Чернігівське вишивання: чорняве й білолице, але… у сажі

Сучасна людина все необхідне для життя може купити. Аби гроші. Але повсякденна практика показує: у нас уперто живе бажання щось творити своїми руками.

Тому, попри технічний прогрес, у нас є ковалі, гончарі, різьб’ярі по дереву, вишивальниці – трохи незвичні люди, які сприймають світ, відчувають і працюють “по-дідівськи“.

У їх числі і наша землячка, заслужена майстриня народної творчості, вишивальниця, уродженка села Рябці Чернігівського району Наталія Черняк.

Працювала звичайна радянська жінка у Чернігівському торгово-кулінарному училищі. Після закінчення Київського торгово-економічного інституту, на початку 70-х років, поїхала на курси у Донецьк і там познайомилася з колегою зі Львова. Та вишивала блузку узором із музейного зразка. Ця незрозуміла дивна справа зворушила і зацікавила чернігівку, і вона почала шукати інформацію про старовинні українські народні вишивальні традиції. До справи підключився і чоловік: у Київському будинку художника Леонід Іванович розшукав якусь літературу, дізнався про виставки робіт майстринь із різних регіонів, там порадили звернутися по допомогу до Ганни Іванівни, чернігівської вишивальниці.

“Та жіночка нічого не пояснювала, а просто дала мені стару затерту сорочку, вишиту білим по білому“, – згадує Наталя Василівна, – “я ж подумала, що вона наді мною знущається і пішла у музей, що розміщувався у Катерининській церкві на Валу“. Там познайомилася з Вірою Зайченко, великим знавцем вишивок, яка стала надалі порадницею і помічницею. Адже спеціальної літератури про народну вишивку в той час було дуже мало, доводилося збирати інформацію по крихтах. Коли Наталя Черняк їздила з учнями “на картоплю“ – обходила всіх місцевих бабусь, просила показати старі рушники, сорочки, настільники. Ті скаржилися, що їхня тонка робота вже нікому не треба, тому використовують свої мережки… у господарстві: накривають базарні кошовки, загортають харчі, витирають руки й ноги, витягають із печі чавунки в сажі. “А рушники – це ж не прикраси, а обереги“, – продовжує пані Наталя, – “і візерунки на одязі у старі часи мали магічне значення, але що означають закодовані узори і їх поєднання – бабусі вже не знали, а лише копіювали зі старовинних речей“. А їй хотілося дізнатися, відродити, зберегти, грамотно передати нащадкам. Тепер у майстрині близько 40 книжок і альбомів про народну вишивку, за плечима участь у десятках виставок, гуртки, учениці.

А коли понад 30 років тому її роботи вперше взяли на виставку в художній салон – жінка з радістю зрозуміла: вміє вишивати правильні узори і серцем відчуває стиль Чернігівщини. “Наші чорняві й білолиці рушники зразу видно з-поміж інших“, – ділиться Наталя Василівна, – “бо краса дивовижна, непоказна, ніжна, перш ніж її оцінити – треба придивитися“.

“Напевно, значення вишитих символів почало забуватися з приходом у наше життя атеїзму“, – розмірковує майстриня, – “згодом вишивка стала простою прикрасою і не більше, а це ж не так“. Нині її дивує і неприємно вражає, що, маючи вже достатньо інформації, управління та відділи культури області разом із методичними центрами за роки незалежності України так і не навчилися передавати знання тим, хто генетично тягнеться до мистецтва традиційної вишивки. Натомість ринок заповнюють набивні китайські картинки сумнівної естетичної цінності, чужі нам по суті й духу. Так продовжуємо вперто втрачати те, що силами ентузіастів потроху відновлено. Не пропагуємо рідне, автентичне, а прищеплюємо несмак і культурне невігластво наступному поколінню.

Як у зв’язку з цим не згадати українські вечорниці, на яких плекалися давні традиції? Їхнім аналогом нині можуть слугувати гуртки, де молодь учиться щось робити своїми руками, цінувати оригінальність, не задовольняючись глобалістичним ширужитком. Багато учнів виховала Наталія Василівна Черняк, деякі з них, за її словами, перевершили вчительку, і 71-річна майстриня з того щиро радіє.

Вечорни́ці, досвітки – осінньо-зимові вечірні розваги, які відбувалися у хаті самотньої жінки. На вечорницях оповідали казки, співали, танцювали, поєднуючи дозвілля з роботою. Вечорниці починалися пізньої осені й тривали до початку Великого посту. Господиню дому називали “вечорнична або паніматка“. Вона стежила за дотриманням звичаїв і традицій під час вечорниць. Якщо молодь сиділа до півночі, то це – вечорниці, якщо до третіх півнів – досвітки. За приміщення розплачувалися тканиною, хлібом або іншими продуктами. Вечорниці відвідували неодружені молоді люди. Брати і сестри намагалися перебувати в різних оселях. Вечорниці були буденні й святкові. На буденних вечорницях дівчата вишивали, пряли, шили, оскільки від їхньої працьовитості залежало і їхнє придане. Та й уранці необхідно було показати матері свою роботу. На святкових вечорницях молодь розважалася. Святкові вечорниці поділялися на недільні, весільні, прощальні, празникові. Дівчата відвідували вечорниці тільки у своєму селі й трималися переважно одного гурту, а хлопцям дозволялося відвідувати усі вечорниці свого села, а також і сусідніх.