Останнє оновлення: 13:34 середа, 25 квітня
Ініціатива
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Інклюзивна освіта - не значить ексклюзивна
Інклюзивна освіта - не значить ексклюзивна

Інклюзивна освіта - не значить ексклюзивна

У першочервневі дні представники влади і громадських організацій будуть багато говорити про права дітей, черговий привід для розмов - День захисту дітей. Однак від чого насправді варто захищати маленьких громадян України, які права вони мають?

Одне з головних стосується освіти. Як же воно реалізується на практиці? Про це – інтерв’ю з Вікторією Філатовою, головою Чернігівської обласної благодійної організації «Аратта», яка реалізує проект «Голос батьків».

- Мета цього проекту – згуртувати батьків з вадами зору в Україні, навчити їх бути найкращими друзями та захисниками інтересів для синів і дочок, - розповідає Вікторія Філатова. – Ми вважаємо, що батьки разом з дитиною мають право обирати, де навчатися хлопчику чи дівчинці з особливими потребами – у спеціальній школі чи звичайній за місцем проживання, де є необхідне обладнання, спеціально підготовлені викладачі. На жаль, на цей момент суспільство не дає такого вибору. Нині переважна більшість дітей з інвалідністю навчаються в спеціальних закладах освіти. Там працюють дійсно кваліфіковані спеціалісти – педагоги, вихователі, медики. Ця система надає освітні послуги високої якості, але… зазвичай відриває дітей від родин.

- Виходить, за таких умов дитина виховується нібито поза межами родини, а батьки мимоволі перекладають відповідальність на державу, на педагогів.

- Так, діти з особливими потребами позбавлені батьківської уваги на тиждень (приїздять додому лише на вихідні), чи взагалі повертаються в сім’ї лише на час канікул. Однак уже доведено: чим менше дитина перебуває в оточенні близьких їй людей, тим гірше у неї формуються навички спілкування та проживання у суспільстві! Згодом їй буває складно побудувати своє сімейне життя, виховувати власних дітей. Ставши дорослою, вона змушена пізнавати ази самостійного життя. Саме тому все частіше в Україні говорять про необхідність запровадження інклюзивної освіти. Мова йде про відкриття класів, у яких би разом навчалися і звичайні, і «особливі» діти.

- Це означає, що ставлення суспільства до дітей (людей) з інвалідністю у нашій країні все ж таки змінюється?

- Раніше (це стосується не лише України, але й інших країн) вважалося, що люди з особливими потребами можуть працювати лише в певних сферах. Там, де не треба виконувати складних операцій. Тому отримати престижну роботу їм було вкрай складно. Зараз такі люди доводять, що можуть скласти гідну конкуренцію кому завгодно. Наприклад, інвалідність не завадила багатьом нашим співвітчизникам стати відомими вченими, політиками, суспільними діячами, бізнесменами. Саме якісна освіта, оскільки йдеться про неї, дозволяє людям з особливими потребами/інвалідністю досягти успіху в цьому житті. Отримавши її, вони матимуть змогу подбати про себе, а в разі необхідності – допомогти оточуючим. Слід розуміти, що якісна освіта для всіх, в тому числі й для дітей з особливими потребами, починається від порогу рідного дому, з перебування у сусідньому дитячому садку, з навчання у загальноосвітній школі. Діти вчаться разом і так само разом набувають досвіду спілкування, спільного проживання, підтримки у суспільстві.

- До речі, чи багато дітей в Україні потребують до себе особливої уваги?

- Згідно з даними статистики, які можна зустріти в пресі, у нас нараховується 150-170 тис. дітей з особливими потребами. Погодьтеся, це чимало! Особливо, якщо врахувати, що йдеться про дітей, вік яких не перевищує вісімнадцяти років. Звідси й гострота питання, яке ми обговорюємо. Одразу стає ясно, що воно має загальнодержавне значення і стосується дуже багатьох доль.

- Що ж зроблено на рівні держави та місцевих органів влади для просування в Україні інклюзивної освіти?

