«Ми всі сиділи у в’язницях свідомі того, що справа, яку ми робимо, необхідна для народження нової Ук

Надворі свято перемоги 9 травня: паради, демонстрації, спогади, вшанування.

Однак у нашій новітній історії є ще одна цікава дата – 9 березня. Можливо, через деякий час люди шануватимуть і цей день, як початок нової ери в житті нашого суспільства. А поки що...

Що змусило мене написати інтерв’ю з самим собою?

Думка про необхідність поширення інформації про свою організацію (а за одне й про себе) виникла давно. Але остаточно визріла ідея інтерв’ювати самого себе тоді, коли вже при „новій” владі в країні до нас, політв’язнів, визнаних Парламентською Асамблеєю Ради Європи, почалися претензії стосовно виплат грошових збитків по позову за справою „9-го березня”.

Це при тому, що сам Президент Віктор Ющенко сказав свого часу, що реабілітація постраждалих у результаті подій ( березня 2001 року є „справою честі нової влади”. Ми всі сиділи у в’язницях свідомі того, що справа, яку ми робимо, необхідна для народження нової Української держави. Прикро, що нас знову роблять кримінальними злочинцями, нехтують думкою ПАРЄ та 218 депутатів ВР України, що голосували за нашу реабілітацію.

Біографічна довідка

Народився на Поділі, в козацькому містечку-фортеці Полонне. З 1996-го року – студент НТУУ „КПІ”. В складі команди „Політехнік” став бронзовим призером чемпіонату України з регбі. Активно включився в студентський рух за самоврядування, яке починало тоді зароджуватися.

На цій хвилі й привела мене доля до лав УНА-УНСО. З 2000р. – член Організації і партії. Проявивши активність, кар’єрно зростав, так що вже на акції „Україна без Кучми” був серед нижчої ланки керівництва. Події 9-го березня та подальший судовий процес докладно описанні в книзі „Справа 9-го березня” та у фільмі „Обличчя протесту”, виданих інститутом „Республіка”, тому зупинятися на цьому не буду. Гадаю, мало знайдеться людей, які тоді не чули про цей процес. Проте мало хто міг припустити, що ця подія стане передвісником революційних змін в українському суспільстві. Якщо хтось зацікавиться глибше – може звернутися до мене і я надам повну інформацію про те, де ці матеріали можна знайти.

Отож, відбувши свій термін покарання, я не покинув справу, яку розпочав, вступивши в УНА-УНСО. Без будь-якого гонору можу сказати, що за своїми плечами 8 наметових містечок та акцій спротиву, частина з яких мала великий резонанс по Україні, як то похід сумських студентів на Київ чи перше наметове містечко „помаранчевої революції” на Контрактовій площі, встановлене ГК ПОРА, де я був керівником охорони, ставив перші намет на Хрещатику. Після того, отримавши направлення, відпрацював усю революцію на блокаді Адміністрації Президента, обіймаючи посаду заступника керівника блокади. Згадати є що, тому в рамках інтерв’ю все не поміститься. Можливо, колись візьмусь за написання книги чи, принаймні, історичної статті. Те, що мене не забувають і поважають люди, які були під моїм керівництвом, та мої керівники – для мене має велике значення.

Де працюю нині і чи продовжую свою боротьбу за демократію в країні?

Так склалося, що за історію УНА-УНСО в регіонах, де або започатковується, або відновлюється робота Організації, найкраще працюють та керують територіальними відділеннями так звані „варяги”. От і я, уродженець Хмельниччини, який більшість свого самостійного життя прожив у Києві, був декілька місяців тому направлений у Чернігів. Розбудова Чернігівської обласної організації УНА зараз і є моїм внеском у боротьбу за Велику Україну. Організацію вже зареєстрували , збільшується кількість її членів, проведено ряд акцій. Але, я думаю, що все ще попереду. Чернігівська область – регіон цікавий та специфічний.

У суспільстві досі УНА-УНСО асоціюють з бойовиками, війнами на Кавказі. Чому так?

