Останнє оновлення: 10:09 середа, 17 липня
Війна
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Командир ніжинської тероборони "Ворон": ми знищили "чорну" роту "вагнерів" під Соледаром
Командир ніжинської тероборони Ворон: ми знищили чорну роту вагнерів під Соледаром

Командир ніжинської тероборони "Ворон": ми знищили "чорну" роту "вагнерів" під Соледаром

На Бахмутському напрямку ніжинська тероборона провела більше двох місяців. Одинадцять діб стримували наступ росіян на околиці Соледара. А після повернення до Ніжина бійці виготовили шеврон із позивним командира.

Юрій Воронін “Ворон” — командир 2-ї роти 163-го окремого батальйону 119-ї бригади територіальної оборони ЗСУ. В цьому інтерв’ю він розповів про свій шлях до командирської посади, оборону Чернігівщини, бої під Бахмутом, досвід зіткнень із “вагнерами” та навчання на вишколі капітанів ТрО.

Дідівський зв’язок і відмова присягати Росії

Більше 30 років тому хлопчик Юрко мріяв стати військовим зв’язківцем, як дід. Ще в далекому 1939-му той починав службу молодшим лейтенантом полку зв’язку в Ніжині на Чернігівщині. Тож у десятому класі Юрко подав документи до Полтавського вищого військового командного училища зв’язку. Відповідь надійшла з Полтави та Кемерова. Хлопець зупинився на російському училищі. Він вирушив за 3,5 тисячі кілометрів, бо саме там був факультет, де він найбільше хотів би навчатися.

Проте здобути омріяну освіту Вороніну не вдалося. Роки навчання (1989-1992) припали на розвал Радянського Союзу. На третьому курсі Юрію поставили умову для продовження навчання.

“Мені залишалось ще рік вчитися. Але для цього я повинен був прийняти присягу на вірність Росії. Я відмовився. Мене у званні рядового звільнили з училища і перенаправили для проходження служби в Україну”, — розповідає Воронін.

Юрій Воронін “Ворон”

По поверненні в Україну хлопець потрапив до “водопровідної” частини. Пробув там один день. На тому військова кар’єра для Юрія завершилася. Принаймні так 30 років тому думав хлопець.

Він вступив до педуніверситету імені Драгоманова на викладача історії. Але буремні 90-ті вимагали шукати заробіток деінде. Юрій тоді об’їздив ледь не всю Україну. Аж поки не повернувся додому.

Станом на початок повномасштабного російського вторгнення 2022 року Воронін працював у добровільній пожежній охороні. На 24 лютого припало саме його чергування. Чоловік знайшов собі заміну на роботі та поїхав до військкомату.

Розпочався другий етап його армійської кар’єри. На жаль, цей час дідусь уже не застав.

“30 років тому я втік з армії, через 30 років вона мене наздогнала. І я вирішив, що більше тікати не буду, тим більше, що це українська армія. Це моя армія, це армія моєї держави”, — пояснює Юрій, чому в перший день широкомасштабного вторгнення пішов до ТЦК добровольцем.

Ніжинські добровольці в боях на Чернігівщині

На той момент Воронін жив у селі Комарівка, що за 23 км від Ніжина. У селі зібралося 12 чоловіків, які вирушили на районний центр записуватися до лав ЗСУ. Лише троє з них проходили військову службу раніше. Разом вони долучилися до 163-го батальйону тероборони, який базувався у Ніжині.

“На той час обов’язки начальника штабу батальйону виконував Година Анатолій Іванович. І він сказав таку фразу, яка мені запам’яталася: територіальна оборона формується саме на тих засадах, що ми всі один одного знаємо. Ми повинні знати, хто як дихає, хто як дивиться, хто як говорить. І за цим усім ти маєш бачити, що це твій побратим, товариш, друг. Мені це запам’яталося. І я дуже переживав за особовий склад, щоб із ними нічого не сталося”, — згадує Воронін.

Наступного дня ніжинський підрозділ відправили на оборону Чернігова. Там новобранці з 163 обтро вперше зіштовхнулися з окупантами.

Тероборонівці з Ніжина базувалися в районі Старої Подусівки на західній околиці Чернігова. За кілька кілометрів звідти розташована об’їздна дорога. Одного дня росіяни почали їх обстрілювати. Тоді тероборонівці висунулися до об’їзної в район сіл Старий Білоус та Новий Білоус, де проходили колони загарбників.

“У нас все почалося з хаотичного вогню. Я був на посаді звичайного сапера. Але побачив, як поводяться наші необстріляні хлопці, і проявив ініціативу. Були ж такі, хто зброєю користуватися не вмів, а від одних лише звуків пострілів хапався за автомат і готовий був стріляти абикуди. А в нашому секторі обстрілу за 50 метрів попереду було наше кулеметне гніздо. То могли б своїх постріляти. Тож я почав пояснювати, як підготувати зброю, як поставити на запобіжник і очікувати на команду, а стріляти лише за моєю командрою”, — згадує Воронін.

Поведінку Юрія в першому контакті з ворогом оцінив командир взводу майор Олександр Куделя. І запропонував Вороніну стати командиром відділення.