- На сьогоднішній день ухвалено ряд важливих нормативних актів, які сприяють розвиткові інклюзії. У цих документах йдеться про те, що інклюзивна освіта повинна розвиватися в усіх без винятку українських регіонах. Місцеві програми інклюзії розвиваються, але потребують підтримки. Питання це нове і дуже важливо його вирішувати з урахуванням певних правил і вже накопиченого світового та українського досвіту.

- Наскільки ж реально пристосувати загальноосвітні школи до потреб дітей, про яких ми зараз говоримо?

- У більшості високорозвинених країн, де освіті людей з інвалідністю приділяється велика увага, практично всі дошкільні заклади, школи, коледжі та вищі навчальні заклади є адаптованими. Це означає: в проекті будинку закладені всі необхідні пристосунки, зручні для всіх. Якщо школа реконструюється, то це робиться також з урахуванням відповідної адаптації. Пристосовують також громадський транспорт, дороги, магазини, аптеки - вся соціальна сфера, тому що вона має бути доступною. Це не означає, що вже завтра слід приступати до реконструкції всіх навчальних закладів. Всі ми чудово розуміємо, що ця масштабна робота потребує великих коштів. Як, зрештою, і часу. Але її можна виконувати поетапно і в рамках різних програм та проектів. Це відбувається, приміром, у Сімферополі (навчально-виховний комплекс «Школа-ліцей № 3»), Львові (загальноосвітня школа № 95). Обидві школи з часом стануть інклюзивними. Багато інших українських шкіл вже приймають дітей з особливими потребами і цілком нормально працюють у напрямку інклюзії.

Ще донедавна успіх цієї справи – навчання «особливої» дитини у звичайній школі - залежав переважно від зусиль окремих батьків. Саме вони дбали про те, щоб їхня малеча не почувалася обділеною долею, щоб мала перспективи у подальшому житті. Нині ж громадські організації підштовхнули суттєві зміни освітнього процесу, інклюзивна освітня модель реалізується на практиці. Однак найголовніша в цьому процесі – дитина. Саме під її потреби має підлаштовуватися і певний навчальний заклад, і саме суспільство.

Думки з приводу

Юлія Найда, виконавчий директор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком», координатор освітньої програми для батьків в рамках проекту «Голос батьків», координатор проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні»:

- Багато років тому ми проводили дослідження щодо того, наскільки наша громадськість сприймає людей з особливими потребами. І більшість стверджувала – так, це дуже позитивно, коли дитина з особливими потребами піде навчатися до звичайного садочка, школи або до вищого навчального закладу. Так, це дуже позитивно, коли ми проводимо заходи інклюзивного характеру, ми за те, щоб сьогодні суспільство відкрило двері для людей з інвалідністю. А коли ми поставили запитання педагогам, чи готові вони до того, що завтра до їх групи або класу прийде навчатись така дитина, то кількість ствердних відповідей дуже і дуже меншала. Але за останні десять років наше суспільство змінилося! Сьогодні ми не лише говоримо – «так, ми згодні». Ми сьогодні робимо конкретні справи, ми маємо більшу свідомість, ми говоримо – «так, я знаю, я вмію, я зможу!»

Віра Шинкаренко, начальник відділу дошкільної, початкової та спеціальної освіти МОН:

- Українці не завжди толерантно ставляться до дітей з вадами психофізичного розвитку і дуже часто не сприймають принципів інклюзивної освіти, виступають проти того, аби їхні діти навчалися разом з дітьми з особливими потребами. А це неправильно. Діти з особливими потребами такі ж, як і їхні діти, біда може спіткати будь-кого. Принципи інклюзивної освіти успішно впроваджують в багатьох розвинутих країнах світу. Цього прагнемо і ми. Розроблені певні нормативні документи, є положення про спеціальні класи у загальноосвітніх навчальних закладах, де можуть навчатися діти з порушеннями психо-фізичного розвитку, МОН затвердило концепцію про інклюзивну освіту (в грудні 2010 р.). Щоб система інклюзивної освіти почала діяти, треба створити належні умови в загальноосвітніх школах (встановити підйомники, пандуси). Тільки 11% українських шкіл готові приймати цих дітей, а 39% навчальних закладів частково підготовлені. Ще один ключовий момент – підготовка кадрів. Зараз у нас 13 вузів готують спеціалістів для роботи з дітьми, які мають порушення психо-фізичного розвитку. Розроблений курс інклюзивної освіти, який впроваджений на всіх факультетах інституту післядипломної підготовки. Поки що шкіл, де разом навчаються діти з особливими потребами та здорові, небагато. Дуже добре, що іде стихійна інтеграція. Це нас підштовхує до розроблення нормативно-правової бази.

Марія Кальпета, заступник начальника Обласного управління освіти і науки:

- Хочу звернути увагу на те, що в спеціальних закладах інтернатного типу зроблено все необхідне: матеріально-технічна база, спеціальне обладнання, підручники. Приміром, Чернігівська школа-інтернат для слабозорих має навіть звукові комп’ютери, що дуже важливо, адже там є діти, які перебувають на межі сліпоти. Є дуже хороші напрацювання в Сосницькому інтернаті для дітей з вадами слуху. У нас прекрасні напрацювання щодо співпраці з іноземними колегами. Разом з голландськими партнерами ми здійснюємо вже третій спільний проект, це проект «На сонці», що стосується роботи з дітьми з вадами зору. Запроваджуємо індивідуальні плани навчання. Що стосується інклюзивної освіти: треба створити умови, аби всі діти – і звичайні, і з особливими потребами - навчалися разом. Це актуально. Але трошки і насторожує. Тому що на сьогодні склалася певна система освіти для особливих дітей. Будемо старатися, щоб паралельно відбувалося і запровадження інклюзивної освіти, нових форм і методів освіти для цих дітей, але треба зберегти те, що маємо. Щоб не було так, що за десяток років ми це втратили – чудові педагогічні напрацювання, які мають дуже позитивні результати.

Марина Демиденко, мама слабозорої дитини:

- Моя донька відвідує спеціалізований дошкільний заклад. Проблема така: лівим оком вона бачила на 40-50%, а правим – на 20%. Після трьох місяців є значний прогрес, я навіть і не очікувала! На тренінг у рамках проекту «Голос батьків» я прийшла більше для себе. Здається, це у мене був комплекс, що моя дитина має особливі потреби, що ми маємо весь час ходити в окулярах, причому одне око - закрите. Я хвилювалася за дитину – як вона поставиться до окулярів. Я боялася, як будуть сприймати її оточуючі, інколи в неї дійсно показували пальцем. Однак завдяки тренінгам для батьків я зрозуміла, що все у нашому світі пізнається в порівнянні. Врешті-решт, моя дитина бачить! Я і раніше була впевнена, що вона повноцінна дитина, а тепер переконана на всі 100%! Донька зможе навчатися, отримає освіту і зможе реалізуватися в цьому житті. Я хочу залишитися в цьому проекті і допомагати тим батькам, які стикнулися з такою ж проблемою, що і моя родина.

Ганс Веллинг, представник благодійного фонду RoyalVisio(Нідерланди):

- Наша філософія така: дитина – це член родини, тому вона має залишатися в родині. І дитина, яка живе в селі, і міська, повинна мати можливість гуляти по вулицях, відвідувати школу поруч з домом. Тому в проекті «На сонці» ми прагнемо допомогти нашим колегам в Чернігівській школі-інтернаті замислитися в першу чергу про індивідуальні потреби дитини, а не про потреби школи чи системи освіти. І якщо ми будемо знати їх, то спробуємо знайти шлях – як їй допомогти.

Вікторія Сидорова

Коментарі (1)

Сидоровій з Івановій і Петровій | 2011-05-28 07:17

Пиши менше, будуть читати.
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Слухайте о 18:00 у програмі «Вечеря на Свободі» про міський транспорт і його можливі перспективи

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор