Нестору Махно – 120. «Любо, браття, жить!»

7 листопада — знакова дата в нашій історії. Пересічному громадянинові вона нагадує, мабуть, тільки про Жовтневу революцію 1917 року.

Разом з тим, цього дня - 120-річчя від дня народження легендарної постаті доби Української революції — завзятого бунтаря-анархіста, народного вождя й захисника інтересів селян Нестора Махна.

Селянський анархіст

Нестор Іванович Махно народився 26 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1888 року в с. Гуляй-Поле Катеринославської губернії (тепер — м. Гуляйполе Запорізької області). Нестор був молодший з п’ятьох дітей в родині малоземельних українських селян. Коли помер батько, йому не було ще й року.

Без годувальника сім’я жила у страшній бідності, і Нестор змушений був рано розпочати трудове життя — з семи років разом зі своїми братами починає працювати пастухом. Мінімальну освіту здобуває в сільській початковій школі. під час навчання наймається батраком і працює, заробляючи на життя, у маєтках місцевих поміщиків та в господарствах сусідів — заможних німців-колоністів.

Важке трудове життя, злидні та відчуття приниження через своє низьке соціальне положення наклали значний відбиток на особистість Махна. Він стає замкненим, впертим, жорстоким і рішучим.

Ще підлітком, працюючи на різних гуляйпільських підприємствах, Нестор уперше цікавиться політикою. Ознайомившись із революційною літературою, 17-річний Махно поверхово сприймає ідеї соціалізму та анархізму і стає переконаним революціонером, запеклим противником тодішнього ладу, вважаючи його несправедливим та гнобительським. він сповнюється рішучості боротися проти всіх «експлуататорів» трудового народу, які «паразитують» за рахунок праці простих селян і робітників.

З початком Першої російської революції Махно стає членом «Спілки бідних хліборобів» — дрібної гуляйпільської анархістської організації та активно включається в антиурядову боротьбу. Однак уже скоро поліція викрила організацію, і Махна, разом з іншими анархістами, було заарештовано та засуджено до страти, яку згодом замінили на довічне ув’язнення.

Упродовж 1911—1917 років Нестор Махно відбуває покарання у московській Бутирській в’язниці. Спілкуючись із іншими політв’язнями, він докладніше ознайомився з теорією революційної боротьби, наполегливо займається самоосвітою. У цей час Махно захворів на туберкульоз, і через загострення йому ампутували одну легеню.

«Батько»

Звільнений Лютневою революцією 1917 року, Махно повертається до рідного Гуляй-Поля, і, поринувши в політичну боротьбу, стає головою місцевої Ради робітничих та селянських депутатів. На цій посаді, в умовах спричиненої революцією децентралізації державної влади, Махно не визнає зверхність ані Тимчасового уряду, ані Центральної Ради, бо не вважає їх за виразників волі народу.

Натомість вимагає від рад робітничих та селянських депутатів брати на себе всю повноту влади на місцях і силоміць вирішувати «земельне питання», не чекаючи дозволів від будь-яких урядів чи партій. Він не заперечує проти існування комун чи будь-яких інших форм спільного ведення господарства, за умови добровільності об’єднання селян.

Зі своїх прибічників Махно організовує збройний загін (т. зв. «чорну гвардію», за кольором анархістського прапора), на чолі якого бореться проти спроб повернення земель, захоплених селянами після революції.

Влітку 1918 року Махно, використовуючи масове незадоволення селян реквізиціями, які проводять німецькі окупанти, розгортає широкомасштабну партизанську війну проти них та військ їхнього союзника — гетьмана П. Скоропадського. У цей час чисельність махновського загону різко зростає, як і популярність його ватажка, що здобуває репутацію захисника інтересів селян та отримує від них шанобливе прізвисько «батько». Центр махновщини — Гуляй-Поле — селяни напівжартома почали називати «Махноградом».

