Мовчання ягнят

70 років тому, 1 вересня 1939 р., розпочалася Друга Світова війна. Почалася війна із нападу нацистської Німеччини на Польщу.

І ось через 70 років лідери колишніх воюючих сторін зібралися у Гданську (Польське місто, яке першим прийняло удар німецьких військ) на Вестерпляцце аби вшанувати пам'ять загиблих у найбільш кровожерній війні в історії людства.

Приводом же до статті стала інша стаття – голови Уряду Російської Федерації Владіміра Путіна, що з’явилася в польській «Газета Виборча» перед візитом російського Прем’єра до Польщі. У ній російський гість виклав своє бачення причин Великої війни.

Чи варто нагадувати головні тези статті В. Путіна, власне як і тези його виступу на Вестерпляцце в Гданську? Зрештою, про них уже багато говорили у ЗМІ – як політики, так і аналітики. Здається, подія минула, і не варто знову повертатися до заяложеної теми.

Можливо й так, можливо пора забути всі ті виступи, обтяжені хитросплетіннями й евфемізмами дипломатичної мови, можливо час знову повернутися до буденних справ, а пошук історичної правди залишити фахівцям, історикам? Можливо, це так. Та все ж не зовсім. І ось чому.

Як уже зазначалося, Друга Світова стала найбільш кривавою війною в історії людства, в неї було втягнута найбільша кількість людей та країн, ніж коли-небудь до того. Але навіть попри це сьогодні доволі часто ми подибуємо далеко не суголосні думки щодо причин, оцінок та результатів війни.

Так, наприклад, виступ того ж Путіна на Вестрепляцце дещо резонував із загальним настроєм виступів інших делегацій. То чи варто так легко перегортати сторінки недавньої історії, якщо висновки, головне – моральні висновки, як видно, вкрай неоднозначні?

Хтось прагне замовчати відомі факти, хтось спекулювати ними, треті ж взагалі прагнуть із них здобути якісь вигоди, переважно політичні. Відтак, говорити, що Друга Світова війна для нас стала уроком, недоречно, принаймні говорити серед кіл, де питання історії, ідеології та політики стали предметом не пізнання історичної правди, а маніпуляції нею.

Отже, очевидним є те, що повернення до проблемних сторінок нашого минулого просто необхідне хоча б тому, що ми не повинні забувати про сутність війни як такої. І робити з неї висновки не тільки в дні урочистостей, присвячених до Дня Перемоги, чи в дні роковин початку війни та страшних трагедій, але кожного дня, розуміючи, що кожною дією або вчинком ставимо на ваги терезів людське життя.

З іншого боку, людина була людиною, є людиною, з усіма її пороками й чеснотами, і навряд чи колись стане чимось більшим за людину, особливо зважаючи на те, що людина зробилася мірою всіх речей. Схоже, своєю філософією людство законсервувало себе на тій стадії розвитку, коли людина як така легко знаходить виправдання своїм учинкам виходячи із потреб її самої. Пресловуте замкнуте коло. Порочне коло, з якого людство силкується вибратися з допомогою екологізму та пацифізму, однак не здатне відмовитися від себе як міри усих речей. Відтак, людина, як істота ідейна й наділена потужною зброєю – розумом, ще не раз забуватиме про ті одноразові висновки, які робили попередні покоління. Тим більше, що ті висновки неоднозначні.

У своєму виступі й статті В. Путін наголосив на тому, що будь-яка співпраця із Третім Рейхом сьогодні повинна бути засуджена як недалекоглядна й злочинна. Однак не забарився й зауважити, що така співпраця мала місце не тільки між СРСР та Німеччиною, маючи на увазі пакт Молотова-Ріббентропа, але й між Рейхом та Західними країнами. Російський Прем’єр згадав і Мюнхенську змову, згідно якої Західні демократії мовчки погодилися на поділ Чехословаччини, і постійні дипломатичні спроби повернути вістря німецької військової машини на Схід, у бік СРСР. Відтак, домовленість між Німеччиною та Радянським Союзом була продиктована тими реаліями, які склалися головне завдяки політиці Західних держав. Очевидно, вони також повинні понести відповідальність за початок Другої Світової війни.

