Останнє оновлення: 19:09 середа, 19 вересня
Футбол / Інтенрв'ю
Ви знаходитесь: Спорт / Чернігів / Борис Зарудний: «Бажаю "Десні" пробитися у Прем'єр-лігу»
Борис Зарудний: «Бажаю Десні пробитися у Прем'єр-лігу»

Борис Зарудний: «Бажаю "Десні" пробитися у Прем'єр-лігу»

До уваги любителів футболі і вболівальників чернігівського футбольного клубу «Десна» – розмова з одним із найстарших ветеранів нашого клубу – Борисом Зарудним.

Мова про те, якою була «Десна» і Чернігів у вже далекому 1962 році, про Другу світову, гру з німцями у футбол, виступи в “Зірці” з Кропивницького і легендарний кубковий матч проти алма-атинського “Кайрату”.

Потяг ішов крізь вогонь…

– Розкажіть де Ви народилися і як почали займатися футболом?

– Я народився у Кіровограді (нині – Кропивницький), там же прожив усю свою молодість, там і починав займатися футболом. У нас була заводська команда доросла при заводі “Червона зірка”, називалася “Торпедо”. Її приїхав тренувати тренер з Ростова-на-Дону – Казаков. Він тренував дорослих, але бачив, що потрібно готувати і молодь, тому організував дитячу групу. Це був 1950-й рік, я тоді навчався у 7-му чи 8-му класі, і почав займатися у секції. У ДЮСШ на той час набирали мало хлопців, а ті хто жив біля стадіону приходили, і там Казаков нас готував: тренував, розповідав, показував. Там ми починали займатися разом із Валерієм Польовим (колишній гравець і тренер “Десни”, – прим.). І вже у 9-10 класі мене стали залучати до ігор за головну команду.

– Починали займатися футболом Ви відразу після Другої світової війни. Наскільки важкими були ті післявоєнні роки?

– Мій батько був військовим. Коли почалася війна ми відступали: військова частина відступала і сім’ї теж евакуювали. Майже всю війну ми їздили за військовою частиною: куди їх перекидали – туди і ми. Я вже точно не пам’ятаю міста, але були у Калачі-на-Дону. Коли поверталися, йшли через Брест, а як звільнили Кіровоград військова частина пішла далі, а нас на потяг та додому.

Назад дорога була ще нічого, а коли евакуювалися, я хоч і маленький був, але пам’ятаю: потяг їде, зупиняється, а його бомблять. Іноді зупинимося у степу, станцію розбомбили: приїжджаєш на станцію, а навколо все горить. По дорозі люди вмирали, потяг зупиняли, ховали… Так рухалися назад. Німці бомбили весь час. Повернулися ми у 1944 році.

– Ваш будинок зберігся?

– Ні. Його спалили. Коли відступали, видали наказ: німцям нічого не залишати. Стали виселятися, а у нашому будинку жив якийсь начальник. Він взяв і підпалив весь будинок. Він був триповерховим, три під’їзди. У підсумку він згорів один. Район називали “вулиця Карла Маркса 5/5”, там стояло 6 або 7 будинків. Ось він один згорів. Решта залишилися. Коли ми повернулися нас поселили до іншого будинку. Після війни був такий час: пацани збиралися на вулицях, у дворах. Ворота позначали цеглинами і грали у футбол. Іноді грали вулиця на вулицю, біля школи організовували турніри…

“Торпедо”-армія-“Зірка”

– Дебютували у великому футболі Ви за кіровоградську (нині – кропивницьку) “Зірку”. Зараз це команда Прем’єр-Ліги, але тоді вона грала у класі Б. Розкажіть, що це був за колектив?

– Ще не було класу Б. Ми грали у першості України серед колективів фізкультури за “Торпедо”. “Зіркою” команда стала році у 1958. А до цього ми грали за “Торпедо” і “Урожай”. З 1954 року ми грали за “Торпедо”, і в 1955 році в Києві посіли третє місце серед колективів фізкультури. Після того як ми приїхали нас, 5 людей з команди, забрали в армію…

– Де служили в армії?

– У кількох містах. Навчальну частину проходив у Харкові, там нас готували на операторів радіолокаційних станцій. Там теж не нудьгували, бігали, грали у футбол. Рік ми разом з Польовим там відслужили і мене відправили до НДР. Там була наша станція, частина повітряної оборони, яка стояла на прикритті аеродрому. Грали з іншими військовими частинами, поруч було місто, ми домовлялися і грали з німцями, але команди були аматорські… Прослужив там майже два роки, після цього було скорочення військових частин й нас на потязі відправили у Литву, потім перевели до Калінінграду і закінчував службу вже там, виступав за дивізійну команду, грали у першості Калінінградській області.