“Необстріляних молодих хлопців потрібно було згуртувати, вселити в них впевненість перед першим боєм. Ну, я намагався це зробити”, — згадує ті обставини Юрій Воронін.

У Чернігові ніжинська тероборона пробула до 6 березня. Тоді її вирішили повернути до райцентру. Існувала загроза, що росіяни пройдуть до Ніжина з боку Прилук і захоплять ніжинський аеродром. До кінця 90-х там базувався розвідувальна ескадрилья, потім авіаційний загін ДСНС. Аеродром має злітну смугу довжиною 3 км. У разі його захоплення росіяни змогли б швидко перекидати війська, які наступали б на Чернігів та Київ.

Росіяни не захоплювали Ніжин. Після невдалих спроб увійти в місто в перший день надалі окупанти вирішили його блокувати, щоб Сили оборони України не перерізали логістику російських колон, які прямували на Київ.

“Ми вели позиційну оборону. Там “гради” прилітали, наша артилерія теж по них відстрілювалась, але боїв лице в лице боїв у нас не було”, — згадує той період Воронін.

“Спешл віче” під Соледаром

У Ніжині Юрій зустрів новину про відхід окупантів з Чернігівщини. Його батальйон перейшов до виконання стабілізаційних функцій. А для самого Вороніна продовжився етап кар’єрного просування по службі.

У липні 2022-го командування запропонувало Вороніну пройти переатестацію на отримання офіцерського звання. Він став молодшим лейтенантом та обійняв посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. На цій посаді Юрій відправився з батальйоном на Бахмут.

Уже на Донеччині наприкінці року Вороніна призначили т.в.о. командира 2-ї стрілецької роти, а навесні 2023-го він став командиром цього підрозділу.

“У роті зібралися дуже хороші хлопці. В ухвалені рішень мені допомагали бійці, які пройшли АТО, вони були рішуче налаштовані воювати. Відповідно налаштовували й інших бійців. Також я мотивував своїх хлопців власним прикладом, демонстрував, що не варто боятися. Я постійно перебував зі своєю ротою, на рівних зі всіма копав окопи”, — розповідає офіцер.

Воронін співставляє нинішне військо з армійськими порядками, які він трохи застав за часів Радянського Союзу. Важливою відмінністю називає відхід від принципу “я начальник – ти дурак”.

“У мене в роті багато людей освічених. І я — не командир-самодур, ми всі рішення ухвалюємо спільно. Ми, так би мовити, проводимо таке “спешл віче”, на якому вирішуємо, що і як будемо робити”, — описує свою практику командир.

Одне таке “віче” Воронін скликав, коли комбат запропонував йому з посади т.в.о. ротного перейти в інший підрозділ на посаду командира. “У мене вже своє рішення було. Якби тоді ми були десь в тилу, то я ще міг би перейти в іншу роту. А на бойових кидати своїх заради кар’єрного зросту – це така собі зрада своїх друзів. Коли я на “вічі” озвучив пропозицію комбата, вони попередили: “Ми тобі ногу прострелимо”. І в нас тепер у роті такий мем: якщо щось не так, то “ногу прострелю”, — жартує офіцер.

Інше “віче” мало місце на Бахмутському напрямку. Рота отримала наказ на виконання охоронних функцій, готувалася до цього. Але раптом надійшов інший наказ: висуватися на оборону Солердара, за який точилися запеклі бої.

“Я зібрав усіх хлопців, кажу: “Пацани, є така двіжуха, нам треба це зробити”. Хлопці ж готувалися до іншого. Я запропонував разом вирішити, як висуватися до Соледара. І так разом швидко вирішили, хто що буде з собою брати. Кожен уже знав, що буде робити”, — згадує Ворон.

У районі Бахмута ніжинська тероборона провела більше двох місяців. На околиці Соледара хлопці стримували наступ росіян. Там і зіштовхнулися з найманцями ПВК “Вагнер”.

“Вагнерівців” можна відрізняти за формою. Ті, що в чорній формі проти нас воювали — це підготовлені бійці, які, мабуть, пройшли не одну війну. І по їхній поведінці видно, що вони вміють воювати. Вони застосовували штурмову тактику “сімки”. “Сімки” йдуть на штурм, перебігають з місця на місце, в них дуже складно влучити. Ті, що в “мультикамі” — я так вважаю, що це набрані зеки. Ці як табун діяли, їх наче овечок гнали на забій”, — описує поведінку ворога ротний.

Проти “вагнерівців” тероборонівці воювали разом з батальйоном 17-ї танкової бригади. Стрілецькі бої велися на відстані 50 метрів. Одного дня суміжний підрозділ втратив позиції, і в ніжинців оголився правий фланг. Проте тероборонівцям вдалося стримати черговий наступ.

Як відомо, саме на напрямку Соледара наприкінці грудня 2022 року загинув Олександр Мацієвський — солдат роти вогневої підтримки 163-го ніжинського батальйону ТрО, який був захоплений у полон і розстріляний ворогом після слів “Слава Україні!”. Ця історія отримає розголос аж у березні, Мацієвський отримає звання Герой України посмертно.

Рота Вороніна провела під Соледаром загалом 11 діб.

“За цей час ми знищили плюс-мінус сотню “вагнерів”. Ми піднімали безпілотник над полем, де воювали, то трохи порахували загиблих. Тут варто додати, що коли ми відбили одну їхню атаку, і вони почали відступати, то з їхнього боку по відступаючим почав працювати крупнокаліберний кулемет. Тобто там якісь “загрядотряди” працювали”, — згадує Воронін.

По поверненню з Бахмуту в Ніжин рота виготовила шеврон із позивним командира “Ворон”, а також прапор.

“Оце я вважаю, як показник того, що вони сприйняли мене як командира”, — підсумовує Юрій.

І додає, які якості повинен мати ідеальний командир:

- знати і розуміти проблеми підрозділу,

- любити особовий склад, щоб бійці вірили у командира та довіряли йому,

- бути рішучим, а деколи гнучким та хитрим.

Вишкіл капітана “Ворона”

Після Бахмута Юрій Воронін прагнув розвиватися далі. Він дізнався, що чотири офіцери батальйону пройшли навчання на “Вишколі капітанів” — двомісячні курси, які проводить Командування Сил територіальної оборони ЗСУ для командирів рот та офіцерів штабів батальйонів. Ротний із Ніжина також захотів потрапити на курс. Але для цього спочатку треба було пройти відбір, який влаштували в чернігівській бригаді. Із 24 осіб позитивно склали іспит семеро, зокрема, і Воронін.

“Я розумів, що треба навчатися, треба заповнити певні прогалини в знаннях, наприклад, по TLP (процедура планування бою) і MDMP (військовий процес ухвалення рішень). Суть у тому, що я як командир повинен знати, на що здатен мій підрозділ, мої сусіди, і розуміти, що становить мій противник, враховувати його сили, розраховувати тоді, як ввести наступ, оборону і так далі. Тобто це важливий фактор у роботі будь-якого командира”, — вважає Юрій Воронін.

Із “Вишколу капітанів” Воронін відзначає ознайомлення з стандартами армій країн НАТО та відмінність від свого навчання у військовому училищі.

“Тоді (за радянських часів – “Новинарня”) було організовано так, що ти офіцер — “бєлая кость”. Тут такого не було. Тут ти командир, але командир з головою, а не тупоголовий виконавець завдань. Ротні та взводні, командири відділень мають бути креативними, мислячими і врівноваженими”, — ділиться враженнями Воронін.

Також ніжинський ротний дізнався про нюанси АПД (аналіз проведених дій). Каже, що його підрозділ і раніше використовував обговорення боїв, аналізував, які помилки були допущені, як їх не повторити у майбутньому. Тепер же він отримав навички, як проводити АПД професійно.

“Мені, до речі, інструктор “Вишколу капітанів” запропонував подивитися фільм “Брати по зброї”. Як навчальний фільм, я його подивився з задоволенням, всі десять серій. Так про американських військових показано, що вони завжди проводять АПД. Я теж думаю, що буду тепер проводити АПД і не лише підрозділу, а й просто свої дії оцінювати. І не лише у війську, а й в житті”, — переконує випускник вишколу.

На цьому Воронін зупинятися не хоче. Він згадує стару приказку: “Поганий той солдат, який не хоче стати генералом”. При цьому з сумом констатує, що до генеральських погонів дослужитися не встигне через вік – йому вже за п’ятдесят. Але все одно подальше життя пов’язує лише з ЗСУ.

“Я хочу, щоб наша армія стала професійною, навченою, дуже кваліфікованою і сильною. Якщо я передам свій певний досвід, певні знання для військовослужбовців, які будуть після війни моїми підлеглими, то я вважаю, що життя прожив не марно. У моєму серці та голові живе думка: я не знаю, кому дякувати — Богу чи ще кому, за те, що у мене на плечі жовто-блакитний прапор”, — каже Ворон.

Є в його думках і тягар. На окупованих територіях під Бахмутом поклали свої життя його побратими, хтось залишається у списках зниклих безвісти. Тому Ворон хоче повернути усі землі, за які вже пролилася кров.

“Найтяжче на посаді командира – це коли ти повертаєшся додому, зустрічаєш рідних загиблих і рідних тих, хто пропав безвісти. Я навіть не знаю, як пояснити, наскільки це важко. Але тепер є задача – повернути ті землі. Якщо взяти карту, повернути і подивитися, яка велика країна ворога, які маленькі на її фоні ми. Але який величезний та незламний дух у нас у порівнянні з цими ***. То перемога неодмінно буде за нами. Інакше ніяк”, — переконаний ніжинський тероборонівець.

Має Воронін ще одну мрію — щоб нинішні українські воїни не залишили війну своїм дітям. У Юрія нині росте 7-річний онук. Тож саме для нього командир бажає, щоб хлопцю не довелося відчути ані російського рабства, ані агресивної війни.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Спека у багатоповерхівках: безпека для дорослих і дітей

SVOBODA.FM