Як стверджують аналітики, виступ Владіміра Путіна був спритним, хоча історична дискусія ним на Вестерпляцце була програна. І це ще одна причина для нашої розмови.

Давайте себе запитаємо. Чи так уже глибоко помилявся російський Прем’єр? Невже в його словах пролунав несправедливий докір Західним державам, які, до того ж, нещодавно на офіційному рівні нацизм прирівняли до сталінізму, і це за тих обставин, коли Російська Федерація відверто позиціонує себе правонаступницею Радянського Союзу?

Очевидно, що звинувачення В. Путіна цілком коректні, більше того, за тих обставин, коли Західні держави уникають визнання відповідальності за свої прорахунки, вони навіть доречні. Чи не здали ці Західні демократії інтереси союзницької Польщі, як здали інтереси Чехословаччини, після вторгнення німців у Гданськ, і не вступили у війну проти Німеччини, як того вимагав договір між Заходом і Польщею, відбувшись тільки дипломатичним оголошенням Рейху війни?

Те ж саме запитаємо про інтереси Грузії, від яких відсахнулися розвинені держави Європи після серпневого російсько-грузинського конфлікту 2008 р.? Інтереси України під час газової війни із Росією? А як щодо промовистого мовчання європейських лідерів після вульгарного звернення Президента РФ Д. Медвєдєва до свого колеги Президента України В. Ющенка? Чи не вичікувальна це позиція, чи не підігрівання одній із конфліктуючих сторін, яка економічно вигідніша Європі, і це тоді, коли європейські інституції та цінності виступають зразком чесності, справедливості та рівноправності загалом? А як щодо об’єднання всього інтелектуального й дипломатичного потенціалу Західних держав на допомогу Румунії під час судового процесу між Україною та Румунією за шельф Чорного моря? А як щодо візової політики Західних країн в Україні, а обурлива практика зневаги до українських громадян в консульствах та посольствах демократичних держав Європи в Україні?

Ці приклади зібрані лише за останні два роки, не кажучи уже про весь час української незалежності. То правда, що в такому ставленні до себе винна насамперед сама Україна із її недолугою політикою й пострадянською кримінальною традицією у владі. Та все ж, афоризм англійського лорда Г. Пальмерстона був узятий, схоже, на озброєння рештою європейських держав. Він виглядає так: «В Англії немає ні постійних ворогів, ні постійних друзів. В Англії є постійні англійські інтереси!»

У глобалізованому світі, де інтереси диктують масова економічна вигода й прибуток, так само як і масова споживацька свідомість із культом мегабургера й торговими марками, написати про які неможливо, не порушивши таким чином рекламних прав, питання історичної правди відходять на другий план. І справді, примирення між західними країнами, які у війні були по різні сторони барикад, відбулося набагато швидше, ніж то ще відбувається у нас. І лише ті держави, яким економічна бідність не дозволяє вдень і вночі мріяти про економічні надприбутки, ще інколи воюють за категорії історичної істини та правди не тільки на рівні інтелектуалів та фахівців, але й громадськості. Бо істина й правда, нехай своя, нехай суб’єктивна, лишилися важливою ознакою життя, що їм болить від часів суперідеологізованого минулого, і про що їм не забувають нагадувати політики.