З приходом до влади в Києві наприкінці 1918 року Директорії УНР на чолі з В. Винниченком, Махно, вважаючи її контрреволюційною та антиселянською, теж не визнає її законності і починає боротьбу проти петлюрівців.

Отже, наприкінці 1918 року на півдні України сформувалася своєрідна «селянська республіка», непідконтрольна ані більшовикам, ані УНР, ані білогвардійцям. «Батько» Махно, фактично очоливши нову селянську вольницю, заявив про відмову від «диктатури пролетаріату» як ширми, що прикривала узурпацію влади більшовиками, і проголосив на Катеринославщині владу безпартійних рад. Вирішуючи «земельне питання», він відкидав більшовицьку «націоналізацію» землі та примусове створення радгоспів і комун. Натомість проводив розподіл земельних ділянок між тими, хто їх безпосередньо обробляє, відповідно до кількості їдців у сім’ї.

Махно також ліквідував більшовицьку продрозкладку як причину голоду серед селян та виступив із гаслами «безвладної держави» і «третьої соціальної революції». На його думку, перша (Лютнева) революція позбавила влади царя, друга (Жовтнева) — відняла владу в буржуазії, а третя революція мала знищити саму державу як інструмент поневолення народу. Згідно з його переконаннями, державна влада мала бути замінена владою вільних селянських та робітничих Рад, які б здійснювали самоврядування відповідно до принципу «землю — селянам, заводи — робітникам». У цьому — основна сутність анархізму Махна.

За «безвладну державу»

В умовах розгортання Громадянської війни Махно періодично ставав союзником більшовиків, попри наявність серйозних ідеологічних розбіжностей. Він уважав прийнятним укладення тимчасового союзу з ними як з революціонерами задля спільної боротьби проти головного ворога — контрреволюційної Білої гвардії. Щиро ненавидячи білогвардійців як реставраторів дореволюційного «антинародного експлуататорського ладу», Махно нещадно воював з ними, жодного разу не пішовши навіть на тимчасове перемир’я.

Тим часом, у 1919 році армії Колчака, Юденича та Денікіна розпочали рішучий наступ на більшовиків. Навесні 1919 року з Дону, через Правобережну Україну, добровольча армія рушила на Москву. З огляду на критичне становище всієї революції, Махно стає союзником більшовиків, отримавши від них гарантії на існування «анархістської республіки». За домовленістю з червоними, навесні 1919 року загін махновців стає бригадою у складі Червоної армії і займає оборону на ділянці Українського фронту проти Денікіна.

Однак, влітку 1919 року радянський фронт розвалюється під сильними ударами денікінської Добровольчої армії, і махновці відступають далеко на Правобережну Україну, де в районі Умані потрапляють в оточення, затиснуті між білогвардійцями та петлюрівцями. В цих умовах Махно вступає в контакт з Петлюрою і погоджується на своєрідний нейтралітет у відносинах з УНР. Цю паузу в бойових діях махновці використали для відпочинку, лікування поранених та хворих, забезпечення себе зброєю, боєприпасами та продовольством.

На початку осені 1919 року Махно оголошує про створення т. зв. «Революційно-повстанської армії України» (РПАУ). Він домігся перетворення селянських партизанських загонів на сильну бойову одиницю, у військовому відношенні не гіршу за тогочасні регулярні армійські частини. В часи розквіту махновщини РПАУ налічувала 30—50 тис. чоловік у бойових загонах, сотні тачанок, кулеметів, навіть кілька десятків трофейних гармат.

Загони махновців, посаджені на селянські вози, відрізнялися надзвичайною мобільністю (деякі переходи ними здійснювалися зі швидкістю 100 верстов на добу), що в причорноморських степах часто мало вирішальне значення. До того ж, користуючись широкою підтримкою селян, махновці спиралися на їхню допомогу і тому залишались невловимими для карателів. РПАУ мала також сильну розвідку, контррозвідку та дисципліну в своїх лавах — за наказами Махна учасників єврейських погромів, ґвалтівників, мародерів розстрілювали на місці як «ворогів революції».