Звичайно, армія забрала багато у плані підготовки… Але все-таки після того як я повернувся, так як мене знали, у “Зірку” (команду вже перейменували) мене взяли відразу. Перед армією я вступив до технікуму, а коли повернувся відновив навчання. Поки тренувався у “Зірці” я закінчив технікум і зосередився на футболі.

– Розкажіть, якою була “Зірка” кінця 50-х – початку 60-х років?

– Місцевих хлопців у команді було не дуже багато. Запрошували тренерів, а вони привозили гравців з собою. В основному приїжджали москвичі, але колектив завжди був дружний. Ми грали, дружили, команда була хороша. Але у 1961 році в мене не склалося у команді. З сімейних та інших обставин я пішов із “Зіркі” на завод по своїй спеціальності, працював у конструкторському відділі. Там мене і застав дзвінок з Чернігова: приїжджай у команду. Тоді “Десну” тренував Євген Горянський з Москви, який до цього тренував “Зірку”. Він приїхав до Чернігова, дізнався що я пішов з команди і сказав: “Приїжджай, все обговоримо, домовимося”. Я не очікував, на той час уже одружився.

Історія була така: після Кіровограда Горянський поїхав до Миколаєва тренувати “Суднобудівник”. У нас у “Зірці” тренером теж був москвич. Тому гра проти московського тренера для нього була принциповою. Він каже: “Хлопці, не підведіть, покажіть себе”. Ми тоді обіграли “Суднобудівник” 3-1. Я зіграв у тому матчі дуже добре. Горянський запам’ятав, що це я йому тоді нашкодив, і в 1962 році запросив мене вже у “Десну”.

Битва з “Кайратом”

– До Чернігова Ви приїхали у 1962 році. Яким тоді був Чернігів, яке було перше враження?

– Тоді ще добудовували Головпоштамп, тільки починали будувати КСК, центр облаштовувався. Тільки потім місто стало змінюватися, продовжили вулицю Рокосовського, пішло будівництво… Сюди приїжджало багато людей, особливо військових-відставників. Місце хороше. Десна широка, тиха: риболовля, полювання, природа. Стадіон стадіоном було складно назвати. Хороших полів тоді не було: купини, трава. Тільки потім стали стежити, хоча б поливати. У Чернігові тоді було два стадіони: “Локомотив” та імені Гагаріна. Тренери у нас змінювалися, змінювався склад. Як у казці: як новий тренер, так півскладу змінюється, багатьох привозили з собою, текучка була великою.

– 1962-й рік був лише третім сезоном в історії “Десни”. Наскільки тоді до вас вже звикли глядачі? Ходили, або команда була ще у новинку?

– Футбол у Чернігові був і до цього, команда грала серед колективів фізкультури, а коли стали готувати команду класу Б – став інший підхід. А вболівальники у Чернігові завжди були хороші. Ігри були і хороші, і погані. В одному з сезонів в Кубку СРСР дійшли до 1/8 фіналу…

– Давайте поговоримо саме про цей матч. У 1965 році “Десна” грала в Алма-Аті у 1/8 фіналу кубка СРСР проти “Кайрата”. Ви виступали в тій грі. Розкажіть як проходила та зустріч? “Десна” програвала 0-3, але зуміла відігратися, і… все ж програла 3-4…

– Ні, ми не відігравалися. Був рахунок 1-3, потім 1-4, і тільки потім ми забили 2 м’ячі. Не вистачило, як писали, часу, щоб забити четвертий. Ми розгубилися, не знали що до чого: це діє на психіку: команда Вищої ліги, клас А, а ми були лише з класу Б. Якби ми переграли “Кайрат”, то вийшли б на московський “Спартак”. В Алма-Аті нас відразу задавили, ми не розуміли де яка команда і поки ми прийшли в себе, рахунок був вже 0-3.

Потім, коли отямилися, грали добре. Після матчу всі були задоволені грою, так як зіграли 3-4, а не 0-5, тому що після 0-3 могли і більше програти. Тоді писала преса, що Рожанський забив 3 голи, тому його помітили. Після матчу у нас з команди забрали Толю Рожанського, який у тому матчі зробив хет-трик, до луганської “Зорі”, воротар Олександр Говоров поїхав у донецький “Шахтар”.

– Завершили кар’єру Ви у 1966 році. Тоді Вам було 30 років. Зараз для футболіста цей вік зовсім не критичний. Чому тоді завершили кар’єру?

