Не поклоняймося новітнім кущам! Пам’яті святих князя Михайла і боярина Федора

Роздуми мирянина в престольне свято єдиного в Україні храму чернігівських святих мучеників князя Михайла і боярина його Федора.

Патрони цього храму змушують піднести дух чернігівця – адже чому московський цар Іван Грозний звелів забрати з Чернігова мощі святих князя Михайла і боярина Федора? Тому, що не вистачало Москві святощів!

Не вистачає їх і тепер, як не вистачає Москві і наших робочих рук (гастарбайтери), наших працьовитих людей, без яких освоєння ні Тюмені, ні Далекого Сходу, ні Сахаліну, ні Магадану не могло обійтися.

Москва пнеться, як жаба на корч, за титулом „Третього Риму”. А де б вона була без чернігівців – скажімо, навіть один із перших її митрополитів, проголошених святими, Алексій (не Рєдігер, звісно, ні) – чернігівець, тобто син чернігівського боярина.

Сьогодні вартує згадати і брянського князя святого Олега – сина чернігівського князя Михайла. Уже б нащо б здавалось викапенними москалями є суздальські святі, але ж Єфросинія Суздальська – внучка чернігівського князя Михайла! А Марія, що в Ростові літопис склала –і це для москалів була така дивина, що й її ладні канонізувати були ще мало не за життя. А теж – із роду Михайлового!

Великий князь чернігівський, київський та велико новгородський Михайло об’єднував собою усю практично Русь, доки Московія ще в болотах комарів поза межами історії годувала. Але давайте порівняємо трьох князів – чернігівського Михайла, галицького Данила та північного Алєксандра, прозваного Невським. Перший не поклонився язичницьким кущам та вогням у Батиєвій ставці, хоча самому хану був готовий скласти поклін, оскільки Бог попустив його владу над нашим краєм. Михайло поплатився головою і знаходяться, як не дивно, сучасні вчені, що вважають його позицію формою егоїзму (Петро Толочко, книга „Інтриги на Древней Руси”). Добрий егоїзм – шию під сокиру підставити, покласти за народ свій і тіло, і душу! Ну, але цих комуністів – розгойдувачів вигаданої „колиски трьох братніх народів”, не зрозумієш на тверезу голову.

Данило галицький поклонився і хану, і кущам його, а Невський навіть помер у шатрі ханському, обпившись кумису і ставши татарським зятем. Данила галицького ми знаємо і шануємо, а надто тішимося, що Папа римський йому цяцьку дав – корону. Хоча душу ж свою він продав, поклонившись язичницьким ідолам. Невського тільки за наказом Петра Першого проголосили святим і хоча випускники Ленінградської духовної академії сумніваються чи є в тій Александроневській лаврі його мощі, але вся Росія прославляє князя – татарського зятя. Я був у Володимирському соборі в Херсонесі, де начебто охрестився князь Володимир, то в одному тільки храмі – три ікони із зображенням Александра Невського! До чого тут лапотная Московія, якщо це храми еллінської культури, де місце хіба що святому Володимиру та його бабці Ользі, а то все мають бути ікони грецьких великомучеників! Як каже російське прислів”я, нахальство – второе счастье.

А ми, рахманні, мовчимо, маючи багатство духовне, на яке у Москви аж слинки течуть – а ми його не знаємо! Дозволяємо виставляти у древньому Спаському соборі Чернігова чи в питому українському козацькому місті Прилуках мало не нарівні з іконами Богородиці т.зв. ікони російського царя Ніколая Другого, прозваного українцями за життя Кривавим – і нічого, „нехай каже, може, так і треба!” (Т.Шевченко). Чи ж дивно, що в Україні нема більше жодного храму святих мучеників чернігівських Михайла і Федора?!

Один ще є в Москві, та ще один у Канаді. Все. Бо невигідно було російському синоду та його обер-прокурорам (теж мені, „канонічні” – з жандармами на чолі!) будувати в Україні храми українським святим. Зате подивіться скільки наставлено храмів Казанської ікони Божої Матері – незрівнянно ж більше, ніж храмів ВолодимирськоїВишгородської ікони Божої Матері. Це щоб показати – мовляв, і Казань наша! А про Вишгородську Богоматір краще було й не згадувати, бо ж викрадена ця наша святиня розбійником Андрієм суздальським, якого в насмішку звали Боголюбським (не тому, що Бога любив, а тому що село так звалося – Боголюбське).