Втім не варто думати, що ці інтелектуали або політики в тій чи іншій мірі маніпулюють нашими думками, нав’язуючи нам певні стереотипи мислення чи й просто міфи. Все набагато складніше. Людині такі міфи необхідні аби не заблукати в темряві, яку, як тінь, відкидає наше каламбурне й незрозуміле життя. Міф про людину, про владу, зрештою, міф про всю націю допомагає людині включитися, або по-модному, інтегруватися у різні сфери суспільного життя, в яких вона самостійно не здатна була б існувати повноцінно. В кращому випадку, людина сама собі вигадує необхідний міф, за яким їй легше жити, адже міф завжди пояснює те, що пояснити складно, або й взагалі неможливо. Такий міф існує у вигляді різноманітних уявлень: про історичну роль своєї нації, про недолугість й підступність свого ворога, так само як і про доцільність завдань, які поставлені сьогоденням перед людиною на порядок денний. Одним словом, міф завжди є атрибутом колективного існування (відтак можна сказати, що міф найважливіший саме як міф політичний). Його призначення – згуртування колективу, надання колективу певного сенсу й змісту. А також міф часто виступає як мобілізаційний чинник, який на рівні символів та метафор вказує людині орієнтир або напрямок для зусиль, що їх необхідно прикласти аби досягти певної мети.

Однак проблема полягає не в міфові, а радше у адекватності міфу потребам суспільства. І мова йде не стільки про цінності, які формуються чи трансформуються під впливом політичних міфів. У різних типах суспільств та державах із різним ступенем розвитку міфи будуть абсолютно різними, вони по-різному будуть мобілізовувати народні сили для певних звершень, так само по-різному такі цілі виглядатимуть. Так, якщо ми візьмемо найближчий нам приклад – сучасну Україну, то домінантним політичним міфом буде націоналістичний міф. Один із найвідоміших сучасних дослідників національних спільнот Ентоні Сміт, згадуючи про такі національно недорозвинуті держави як Україна, стверджує: «Повернення стародавньої етноісторії (суб’єктивна історія певного народу – Прим. В.С.) - вихідна точка для наступного процесу народнокультурної мобілізації. Для будь-якого націоналістичного прагнення, яке має бути задоволене, суттєво, щоб обрана спільнота мала адекватне й самобутнє минуле… Вона (національна самобутність) засвідчує неповторність, самонароджений характер певної культурної спільноти… Сказати, що етнос не має самобутньої культури й етноісторії, означає відкинути його претензію на національне визнання» [Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – С. 96]. А в світі, навіть глобалізованому, де одиницями міжнародної політики виступають нації, відсутність національного визнання означає відсутність права на подібну міжнародну діяльність. У цьому світлі постійна робота Президента України з метою зосередити увагу українців на важливості національної пам’яті виглядає не просто бездумним колекціонуванням горщиків, а продуманою політикою в національному відношенні. Але щоб у читача не закралися хибні думки про небезкорисливі дифірамби автора в честь одного із кандидатів у Президенти, цю лінію аргументації доведеться відкласти.

На завершення додам, що національний міф в авторстві нашого Президента не являється єдиним. Новітні українські ліберали, головне політики другого ешелону, досить обґрунтовано наполягають на культивуванні іншого міфу, який би повернув погляд нашої нації не в минуле, шукаючи там доказів своєї моці творити звершення, а в майбутнє, коли українці шукатимуть не докази здатності бути великою нацією, а практичних шляхів стати великою нацією, щодня працюючи на фабриках, заводах та в офісах. Одним словом, вивільнити енергію нації на майбутні звершення, а не минулі. Чим не гідний міф?

Але не про те мова. Справа полягає у тому, що кожен народ повинен мати свій міф, незалежно від того, чи він демократичний народ, чи блукає серед терн тоталітаризму, і чи громадяни в суспільстві вільні, чи безправні. Головне те, що такий міф має існувати, і він повинен бути адекватним уже наявним уявленням нації про своє минуле, а окрім того адекватним має бути завдання, які такі міфи ставлять перед населенням. Знову ж таки, звернувшись до прикладу України, ми бачимо, що наш національний міф не об’єднав українців, і не об’єднає, допоки не стане справді національним міфом, єдиним у загальнодержавному масштабі. Відповідно й завдання, які ставить український міф, скажімо міф Ющенка, неадекватний тій ситуації, в якій сьогодні перебуває Україна. Правда, в тій ситуації, в якій перебуває Україна, дуже й дуже важко знайти адекватний міф, або ж, іншими словами, адекватну національну ідею, яка б мобілізувала українців до боротьби з викликами – внутрішніми й зовнішніми.

Про що промовчали ягнята

А тепер ми коротко поговоримо про російський міф. (Тим більше, що міф про російський міф входить до одного із міфів українських – така вже специфіка міжетнічних взаємин Росії та України).

Про російський міф говорити можна багато, зрештою, як і про будь-який інший, лише з тою умовою, що ти добре в ньому обізнаний. Щоб коротко накреслити характерні риси російської ідеї, варто згадати: по-перше, монархічну великодержавну й великоросійську історію, особливо імперський характер її влади; по-друге, незважаючи на імперськість Росії, тобто належність до когорти величних держав у всесвітньо історичному масштабі, російське населення не скористалося вигодами цієї величі для власних потреб, у свідомості відклавши для себе авторитарну модель організації і влади, і суспільних відносин; по-третє, після розпаду імперії Романових російська народність стала домінантним етносом у системі Радянської влади, відтак після розпаду СРСР цей статус «старшого брата» залишився у свідомості поводирів нації; по-четверте, Росія позиціонує себе не лише правонаступницею Російської імперії, але й Радянського Союзу, відтак комплекс досягнень і втрат СРСР ліг додатковим багажем на свідомість росіян. Цей перелік можна продовжувати, проте не варто. Здається, зазначеної характеристики достатньо, щоб уважніше пригледітися не так до того, що сказав російський Прем’єр В. Путін у Польщі, як до того, про що він промовчав.

А у випадку із виступом на Вестерпляцце мовчання може свідчити більше, ніж багатослів’я.

По-перше, В. Путін явно показав зуби польській владі, не вибачившись перед поляками за окупацію Радянським Союзом у 1939 р. східних земель Польщі. Більше того, в статті у «Газеті Виборчій» він дав зрозуміти, що поза його увагою не пройшла участь Польщі у розподілі карти Європи.

По-друге, загравання із Німеччиною, своїм найпотужнішим союзником у Європі й цілому світі, із її потужнім внутрішньо німецьким та зовнішньо європейським проросійським лоббі. Версальський мир, який після Першої Світової війни дійсно залишив Німеччину в приниженому й розбитому становищі, і до якого апелював російський Прем’єр, насправді був однією із причин Другої Світової. Однак те, як В. Путіну вдалося використати цей факт, свідчить про нещирість слів найбільш рейтингового російського політика, адже переможені завжди знаходяться в такій ситуації, що, втім, зовсім не передбачає такого стрімкого реваншу.

По-третє, В. Путін промовчав про таємний додаток до пакту Ріббентропа-Молотова, згідно якого Німеччина й СРСР поділили сфери впливу в Східній та Західній Європі, і після чого 17 вересня 1939 р. Червона Армія вторглася на територію Польщі. Лише після цього Гітлер наважився на війну проти Франції та інших Західних держав. Історики стверджують, що Гітлер, дізнавшись про підписання договору із СРСР, скрикнув: «Тепер весь світ у моїх руках». Сталін був не менш щасливим. Всім відомий його щедрий п’ятдесяти сантиметровий підпис під договором.

По-четверте, російський Прем’єр подекуди суперечить собі, головне якщо взяти до уваги, що ми піднімаємо завісу всих несказаних слів. У «Газеті Виборчій» В. Путін пише: «Напівправда – завжди підступна… Ми бачимо спроби переписати історію під нагальні потреби політичної кон’юнктури. В деяких країнах зайшли ще далі – героїзують нацистських поплічників, ставлять в один ряд жертв і катів, визволителів та окупантів (Підкреслено автором – В.П.)». До честі В. Путіна, він коректно не назвав держави, які мав на увазі, втім нам відомо, про кого йде мова. Власне, зі сказаним вище ми погоджуємося, і читаємо далі: «Штучно вириваються окремі епізоди із загального історичного фону, політико-економічного чи воєнно-стратегічного контексту. Передвоєнна історія в Європі розглядається фрагментарно і поза причинно-наслідковими зв’язками». І ще далі: «Сьогодні ми розуміємо, що будь-яка форма змови з нацистським режимом була неприйнятна з моральної точки зору і не мала ніяких перспектив з точки зору практичної реалізації (Підкреслено автором – В.П.). Проте в контексті історичних подій того часу Радянський Союз не тільки лишився один на один з Німеччиною… але й стояв перед загрозою війни на два фронти…».

Важко в цих мудрих словах було б побачити неправду, якби ми не розглянули попередньо досить нудне питання про політичні міфи. Ще раз: кожен народ має свій політичний національний міф. Якщо народ його немає, то це не народ, бо народ існує лише на рівні загальноприйнятих цим народом символів, які всім однаково зрозумілі. І кожна ідея повинна бути адекватна тим обставинам, які склалися на даний період часу. Або, як написав В. Путін, історія не повинна розглядатися «поза причинно-наслідковими зв’язками», історичним контекстом.

Очевидно, що міфи різних народів суперечать один одному. І це тому, що вони мають суперечити, адже така природа політичних міфів, які не знають абсолютно нічого окрім своєї універсальності й унікальності.

Тепер поглянемо, що ж собою являє не фрагментарна, а повна картина міжвоєнної Європи.

По-перше, період між 1919 й 1939 рр. – це час протистояння трьох ворогуючих ідеологій: 1) лібералізму, який представляли головно Франція та Великобританія; 2) комунізму, представленого СРСР і 3) націоналізму, представленого Німеччиною, Італією та іншими країнами. У взаємній борні залишитися мала тільки одна система, або ж інакше конфлікт між ними був просто неминучий. Так, приміром, і сталося після усунення фашизму з політичної карти Європи, коли вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції почали Холодну війну, яка ледве не призвела до наслідків набагато страшніших, ніж Друга Світова війна.

По-друге, карта Європи, окрім ідеологічних клаптиків, була зшита також із державних і недержавних народів. Державні народи, або культурні – це ті, які спромоглися створити власну державу, і виступали активними суб’єктами історичного процесу. Недержавні, відповідно, народи – ті, що не мали власної держави і яким відмовлено в історичній значущості. До перших відносилися, приміром, Росія, до других – Україна. За таких обставин, будь-які дії недержавних народів вести самостійну гру з метою перейти в статус державних культурними народами нівелювалася. Щоправда, нівелювалася не всіма великими націями, а тільки тими, яким така зміна статусу була не вигідна. Правда й інше, часом ворогуючі державні нації підбурювали недержавні народи до їхньої активності, таким чином послаблюючи позиції свого ворога з табору державних націй.

Наслідком таких хитросплетінь стала фрагментація Європи за ідеологічними та політичними ознаками. Окрім того, і тут ми дозволимо собі уточнити В. Путіна, Версальський договір породив багато національних конфліктів, позаяк з карти Європи зникли Габсбурзька й Османська імперії, які під своєю адміністрацією тримали цілу армію упосліджених націй. Так вивільнилися могутні на Балканах національні конфлікти.

По-третє, сама Європа, не тільки переможена, але й переможець, серйозно постраждала від Першої Світової війни, що зумовило утворення нового осередку економічної, а відтак і політичної потуги – США. США все активніше включаються у європейські справи, а Франція та Великобританія все частіше оглядаються за океан. Новий європейський гравець спричинив до того, що був порушений ідеологічний баланс на континенті, відтак лібералістичний табір почав відчувати себе набагато безпечніше, тим більше після переможної війни. А після капітуляції Німеччини у 1919 р. головним противником демократичних країн Західної Європи стала більшовицька Росія, проти якої ті направили усі сили.

Схожі процеси відбувалися і в СРСР. Після утвердження радянської влади, усунення внутрішньої опозиції й приходу до влади Сталіна всі зовнішньополітичні зусилля молодої держави були спрямовані на убезпечення себе й своїх територій від ворожих сусідів.

