Нерозділене кохання поета, або «синці, зроблені з любов’ю»

Поет-пророк, правдоборець, той, хто свідомо став на муку: це далеко не повний перелік неофіційних титулів видатного поета-дисидента з Кучинівки Леоніда Никифоровича Тереховича.

Багатьом відомо, що він писав геніальні вірші та чинив опір тоталітарній системі радянської влади, за що був покараний – багато років провів у тюрмах.

А що ще знають про Тереховича?

Дехто з односельців, хто був знайомий з поетом особисто ще може додати, що у Льоні був важкий характер. Мабуть, оце і все. Але історія, яку мені розповіла 73-річна Марічка Федорівна Калина (ім’я та прізвище змінені) з Кучинівки розкриває перед нами, так би мовити, ще одну сторону поета, і зовсім не поетичну сторону.

Леонід Терехович народився у 1941 році, а його перше кохання – Марічка – у 1939, тобто була на два роки старшою. Як і майже вся тодішня кучинівська молодь, Марічка і Леонід ходили співати до сільського хору, а після репетицій танцювали – самі влаштовували танці. Леонід кілька разів провів додому красуню Марію. А потім якось прийшов додому і заявив своїй матері Гапі: «Буду женитися на Маші!».

Гапа, знаючи складний характер та всі «позитивні» якості сина, у тому числі схильність до випивки та лінощі, вирішила завадити шлюбу: пішла до родичів Марічки і сказала: «Забороніть дівчині зустрічатися з моїм сином, якщо вони одружаться, він її на третій день вб’є!». Заборону Леонід переніс важко… але все ж залишив Марічку, щоправда висунув їй ультиматум: «Я тебе залишу у спокої, але за однієї умови: рік ти не будеш ні з ким зустрічатися!». Дівчина пообіцяла навіть не дивитися на хлопців. І все стало на свої місця: Марічка як і раніше ходила до хору, на танці, на ферму, а Леонід – пив горілку, бився, хуліганив, ігнорував будь-яку роботу.

До речі, Марія Федорівна запевняє, що спритніших за Тереховича у селі не було: міг одразу чотирьом здоровим хлопцям добре боки нам’яти. У Кучинівці Тереховича боялися і оминали десятою дорогою.

Якось до Марії знову прийшов Леонід, щоправда не один – з товаришем, якого до армії саме забирали. От вони і прийшли запросили дівчину на проводи.

Проводи відгуляли. Всі почали розходитися по домівках. Марічка з двома подругами (Ніною та Катею) також пішли. Без хлопців. Дівчина пам’ятала про слова Леоніда. Та не було б цієї історії, якби на півшляху додому дівчат не наздогнав «підігрітий» на проводах спиртним сільський молодик Толік (прізвище не називаю з етичних міркувань). Вирішив провести додому Марію, та вона знала чим це може закінчитися і тому вмовляла провести не її, а подругу, якій трохи далі йти – аж на Підгалля (урочище в Кучинівці).

Втім, Толік настояв на своєму. До того ж він сказав, що проведе по-дружньому. Майже біля самого дому сіли вони на лавку потеревенити: дівчина з одного боку, парубок за метру – з іншого. Не встигли і слова мовити, як Машу хтось вдарив кулаком в обличчя, потім вдруге, втретє… Від ударів кастетом ніжне обличчя дівчини стало синім і весь час бігла кров. Багато крові… Нападник продовжував наносити удари. То був Леонід. Толік пробував відборонити, але і йому дісталося. Коли Терехович бив Толіка, Марія отямилася і втекла. Леонід кинувся її наздоганяти, але перелякана і ледь не забита до смерті дівчина сховалася за хлівом з дровами.

Це і врятувало їй життя. Якби Леонід її тоді знайшов – мабуть, не дізнався б я цієї історії з вуст героїні. Але і це ще не все. Терехович подумав, що Марічка втекла до подруги на Підгалля і собі побіг туди, але перед цим добряче набив Толіка. Вранці, Леонід пішов до Толіка вибачатися, щоб не заявив, а до Марії – ні, сказав: «Нехай хоч на 15 років саджає, не піду до неї просити вибачення». Та дівчина простила. А побив він її добре: на ферму тривалий час не могла ходити, навіть нагнутися важко було.

Розповіла мені Марія Федорівна і про пісню, яку написав Леонід для сільського хору. Прочитавши ті слова, гадаю, ви зрозумієте, кому вони присвячені. До речі, як виявилося, тексту цієї пісні ніде не збереглося (ні в архівах, ні у збірці «Свідомо став на муку», яка була видана вже після смерті поета, редактором демократичної газети «Громада» Віталієм Москаленком).

Взошла луна над рощею,

Береза к вязу клонится…

Меня любовь замучила…

Замучила бессонница.

А я стою, как видите,

Стою, пою страдания…

Ах, почему любовь моя

Не вышла на свидание.

Ко мне моя любимая

Прохладно так относится.

Наверное, свидание

На завтра переносится.

Але не судилося Леонідові і «завтра» побачення з коханою. Марічка вийшла заміж за іншого, народила 5 дітей: 3 синів і 2 дочок. Тепер її слабеньке серце радують не лише внуки, а й правнуки. А от чи знайшов нове кохання Леонід? Мабуть, все ж таки, ні. Оскільки ні дружини, ні дітей у нього не було. Натомість було кілька строків позбавлення волі та утримування у психіатричній лікарні, щоб не «жалив» віршованим словом радянську владу.

Що-що, а це робити у нього виходило добре. Пішов з життя Леонід Терехович 22 серпня 1992 року як він і передбачив в одному з своїх віршів – «скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко»… На тому ліжку він і помер – кажуть, побила міліція.

Насамкінець, хочу прояснити деякі моменти. Цією статтею я жодним чином не намагаюся змінити думку людей про велич поета Тереховича. Я просто описав сторінку з історії українського села Кучинівки, а значить – історії України. Бо, як відомо, історія має жити. Щодо творчості Леоніда Никифоровича, то я вважаю її геніальною. А з приводу вище згаданої історії скажу наступне – Бог усім суддя!