Лілія Луценко з Чернігівщини – фіналіст Всеукраїнського конкурсу есе. Фото

Лілія Луценко з селища Варва, котра навчається на І курсі економічного факультету Київського національного університету імені Т. Шевченка, посіла почесне ІІІ місце у Всеукраїнському конкурсі есе «Де я і Конституція».

Конкурс було організовано Центром політико-правових реформ та Реанімаційним Пакетом Реформ для студентів з усієї України у рамках інформаційної кампанії «КонституціЯ».

Роботи приймалися в рамках трьох тематик: «Конституція як завершення революції»; «Як змусити владу дотримуватися Конституції?»; «Конституціоналізм як ідеологія успішного розвитку України».

Фіналістка конкурсу Лілія Луценко у своєму есе на тему «Як змусити владу дотримуватися Конституції?» пише про потребу у зміні ставлення до Основного Закону держави, про усвідомлення сили Конституції. Шлях до дотримання Конституції, як владою так і всіма громадянами вона вбачає через любов до неї.

Після вручення дипломів ми особисто поцікавилися у Лілії, як можна змусити владу дотримуватися Конституції?

«Владу, яку ми маємо зараз, змусити дотримуватися Конституції неможливо – переконана фіналістка. – Потрібно самим стати владою. Потрібно саме нам, з нашим розумінням важливості Конституції, пропагувати її серед людей, поширювати ідеї читання Основного закону, захищати її. Створювати музеї та громадські установи, де би пропагувалася цінність Конституції. Вона не має бути нав’язаною. Має, нарешті, прийти розуміння, що вона – наш оберіг».

У нагородженні переможців взяли участь Оксана Сироїд, віце-спікер парламенту, Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ, співголова Ради РПР, Дмитро Колмиков, експерт Центру політико-правових реформ, а також Юлія Кириченко, експерт з питань конституційного права Центру політико-правових реформ, керівник конкурсу студентських есе.

Оксана Сироїд вражена бажанням молоді читати й розуміти Конституцію.

«Есе – найкращий приклад розуміння того, що Конституція є вашою власністю – зауважила вона на нагороджені, – що це документ основоположний, який приймається на початку існування держави. Багато з вас писали про те, чому влада не дотримується Конституції. Я вам скажу. Тому що вона має власність на неї. Я вважаю перемогою вашу готовність брати на себе відповідальність за долю країни через знання і популяризацію Конституції».

У вступному слові до учасників конкурсу голова правління ЦППР, співголова Ради РПР Ігор Коліушко подякував студентам за активну життєву позицію.

«Це перший крок, який наближує нас до розуміння важливості Конституції. Ваша самостійна, творча думка мене надихає. Такі люди як ви потрібні всюди. Конституція – це не документ юристів, – це документ громадян, який створює суспільний лад», – зауважив він.

Центр політико-правових реформ отримав 32 роботи студентів з різних факультетів вищих навчальних закладів із усієї України.

Перемогу отримала Анастасія Руссу м. Чернівці (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, інститут журналістики, 2 курс). Друге місце поділили між собою Богдан Бондаренко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет, 1 курс магістратури) та Олег Коковін (Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, юридичний факультет, 3 курс). Третє посіли одразу три конкурсанти: Олександр Волошин (Національний університет «Одеська юридична академія», факультет підготовки слідчих, 4 курс), Лілія Луценко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, економічний факультет, 1 курс) та Дмитро Омельчак (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 4 курс).

Нижче наводимо роботу Лілії Луценко:

Як змусити владу дотримуватися Конституції?

У Конституції зазначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Скільки разів у житті ми зіштовхувалися з несправедливістю? Мабуть, точного числа ніхто не скаже, адже кожен боїться. Боїться визнати, що ми не вистояли проти хвилі неправди, ми, накриті з головою, під нею живемо. Хіба народ є джерелом влади в Україні? Стаття номер п’ять стверджує одне, але сувора реальність диктує пострадянським голосом зовсім інше.

У мене немає звання доктора наук в області правознавства та й кандидатську я не захищала, однак усе ж таки спробую пояснити, кому насправді належить влада в Україні. Найпростіші речі завжди очевидні, а якщо це стосується політики, то кожен патріот знає кому, що і яким чином належить. Керувати державою, сприяти її процвітанню та зміцненню хиткого авторитету на міжнародній арені мають розумніші. Мають, але фактичну владу залізними лещатами схопили «сильніші світу цього», багатші світу цього, що не знають ні примусу ні обов’язковості. То чи реально змусити владу дотримуватися Конституції, чи можна зробити це без застосування сили, перехитривши можновладців, які на сьогодні нехтують прийнятими законами?

