Поважним людям - повагу

1 жовтня в Міжнародний день людей похилого віку та День ветеранів відомий благодійник Чернігівщини Валерій Дубіль, перший заступник міського голови Микола Миргородський і голова громадської організації «Центр підтримки армії» Андрій Дериземля зустрілися з найповажнішою категорію населення, аби вшанувати їх, приділити увагу і турботу.

Адже сьогодні їх мудрість, уміння, їх безцінний досвід є головним скарбом українського народу.

Доки кафе готелю «Профспілковий» заповнюється прибуваючими гостями, в самому кінці приміщення за кутовим столиком помічаю самотню літню жіночку. На її грудях з обох сторін джемпера в три ряди висять медалі. Коли наші погляди зустрічаються, я розумію, що вона з радістю приділить мені увагу.

«Я з дитинства люблю бути в суспільстві, серед людей, - ділиться своїми переживаннями ветеран війни Міля Бреус. – Коли поховала чоловіка, залишилася зовсім одна. Вдома, аби відволіктися від думок, в’яжу. А отримуючи запрошення на подібні заходи – ніколи не відмовляю. Для мене це гарна нагода вийти до людей, поспілкуватися з ними. Я війну пройшла, була зв’язковою у партизанів. Мені тоді 12 років було. А далі пішли концтабори…»

Наша розмова тривала більше 20 хвилин, і стала початком «особистого прийому» пані Мілі, адже до неї за стіл протягом вечора ще не один раз присідатимуть і з диктофоном, з зошитом і ручкою, і навіть з мікрофоном та камерою. Адже вона має що розповісти.

Підходжу до іншого столика. За ним сидять не менш поважні жінки, вбрані в однакові біло-сині вишиванки. Це солістки Хору ветеранів війни та праці при військовому будинку культури ім. Радченка зі своїм головним чоловіком - керівником Миколою Красножоном. Поліна Великонська-Величко уважно вислухала моє запитання про те, чого вона очікує від сьогоднішнього вечора, але розпочинає з іншого – наболілого.

«Тільки, коли писатимете свій матеріал, будь ласка, не називайте нас людьми похилого віку. Ми заслуговуємо на повагу, тому так і кажіть – люди поважного віку. – Попросила Поліна Михайлівна, і повернулася до мого запитання. – Ми всі зібралися тут, аби привітати один одного зі святом. Побажати всім миру й добра. І щоб ні наші діти, ні внуки, ані правнуки ніколи не знали того горя, яке несе з собою війна».

В цей момент до холу зайшли організатори зустрічі Валерій Дубіль, Андрій Дериземля й Микола Миргородський. З реакції  присутніх в кафе винуватців події одразу стало зрозуміло, що з цими людьми вони вже не один раз зустрічалися, і багато знайомі з добродіями особисто.

«Сьогодні не просто День людей похилого віку та День ветеранів. Сьогодні день працьовитих, мужніх, героїчних та відважних людей, - розпочав вітальне слово Валерій Дубіль. – Від усієї душі вітаю вас з цим теплим і сердечним святом. Головне, що сьогодні можна побажати, – це мирного неба над головою. Адже раніше ми не задумувалися над цими словами, колись вони сприймалися як належне. Але кому, як не вам знати ціну таких слів. Отож, бажаю, щоб ваші родини були багаті на мир, мудрість, любов і Божу ласку. Зі святом».

Після привітань, організатори зустрічі присіли за стіл до ветеранів, і в такій невимушеній родинній обстановці за чашкою чаю й запашними свіжоспеченими пиріжками спілкувалися з найстаршим поколінням. Несподівано в залі зазвучала мелодія акордеону, солістки Хору ветеранів піднялися з місць і в один голос напівтону заспівали «Чернігівщина – край мій чудесний».

Я тим часом заговорила до ще однієї гості свята. «Ви знаєте, це прекрасно, - поділилася своїми враженнями від зустрічі пані Людмила. – Частіше б так. Депутати, яких раніше бачили тільки на телебаченні, сидять поруч. Для нас це подія. Тому велика дяка за таку зустріч. Дай їм Бог здоров’я». 

Спілкуючись з Людмилою Олександрівною я навіть не помітила, що замість Миколи Красножона за інструментом сидить незвичний для глядацької аудиторії музика – Валерій Дубіль. А підспівує його «Місячній ночі» найславетніший хор – старше покоління українського народу. І так разом вони проспівали не одну, і навіть не дві пісні.

«Як добре, що ми сьогодні зібралися, - хвалиться ще один гість винахідник Володимир Кононенко. – Бачите, люди розворушилися, забули про свої болячки, проблеми. Я війну пройшов, був у окупації ще маленьким. Знаю, що це таке, коли ворог приходить на нашу землю. І сьогодні це знову болить у грудях кожного. Тому, мене радує, що хоч на деякий час ми відійшли від цих думок».

Після індивідуального спілкування з гостями до всіх присутніх звернувся Микола Миргородський: «Ви мої порадники. Ви мої помічники і наставники. З багатьма із вас я зустрічаюся майже не щодня у дворах або спілкуюся телефоном. Не завжди виходить виконувати ваші прохання, але я постійно готовий прийти на допомогу до кожного. Знайте, у нас все буде добре».

Вечір продовжувався. Гості співали українські пісні й веселі коломийки. Читали патріотичні вірші, після яких на очах багатьох із присутніх виблискували сльози. Коли до слова вийшов Андрій Дериземля, Микола Красножон, керівник хору ветеранів, перейняв ініціативу й замість вступного слова мовив: «Андрій, коли ти представляв нашу країну на різноманітних спортивних змаганнях, я не міг відірватися від телевізора. Те, як ти «м’яв» один за одним своїх суперників,  заворожувало. А гордість переповнювала душу, адже ти перемагав заради України». 

Андрій Дериземля подякував за ці теплі слова й звернувся до присутніх. «Ви знаєте, я давно так не відпочивав, у такій доброзичливій родинній обстановці. Ви дуже багато зробили для нас, для нашого сьогодення. І дивлячись на ваші усмішки, вашу енергійність, на вогник у ваших очах, ще раз переконуєшся – Україна має свій скарб. І цей безцінний скарб – ви. Ми вчимося у вас, рівняємося на вас, і будьте впевнені – не осоромимо вас. Низький вам уклін».

Коли вечір добігав кінця заступник голови громадської організації «Діти війни» Тамара Бречко звернулася до організаторів свята: «Сьогодні день пам’яті тих, хто помер. І наш день - тих, які пережили війну. Завдяки Валерію Дубілю, Миколі Миргородському та Андрію Дериземлі ми зустріли його разом. І це не вперше. Ви не просто подарували нам години радості, ви продовжили нам роки життя. Дякуємо вам за цю безцінну зустріч».
На дворі смеркало. Люди почали збиратися додому. Всі вони посміхалися, спілкувалися між собою і непомітно прощалися. До наступної зустрічі.