Дмитро Корчинський: «Поетів мають боятися, інакше це не мистецтво, а графоманія». ФОТО

Його називають патріархом українського радикалізму. Він - відомий громадський діяч, помітний публіцист, журналіст та поет. А ще – непересічна особистість, патріот, котрий бачить своє майбутнє в цій країні скоріше за все у в’язниці, втім, виїжджати звідси не збирається...

В Чернігівському культурно-мистецькому центрі «Інтермецо» Дмитро Корчинський поділився думками про те, чому в Україні не зростає нічого доброго, чим нинішня влада краща за попередню, як українські патріоти позбавилися ілюзій, та завдяки чому формується наше майбутнє. Цікаво знати? Читайте далі!

Про «вселенську жопу», яка знаходиться східніше Збруча

- Оскільки зараз середина літа, всі співвітчизники, які мають можливість, линяють подалі від нашої чудової країни. Я теж завжди користуюся такою нагодою і вважаю, що найбільш екзотичне місце на землі – це все-таки Європа. Мені часто доводиться перетинати цей кордон по річці Збруч, і склалося стійке враження, що вона ділить світ на дві частини. Східніше Збруча і аж до далекого Сходу – вселенська жопа. І цього не уникнути, це фатум. Не в тому справа, що поганий Янукович, не в тому справа, що нам все не щастить з Верховною Радою, це рок, який 700 років тяжіє і, я підозрюю, що ще 700 років буде тяжіти над Україною, Росією та Білоруссю.

Навіть коли заїжджаєш в якесь село в Румунії, там є запах свіжоспеченого хліба і церква XV ст. чомусь не зруйнована. Коли бачиш циган, які розмовляють майже латиною, жінок з обличчями римських матрон, навіть там це все інакше. І там дуже багато проблем, і дуже багато негідників, але вони мають якусь іншу природу. Такої вселенської чорнухи там немає. Тут у нас ніщо не зберігається, все, що народжується, народжується кривим. І це видно по всьому. Хоча би по тому, що ніяк не може скластися публіка. Нація з культурологічної точки зору – це публіка. А ми, українці, одне одному не цікаві, ми не вміємо одне одним захоплюватися. Ми не здатні оцінити та підтримати оці ростки, які іноді попри все чомусь пробиваються. Українцям завжди було значно легше реалізуватися деінде, тільки не в Україні. Якщо хтось хоче щось зробити значне із українців, він має тікати якомога швидше з цієї країни. Всі країни мають свої проблеми, але наші – це рок і це фатум. Якщо ми хочемо боротися з цим, вибиратися з цієї халепи, ми маємо боротися з роком, з фатумом. Інакше, ніж за допомогою Пречистої Матері, з цим не впораєшся. Я можу говорити про це безкінечно довго, але відчути це можна лише тоді, коли ти перетинаєш цей кордон доволі часто.

Про те, що ми залишаємося кочовиками і живемо в «Дикому полі»

- Мені доводилося бувати в багатьох місцях у Європі. І справді, лікарні для бідних, які почали будувати в XIII ст. – найбільш розкішні будівлі. І коли бідна людина туди потрапляла, вона потрапляла в палац. Оце таке ставлення суспільства, церкви, комуни і короля. Це безперервність традиції. Є один монастир під Віднем, який функціонує з ХІ ст., і жоден день там не зупинялась літургія. З ХІІ ст. діє школа для хлопчиків, і жоден семестр не припинялося навчання. І всі, хто там навчається, можуть користуватися книжками зі шкільної бібліотеки – книжками ХІІ ст. З ХV ст. там діє хор хлопчиків – один з найкращих в Європі. І з того часу він не припинив концертування жоден сезон. Все це не переривається, і все це вражає. У Флоренції притулок для безпритульних дітей з п. ХV ст. знаходиться в одному з найкращих будинків епохи Ренесансу. А у нас як? Під Києвом є одне дуже чисте озеро, куди я їжджу купатися, про нього знають лише місцеві селяни. І там такі гори сміття! Це ж вони і принесли. А це ж їхнє озеро! Вони не мають себе так поводити. Вони не абсорбували цю землю. Ми все ще залишаємося кочовиками. Вона ще не наша, це все ще дике поле.

Для того, щоб це змінити, щоб все це абсорбувати, потрібно здійснити надзусилля, в тому числі культурологічне. Не все нам вдається, але дасть Бог, вдасться. Я в це вірю. І нам треба стати публікою – тими людьми, які надзвичайно потребують і шукають чогось надзвичайного між собою. І можуть цим поділитися, а не облити брудом. Мені доводилося це робити неодноразово, і я можу сказати, що це порочна практика. Треба знаходити найкраще. 90% подвигів не були б здійснені, якби не було кому ці подвиги оспівувати, хто може цим захопитися. 90% шедеврів не були б створені, якби не існувало публіки, яка здатна їх оцінити.

Про користь фрустрації та втрати ілюзій

- Чи вам доводиться про щось шкодувати з того, що ви робили?

- Мені значно більше доводиться сумувати за тим, чого я не зробив. Ясно, що можна було зробити значно більше, і коли з цим досвідом я згадую поч.90-х років і поч. 2000-х, ясно, що багато чого можна було б зробити по-іншому. Ми не усвідомлювали, і я сам тоді не вірив, що все настільки легко, що система побудована на піску. Що можна було бити значно сильніше, менше вагатися і менше боятися. Я людина дуже вперто послідовна. Я не долюблював Ющенка в 90-х, і не переносив в 2004-му. Я вважаю, що він ніхто і зараз. І це підтверджено. Я не гребував виступати на боці одних бариг проти інших бариг за гроші. Вважаю, що це традиційний український бізнес. Різниці між баригами я не бачу. Не бачу різниці між Ющенком і Януковичем, хіба що Янукович кращий тим, що він не робить вигляд, що він любить Україну. У нас с 2004-го року була велика ілюзія. Українським патріотам здавалося, що якось воно все йде, що ми можемо зібратися, почитати вірші, посумувати на творчих зустрічах, іноді пройти зі смолоскипним походом. А нація насправді вмирала, все розкладалося. А зараз у нас ілюзію відібрали. У зв’язку з цим ми переживаємо фрустрацію, але це дуже добре.

Азаров, Янукович – чесні люди. Вони кажуть: «Нас цікавлять лише гроші, ми не розуміємо, що таке Україна, національні цінності, це все скучно, ми цим не займаємося. А займаємося чисто олігархічними примочками». Олігархічна економіка екстенсивна в принципі, тому що олігархи не здатні відповідати за те, що зроблено, і це завжди закінчується кризою, катастрофою. І один зі способів розв’язати цю кризу – здати країну. Якщо її не вдалося «спихнути» ні Сполученим Штатам, ні Європі, то її треба здати Росії. Оце їхня позиція. Вона чесна. Вона нам не подобається, але у нас уже не має ілюзій. Значить, ми повинні сказати собі, що за 20 років незалежності ми не просунулися ні на крок. У нас не було жодного не смішного страйку, не народилися структури, які здатні хоч щось зробити, у нас не виникла українська мафія, у нас не виникли революційні групи, у нас не створено незалежні профспілки, не виникло справжнього культурного потоку – нічого не зроблено. А чудес не буває. Відповідно, все треба починати спочатку. До речі, хочу звернути вашу увагу, що жодна антиукраїнська структура за Ющенка не постраждала. Кого саджали і розганяли дубинками – це українських патріотів. Себто ілюзії зникли і це чудово.

Про те, що спосіб життя визначає спосіб війни

- Той досвід, що ви отримали в гарячих точках – чи був корисний?

- Так, це дає розуміння життя. Адже коли хочеш зрозуміти механізм, його треба зламати. В цих конфліктах, коли механізми руйнуються, їх найкраще можна побачити. Тоді виникає кругозір. Цінність тактичного чи оперативного досвіду – відносна. Цього навчитися легко, можливо за кілька тижнів. А от бігати людина має сама і все життя. Але чому чеченці так воюють – бо вони так живуть. Спосіб життя визначає спосіб війни, а ми з вами фігово живемо, будемо фігово й воювати. А оскільки всіх своїх цілей Україна може добитися лише воєнним шляхом, то потрібно думати про зміну способу життя хоча би в українській національній меншості.

- Нещодавно я мав «стрілку» на Гагаринському плато – це такий райончик в Одесі, де збудована вірменська церква. Зрозуміло, що вірмени могли збудувати собі церкву лише в найкращому місці, хоча в Одесі їх значно менше, ніж українців. Але тільки-но вірмени захопили свій перший базар, одразу зрозуміли, що гроші – це те, що роз’єднує, а об’єднують віра, вищі цінності. Тому вірменські бандити одразу почали «скидуватися» на церкву. Я там був, коли святкували якесь релігійне свято. І всі «татусі» вірменської громади з’їжджалися на дуже крутих автомобілях, адже всі основні суперечки вони розв’язують там. На сьогоднішній день вірмени в Одесі здатні виставити більше бійців, ніж українці, вони здатні краще проводити власну лінію, вони багатші, ніж українці. Вірмени не мали ілюзій, вони розуміли, що це не їхня країна, відповідно, треба єднатися, треба утворювати мафію, плекати солідарність. А чим вона здобувається? Розумінням, що бути вірменином – вигідно та почесно, а забути, що ти вірменин – трошки небезпечно. Я думаю, що українці мають себе поводити так, як вірмени в Україні. Нас меншість. Треба усвідомити: Янукович представляє більшість, свинопаси – у більшості, на фіг нікому не потрібна ніяка українська ідея, ніяка українська культура, ніяка українська перспектива. Вона потрібна дуже невеликій кількості людей. І ця невелика кількість повинна змагатися не за поезію, а за ресурси. Долю треба платити на церкву, долю треба вкладати в вірменську справу, тому що це дає можливість. Сам по собі бандитизм – це замало для успіху.

Про праведність і щиру віру, які нас врятують

- Нова епоха – нова війна, а нова війна потребує нової армії. Епоха УНА-УНСО закінчилася в 1997 році. Все, таким чином діяти вже було неможливо. Сильно змінилася епоха та всі розклади, потрібно було діяти інакше. Об’єднати Україну можна і можливо, але це досягається тільки силою. І це скрізь, всі нації були сформовані за допомогою сили. «Царство небесне силою береться, - написано в Священних текстах, - і тільки той, хто докладає зусиль, здобуває його».

Німці стали німцями після того, як Німеччину завоювало Пруське королівство. Українська незалежність може бути проголошена тільки на руїнах Кремля. Ні в якому Києві, ні в який день Злуки, ні в якій Верховній Раді незалежність не може бути ні проголошена, ні настати. До тих пір, поки існує Кремль і Росія в тому вигляді, в якому вони є, ні про яку незалежність не може бути мови. На нас лежить велика місія добити цього монстра. Ми не відсидимося. Саме тому ми зараз активно працюємо зі здоровими силами в російській опозиції. Дедалі більше людей у Росії розуміють, що Кутузов мав рацію, коли казав: «Сожжем Москву – спасем Россию».

Коли ж справа стосується релігії, про розуміння не йдеться. Йдеться про святість і істину, люди шукають істину і прагнуть святості. Не йдеться про категорії політичні – об’єднання, роз’єднання. Треба прагнути чистоти, а не об’єднання, а інше само собою докладеться. З тією конфесією, в якій з’являться нові святі, ніхто не зможе конкурувати. В релігійних питаннях діють зовсім інші механізми. Поки що нам пропонують чиновників, і не пропонують святих. Хоча є праведники, і ці люди здатні за рахунок власної праведності впливати на суспільство. Я знаю такий приклад: один заштатний священик Московської патріархії 8 років тому втік з Дніпропетровська, взявши із собою наркомана, якого розшукували за борги і хотіли вбити. Вони оселилися на занедбаному хуторі на болотах в Житомирській області. Нині там діє православна община, збудована церква, прориті канали, щоб осушити болота. Колишні наркомани, алкоголіки та бомжі із іржавих запчастин збирають трактори і машини. Там буяє життя. І все це завдячуючи людині, яка палко вірила, для якої праведність була важливіша за кар’єру в церкві. Де, власно кажучи, будується майбутнє України – на такому хуторі чи у Верховній Раді? Потрібні праведність, фанатизм, щира віра, і тоді воно з’являється.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити