Із селян – у кіноінженери, а потім – у полярники

Коли у 1935 році в хліборобській селянській сім’ї народився хлопчик, навряд чи хтось міг припустити, що доля його пов’яже з… океаном і вічною мерзлотою.

Напевно, тоді у селі Клочків, що неподалік Чернігова, ніхто і слів таких не знав, і поняття не мав, але на те воно й життя – часто непрогнозоване, але цікаве. Несподівані повороти і зигзаги долі привели Миколу Клименка, майбутнього кіноінженера, на льоди Арктики.

Хлопець учився за спеціальністю "акустика" і готувався озвучувати кінофільми, а став полярником.

Після визволення села від німецьких загарбників у вересні 1943-го, 8-річний Миколка пішов у перший клас Клочківської початкової школи. Із 47-го по 53-й навчався у Седнівській середній школі. Того ж року старанний хлопець став студентом Київського інституту кіноінженерів, який через рік об’єднали з Київським політехнічним інститутом. Відтак життя багатьох вихованців пішло іншим шляхом. Випускників чекали справи, далекі від "кіношних", вони почали працювати в оборонній галузі, займатися акустикою, спрямованою на захист інтересів країни. І Микола Клименок поповнив ряди вчених Київського науково-дослідницького інституту (НДІ) гідроприладів, свого часу дуже засекреченого закладу.

У ті часи серед молоді була популярною історія про дрейфування водами Північного Льодовитого океану групи відважних папанінців. На початку 40-х за полярників переживала вся країна, а коли ті вийшли переможцями у боротьбі з льодовою стихією, то стали героями і прикладом для наслідування. Але ж люди розуміли: подвиг папанінців – це не лише боротьба із примхами природи, заміри арктичних глибин, а й дещо набагато серйозніше.

Річ у тім, що вже почалася так звана "холодна" війна між СРСР і США, а за нею проглядалася і "гаряча" третя світова. Тоді навіть виник термін "арктична доктрина", який означав, що у майбутній битві між наддержавами полярний басейн стане головним театром воєнних дій. Бо географічно найкоротші нищівні напрямки ударів пролягали саме через Арктику. На початку 60-х американські атомні підводні човни почали навідуватися до північного радянського кордону. А Союз не мав апаратури для виявлення "гостей". Процес її створення був дуже непростим і розтягнувся на багато років. Такі були реалії тих часів: десятиліттями радянські люди жили з відчуттям реальної воєнної загрози. Тому цілком зрозуміла велика увага до підготовки оборонних кадрів у Київському політехнічному і науково-дослідницькому інституті гідроприладів, який перебував у підпорядкуванні Москві. Багато київських науковців працювали у складі полярних експедицій Ленінградського інституту Арктики і Антарктики. А після здобуття необхідного досвіду самі виконували складні завдання.

За чотири роки роботи в НДІ гідро приладів (спочатку – інженером, через рік – старшим інженером, а тоді – провідним науковим співробітником, керівником групи фахівців із гідроакустики) Микола Клименок уперше ступив на льоди Арктики. Це сталося навесні 1962 року на дрейфуючій крижині архіпелагу Північна Земля під назвою "База-3". Наступні виїзди були: 1963-го, 1966-го, 1969-го. Останнє побачення з вічними снігами відбулося 1974 року, коли протягом двох місяців він керував випробуванням нової апаратури. Київський науково-дослідницький інститут розробляв протичовнові засоби для військово-морського флоту СРСР.

Під час першої експедиції, що тривала півтора місяця, кияни послухали океан і їхні надії на швидке виконання завдання зникли. Виявилося, що льодовий покрив перебуває у постійному русі – утворюються тріщини, крига наповзає на кригу, відбуваються так звані торошення, тому під водою завжди шумно. І відрізнити цей природний гамір від торохтіння підводного човна практично неможливо. Отож, якщо на основі вже існуючої нашої техніки створити системи раннього виявлення ворожих субмарин, то постійно будуть іти сигнали про фальшиві тривоги. Тому кілька організованих київськими вченими дрейфуючих станцій працювали в Арктиці аж 13 років, до 1974-го, аби зрозуміти, як винайти саме те, що треба. Необхідні прилади вони таки створили, але система виявлення ворожих човнів розгорнута так і не була. Настали інші часи, міжнародної розрядки і роззброєння. Безперечно, особливості роботи і життя на крижинах, пригоди полярників, серед яких був і наш земляк, в одній статті не опишеш. Напевно, вийшла б захоплююча книга. Тим більше, що гриф секретності з означеної теми давно знято.

Микола Григорович Клименок із групою науковців у 1969 році за визначний внесок у галузь гідроакустичних досліджень отримав Державну премію СРСР. А потім були інші моря, інші завдання. 1977-го він брав участь у дослідженні Південно-Китайського моря на гідрографічному судні "Абхазія". З 1982-го по 1990-й співпрацював із Тихоокеанським далекосхідним науковим центром академії наук СРСР. Багато разів брав участь у дослідженнях Тихого та Індійського океанів. Побував у Китаї, Сінгапурі, Зеландії, Південній Кореї. З 1996 року Микола Григорович на заслуженому відпочинку, мешкає у Києві. Наприкінці нинішнього року йому виповнюється 75 років.

PS. Ентузіасти новоствореного краєзнавчого музею села Клочків збирають матеріали про видатних земляків, тож стенд про дослідника Арктики майже готовий. Було б добре, аби Микола Григорович приїхав у гості і з перших вуст доповнив наявну інформацію.