– В принципі, я сам пішов. Не захотів чому? Приїхав Тугарин тоді тренувати. Колись він працював у Севастополі і привіз звідти людей 6 або 7. Я зрозумів, що мені місця у команді не буде, я звільнився і пішов працювати на КСК. Там виступав за комбінат, грали у чемпіонаті області. Коли я приїхав до Чернігова мені було 25-26 років і грав за “Десну” до 30. Тоді була тенденція, що після 25 футболіст вважався ветераном, хоча потім мені здавалося, що з 25 до 35 самий пік можливостей…

Після того як я пішов з “Десни”, якийсь період я взагалі на стадіон не ходив. Настрій був якийсь, може, образа, я зациклився на роботі і після роботи йти вже нікуди не хотів.

– Ким Ви працювали на камвольно-суконному комбінаті?

– У свій час працював начальником ремонтно-механічного цеху, а потім став старшим інженером-конструктором. Там і допрацював у конструкторському відділі до пенсії. У 1996 році вийшов на пенсію, але працював ще років 5.

– Можете пригадати якусь цікаву історію з того часу, коли Ви грали за “Десну”?

– Найбільше я дружив з Валерієм Кравчинським. Коли я приїхав він мене знайомив з містом, возив на риболовлю, весь час з ним дружили. На жаль, він рано помер. З того складу, що я пам’ятаю тільки Володя Гикаєв, по-моєму, ще живий…

Після того як я пішов з команди я ще рік працював тренером групи підготовки на стадіоні, займався з дітьми. Коли пропрацював рік мене вмовили з’їздити на збори адміністратором. Я погодився. Тоді взяли гравця з Києва: Лазаря Боженова. У нього була умова, що йому потрібно було купити машину і оплатити хоча б половину внеску за “Волгу”. Тугарин каже: “Знаєш, я тобі довіряю. Візьми гроші під звіт (2 або 3 тисячі) ми будемо тобі компенсувати і протягом півроку повернемо гроші”. Я взяв гроші, купив машину.

Скінчилися збори, ми приїхали, а гроші ніхто не віддає. Вони на мені висять на стадіоні. У Тугарина справи пішли погано, він сів на потяг і поїхав. З ким розбиратися? Скаржитися нема кому… Баженов теж поїхав у Горлівку, або ще кудись зірвався… Вони приїжджають сюди грати, а тренерами у “Десні” були Кузнєцов та Базилевич. Вони подзвонили до Києва: Баженова не допускають до ігор, поки не поверне гроші. В “Десну” тоді написали гарантійний лист, що гроші повернуть. Гроші все-таки повернули, але я остаточно пішов працювати на завод.

Зараз згадуєш: стільки людей пройшло через команду. З Росії, Білорусі… Всі севастопольці теж врешті-решт розбіглися…

“Футбол є футбол. Момент – це ще не гол”

– А Ви чому вирішили залишитися у Чернігові після закінчення кар’єри?

– У мене робота, куди їхати? Все спочатку починати? Куди? Мене запрошували з Сум, але я не поїхав. Робота є, робота нормальна…

– Ви дивилися гру з “Динамо” у Кубку? Як вважаєте, чого не вистачило “Десні” для перемоги і чи були шанси?

– На стадіон я не ходив, дивився по телевізору. Удари, моменти були. Але футбол є футбол. Момент – це ще не гол. “Динамо” технічніше та організованіше. Прикро що у чемпіонаті деякі ігри вдома програли. Коли ми грали у нас було таке відчуття: “Як це так, як можна програти вдома? Якщо тільки команді, яка на дві голови сильніше”. Може тому що тоді були інші часи.

– Як Ви вважаєте, у цьому сезоні на що може розраховувати “Десна”?

– Я не знаю як “Десна” проведе трансферну компанію. Після перших ігор можна буде щось прикинути. З тим складом, що є, буде складно. У минулому році вони вдало пройшли, але “Верес” задавив. З усією цією кампанією зробили з “Десною”, звичайно, не чесно, не справедливо…

– Щоб Ви побажали на Новий рік “Десні”, уболівальникам і взагалі чернігівцям?

– Чернігівцям я побажаю вболівати, як вони завжди це робили. А команді я побажаю все-таки пробитися у Прем’єр-Лігу, дізнатися, що це таке. Всі умови є. Потрібно постаратися. Я бажаю їм працювати і порадувати уболівальників виходом у Прем’єр-Лігу.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Як в Седневі знімали фільм «Коли падають дерева»

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор