100-річний ніжинець понад усе любить жінок і життя!

Головне – не сумувати...

Житель Ніжина Павло Дмитрович Волощук справив свій 100-річний ювілей.

Народився ювіляр-довгожитель в селі Липів Ріг Ніжинського району у великій родині – усього було 14 чоловік разом з батьками, дітьми, дядьками, тітками і невістками.

Зараз з усієї родини Павло Волощук залишився один і своє дитинство згадує без особливого ентузіазму, адже ще малим ледь не втратив зір через незграбного сусіда.

Бог дарував зір і хист

- Сусід хліва зняв, а яму не закопав. Якось з хлопцями ми гуляли, і я в ту яму втрапив. А вода в ній була дуже холодна. Після того я два роки нічого не бачив, поки не вилікував сільський лікар, - каже Павло Дмитрович.

Зараз на свої роки ювіляр бачить добре, тільки каже, що читати не може:

- Все своє життя я виходив в окулярах, зараз вони не годяться. А газету я люблю почитати. Якби до мене прийшов лікар і приніс їх штук п’ять, то я б собі якісь і вибрав.

Від самого дитинства Павла Дмитровича тягло до техніки. Ще з 15-ти років йому подобалося спостерігати за роботою двигуна на млині. Далі дитячу цікавість в хлопці розвинув вітчим, який працював машиністом.

- Я машиніст, тракторист, шофер, моторист і слюсар. Де б я не робив, у мене все виходило добре, - каже про себе наш герой, рідний батько якого загинував на війні 1914-го року.

Старший і молодший брати Павла померли, помер вже і єдиний син. В Росії і Казахстані живуть його онуки, іноді навідується онучка зі Смоленська.

Приємні несподіванки життя

- Жив і робив я у радгоспі. Трест знаходився у Новгороді-Сіверському. Якось лежу я під машиною і ремонтую. Тут підходить полуторна машина, виходить чоловік і каже: «Волощук! Ану вилазь з-під машини! Тебе обрали делегатом на Всесоюзний З’їзд у Москву». Тут я подумав, що за життя не зможу Москви побачити, тому треба поїхати. І поїхав. Нас там дні три водили по театрах, потім ще 30 карбованців дали, нас було тоді чоловік 17. Було мені тоді років 30.

У військовій школі курсантів – перший в строю.
За гарний голос і гарну пісню

- В армію мене забрали у 1934-му році. У військовій школі курсантів я був першим в строю і виводив будь-яку пісню, куди б ми не йшли. Чи на заняття, чи на відпочинок, - розповідає Павло Дмитрович і одразу згадує пісню «Ой, посаджу гурочки».

«Суто ніжинська тематика», - жартуємо йому у відповідь і сміємося.

Смерть не наздогнала

- Є таке село Красне на київській трасі. Там мене звістка про війну і застала. Нас одразу відправили у Білорусію. Вигрузили нас під Могильовом і ми довго йшли понад річкою. По той бік річки було повне село німців, ніхто не наважувався переправлятися.

А коли німці помітили і посунули на нас, всі розбіглися і я залишився один з кулеметом. За Статутом зброю кидати не можна, а потрібно знищити. Іду я під мостом і чую, як у мене стріляють заду. Оглянувся – а там ціла стіна німців, чоловік двісті. І кулі свистять біля мене. Думав, що це вже все. Аж бачу – маленька танкетка метрів за 20 зупинилася, я на неї...

Якби не та танкетка, мене б може і не було.

А за Києвом мене поранило у праву ногу, після цього я був у шпиталі, навіть вдома погостював.

«Президента знаю, а посаду забуваю»

Зі 100-річним ювілеєм Павла Дмитровича привітав особисто Президент України Віктор Янукович, подякувавши за «мудрість, самовіддану працю, мужність і героїзм».

- Знаю прізвище Янукович і Віктор Федорович, а посаду його згадати... ну ніяк! – ділиться ювіляр.

«Ой, багацько у мене женщин було!»

- Я оженився один раз... а далі так: стрілися і живемо... А жінок у мене було багато. Перший раз одружився, коли мені був 31 рік. Дружину звали Галиною. Коли я працював в РСУ на Мигалівці, познайомився з Тетяною. На третій день після знайомства вже були разом і так прожили 28 років. Жили так дружно, що навіть жартома одне на одного не сказали «брешеш». Дуже дружно жили. Але останні роки вона дуже хворіла.

- І курив, і випивав, і жінок любив. А як Тетяна померла, як рукой зняло і випивати перестав, - розповідають домашні.

Зараз Павло Дмитрович – великий любитель солоденького і пряників, від спиртного відмовляється. Навіть суп цукром посипає!

Спортом ювіляр не займався, і в церкву не ходить, а головним рецептом довголіття вважає життя у власне задоволення.

В оселі ювіляра й зараз затишно і весело. Домашні посміхаються, а правнучка є офіційним опікуном і навіть отримує символічну грошову допомогу від держави. Доповнює душевну атмосферу лабрадор, не менш породистий кіт і радіо. А ось телевізора Павло Дмитрович не дивиться.

- Хотів би ще прожити 5-10 років, бо у мене нічого не болить, - каже ювіляр.