Староста своїх не зрадив

Мікроавтобус із сімома пасажирами перетнув українсько-білоруський кордон і попрямував до села Горошков Речицького району на Гомельщині.

Ніхто з подорожніх у цих краях не бував, тому організатори поїздки трохи хвилювалися: як приймуть білоруси. Адже привід для знайомства дещо незвичний.

Григорій Іванович Кирієнко, житель села Черниш Чернігівського району (в минулому пожежник), 15 років тому почув історію, яка вразила і надихнула на пошуки.

Він почав збирати інформацію, але документів не збереглося, лише спогади тих, хто пам’ятав цього чоловіка. Йдеться про Миколу Яковича Садченка, який під час німецької окупації був старостою. Свідки знайшлися не лише в Черниші, а й в інших селах.

Пошуковець записав їхні спогади і познайомився з нащадками старости, якого люди згадували добрими словами. Свідки подій осені 1943-го вважають, що завдяки Миколі Садченку окупанти не спалили Черниш.

Минуле не забувається

Хутір Лопатин, що поруч із Терехівкою (15 км на північ від Чернігова), спалено разом із людьми. Перед тим узимку, в Яцеві (Новоселівка) відбулася каральна акція: за те, що з табору втекли військовополонені, місцеві жителі заплатили життями.

У навколишніх селах людьми володів страх. Хоча радянська армія в 1943-у стрімко наближалася до Чернігівщини – впевненості, що доживуть до визволення, селяни не мали.

Старожили згадують: у Черниші розквартированих німців не було – тільки поліцейська дільниця з управою, куди навідувалося окупаційне начальство. Селом керував староста Микола Якович Садченко, поліцаями служили місцеві чоловіки.

Так дожили до 43-го. Аж ось у повітрі запахло смертю – там і тут фашисти розправлялися з місцевим населенням. Але за що постраждали сусіди-лопатинці, в Черниші ніхто не знав.

«Нехай мене розстріляють, але 42 двори на смерть я не підпишу», – так сказав моїй свекрусі, Євланії Севастіївні, наш староста, – розповідала 86-річна жителька Черниша Анна Степанівна Кирієнко. – Адже вони з дитинства дружили, разом ходили до церкви, тому Микола Садченко (по-вуличному – Гньот) і порадив випровадити мене з дитям до матері в Бігач на Менщину подалі від біди.

За його словами, наша сім’я була у списку тих, кого збиралися стратити: мій чоловік, секретар комсомольської організації, пішов на фронт добровільно.

Інші люди переказують спогади батьків, як черниський староста давав, ризикуючи життям, фальшиві довідки родичам військовополонених (із яцевського табору) про те, що ніби ті хлопці місцеві, мешкають поруч, у Черниші або Клочкові, а по них прийшов хтось із сім’ї, тому німці їх відпускали.

Кажуть, якби хто «настукав», що Гньот роздає довідки зовсім чужим людям, рятуючи їх від загибелі – сам би попрощався з життям.

Нині в селі живуть діти тих, кого староста уберіг від вивозу на роботу в Німеччину. Розповідають, що він якимось чином попереджав потенційних жертв, і ті йшли з села подалі. Також випускав з-під варти тих, кого було затримано за контакти з партизанами чи ще через якісь причини.

Про каральні операції розповідають таке: перш ніж учинити злочин, окупанти складали список «винних», які підлягали страті, і документ мав підписати староста (представник місцевої влади).

Згадують, що біля Черниша, у сокорках (місці, де росло багато тополь) уже були покопані рови. Але старості вдавалося відтягувати час страти. І, на щастя, каральна операція оминула Черниш.

Добрими словами згадували Миколу Садченка й родичі тих, кому судилося служити поліцаями. Життєвий досвід 54-річного старости уберіг хлопців від злочинів проти своїх людей.

«Він не дав молодим забруднити руки кров’ю, а сам ходив на службу, як на Голгофу, підставляючи голову і всю сім’ю під кару», – говорить Анна Степанівна Кирієнко.

– Я знайшов молодшого сина Миколи Садченка в Терехівці, – розповідає Григорій Кирієнко. – Дізнався, що його старший брат Пилип (1913-го р. н.) жив у Чернігові, але давно помер. А кілька років тому і мій знайомий трагічно загинув у лісі. Отож, за словами покійного Михайла Миколайовича Садченка, його батько, Микола Якович, народився в 1889 році, ймовірно, походив із сім’ї розкуркулених, перед війною був інженерно-технічним працівником на Чернігівській шерстяній фабриці.

Він мав певну освіту, і, як розкуркулений, (невдоволений радянською владою) міг підійти для підпільної роботи. Адже тепер відомо, що партійні органи, відступаючи в 1941-у, залишали своїх людей (які не викликали підозр у ворога) в тилу, для співпраці з партизанами і окупантами водночас. Після звільнення Черниша 19 вересня 1943 року староста безслідно зник.

Час і кордон для вдячних не перешкода

Оксана Павлівна Танкевич – голова виконкому Заспенської сільської ради, що неподалік Речиці – делегацію чернишців зустріла тепло, наче знайомих. Адже перед цим отримали лист, у якому ті просили дозволу вклонитися землі, в якій покоїться їхній односелець Микола Садченко.

За словами чоловіків 1923 року народження, яких окупанти погнали на захід під натиском радянських військ (спогади яких записав Григорій Кирієнко), був і черниський староста. Зупинилися в селі Горошков, у тимчасовому таборі для цивільних полонених. Там німці й розстріляли тих, хто не втік.

Оксана Павлівна розповіла про своє «господарство», показала Горошков і агромістечко Заспа (центр сільради). Делегація чернишців: сільський голова Володимир Краснопольський, вчителька історії Тетяна Луговська, пошуковець Григорій Кирієнко, внук старости Михайло Садченко, художній керівник Черниського будинку культури Віктор Акуленко і водій мікроавтобуса Григорій Кисіль підійшли до братської могили, в якій поховані цивільні жертви війни.

Окрім ритуального вінка від вдячних односельців, чернишці привезли і жменьку рідної землі. У мовчанні вони поклали її між плитами з іменами загиблих і взяли білоруської землі, щоб покласти до обеліску в Черниші. Потім запалили свічку і хвилиною мовчання вшанували пам’ять жертв війни.

Михайло Садченко з дозволу голови виконкому ввімкнув гімн України. Оксана Павлівна Танкевич, у свою чергу, пообіцяла, що до 18 листопада (дня визволення Речицького району) внесе ім’я Миколи Яковича Садченка у список похованих у братській могилі Заспи.

Після вшанування пам’яті земляка чернишці вручили представникам Заспенської громади коровай на рушнику і таріль із портретом Кобзаря. А також запросили білорусів у гості. Відбулося щире спілкування. А по приїзді додому, на мітингу з нагоди 70-річчя визволення району від окупантів, про все розповіли односельцям.

Погляд через роки

– Я і багато чернишців проти того, щоб співпраця з окупантами автоматично прирівнювалася до зради Батьківщини, – говорить Григорій Кирієнко. – У кожному випадку треба розбиратися окремо. Можна лише уявляти стан чоловіка, який нікому нічого не міг сказати, але від правильності поведінки якого залежали життя односельців.

У Євангелії від Іоанна сказано: немає більшої любові, як хто душу покладе свою за друзів своїх.