Біатлон: Оксана Хвостенко повернулась до Чернігова. Здивувала медаль Якова Фака

Нещодавно у Ханти-Мансійську пройшов заключний етап Кубку світу 2008/09 з біатлону. У столиці Югри перебувала вся українська збірна за винятком чернігівки Оксани Хвостенко.

Так і не взявши участь у жодній із гонок попереднього етапу у норвезькому Тронхеймі, наша провідна біатлоністка повернулася додому в Чернігів.

Дзвінок застав Оксану на півдорозі між лікарнею та будинком, де її з нетерпінням чекав любий синок Микита.

 - Зараз хворію, - голос на іншому кінці слухавки лунає втомлено та застуджено. - Здала всі необхідні аналізи й тепер чекаю результатів. З ними піду до лікаря в рідному Чернігові. Не знаю, де могла застудитися. Погано себе відчула після етапу Кубка світу в Канаді, де на здоров'я не скаржилася.

- Кому приймав рішення відправити вас додому?

- Воно було обопільним. Після розмови з тренером Миколою Зоцом, вирішили, що краще мені виїхати додому й почати лікування. Так що сезон для мене вже скінчився. Смутно трохи, адже ще можна було б виступати у мас-стартах. Шкода, але рук опускати не можна.
- Син зрадів приїзду мами?

- Він задоволений. Але спочатку сумнівався, постійно перепитував, чи дійсно я приїхала назовсім.

- Валентина Шевченко уникає поїздок додому в середині сезону, боячись підхопити вірус. Не думали про те, щоб слідувати її прикладу, чи це занадто велика жертва для родини, де й тато, й мама - члени однієї збірної?

- У кожного спортсмена - своя психологія й підготовка. Але я б так не змогла. На мій погляд, це не краще рішення. Як можна не приїжджати додому? Адже тут морально відпочиваєш, бачишся з рідними й близькими. Поїздки додому ніколи не вибивають мене з колії.

Навпаки, навіть після короткочасних візитів, а за сезон вириваємося від сили три рази, відчуваю наплив сил. До того ж чотири дні - не дуже великий термін, щоб утомитися та встигнути підхопити якусь інфекцією.

- У Шевченко після перемоги в дистанційному заліку Кубка світу наступний сезон вийшов не дуже вдалим. Втім, як і у вас. Такий спад закономірний?

- Важко відповісти, оскільки з тренером ще не обговорювали цю тему. Та й результатів обстеження треба дочекатися. Функціональний стан не дозволяв мені боротися за медалі або місце в десятці, як це було в минулому сезоні. Ми намагалися знайти вихід із ситуації, але марно. Після закінчення сезону зробимо висновки й внесемо корективи.

- Але сезон склався не так вже й погано: з сімнадцяти гонок ви лише в одній фінішували поза заліковою зоною. Чи для спортсменки, що побувала на кубковому подіумі, цього замало?

- Взагалі, сезоном задоволена. Але з іншого боку, розраховувала на більше. На стрільбу не скаржуся, а от гарного ходу по дистанції не було. Це єдине, що засмучує.

- До цього сезону ви готувалися по тій же схемі, що й до минулого?

- Ми збільшили обсяг роботи. Але поки рано говорити, чи стало це причиною не дуже гарного функціонального стану.

 - Які асоціації у вас на даний момент виникають із корейським Пьонгчангом?

- Цей чемпіонат світу залишив негативні спогади. І це пов'язано не з результатом, а з організацією самих змагань - прийом спортсменів, харчування, траса. Як для чемпіонату світу, все було досить блідим, хоча, може, для корейців це був і нормальний рівень. Але всі спортсмени, і не тільки в нашій збірній, були не в захваті. Ми звикли до краще підготовлених трас і чіткої роботи організаторів. Чесно, очікували від Кореї більшого.

- Для Віти Семеренко зняття з естафети було шоком. Як ви відреагували на рішення керівництва команди, адже вам тоді навіть не довелося вийти на старт?

- Ніхто не був готовий до такому. У дівчини навіть сльози були на очах. Я стрималася, не плакала. Було прикро, адже всі ми по-особливому налаштовувалися на цей вид. Естафета для нас - святе. Шкода, що команду зняли. Ніхто не застрахований від штрафних кіл, але ми були готові боротися до останнього метра дистанції. Потрібно було так і зробити! Всі вважають, що це було неправильним рішенням, хоча керівництву видніше.

- Багато спортсменів скаржилися, що на трасі у Ванкувері ніде відпочити. Як біглося вам?

- Траса дійсно важка - швидкісна, робоча, всі підйоми з поворотами. Ніде не можна було розслабитися - ні на спуску, ні на рівнині. Це одна з найскладніших трас.

На тренуваннях обіграю чоловіків

 - Микола Зоц визнав, що в цьому сезоні в силу своїх нових обов'язків приділяє вам не так багато уваги, ніж раніше. А як працюється із чоловічою командою?

- Природно, коли тренувалася окремо, то й уваги мала більше. Але до всього слід звикати, упокоритися й працювати далі. Тут ніяких образ бути не може. Все рівно завдання мені дається, і я його виконую.

- Альбіна Ахатова, що також тренувалася в цьому сезоні із чоловіками, зізналася в одному з інтерв'ю, що, незважаючи на гарні показники в стрільбі, не може в цьому компоненті змагатися зі своїми колегами сильної статі. Але ви, складається враження, у стрільбі здатні дати фору кому завгодно?

