ХАЙ ЖИЄ ОБЛАСТЬ!

Жовтнева революція 1917 року перевернула життя шкереберть на усіх рівнях. Останній губернатор Дмитро Іванович Дорошенко виїхав до Києва, де в уряді П. Скоропадського обійняв посаду міністра закордонних справ. Пізніше подався за кордон: Чехословаччина, Німеччина, Канада. А на Чернігівщині вирували революційні пристрасті.

Встановлювалася радянська влада, точилася запекла боротьба з денікінцями, петлюрівцями, білополяками, Врангелем, німцями, австро-угорцями, внутрішньою контрреволюцією. Більшовики перемогли. І в 1921 році розпочався довгий перехід до мирного життя.

І що цікаво. Всі старі устої було зламано, вигнано з життя церкву, дореволюційні авторитети, а от територіальний поділ ця бурхлива хвиля не зачепила. Губернії проіснували аж до 1932 року. До 14 жовтня. Саме цей день і вважається датою створення Чернігівської області.

Правління тоді було партійне, здійснювалося через обком Компартії України, який розміщався на Валу, коло гармат. У серпні 1941-го його розбомбили німецько-фашистські загарбники. Нині на цьому місці — пам’ятна плита. Очолив тоді обком Павло Пилипович Маркітан. І аж до 1938-го. Хоча розстріляли його в кінці жовтня 37-го на подвір’ї Лук’янівської в’язниці у Києві. А до цього Павло Пилипович сам давав дозвіл на розстріли, бо входив до так званої сумнозвісної “трійки”. За його підписом пішли на “той світ” 188 громадян, 113 — пішли “виправлятись” до таборів, 22 — до тюрми. Хоча при ньому стрімко почала розвиватися промисловість. Було засновано кондитерську, меблеву, макаронну, фабрику музичних інструментів, відкрито стадіон, створено обласну медичну бібліотеку, літературно-меморіальний музей М.М. Коцюбинського у Чернігові, Тростянецький дендропарк тощо.

Естафету перейняв Олексій Федорович Федоров, знаний секретар “підпільного обкому, який діє” у роки Великої Вітчизняної війни, двічі Герой Радянського Союзу.

Пізніше очолювали область Михайло Георгійович Кузнєцов, теж Михайло Георгійович, але вже Рогинець, Василь Сергійович Марков, Порфирій Хомич Куманьок, Петро Омелянович Дорошенко, Микола Михайлович Борисенко, Микола Васильович Уманець, Леонід Іванович Палажченко, Василь Трохимович Лісовенко.

Вищі чиновники по лінії рад теж були. Реально вони відігравали другорядну чи навіть третьорядну роль. А було їх (голів облвиконкому) — 12. Це С.Я.Загер (1934–37), С.П. Костюченко (1938–41, 1943–49), В.Л. Капранов (1949–50), Л.С. Ванденко (1950–59), П.Х. Куманьок (1959–61), М.М. Борисенко (1961–63), Б.П. Горбань (1963), В.Н. Замула (1963–73), В.Л. Філоненко (1973–81), В.М. Нікуліщев (1981–84), М.В. Гришко (1984–90), О.С. Лисенко (1990—1991).
Ера Комуністичної партії скінчилася. На Чернігівщину, як і на всю Україну, прийшла незалежність, демократизація. Важелі управління краєм були зосереджені уже в обласній державній адміністрації. Новий відлік розпочав Валентин Васильович Мельничук, продовжили Петро Дмитрович Шаповал, Михайло Григорович Каскевич та Микола Петрович Бутко.

Останнім часом перших керівників стали називати губернаторами. Неофіційно. Хоча територіальний поділ залишився старий — на області. Ситуація якоюсь мірою непевна: чи буде повернення до старої форми керівництва, знаної за царя-батечка, чи залишиться останнє. А може, придумається щось зовсім оригінальне?

Але це ще буде. Якщо буде. А на сьогодні ось така історія. Такі ось територіальні рамки, в яких ми живемо.

До складу Чернігівської губернії входив Мглин, Стародуб, інші українські північні території, які зараз належать Російській Федерації (переважно Брянська область).