Нескінченна подорож “Рікою…” до Олександра Довженка

У Чернігівському обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка відбувся благодійний показ вистави “Ріка... Життя...” для чернігівців.

Вечір п'ятниці. Театр ляльок імені Довженка. Дають “Ріку... Життя...”. Безкоштовно. У фойє збираються глядачі. Більшість — дорослі. Адже ж вистава за Довженковими творами — для них.

При вході — художній керівник Театру ляльок Віталій Гольцов. Розмовляє із глядачами. До початку вистави лишається двадцять хвилин...

Вечір показу вистави нагадав інший, коли відбувся один із “закритих” переглядів творів вітчизняних документалістів. Туди вдалося потрапити завдяки одному з українських літераторів, який співпрацював тоді з українськими кіномитцями. Вечір із присмаком передвідкриття паралельної реальності. Української. З виставами, кінострічками, віршами, романами й повістями. Самоцінними й цінними для нас. Такими як є, що не потребують “загальнозрозумілих” контекстів, не потребують, бо є й так всезагальним, і нашим, певна річ, надбанням.

Поки до зали заходять глядачі, спілкуємося із директором театру Тетяною Коваль.

Тетяна Коваль. Погляд директора

- Такі вистави, як “Ріка...Життя...” з'являються в нас тому, що ми хочемо залучати не лише дітей, а й дорослих - і школярів і студентів, і батьків тих дітей, які приходять до нас щодня. Чомусь є стереотип, що ляльковий театр - не для дорослих. Проте ми робимо все, що від нас залежить, даємо рекламу, спілкуємося і з пресою, зробили не так давно сайт. Про нас багато пишуть. Дуже багато працюємо. У нас щороку - чотири нових постановки. Із них одна - обов'язково для дорослих. І вирішили ми зробити таку виставу, "Ріка... Життя..." за творами Олександра Довженка. Прем'єра була 2014 року 14 жовтня. Наша робота отримала нагороду в номінації “Найкраща вистава для молоді і дорослих” під час Всеукраїнського огляду-конкурсу вистав театру ляльок «Прем’єри сезону-2016» у Києві. Виходячи з цього, ми виріши висунути цю виставу на здобуття Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського.

У виставі «Ріка… Життя» задіяно таких акторів: Ігоря Маджугу, Сергія Несміянова, Вікторію Язичян, Ольгу Маджугу, Романа Маджугу. Це сильний акторський ансамбль. Про кожного можна говорити багато, наприклад, Ігоря Маджугу ми висуваємо на звання Заслужений артист України.

Безкоштовні покази для нас не новина. Ми проводимо їх для дітей-сиріт, дітей-інвалідів, багатодітних родин, дітей учасників АТО, часом, от як сьогодні, - для небайдужих до нашого театру чернігівців. Це не тому, що ми хочемо, щоб нас усі побачили, щоб про нас дізналися. Чи щоб потім заробити більше грошей. Як кажуть, усіх грошей не заробиш. А коли що й заробимо - витрачаємо на наші внутрішні потреби, на лампочки, бензин, транспорт - транспорт у нас уже "ніякий", ми могли б їздити на гастролі по області, в інші місця, поки що ж - лише по Чернігівському району. Щодня, крім понеділка, граємо для дітей. У суботу і неділю - граємо стаціонарно. А у вівторок середу, четвер, п’ятницю - виїжджаємо до шкіл і дитсадків міста.

Якщо говорити про дорослу аудиторію, то це переважно вчителі, які приводять своїх учнів; студенти, на жаль, у нас нечасті гості, можливо, через зайнятість.

Хоча для учнівської молоді в нас при театрі є Творча Еспериментальна Майстерня (керівник Рената Гофурова). У нас не так давно відбулася прем'єра вистави "Ми", створеної за творами поетів Українського Розстріляного Відродження. Цікава тема. Хлопці й дівчата грали сильно.