- Можливо [сміється]. На контрольних тренуваннях навіть цікаво змагатися з хлопцями, хоча б у стрільбі. Перемагаю, що, звичайно, б'є по їхньому самолюбству. Мені здається, чоловікам не зовсім приємно програвати представницям слабкої статі. Ми, жінки, якось простіше це сприймаємо. Хоча не буду приховувати, була рада таким міні-перемогам.

- Олена Костевич - ваша землячка й олімпійська чемпіонка у стрільбі з пневматичного пістолета дивувалася, як можна стріляти під вигуки вболівальників. Чи не відволікали вас вигуки багатотисячних трибун на стадіоні «Шальке», де вам у грандіозній перестрілці вдалося стати третьою?

- Навіть не думала про це. Просто вийшла й зробила свою роботу. Можливо, вдача була на моєму боці. Ми, біатлоністи, звикли до великої кількості глядачів на трибунах. До того ж настільки концентруємося на стрільбі, що ні на вигуки, ні на що інше не звертаємо уваги. На «Шальке», щоправда, була своєрідна обстановка, але це не перешкодило нам добре виступити.

 - Андрій Дериземля вже мав уявлення про різдвяну гонку, оскільки брав участь у ній три роки тому разом із Леною Петровой. Обговорювали з ним можливу тактику перед стартом?

- Ні, оскільки всі старти проходять по-різному. Я просто розпитувала, як це все буде виглядати, тому що обстановка незвичайна. Андрій усе розповів, і я приблизно знала, що нас чекає.

- Встигли похвилюватися за ті декілька хвилин, що знадобилися вашому товаришеві по команді, щоб здолати останнє коло разом із Крістофом Зуманном?

- Так, трохи хвилювалася. Австрієць - досвідчений спортсмен, один з найсильніших у своїй збірні. Тому хвилювалася за напарника та з нетерпінням чекала його на фініші. Самій бігти легше (сміється).

- На церемонії нагородження вам вручили величезний келих пива. Як ви взагалі ставитеся до цього напою?

- Я його не люблю. Можу небагато випити, коли на вулиці спекотно.

- Багатьом уболівальникам запам’ятався епізод під час срібної для нашої команди естафети, коли ви ледве не зірвались на дистанцію, лишивши незакритою останню мішень. Що там насправді відбулося?

- Я була впевнена, що влучно вистрілила. Уже зібралася закидати гвинтівку на плечі, а коли подивилася на установку, побачила, що одна мішень не закрита.

- Чи отримали ви золоту медаль за естафету в Оберхофі після дискваліфікації збірної Росії?

- Нас нагороджували не медалями, а пам'ятними сувенірами. Я не чула, що нам їх поміняють. Просто перерахували залікові бали у Кубку націй. Думаю, що на цьому все й скінчиться.

- Чи доходили до вас чутки, що одна з українських допінг-проб також дала позитивний результат, як писала французька газета L'Equipe?

- Ходили різні чутки про багато команд, не тільки про нашу. Але ми не звертали на них увагу.

 - Що повинно відбутися з біатлоністкою, щоб вона почала у мас-старті стріляти на другому рубежі стоячи, як Дар'я Домрачова?

- (Сміється.) Навіть не знаю. Напевно, вона настільки була захоплена гонкою, що не порахувала одне коло. Дякувати Богові, зі мною такого ніколи не було.

- Чому, на ваш погляд, у цьому сезоні як ніколи дуже багато спортсменок, що побували на кубковому п'єдесталі?

- Всі добре підготувалися до сезону. До того ж рівень біатлону в різних країнах зростає.

- Ви починали демонструвати високі результати у золотий час українського жіночого біатлону. У цьому сезоні особливо відчувається, що ми повертаємо собі колишні позиції. Як це, знову почувати себе частиною боєздатної команди?

- Дівчата зараз перебувають у дуже гарному функціональному стані, і команда дійсно знаходиться на високому рівні. Вважаю, з нашою четвіркою рахуються всі суперники. Приємно відчувати за своєю спиною надійний тил, усвідомлюючи, що тебе підтримають у всіх перегонах, не тільки в естафеті. Тому згуртованим колективом намагаємося зробити для своєї команди все.

- Сестер Семеренко ніколи не плутаєте?

- Ми всі їх добре розрізняємо. Вони зовсім різні.

- Як підтримуєте форму при повній відсутності снігу в Україні?

- Такого ніколи не буває. Але якщо й трапляється, то можемо пробігти крос. В основному при такій погоді відпочиваємо.

- Як стежили за виступами колег на останньому етапі Кубка миру в Ханти-Мансійську?

- Як і всі шанувальники біатлону, біля телевізора. Ще підтримувала збірну sms-повідомленнями, тримала кулаки, щоб команда добре виступила на останньому етапі.

- Крім своїх «рідних» спортсменів, вболіваєте за інших біатлоністів?

- Цілеспрямовано ні. Але є люди, за яких трохи хвилююся - щоб відстрілявся добре, поборовся за залікові бали. Наприклад, було цікаво, коли хорват Яков Фак зумів виграти медаль чемпіонату світу. Іноді стежу за Нойнер, особливо за її стрільбою стоячи.