Хата доживає свого віку, а кохання буде жити вічно (фото)

Йому - 85, і він тут найстаріший.

Наймолодшому - Миколі Соболю - 60 «з хвостиком».

- А я між ними, - усміхається 80-річна дідова дружина Уляна Кухаренко.

Є ще дачник. Але він з'являється в Мостках Щорського району сезонно.

Привезе свої вулики і возиться біля них на іншому кінці хутора.

Бачать його рідко. Навіть імені не знають. Значить, він не рахується.

Постійно (по сусідству) живуть тільки вони втрьох - серед лісів, в 6 кілометрах від найближчого населеного пункту Єліне, де є і ФАП, і магазини, і телефонний зв'язок. У них же від цивілізації залишилося тільки електрика.

У кожного - своя причина залишатися тут, хоча «три останні двори переселилися вже роки два назад».

... Коли Миколі не було й тридцяти, він розлучився з дружиною і повернувся в Містки з Щорса разом із маленьким сином. Ростив його зі своєю матір'ю. Хлопчик ходив у школу в Єліне. Тоді ще в Мостках жевріло життя.

Тепер чоловік один в чотирьох стінах. Син помер кілька років тому (йому було 30). Мати - недавно. Він все ще сіє біля двору її улюблені квіти - немов хоче обдурити сам себе.

У Щорсі у нього залишилося житло, ще можна влаштувати особисте життя, але Микола ніяк не може розпрощатися з занедбаним хутором, де на кожній вулиці світять дерев'яними каркасами покинуті будинки…

На центральній - в спориші - ще можна розгледіти сліди колії. А інші чагарники чи не в людський зріст. Висохлі сади, повалені паркани, вікна з закритими віконницями. Від усього цього хочеться якомога швидше втекти.

А Кухаренки кажуть: жили б тут до самих своїх останніх днів, якби не старість і неміч. Вони дошкуляють все сильніше. 5 років тому Уляна Яківна осліпла на одне око: лікували і катаракту, і глаукому, але нічого не допомогло.

Після того як у неї в цьому році стався серцевий напад, у Містки переселилася з Щорса їх дочка - Надія. У першу чергу записала у свій мобільний номер телефону фельдшера Тетяни Скорої.

- Надя вже на пенсії. Влітку з нами, а на зиму до неї в місто доведеться їхати, - зітхають люди похилого віку. -Там добре, але все не таке.

Шкода кидати ліс із грибами і ягодами, який починається відразу за городом (невеликим, тому що орати нічим: на ділянці, скопаної онуком - Надін сином, посадили картоплю та інші овочі). До сліз шкода будинок.

 - Без нас він повалиться і згниє, як інші, - сумно зітхає господиня.

Будинок для кожного з них означає набагато більше, ніж просто дах над головою.

- Той, в якому я народилася, згорів у війну, - розповідає Уляна Яківна. - Дід зробив курінь з палиць - з земляний дахом. Жили в ньому до самих холодів.

Мама, я і троє моїх братів щодня молилися, щоб батька не вбили на війні. Як знати, може, й допомогло. Батько повернувся і побудував новий будинок.

Правда, пожити в ньому Уляні довго не довелося: сусідський хлопець, Іван Кухаренко, щойно повернувся з армії, покликав заміж.

- Боявся, щоб ніхто не випередив, - усміхається дід.

Зізнається: виділив Улю серед інших, коли та була ще дитиною.

Тоді на 5 років старший Іван був для неї мало не дядьком. А виросла до підлітка - він вже хлопець. Знову нестиковка. Залишалося тільки терпіти і чекати, бо «мала» ніяк не йшла з голови. І головне - поділитися ні з ким. Розкажеш хлопцям - будуть насміхатися. Їй - ще злякається. Носив все в собі.

- Тоді довго мовчав, зате тепер пояснюється, - аж сяє бабуся.

- Та невже?

- Не вірите? Майже щодня.

- Кожен день говорить: «Я люблю тебе»?

- А що тут дивного? Все життя любив.

- І в чому це проявлялося?

- У тому, що шкодував. Раніше не заведено було, щоб чоловік дружині на городі допомагав або в колгоспі. Таких піднімали на сміх. Вважали подкаблучниками. А мій на те не зважав. І на картоплі зі мною, і на жнивах.  Не пиячив. Всі жінки мені заздрили.

- Інші задивлялися на нього?

- Іван був мені вірний. І я йому. А коли людина до душі, про дурниці не думаєш.

Розповідає: чоловік без ревнощів відпускав її на екскурсії - ними колись преміювали колгоспних передовиків. Вона без ревнощів їхала.

Багато де побувала.

- Усюди було цікаво, але вже на другий день я починала нудьгувати без Івана. Поверталася додому і зарікалася: «Ну все, більше нікуди ні ногою» .. Але минав час, мене знову преміювали, і знову чоловік говорив: Не відмовляйся, їдь - подивися світ.

Торік виповнилося 60 років, як вони разом! Половину з них вона доїла корів на фермі, він - пас колгоспний табун. З усього, що мають, найцінніше - діти (крім доньки, є ще двоє синів: один живе у Щорсі, інший - у Мені), онуки і будинок, з яким ніяк не можуть розлучитися.

Він для них - як четверта дитина. Дістався нелегко, тому що будувалися самостійно. Удвох їздили волами за лісом. Надривалися, тягаючи важкі колоди. Забували поїсти. Недосипали.

Тому нічого не забулося: ні як стелили підлогу, ні як споруджували піч.

Біля печі досі - мисник на півстіни і старий темно-блакитний (фарба вигоріла на сонці) кухонний столик. Бабуся Уляна береже його так, як рідко хто дорогі меблі, «тому що Іван його сам - ще молодим - зробив».

Кожного разу вона замовляє приватному підприємцю, який раз на тиждень привозить на хутір хліб і різні товари, трилітрову банку молока - готує на ньому (робить дріжджове тісто) пиріжки, пампушки або дає скиснути і готує чоловікові його улюблені коржі на соді. Для цього доводиться спеціально топити піч (у спеку, щоб не розжарювати будинок, Уляна з дочкою варять обід на електроплиті в сінях).

- Але нічого, - махає рукою,- зате господар радий. Він би тільки печене і їв.

- Кохаєте його?

- Люблю.

- Дехто каже: немає ніякої любові.

- Не вірте, - долучається до розмови Іван Трохимович. - Так говорить той, у кого в грудях кам'яне серце. Воно не може шкодувати. Нічого не відчуває.

- А що відчуває Ваше?

- До Уляни? Як вам сказати? Я грамотно не вмію.

- І не потрібно. Давайте по-простому.

- Ви не знаєте, що таке голод. А мені довелося дізнатися в 5 років. До останнього свого дня не забуду, як хотілося їсти. Їжа сниться, про їжу постійно думаєш. Цього нічим не можна перебити. Голод затуляє собою весь світ. Так і з Уляною. Вона для мене - все! Що б не робив, куди б не йшов. Чи не стане її, чи не стане і мене.

Тижневик "Гарт" № 30 (2627) від 25 липня 2013