Цього року виповнюється сорок років театру. Кажуть, що це така дата, які не слід відзначати, проте чому б і ні. Хотілося б, щоби влада області звернула на нас увагу, на необладнаний стаціонар театру... Починаються певні зрушення. Перші кроки. Та говорити про це ще рано, тому що зараз маємо поки що обіцянки. Ми скільки ні зверталися до меценатів, депутатів різних рівнів, нам кажуть, що "нема грошей". З приходом Наталії Романової (на посаду заступника голови — керівника апарату ОДА – ред.) є надія на зрушення.

Про наступну «дорослу» роботу запитуємо в художнього керівника театру.

Віталій Гольцов. Про «Гамлет-Машину» за Гайнером Мюллером

- Зараз театр працює над випуском нової вистави для дорослих, «Гамлет-машини», за авангардним німецьким драматургом Гайнером Мюллером. Вистава, як і текст Мюллера, не «лінійна», побудована не на звичному русі подій, де герой «народився, вчився, одружився, помер»... Вона складається з фрагментів, які, хоч і не пов’язані між собою смислово, проте відображать «кліповість» нинішнього життя і свідомості. Вистава, як говорить Гайнер Мюллер «може бути прочитаною, як памфлет, спрямований проти ілюзій, що у нашому світі комусь можна залишатися невинними. Усі винні». Головну роль у цій виставі гратиме актор Молодіжного театру Олексій Биш. Решту – наші актори: Ігор Маджуга, Олена Денисенко, Антон Шеремок, Роман Шабала. Художником вистави є Олена Загребіна, з якою ми працювали над «Великим льохом». Для випуску «Гамлет-машини» театр співпрацює з Гете-Інститутом в Україні, який підтримав нас фінансово та інформаційно. Тож – хай новий глядач приходить до нас і відкриває для себе театральний світ...

Кличуть до зали. Перед початком вистави, до глядачів звертається Віталій Гольцов. Він та педагог-організатор театру Яна Паніна мають представити виставу глядачам, серед яких - члени журі Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського, колеги, друзі театру.

Віталій Гольцов. “Ріка.. Життя...” й унікальна трилогія чернігівців

- Ця вистава, “Ріка... Життя...”, входить до циклу “В своїй хаті своя правда, і сила і воля”. Тарас Шевченко в цій фразі геніально виклав національну ідею.

“Ріку... Життя...» створено за повістю Олександра Довженка “Зачарована Десна” і його щоденниковими записами. Ця вистава, - і “за ним” і про нього. Ще до згаданого циклу входять вистава “Казковий світ Михайла Коцюбинського”, створена за казкою Коцюбинського “Хо” і оповіданням “Ялинка”, а також - “Великий льох” за Тарасом Шевченком.

Це унікальна трилогія. І, повірте мені на слово, не лише для нашого Чернігівського театру ляльок імені Олександра Довженка. Ніде в інших театрах ляльок України схожої трилогії немає. І ми цей цикл представляємо на літературно-мистецьку премію імені Михайла Коцюбинського.

Яна Паніна. Передслово

“Ріка... Життя...”. Це біографічна драма. Режисер-постановник вистави - Олександр Ковшун. Художник - Ольга Філончук. Головний герой вистави - маленький Сашко - Олександр Довженко. І саме він розповість вам про свою любов до дідів, батьків, до рідної України, про те, як зачарувала його Десна, про сінокоси на Придесенні... А ще він розповість про любов до кіно. Результатом цього кохання стало те, що його фільм “Земля” увійшов до найкращих фільмів світової історії кінематографа.

Довженко через все життя проніс два найяскравіших почуття. Почуття патріотизму й націоналізму. А також ви відчуєте його біль, що ці почуття, любов до України він не змів висловити в своїх стрічках він відчув біль за те, що Україна була пошматована між Сталіним і Гітлером. І цей біль був найбільшим і смертельним.