За таких обставин, коли градус ідеологічного протистояння з кожним роком піднімався, уникнути масового конфлікту було майже неможливо. Питання полягало тільки у тому, хто зробить перший крок. Як відомо, СРСР так і не полишав мріяти про світову революцію, хоча й зосередив свою увагу на формуванні дружнього комуністичного табору в особі СРСР і Китаю, які мали стати в авангарді світової революції. Західні ж держави до останнього намагалися реанімувати монархію в Росії, а коли програш із більшовизмом став очевидним, переключили свою увагу на держави Східної Європи, які мали стати бар’єром для проникнення більшовизму на Захід.

Таким є контекст політичної, економічної та військової історії Європи. Такою є дошка гри в шахи, де пішаками були нації, а рушійними силами – ідеї, міфи, цінності, за якими ховалися певні інтереси. Не забуваймо: у кожного свої!

Мав рацію В. Путін, коли писав, що Росія визнала свої прорахунки та провини у розпалюванні Другої Світової війни (нехай і назвавши загарбницький договір із Німеччиною необхідністю), однак Західні держави, так все ще і не зробили свій крок у відповідь. Далебі, як писав Владимир Владимирович, має місце політика «подвійних стандартів».

В тому, що не визнавав за іншими народами, скажу відверто – українцями, право діяти відповідно до свого історичного контексту. (Пам’ятаєте його слова : «…будь-яка форма змови з нацистським режимом була неприйнятна з моральної точки зору… Проте в контексті історичних подій того часу…» і так далі). І справді, чому українцям в часи міжвоєнного хаосу конче треба було бути лояльним до чужоземного господаря, коли цей господар морив їх голодом, заганяв у колгоспи, відправляв по в’язницях, переслідував інакодумців і забрав у них право на національність? На Західній Україні ж взагалі ніколи до 1939 р. не було російського панування, а західноукраїнське населення, для яких національна ідентичність була однією із основних форм особистісного самовизначення, ставилися до більшовиків як окупантів.

Чи не знає цього Владімір Путін? Може він вважає, що виправдання співпраці з нацизмом з допомогою історичного контексту стосується лише великих держав, таких як Росія? Чому український народ, який найбільше постраждав у Другій Світовій війні, самостійно не може визначати, хто є їхніми героями, а хто ні? Чому, зрештою, знайшлося виправдання для Німеччини у розпалюванні війни, мовляв Версальський договір поставив її у становище приниженої й упослідженої нації, а для українців – ні? Лише тому, що ми говоримо про різні історичні контексти? Очевидно, так.

Навряд чи такий досвідчений і розумний політик як В. Путін відповідатиме на такі питання. Адже це питання такого ж характеру, якими російський Прем’єр намагався дорікнути своїм західним колегам, а ті так цнотливо обурилися. Схоже, відповідь на ці питання вносять дисгармонію в російський національний міф. Що ж, в Україні боротьбу міфів росіяни виграють, і це українська заслуга в такій же мірі, як і російська.

Ви, звісно, можете спитати, а в які міфи вірю я? І чи не образливо мені з повним усвідомленням своєї беззахисності перед всемогутніми міфами говорити про їхню хибність, їхню роль? Образливо, але не менш образливо, ніж вірити в теорію еволюції і розуміти своє походження від мавпи. А коли хто не хоче бути простим пішаком в чужій грі, той нехай покине гру, відійде в гори й усамітниться. Бо саму гру змінити дуже важко. Неможливо, принаймні на теперішній час. Приклад України – яскрава тому ілюстрація.

Здається, суспільний скептицизм досяг того рівня, що ніхто нікому не вірить, і ми самі чинимо собі свою долю. І чим відчутніше проявляється цей процес, тим гучніше чути голоси, що молять «сильної руки». А ще більше – видно розгул по Україні чужих правд, чужих історичних контекстів.

А щодо міфів, то у міфи я сам не вірю, проте їх сприймаю, бо живу на рідній землі. І не повинно бути байдуже, чиї інтереси ти обслуговуєш, адже не байдуже, чиї інтереси і як обслуговують тебе!