Щоб зрозуміти, якою чарівною паличкою потрібно змахнути, аби кожен знав, поважав і свято дотримувався «Конституції», варто визначити ставлення до основного Закону держави. Народ, інтелектуальна еліта, політики – усі ми такі різні, але нас єднає вельми непатріотичне висловлення: «Якою б вона не була – все одно потребує змін». Здогадалися, про що мова? Про неї, омріяну мільйонами репресованих та невинно страчених, створену ще 1710 року Пилипом Орликом, але зацьковану й русифіковану на той час. Пахне волею та духмяною паляницею, написана синім чорнилом на жовтому тлі, вона, врешті-решт, обіцяє дотримання прав та забезпечення свобод – Конституція.

А що вона має натомість? Необізнаність заклопотаного народу, що вірить політичним гаслам та не бажає вдаватися до подробиць. Критику інтелектуалів, їх зверхні погляди з численними пропозиціями поправок, опрацьованих та обдуманих не одним поколінням, а в результаті – відхилених владою. Насамкінець від політичної еліти, яка, здавалося б, має сумлінно охороняти святиню-Конституцію, ця книга отримала публічну красномовність, що під боком тамує байдужість та прагнення задовольнити власні інтереси. У першу чергу – особисті, а народні – потім, що й стало протиріччям, причиною несправедливості, від якої втомилися найдовірливіші громадяни. Тож як змусити владу дотримуватися Конституції?

Може, спробувати усвідомити силу Закону? Ціну мільйонів життів, заплачену за Нього. Тривалість безсонних ночей Його творців. Попіл від спалених нервових клітин тих, хто відстоював та захищав Його, ризикуючи собою, найріднішими, найдорожчими, спалюючи всі мости й не знаючи, яке майбутнє чекає далі. Якщо ми знатимемо сповнену страждань та гірких сліз історію створення Конституції, то, напевне, вдасться визначити їй ціну. А потім, подолавши непорозуміння між владою та звичайними людьми, донісши до свідомості політиків не ціну, а цінність Конституції, ми змусимо кожного по-синівськи шанувати й свято дотримуватись її. Ми уквітчаємо її рушниками й оспіваємо милозвучними піснями, засіємо чорнобривцями та прикрасимо кетягами калини. Ми змусимо владу її любити!

А щоб від любові до ненависті не переступити одним кроком, з’ясуємо, скільки інтонацій містить слово «любити».  Це – не оминати, злякано ховаючись за кордоном, а дотримуватися положень кожної статті. Любити означає не шукати під збільшувальним склом білі плями, а пристрасно вдосконалювати, доводити до відома неосвічених її зміст. Це – не потайки зраджувати законам, надійно тримаючись за перевантажений іноземною валютою портфель, а чесністю подавати приклад іншим, тим, хто вагається, яку з доріг обрати. Любити – бути супутнім вітром для судна «Батьківщина»  або ж міцно триматися за його кермо, прямуючи в далекі краї процвітання, поки що невидимі на горизонті.

  Як виявилось, скерувати владу в русло закону цілком можливо і майже безболісно для наших нащадків. Однак де гарантія того, що запропоновані методи справді допоможуть, що вони не кануть в лету, як тисячі попередніх патріотичних закликів? Хто впевнений у тому, що владні структури візьмуть до уваги пропозиції народу, а не оминуть їх, як небезпечний острів прогресу та розвитку, що сприяє схудненню непомірно великих гаманців? Надто низький рівень довіри кидає тінь сумніву на вдале проведення реформ. На жаль, віра тим, на кого сподівалися найбільше, чиї слова обіцяли солодке майбутнє, замовчуючи про минуле, ця сліпа надія заховалася в глибинах серця з острахом бути остаточно сплюндрованою.  У чомусь та мала бути несумісність, чи не так? А якщо вся політика – суцільна несумісність, то що вдіємо ми, ті, що несвідомо прирекли себе бути «пішками» у грі державних інтересів?

Якщо ж навіть конституційна панацея не вилікує і вкотре розчарує нас у чинній владі, то єдиним виходом буде зміна на чесніших, вартих довіри, здатних допомогти не лише словом, а й ділом. Розпустити, відлякати геть від державного керма та обрати гідних капітанів. Бути на сто один відсоток упевненим, що ми заслуговуємо і матимемо краще життя, ніж зараз, будемо щасливіші, ніж тепер. Недарма Тарас Шевченко у вірші «І тут, і всюди – скрізь погано…» пророчим словом нарік:

І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі.

За порадою Кобзаря, головне – не втрачати віру в заслужену справедливість. Наша правда – Конституція- святиня, що сонечком усміхається й зігріває втомлені від знущань душі. Світить цілющим теплом на небосхилі української державності та  підтримує жевріючу надію, що все буде добре. Звісно, буде, адже терпіння й праця все здолають, навіть тінь егоїзму політиків, яка затьмарює довгоочікуване щастя.