Свято Михайла і Федора дає змогу подумати й над тим, що ми також можемо наслідувати їх приклад – слава Богу, сьогодні ні вогню, ні кущам поклонятися новітні язичники не вимагають. Але ми самі добровільно і несвідомо поклоняємося новітнім „кущам”. Скажімо, чи не є тим же „кущем” телевізор?! Приходимо з роботи і – на поклін до ящика з убивствами, оголеними тілесами, пропагандою содомського гріха... Колись святий Лаврентій Чернігівський говорив, що будуть у хатах замість ікон рогаті ящики стояти – діду не вірили, мовляв, уже трохи того... Аж хіба не так тепер – сучасні квартири так збудовані, що в простінках навіть місця для ікони нема, зате для телевізора є. І що з нього добре можна почути чи побачити?!

Відмовитися від поклоніння телевізору сьогодні – це треба зусиль, може, не менших, ніж треба було святому Михайлу від поклоніння кущу. Правда, у князя був духівник, який його підтримав і причастив святих тайн, а в наш час багато хто має духівника? Ні, скажу інакше навіть – багато хто знає, що воно таке за поняття „духівник”?!

Покійний Папа римський Іван Павло Другий (на відміну від московських попів ми і католиків шануємо, якщо діло говорять) часто закликав мирян: ”Не бійтеся бути святими!” Ми так навчені, що святий – це такий вихудлий, замучений, у якомусь лахмітті тощо. Юродивий да і тільки! Хоча, юродство, до речі, тільки в російській церкві отримало таке „хождєніє”, в інших такого нема – якщо в грецькій церкві за всю її історію є 6 святих-юродивих, то в російській тільки за два століття – більше двох десятків. Не шанувалося юродство і в Україні, бо наші предки були грамотними, читали Євангеліє і знали – тіло є храмом для душі і не можна його тримати свідомо у бруді та нечистотах.

Так ось бути святим сьогодні -- зовсім не означає покинути дім, сім’ю, роботу, жити десь у скитах та норах. Це, може, легший шлях духовного подвигу, ніж жити в сучасному світі з усіма його спокусами і утримувати себе в рамках християнської моралі. Сьогодні бути добрим християнином, може, важче, ніж у часи святого Михайла загинути смертю хороброго. До того ж, це й не бозна які рамки тої доброти – хоча б не впиватися, не палити, не ворогувати, не красти, навіть якщо воно державне – тобто наче й нічиє, не заздрити – нічого нового, все давно Христом сказано...

Ми цілком можемо співвідносити себе зі святими Михайлом і боярином його Федором! Реально співставляти. Ось, скажімо, хіба не вартує на фоні зради Мороза згадати про подвиг боярина Федора, якому пропонували ханці – відречись від свого князя, поклонись кущам і матимеш ярлик на княжіння в Чернігові. Не відрікся, не поклонився, не пішов у „широку коаліцію” з окупантами. Та хіба атеїсту, себто безбожнику, соціалістичному Сан Саничу можна щось доказати прикладом давньоукраїнського боярина! Гай-гай!

До речі, а якою мовою говорили святі чернігівські князь Михайло і боярин Федір? Російською? Але ж вона утворена десь так столітті у 17-у хіба що. Не вірите – читайте російського мовознавця професора Шахматова! Церковнослов’янською? Даруйте – такої мови в природі не існувало! Це діалект староболгарської мови, добре зросійщений останніми двома століттями. Зрештою, в будь якому разі – це мова книжна. Тож якою мовою, крім української, могли говорити у тому далекому 13 столітті наші патрони?! І хто там сміє заїкатися про безблагодатність нашої мови?! Чи не ті, чиї предки в московських болотах лапті губили, а в літописах самояддю обзивалися?! Ви не думали – що воно таке „само-ядь”, хто кого їсть?

Ще на один роздум наштовхує храмове свято єдиної в Україні ТАКОЇ парафії. Московська церква виховала у нас хибне уявлення про церкву, як про обрядову секту єпископів та попів. Натомість приклад святих мучеників – мирян ще раз навертає нас до українського погляду на соборний устрій Церкви: складається вона з трьох частин – єпископату, священства та мирян. І жодна частина не може бути зневажена! Без однієї з цих частин нема Церкви! Главою нашої Церкви є Христос, але членами Тіла Церковного є всі три складові. І поклонятися одній частині, зневажаючи інші, -- те саме поклоніння кущам, що й у часи татарської навали. Зрештою, ми з духовної навали московітів, які є рідними братами тих же татар, з цієї навали ми ще й не вийшли.

Прихожанин храму святих Михайла і Федора,
редактор газети „Сіверщина”