 1941 року потрапив у полон до німців під райцентром Корюківка.

* * *

Повернувшись з полону, за кілька місяців Тит оговтався. Сприяла тому й безліч роботи, яка впала на нього в Жеведі, як сніг на голову. В селі та поблизу було дуже багато поранених та вбитих коней. Тит як спеціаліст і в роботі з голкою та шкірою виготовляв з неї взуття та одяг. Так і родину одягнув, і заробляв гроші та їжу.

У будь-який військовий час не задіяні у бойових діях чоловіки мають одну й ту ж звичку. Якими б вірними не намагалися бути жінки, але природа брала своє. За кілька місяців самотності, внаслідок перебування чоловіків на війні (а, може, вже й на тому світі) вони з розпростертими обіймами приймали наявних у селі мужів. Не всіх підряд, а якогось одного, який напевне був одруженим.

Цікаво, що через брак чоловіків навіть викриття їхньої зради (що в селі не складно) не призводило до розлучень чи великих лайок. Часто були випадки, коли рано вранці жінка приходила по свого чоловіка до коханки. Говорила, мовляв, ходімо додому, город садити треба тощо. Не був виключенням і Тит: мав шалений «попит». Однак йому була до вподоби статна молодиця на ім’я Одарка, яку згодом розстріляли за зв’язок з партизанами.

У 1941-42 роках село кишіло поліцаями з місцевих. Неодноразово вони приходили і до Тита, але він відмовлявся йти до їхніх лав. Якось вночі до хати Плетнів прийшли партизани, яких тоді місцеві дуже боялися, бо за зв’язок з ними загрожувала страшна кара. Тит про щось з ними пошептався, а вже наступного дня сам пішов до поліцаїв і погодився бути одним з них.

* * *

Поліцаєм Тит був понад рік. Обов’язки – охорона шляху в селі Андріївка, сіна в селі Смолин та продовольчої бази в селах Сапонова Гута й Навози. Саме в останньому він віч-на-віч зустрівся з партизанами. Сидів у будівлі бази, як раптом вікно розбивається і ззовні на підвіконні з’являється кулемет. Тит не ворухнувся.

Партизани зайшли, роздивилися вартового, забрали його взуття та ремінь, відрізали ґудзика на штанях і… відпустили. Далеко так Тит би не дістався, тож зайшов у найближчу хату, де після призову чоловіка на фронт тривалий час на самоті мешкала жінка. Справа зладилися дуже легко, і вже за деякий час Тит чимчикував у гідних штанях та взутті додому в Жеведь.

Навесні 1943-го у село прийшли партизани і Тит відразу ж став до зброї у лавах… партизанського загону ім. Чапаєва. За півтора місяці загін був оточений мадярами, але Тит зумів вибратися і повернутися у Жеведь. Село ще було під окупацією, але чоловіка ніхто не чіпав.

* * *

27 вересня 1943 року управлінням НКДБ УРСР у Чернігівській області Плетінь Тит був заарештований за підозрою у скоєнні злочину за ст. 54-І «б» (зрада Батьківщині) Кримінального кодексу УРСР.

Його справа розглядалася аж 7 місяців – занадто довго для людей «дрібного калібру». А 20 квітня 1944 року вироком військового трибуналу НКДБ Тит був засуджений до 15 років каторжних робіт.

Даремно бігла до Чернігова його дружина. А коли дізналася, що не встигла, тільки й мовила: «Тит, чому ж ти їм не розповів?». Даремно сам звинувачуваний навіщось вимагав допитати партизан із загону Чапаєва та постійно повторював історії про своє «працевлаштування» до поліцаїв та про зустріч з партизанами як фашистського наймита.

Із затриманих разом з Титом поліцаїв більшість отримали по 25 років і по завершенні строку повернулися додому. Тита ж після вироку більше ніхто зі знайомих не бачив. Поговорювали тільки, що він був направлений у штрафний батальйон.


Збільшити

На фото – родина Плетінь у другій половині 1930-х років


Збільшити

Родина Плетінь у другій половині 1930-х

Коментарі (3)

ЧПО | 2016-05-07 21:27

Немного покопался в своих воспоминаниях детства. Был такой мастеровитый мужик, все его так и звали Тит. Знаю, что сидел за полицая. Но, это было довольно давно в начале шестидесятых годов. Видел его один или два раза и уже довольно старым. Так что не берусь утверждать, что это и есть тот самый человек. Но место совпадает. Видел его в селе Слабин, что рядом с селом Жеведь, так что вполне возможно.

вован кавказкий | 2016-05-07 07:01

на газманова похож !

Правдоруб("Глибокий рів") | 2016-05-06 22:35

Ну, що сказати тут про Тита,
Людина гарна, працьовита.
Таким на світі важко жити,
Не нам про нього тут судити.
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Планета «МедіаЧе» у Всесвіті

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор