Інтерв'ю
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Левко Лук'яненко, Герой України – про Раду, Савченко і молодь
Левко Лук'яненко, Герой України – про Раду, Савченко і молодь

Левко Лук'яненко, Герой України – про Раду, Савченко і молодь

«Я не міг сказати Наді, що, якби її замордували, це було б величезним козирем для України»

Український дисидент, політв'язень, Герой України Левко Лук'яненко двічі був в українському парламенті. Та 9 років тому вирішив залишити законотворчу справу.

Втім, від політики Левко Лук'яненко так і не відійшов. У свої поважні 88 Герой України активно долучається до виборчого процесу на проміжних виборах у державі.

Він розповів кореспондентові «Укрінформу», чим займається тепер, яким бачить український парламент, що пригадує про роботу у стінах Ради та які настанови хотів би дати легендарній Надії Савченко.

- Вітаю вас, Левко Григоровичу. Останні дні ви активно займалися передвиборною кампанією на довиборах в одному з округів. Чи не важко вам у поважному віці брати участь в агітаційних турах і чи не означає це, що ви знову збираєтесь повернутися у активну політику?

- Я не думаю повертатись до керівництва у політичній справі, бо вже, справді, досягнув того віку, коли за це не варто братися. Але поки мені Господь Бог дає сили, то ще хочу допомагати. Тобто, реально, від політики я не відійшов. Скажу, що веду доволі активне життя. Зустрічаюсь у Києві зі старшокласниками, студентами. Недавно їздив у зону АТО. Поки маю сили, роблю те, що робив усе своє життя.

- Тобто, ваше рішення більше на балотуватись у народні депутати через поважний вік, яке ви прийняли у 2007 році, склавши мандат, залишається незмінним?

- У 2007 році я, справді, не пішов до Верховної Ради, але не через старість. Тоді я відчував якусь провину. Сидів серед депутатів, які ухвалюють антиукраїнські закони. А я тут, у тому середовищі. То, реально, вина за ті закони падає й на мене. Я відчував, що хочу робити щось інше, але не можу. Коли готуюсь до виступу, не дають слова. Тоді я й вирішив, що зможу служити Україні не обов'язково у стінах Верховної Ради. Про те, що я припинив роботу у парламенті, абсолютно не шкодую, бо здобув для себе багато вільного часу. Трохи більше відтоді став писати.

- У цьому році ви стали лауреатом Шевченківської премії. Цю відзнаку отримали за 13-томну книгу «Шлях до відродження», яку писали 27 років. В одному з інтерв'ю ви зізнались, що матеріальну винагороду цієї премії плануєте розділити на 3 частини. Одну з них скеруєте в зону АТО, іншу - для видання наступних творів. Чи вдається реалізувати цей задум?

- Помалу таки вдається. Зараз працюю відразу над двома книгами і хвилююсь, чи вистачить мені на них грошей. Одна книга стане доповненням до серії тих спогадів, які входять у цей 13-томник. Там у 5-ти томах я написав працю під загальною назвою «З часів неволі». У кожному з 4-х перших томів я описав приблизно 30 постатей, яких можна назвати «Золоті сини України». Вони вміли воювати, тримати автомат в руках, але не могли писати про себе. Я знав їх усіх і поклав собі за обов'язок залишити про них пам'ять, бо було б гріхом для держави, якби їхні імена згинули у невідомості. Я ніби виконав перед ними свій обов'язок. А тепер готую книгу листів політв'язнів. Це буде невелика праця, близько 300 сторінок. Можливо, вона стане потребою не для широкого кола читачів. Швидше, для тих, хто хоче вивчати історію національного руху. Після тих моїх 5-ти томів, він зможе деталізовано прочитати листи багатьох цих людей. Деякі з них, наприклад, Ігор Кічак з Коломиї, стануть дивовижним відкриттям. Бо це надзвичайна людина, з якою я довгий час листувався. Багато цікавого матеріалу знайдуть ті, хто цікавиться відносинами Україна-Польща. Є про Покровського, який 25 років боровся з імперією і дочекався самостійної України. Але яка вона, коли радіо і телевізія говорять російською?

- Після поїздок до зони АТО у вас не виникало бажання написати і про молодих синів України, які зі зброєю сьогодні захищають свою державу, її незалежність?

- Я не вважаю себе професійним письменником. Туди мають їхати журналісти, дослідники. Знайомитись із цими людьми, збирати про них матеріали і писати. Це - хроніка подій. Ось вже з'явилось майже півдесятка таких книжок про Помаранчеву революцію. Це - добре, бо вони як документи про ці події. Я не ставив собі таке завдання. Мав більш практичне. Відправляв у зону АТО цілими ящиками книжки. Навіть перед самим наступом москалів я відправив у луганську «Просвіту» три ящики книг. Знаю, що вони встигли їх одержати. Потім, у нашому селі брат священика воює. І ми щомісяця формуємо автомобіль та відправляємо його в зону АТО.

- А які книги ви передаєте?

- Малоформатні. Такі, аби можна було їх заховати у кишеню, за халяву. Це - «Сповідь у камері смертників», «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні» та «Від хохла до українця». Потім я захотів дізнатися, чи мають можливість хлопці у зоні бойових дій читати. Чи мої старання не марна річ? Я поїхав туди. Вдалося відвідати військових майже у 10 селах. Там переконався, що можливість читати наші бійці мають, але, правда, до книги беруться не всі. Пригадую, заходжу у казарму, військові грають у карти, а я їм і кажу: «Хлопці, я привіз вам щось краще» і даю книги. Читають. Отже, треба передавати (сміється, - авт).

- Левко Григоровичу, знаю, ви у січні писали листа до Надії Савченко, в якому просили припинити голодування. Ось навіть занотувала собі уривок з нього: «Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам'ять про цей твій подвиг». Чи спостерігаєте ви сьогодні за легендарною Надією, яка вже не головна бранка Кремля, а народний депутат? Чи маєте сьогодні для неї настанови?

- Оце, що я написав, було правильним. Втім, мене постійно переслідує інша думка. Нація, яка не хоче посилати своїх синів на смерть, не матиме свободи. Тобто, національна ідея є настільки важливою, що більш дорожчих за неї немає. А це означає, що за національну свободу треба йти, боротися і вмирати. Якби Надію замордували, то це було б величезним козирем для України в боротьбі за національну ідею. Але, я не міг це сказати молодій дівчині і тому написав їй такого листа. З іншого боку, це - абсолютна правда. Візьміть Василя Стуса. Геніальний поет помер. Його вірші читають. Втім, якби він був живий, зробив би для України більше.

Не знаю, чи читала Надія мого листа, як і книгу «Сповідь у камері смертників», яку я їй теж передавав. Зараз мені дуже подобається її сміливість, прямота. Те, що вона любить літати, що стрибає з парашутом. Тобто, це - жінка-воїн. Можливо, ще колись і зустріну Надію. Повчати її не хочу, як і те, щоб стати в ряд її наставників, яких є багато. Що вона неправильно зробила? Так це те, що вийшовши з камери, відразу включилась у публічну діяльність. Їй треба було зупинитись, оглянутись. Якщо вона знає військовий статут, то мала б вийти, а тоді зайнятися розвідкою, аби оцінити обстановку і потім вирішити, що робити. А вона відразу кинулась заявляти. В результаті, вона говорить абсолютно політично незрілі речі. Вона розумна жінка і спроможна вчитись. Шкода, що без цього навчання Надія взялася за заяви. Світ прислухається до неї, а вона говорить поки що «зелені» речі. Розумні люди все розуміють. Але, безперечно, це те, що їй не варто було поки робити.

- У вашому політичному житті була ще одна знакова жінка. Маю на увазі Юлію Тимошенко. Адже ви два скликання поспіль проходили до Верховної Ради у списках «Блоку Юлії Тимошенко». Чи спілкуєтесь з лідером «Батьківщини» сьогодні?

- Так, я був у Блоці Тимошенко. Але, тоді я очолював «Українську республіканську партію». Тепер з Юлією Володимирівною ми не спілкуємось, бо немає потреби. До речі, коли Республіканська партія була у БЮТ, то 90% законопроектів ми голосували разом. Втім, УРП була автономною, і були теми, на яких ми з БЮТ стояли на зовсім різних позиціях. Наприклад, ми пропонували відзначити на державному рівні річницю від дня народження Уласа Самчука (український письменник, журналіст, член уряду УНР - авт.). Тоді партія Тимошенко не проголосувала, бо Самчук написав роман «Марія», в якому прямо звинувачував Росію у геноциді української нації, а їм це не подобалось. У блоці було тоді шість партій, а у Верховній Раді - три. У парламенті ще була Соціал-демократична партія Онопенка. І всі ці три сили мали своє обличчя і діяли по-своєму. Я завжди знав, що буду служити Україні , не залежно від того, де я є. А є люди іншого складу, які не можуть робити щось інше, як те, аби у Верховній Раді тиснути кнопки.

- А з ким із політиків ви сьогодні спілкуєтесь, з ким дружите, а кому, можливо, і не подали б руки?

- Я не розширюю сферу своїх відносин. Мені це не потрібно. Знаю, що в людини час дуже обмежений, бо вона вийшла з-під землі, має пройти свій шлях на ній і знову повернутись туди, під землю. Тому я дуже ціную свій час, не витрачаю його на порожні балачки. Пригадую, що у 2007 році я був дуже активним із тих, хто вимагав від Президента Ющенка розпустити Верховну Раду. Тоді, справді, склалась дуже небезпечна ситуація. Партія регіонів почала скуповувати демократів. Коли вони купували по 2-3 депутати, то ще не так було страшно. Втім, коли вони купили більше десятка, залишивши всього 11 обранців, холодний піт облив мені спину. Я збагнув, що Путін буде готовий заплатити не по 5 мільйонів доларів, а по мільярду, бо це почалася купівля України, і він готовий за цей об'єкт заплатити сповна. Тоді Ющенко не хотів розпускати парламент, і ми вирішили це зробити самі. Тому і подали заяви про складання своїх повноважень, зібравши більше 150 підписів і поставивши Ющенка перед фактом, що Верховної Ради більше немає. Після того, я вже не йшов до парламенту.

- А з Ющенком після цього ви ще зустрічались?

- Так. У 2005-у він присвоїв мені звання Героя України. А у 2007 році я ще раз з ним таки зустрівся. Тоді я очолював президентську комісію з помилування і хотів з ним обговорити її політику. Він відмовився мене прийняти. Тоді я написав заяву, що, через відсутність можливості обговорити з ним питання, не вважаю за можливе продовжувати свою роботу. Після цього мене попросили забрати цю заяву, і Президент Ющенко мене таки прийняв. Знаєте, коли я його зустрів, то побачив зовсім іншу людину. Замість очей у нього були чорні дірки. У них не було більше ні душі, ні розуміння. Такі очі можуть бути у людини, яка скоїла щонайменше моральний злочин. Я побачив чорні дірки.

- А яким бачите нинішній парламент?

- Парламент, який ми тепер маємо, є першим, в якому за 25 років демократів більше, як половина. Створена ніби патріотична більшість. По-перше, там немає комуністів, що сприяло покращенню його складу, бо комуністи ніколи не визнавали нашу державність. Ми носили прапор жовто-блакитний, а вони - прапор колонії, радянський. Це була відкрита п'ята колона Росії. Тепер до парламенту прийшли молоді люди. Що з ними сталося? Вони показали, що малокультурні, не мають достатніх знань. І хвалитися знову нічим. Бо парламент мав би бути взірцем вищої національної еліти, а не став таким. Тепер ми знаємо, що вони піддались впливу. Їх купили олігархи, і вони зобов'язались голосувати за ті законопроекти, які цікаві олігархам. Тому завдання нації – думати, як покращити вищий законодавчий орган України.

Необхідно, аби наш парламент на 80% складався з українців, а решта 20% - віддані національним меншинам. Завдання кожного виборця - взявши бюлетень, виділити українців. А потім, серед них знайти кандидата з кращою освітою, досвідом, подивитись на його роботу, не на обіцянки. Демократичним способом треба парламент зробити українським, а тоді сподіватись, що почнеться відродження України. Якщо нас, українців там меншість, лише третя частина, то як ми можемо до влади пред'являти претензії?

- Чим ви займаєтесь сьогодні у паузах між політичною агітацією, як відпочиваєте?

- Справді, хотів би відновити «Республіканську партію», її впливовість. Окрім цього, я часто їжджу до студентів та до старшокласників, 9-10 клас. Це - надзвичайно добра аудиторія, розумна, патріотична. І мені хочеться дати їм більше знань про нашу історію. Адже є люди різні. Один - любить Україну, інший - ні. Один ходить по цій землі, знаючи, що її топтали наші прадіди, а інший - як по площині, на якій можна твердо стояти. Якби збільшилась кількість тих, хто любить Україну! Бо їм серце і розум підкаже, що треба робити в інтересах об'єкту своєї любові. Якщо ж людина має порожнє серце до України, її важко спрямувати на добро. Я стараюсь зустрічатись з молоддю, бо вважаю це для себе корисною роботою. Раніше я їм роздавав багато книжок. Але потім переконався, коли даєш книгу безкоштовно, її не читають. Тоді я почав просити купити книгу, заплативши за неї п'яту частину, половину, але ж - заплатити. Бо тоді, переконаний, її прочитають.

- Що радите читати молоді?

- Раджу молодим цікавитись історією, бо недолік української нації в тому, що ми не могли її вивчати. Московська імперія заткнула рот українцям цензурою. І так було протягом 200-300 років. Тому в нас немає національної єдності. Для того, щоб нація консолідувалась, необхідно поширення державницької ідеології, історії. Переконаний, немає кращого способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїзм наших предків. Тому я працював у Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Їх вивчення, а голодоморів було три: 1921-23 роки, 1932-33 та 1946-47 роки, це - пізнання теперішньої історії України. Голодомори організувала Московська імперія, і якщо людина прочитає книгу, як її рідні вмирали найважчою смертю, від голоду, то обов'язково зацікавиться, хто підняв руку на цілу націю, хто загнав 15 мільйонів людей у могилу. Людина не може байдуже ставитись до такої трагедії. Це має налаштувати її на захист. Побачивши, як її націю покарала північна сусідка, вона має в руках стиснути шаблю, аби покарати ката.

- А що ви зараз читаєте?

- Мені дуже багато дарують віршів. Хоча, я вже менше захоплююсь поезією. Більше читаю того, що потрібно в роботі. Філософія, соціологія, національна ідея, історична література, спогади легендарних людей. Ось дочитую про начальника генштабу, генерала Лопату (перший заступник Міністра оборони України 1993-1996 р, - авт). Дуже люблю про найдавнішу історію України.

Ірина Дружук, «Укрінформ», м. Івано-Франківськ

* * *

Левко Лук'яненко під час одного з візитів до Чернігова 13 червня 2013 року:

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті "Високий Вал"

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Репортаж з «Fashion скарбниця – 2017» у Чернігові

SVOBODA.FM


RedTram
Загрузка...
Північний вектор