Зібравшись із силами, у вересні — жовтні 1919 року Махно несподівано переходить у контрнаступ. Форсувавши Дніпро, махновці пронеслися Катеринославською губернією, захоплюючи великі й малі міста, перерізаючи тилові комунікації Добровольчої армії та винищуючи загони і гарнізони білих, зупинившись лише на відстані дводенного кінного переходу від ставки Денікіна в Таганрозі.

Наслідком махновського рейду стала повна дезорганізація тилу Добровольчої армії, припинилося сполучення між чорноморськими портами та фронтовими частинами білих, які дійшли на той час до самого Підмосков’я. У найдраматичніший момент боротьби проти червоних Денікіну довелося зупинити свій наступ і знімати з фронту частини генерала Слащова, щоб ліквідувати загрозу з боку махновців. Однак виправити становище білі вже не встигли — час було втрачено, і наприкінці 1919 року антибільшовицький денікінський похід завершився повним крахом.

Восени 1920 року Махно уклав свій останній союз із червоними, заради спільної боротьби з військами барона Вранґеля, що наступали з Криму. Більшовики підписались під своїми зобов’язаннями про неперешкоджання анархістській агітації та «автономії» районів Катеринославщини, контрольованих махновцями. Зі свого боку Махно припинив боротьбу з червоними та відрядив кавалерійський загін на чолі з Семеном Каретником для спільного з Червоною армією наступу на Перекоп. кавалеристи Каретника йшли в авангарді наступу червоних військ і, форсувавши Сиваш, узяли участь у прориві лінії оборони вранґелівців.

Однак, одразу після цього, Махно перестав бути потрібен червоним. Більшовики вимушено терпіли анархістську вольницю, поки не завершили боротьбу з білогвардійщиною та сильними зовнішніми ворогами. Знаючи про велику популярність Махна серед селянства, більшовики усвідомлювали потенційну небезпеку з його боку, що на тлі масового повстання селян Тамбовщини і заворушень козаків на Дону здавалась їм особливо небезпечною.

Кінець анархістської вольниці

Відтак, наприкінці 1920 року, відповідно до принципу «революційної доцільності», більшовики розпочали операцію з ліквідації махновщини як «антирадянського анархо-куркульсько-селянського заколоту». Не випустивши Каретникова з Криму, війська червоних оточили махновців та розстріляли їх із кулеметів. Водночас до Катеринославської губернії вступили радянські війська.

Однак махновщина набирає такого масштабного розмаху, що для її ліквідації не вистачає самих тільки військ ВЧК. Більшовикам доводиться залучати великі армійські підрозділи — частини 1-ї Кінної армії Будьонного та корпус Червоного козацтва Примакова, кавалерійську бригаду Котовського. До літа 1921 року, в умовах повної ізоляції та нерівності сил, махновці вели жорстокі бої проти червоних — намагаючись вийти з-під ударів більшовиків, здійснювали рейди по всій Південній Україні, доходили до Дону і Поволжя. Але врешті-решт Махно, оточений з усіх боків, зумів прорватися лише з невеликим кінним загоном та в серпні 1921 року відступив до Румунії.

«Батько» Махно більше ніколи не повернувся в Україну. решту свого життя він провів в еміграції, спочатку в Румунії та Польщі, потім — у Франції. Ніякого багатства за роки боротьби не назбирав. Жив у скруті, від отриманих у боях ран часто і тяжко хворів, проте активно публікувався в пресі анархістського спрямування, писав мемуари. Помер Нестор Іванович Махно 6 липня 1934 року від туберкульозу, на який захворів колись у царській тюрмі. Його прах замуровано в «Стіні комунарів» на паризькому кладовищі Пер-Лашез.

Публікація підготовлена Управлінням з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю Чернігівської облдержадміністрації за матеріалами історичної наукової літератури