Дійство починається. Синтез драматичного й лялькового театрів, засоби того й другого, підсилені постмодерними прийомами, доступна для зчитування метафорика й символіка твору, специфічно вмонтовані в історичний контекст, зрештою переміщують глядача у окремішну магізовану мистецьку реальність. І все це витворює єдиний образ, невіддільний від автора, режисера, акторів, глядачів. Образ чіткий і невловний, ефемерний і вічний…

І пливе-тягнеться залом анімована проектором ткана смуга Десни. І кружать над нею птахи смерті, виображені розпростертими над головами плащами-шинелями, і в цьому просторі через один великий, повсякчас театралізовуваний, образ постає Довженко — знайомий зі школи і невичерпний, для дальших читацьких, глядацьких, мистецьких студій...

І ось закінчився перегляд. Почалася заанонсована художнім керівником театру “семихвилинка обговорення й спілкування”.

Першою висловила враження від вистави акторка Валентина Гаркуша.

Валентина Гаркуша: Колегам - “Дякую!” і “Браво!”

- Хочу сказати величезне “Дякую!” за цю виставу, яка потрібна саме зараз, коли відбувається таке осмислення, коли ми повертаємося до свого коріння і розуміємо, що ми втратили, недолюбили, недовзнали, недожили, я в такому захваті від образного вирішення. І ця розмова від маленького Довженка — це просто “удар під дих”, коли “точка збирання” міняється і думки йдуть у зовсім іншому напрямі, і ти розумієш цю людину зовсім по-іншому. З цього погляду. Браво!

Потім під час “семихвилинки”, відповідаючи на запитання про те, як змінила творчий ансамбль робота над Довженком, про бачення часового та інших контекстів Ігор Маджуга сказав так.

Ігор Маджуга. Часосплетіння

- Той час і нинішній час — переплітаються. Репетиції були в той час, коли наших хлопців з Гончарівського в Луганську, на аеродромі, розбили. Про це майже ніде не було повідомлень. Там, у Луганську був мій син, про якого два місяці не було ані звістки. І це дало дуже сильний поштовх... Обійшлося. Але часи вже ж переплітаються. Інформація, цензура, інше...

Поділилася думками про “Ріку... Життя...” і письменниця Ганна Арсенич-Баран.

Ганна Арсенич-Баран: Вистава вражає!

- Вистава вражає. Є момент певного естетизму. Є момент інтелектуалізму: переглядати цю виставу, не знаючи, не читаючи Довженка переглядати неможливо, тому що це вистава натяків, вистава символів. Перш ніж переглядати цю виставу, людині слід прочитати Довженка і тоді, очевидно, приходити на постановку, і тоді зовсім по-іншому, через іншу призму, уже з іншого ракурсу, дивитися, уже з погляду режисера. Тому що це певна контамінація - і повісті, і документалістики, і спогадів Довженка, і його щоденників.

Це незабутня вистава. Я єдине не можу зрозуміти: доречності російської мови у вустах Довженка, хоча я її розумію в вустах Сталіна. Є ж переклади “Щоденника”. Мені здається, що це було б природніше. Попри те - “Браво!” і грі акторів, і тій річці, що текла залом!

Схвально висловились й інші учасники журі Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського.

По закінченні майже півгодинної “семихвилинки”, юні й не дуже глядачі фотографувалися з акторами, при декораціях, з яких на них спозирали Малий Сашко, Дід, Бабуся, Лев. Глядачі не впізнавали ляльку Гітлера, чий колега-диктатор у процесі фотоспілкування з глядачами геть було втратив голову. Хтось побачив у цьому знак. Хтось — згадав історію про Сталіна та розенкрейцерів, яких засудили за спробу інвольтації вождя.

У цей час у дворі театру тривала розмова про “Ріку… Життя”.

“Ріка... Життя...”. Шлях акторський

Ольга Маджуга

- Мене особисто кожна вистава змушує замислитися над чимось важливим, особливо якщо працюємо над виставою для дорослих, коли серйозна тема відкривається. Довженка, звичайно, в школі вчили, хоч, чесно зізнаюся, читати не дуже любила, але за шкільною програмою читала Довженка і його саме таким у підручниках висвітлювали, яким ми показали його в виставі.

Я у виставі граю малого Довженка - це дитинство, з улюбленими бабусею, дідусем. Мені це нагадало моє дитинство, тому що я постійно влітку їздила до своїх бабусі й дідуся. В село Ярославка. На жаль, дідуся вже немає в живих, бабуся лишилася сама. Постійно до неї їжджу. Тобто, любов до бабусі з дідусем мені, як і всім, зрозуміла. Було легко грати, навіть не грати, все йшло від душі.

Перш ніж грати цю виставу, я переглянула фільми Довженка, і вже з фільмів черпала інформацію. "Зачарована Десна", "Щорс", "Мічурін".

Сергій Несміянов

- У нас є так званий застільний період. Ми не виходимо одразу з п'єсою на сцену. І не починаємо репетицій. У нас іде робота з текстом, "розбір", як усе бачить режисер, як - актор. Зрозуміло, що є такі монологи, які правильно не прочитаєш, не знаючи Довженка, "Зачарованої Десни", не переглянувши “Мічуріна”. Можна прочитати по-своєму, але це не буде Довженко. Якщо навіть неправильно поставити кому. Іде робота над роллю. Тим більше, що в нас були вистави - і "Великий льох", і "Казковий світ Михайла Коцюбинського", але в такому обсязі, в такому стилі - поєднується і театр ляльок і драма (єдине, що не станцювали й не заспівали) це був новий досвід.

Морально для актора театру ляльок ця робота - дуже важка. Тому що ми працюємо основний час для дітей, ми граємо “дідусів-бабусів-мишок-козликів-кицьок-песиків”. Але це була справді серйозна робота. Потрібно було перебороти себе, щоб зіграти Діда, перейшовши потім на Бога, Ігор Маджуга, наприклад, грає дорослого Довженка, але через ляльку Довженка-дитини. Це дуже складні переходи. І, мені здається, що не кожен актор драми зміг би так тонко і плавно перейти.

Антон Шеремок

- З чого починається вистава - так це з відчуття магії Полісся і свого коріння. Тому Довженко переживає все це особливо. Змальовуючи, наприклад, бабцю чи діда. В цих героях, насправді, зріє його любов до Чернігівщини. А, фактично, через ці чинники він зріє як особистість. І ця лінія, через багато "тонесеньких" моментів, як от через образ груші - проходить червоною ниткою.

Роман Маджуга

- Особисто для для мене як актора, а не просто як людини, ця вистава змінила моє життя. На початку роботи над виставою народилося почуття до моєї дружини (Ольги Маджуги – ред.) котра була просто колегою років три.

Я влився в цю виставу за десять днів до прем'єри. Коли "застільний період" був - мене не було, коли "розводили" виставу, мізансцени виставляли - мене ще не було. Коли все це зібрали, і я потрапив до цієї чудової команди.

Певна річ, мені було важко. Але як для актора це мій внутрішній переворот, тому що в мене ця вистава викликала величезний підйом. Актори, які буквально за кілька місяців здали "Великий льох", - вони ж бо трохи "розігрілися". Але мені було важко. А що стосується мого образу - він повинен, "підіймати" виставу, "заводити" все знову.

Ігор Маджуга

- Якщо ти сам не переживеш матеріалу, який дається, героя, не станеш на його місце, в тебе на сцені нічого не вийде. Все, що за кулісами проходить, у період особливий — ближчого знайомства з творчістю автора. Дуже багато дали його щоденники. Все-таки це зовсім інший Довженко, ніж той, якого я знав раніше за улюбленим фільмом "Щорс", який я переглядав, ще коли малим був, за, звичайно ж, "Зачарованою Десною". Маса, маса всього була.

Після цієї вистави навіть я якось зовсім по-іншому став дивитися багато на які речі. І на саме життя. І на всі події, що відбуваються, більше став відчувати, як Довженко відчував неправду всю, злість, що є, як усе це він викривав. Переглядаю новини і там кажуть одне, а я бачу - зовсім інше. Тому що те, що зараз відбувається, - свідчення того, що історія іде по спіралі, все повторюється. І коли все зміниться, я, чесно кажучи, не знаю.

А найголовніше - Довженко цінував, любив життя. Хотів, щоб воно було кращим. І можливо, якщо йому не вдалося, його поколінню, нашому, але все одно це відбудеться. Тому що він вірив у це. Головне - вірити і бути самим собою, не піддаючись ні на які компроміси. Оце найголовніше, що об'єднує і його, і багатьох людей в нашій країні. Дуже й дуже важко боротися з більшістю.

Після розмови з акторами, спілкуємося телефоном із режисером вистави, головним режисером Харківського театру для дітей та юнацтва Олександром Ковшуном.

“Ріка... Життя...”. Шлях режисерський

- Я сам - із Чернігова, до переїзду в Харків, до 1982 року, я жив у Чернігові. Потім вступив до інституту (Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського). Фактично, Чернігівщина - це моя Батьківщина, тут мої друзі, батьки лежать у землі. Під час однієї з велосипедних подорожей - “фішка” така в нас з друзями - ми заїхали в музей Довженка в Сосниці. Мені навіть вдалося поміряти справжнього кобеняка діда Довженка. Це, певною мірою, сакральні речі, ментальні. Може, думаю, це для чогось і знадобиться…

І от два роки тому Віталій Гольцов, із яким я давно товаришую, ми навчалися разом в театральному інституті, мені запропонував створити виставу до 120-ліття Олександра Довженка. Він вирішив "ризикнути", запросити іншого режисера, до того ж, - “драматичного”. Хоча на зорі своєї післяармійської юності мені я попрацював у Чернігівському театрі ляльок. Отже, я побув у рідному місті, показав виставу глядачу чернігівському. Це для мене - сакральний зв'язок із Чернігівщиною.

У мене всі вистави мають узагальнення, певну метафорику, це стиль моєї роботи. Я інакше свою творчість не сприймаю. Тобто лінійний, сюжетний, театр мені не цікавий, я маю дати певну знакову систему. Театральний хід, як кажуть, виник у процесі роботи над текстами Довженка. Над біографією. Я читав багато. Потім готував п'єсу мій драматургом, а потім знов - я її "ущільнював". Щоб менше тексту прозвучало, проте більше з'явилося знаків, більше було візуалізації сценічної. Тоді все починає "працювати" більш об'ємно, конструктивно.

Далі я домовлявся з людьми, пояснював, що я хочу бачити. Для них це було щось дивне - сюжет ніби є, але ж на все накладається моє театральне бачення. Тому я їм щось пропонував, а потім намагався з'ясувати, чи їм усе зрозуміло, із тієї системи моїх знаків, що я їм пропоную, і ми десь сперечалися, десь домовлялися, десь вони щось додавали, тому що вони - лялькарі, вони краще знають свою специфіку. Це була добра співпраця. Це не був тотальний диктаторський режим. Ми абсолютно демократично спілкувалися стосовно нашої роботи. Це було дуже класно...

Загалом, говорити про “Ріку... Життя...” Чернігівського обласного театру ляльок імені Олександра Довженка можна нескінченно. Тим більше, що, як зауважив Віталій Гольцов, така вже специфіка театру, — жоден твір не повторюється. Тож — хай у кожного з читачів буде своя подорож “Рікою…” до Олександра Довженка. Варт її лишень почати. Прийшовши до Театру.