Дійсно, УНА-УНСО брала участь у ряді збройних конфліктів, але завжди як добровільні формування та тільки в інтересах Великої України. УНСО була створено на заклик партії УНА 19 серпня 1991р. як відповідь на заколот ДКНС (ГКЧП) в Росії. В рядах УНСО було багато кадрових військових, які формували на місцях загони самооборони. Сама назва УНСО так і розшифровується „Українська Народна Самооборона”. Коли в 91-92 роках постало питання Придністров’я, то кому було, як не такій структурі, притаманно їхати та захищати українців, яких у Придністров’ї нараховується близько 80 відсотків населення. Тільки бездіяльність офіційного Києва призвела до того, що Росія зараз має в тому регіоні значний вплив, який вилився в нещодавню кризу та звинувачення України з боку придністровців.

Участь у війні на Кавказі була необхідна як стримуючий фактор агресивній політиці Російської Федерації в Абхазії 1993-95рр. На боці сепаратистів воювали стройові військові частини збройних сил РФ та ЧФ (на той час, до речі, під спільним керівництвом).

Коли з Грузії виходив експедиційний корпус УНСО „Арго”, жінки вітали українців і Україну як державу, вигукували: „Спасибі Кравчуку”, хоча влада з Києва знову мовчала. Чи не з побратимських почуттів під час помаранчевої революції в Україну підтримати потуги в поваленні антиукраїнського режиму приїздило так багато грузинів?

У Грузії досі пам’ятають, що за їхню незалежність загинуло семеро бійців УНСО, двоє з них полягли, прикриваючи колону біженців, яку переслідували військові частини абхазів та РФ.

Чеченська війна, без сумніву, суперечлива, але до появи там вакхабізму та явного тероризму, це була „чиста війна” за незалежність, яку вів народ. Народ, який свого часу прийняв до себе велику кількість українських біженців, що рятувалися від російської політики геноциду за часів колективізації і всіх голодоморів. Допомога в тій війні чеченському народу була необхідною, і її надали добровольці УНСО, які на свій страх та ризик (тоді вже існували статті про найманство та незаконні воєнізовані формування ) добровільно і самотужки проривалися, щоби взяти участь на боці народу в тій війні.

Як мені „сиділося” в тюрмах України?

Оскільки людині притаманно забувати погане, а пам’ятати щось хороше в своєму житті, то і я зберіг у пам’яті про „відсидку” більше кумедного та незвичного, ніж нехорошого. Сидіти за ті 2,5 роки довелося і в СІЗО СБУ, і в Лук’янівському СІЗО №13 та ще й попасти на 3,5 місяці в Шепетівську виправну колонії № 98. Ставлення до нас з боку адміністрації було не надто агресивним: відчувалося, що справа резонансна, тому всі чини боялися за свої погони. Різнилися тільки режими в різних установах, у яких мені довелося відбувати покарання. В СБУ режим був суворішим, ніж на Лук’янівці, але краще годували. „Шепетівська зона” сама по собі, після більш ніж двохрічної закритої камери, видавалася мало не свободою – можна було в будь-який момент вийти на свіже повітря „локалки” (окремо огородженої території в межах колонії).

Інші ув’язненні, можна навіть сказати, з повагою ставилися до нас. Усе-таки не часто можна побачити в новій Україні політв’язнів, та ще й за такою статею. Навіть „поганяло” (псевдо) зеки дали мені відповідне – „депутат” та „УНСОвець”.

Всі ж ексцеси, які траплялися, можна сміливо приписувати зусиллям оперативників, що пробували „розкрутити” нас на співпрацю.

Якщо зберуся написати книгу про це, то, думаю, вона буде якщо не жартівливою, то, принаймні, з великим відсотком кумедних історій. Хоча не раджу нікому попадати за грати – на волі краще..

Чи вважаю себе кримінальним злочинцем?

Звичайно, що не вважаю, але що думає про це влада? Верховний Суд відбувся всього декількома фразами про неможливість реабілітації, хоча саме дорозслідування було ініційоване Генпрокуратурою та профспілкою працівників МВС. Звинувачення саме довело, що справа була сфальсифікована та не об’єктивно розслідувана. Верховний Суд вирішив долю 18-тьох людей всього за 15 хвилин... На жаль, ті сорок суддів думали в першу чергу про свої високі зарплати та пенсії, а не про справедливість.

От і виникла така ситуація: ким би я (разом з колегами і прихильниками)себе не вважав – для України я кримінальний злочинець, а для Європи – політв’язень. Такий собі „неканонічний політв’язень” нової України...

Керівник Чернігівської обласної організації УНА,
політв’язень за версією ПАРЄ