“ПРИВИДІВ У ПЕЧЕРАХ Я БАЧИВ ДВІЧІ”, — ЗАПЕВНЯЄ КОЛИШНІЙ МЕНТ ВОЛОДИМИР РУДЕНОК

Володимир Руденок десяток років відпрацював у міліції. Був патрульним, дільничним, інспектором карного розшуку. А потім подався в археологи. Наприкінці минулого березня побачила світ його друга книга — “Наш губернський хутір”. Перша вийшла у 1999 році. Мала назву “Таємниці монастирських підземель”.

Сьогоднішня розмова з Володимиром Руденком про те, як і чому менти стають письменниками.

У телесеріалі про ментів халтурять…

— Володимире Яковичу, якби колишній мент почав писати детективи, це б, напевне, нікого не здивувало. А тут книжки з історії…

— У цьому нічого суперечливого немає. Робота в міліції, скажімо, дільничним чи інспектором карного розшуку, така ж аналітична, як і в історика. Тільки об’єкти дослідження різні. А втім, вони обидві для мене однаково важливі.

— Невже і досі бандити сняться?

— Ну, не бандити… Міліцейська робота. Вона приходить до мене і досі уві сні. А відомий телесеріал про ментів я дивлюся не просто як глядач. Розкладаю все по поличках. І добре бачу, де халтура, а де правда.

— Чому ж тоді пішли з міліції?

— Виріс я в сім’ї, де бабуся (вона закінчила п’ять чи шість класів гімназії і все життя займалася самоосвітою) над усе любила історію. І мене виховувала в цьому ж дусі. Трохи підріс — бабусину естафету підхопив наш сусід, відомий чернігівський історик і краєзнавець Герард Олексійович Кузнецов. Він став моїм хрещеним батьком. Це, так би мовити, з одного боку.
А з іншого — мій дід служив у карному розшуку з 1918 року. І загинув у 1946-у. Батько був військовим, пройшов війну. Звання Героя Радянського Союзу одержав одночасно з Кирпоносом. У сім’ї усі військові професії вважалися справжньою чоловічою роботою. Тому я з дитинства був незмінним учасником усіх шкільних “Орлят” та “Зірниць”, членом загонів юних дзержинців… Після армії пішов на роботу у міліцію. Тоді заочно закінчив історичний факультет Чернігівського педінституту. І ось уже майже п’ятнадцять років завідую відділом історії печер Національного історико-архітектурного заповідника “Чернігів стародавній”.

Виходять з печер, ніби без зубів

— Невже печери можуть надихати на творчість?

— А чому б і ні? І вони, і історія Чернігова. До речі, завдяки проведеним за цей час археологічним експедиціям — їх було більше десятка — ми відкрили чотири досі не відомі печери, цегельний завод давньоруського періоду, низку архітектурних споруд доби Козаччини та Гетьманщини. А торік — ще й приміщення першої чернігівської друкарні 1679 року, де друкував книги Лазар Баранович…

— А привидів у печерах колишній мент не боїться?

— Ні. Бачив їх двічі. Я про це, до речі, писав у своїй першій книзі. Але “привиди” — це не що інше, як вплив потужної енергії, яка в цих місцях справді існує, на підкірку головного мозку людини… Я в цьому переконаний.

— Вам, напевне, являвся образ монаха?

— Дехто з моїх співробітників бачив саме монахів, а я один раз образ людини в темному вбранні — чи то пальті, чи то плащі. А вдруге — фігуру людини, що раптово з’явилася, і так само раптово зникла. Наче щось пихнуло і піднялося клубком диму угору. Як в казці про Аладдіна …

— А розповіді про чудодійні зцілення у печерах — то вимисел чи правда?

— Я сам був свідком кількох. Співробітники, наприклад, заходили туди “полікувати” зуби. І виходили з відчуттям, ніби хворих зубів взагалі немає. Біль абсолютно минав. Один із знайомих після кількаразових тривалих відвідин печер уникнув онкологічної операції. Чимало відвідувачів розповідало, що після екскурсій вони почували себе значно краще, бадьоріше.

Чернігів — губернський хутір?

— Фантастика! Виходить, ми можемо ходити в печери не лише на екскурсії, а й за здоров’ям?

— Боюся, що незабаром така можливість буде не у всіх. Маю на увазі недавній указ про передачу усіх культових споруд у власність церкви.

— Гадаєте, що у келіях знову поселяться ченці?

— Сумніваюся. Адже час зараз інший і навіть ченцям для помешкань потрібні хоча б якісь елементарні умови.

— А в чому впевнені?

— У тому, що до виконання указу треба підходити з врахуванням цінності архітектурних пам’яток. Адже тих, що належать до давньоруських часів, в Україні всього до двох десятків. І п’ять з них розташовані в Чернігові. Уявляєте, яке унікальне у нас місто! І хіба вони зроблять погоду, коли у Чернігові стільки діючих храмів, будуються нові.

— Боїтеся залишитися без роботи?

— Роботи у печерах і після мене залишиться не на одне покоління. Я боюся іншого. Багато з того, що не встигли ми і до нас, так і залишиться невідкритим і невідомим, бо церква дослідженнями, думаю, займатися не буде.

— Володимире Яковичу, що все-таки змусило взятися за перо?

— В історії Чернігова багато “білих плям”. Ми більше знаємо і читаємо про події — війни, революції, боротьбу за владу… Але ж історія — це перш за все життя людей. Царів і холопів, ремісників і селян… Це їх побут, їхнє співіснування. Ось про це мені і хотілося розповісти.

— Наприклад?

— З підручників історії ми знаємо, скажімо, про існування двокласних ремісничих училищ. Але ж вчилися там не два роки, а цілих сім. Три роки один клас, ще чотири — інший. Або ще. За соціалізму писали, що медицина до революції у нас була практично на нулі. А притому у місті функціонувало півдесятка медичних закладів. Багато лікарів практикувало самостійно. Кажуть, у нас майже не було лекційних зал. Неправда. Їх було достатньо. І вони проводили чималу освітню роботу…

— Чому ж Чернігів ХІХ століття Ви називаєте губернським хутором?

— Я лише повторив слова Леоніда Глібова. Хоча, до речі, у цьому “хуторі” і два століття тому відкривали пам’ятники, проводили військові паради. Сюди приїздили царі і відомі письменники та артисти. Навіть цирк бував!
Уже тоді існували правила вуличного руху. Хоч і їздили по Чернігову екіпажі. Була у нашому місті колонія для перевиховання неповнолітніх, хороша слава про яку гриміла на всю Україну. Діяло аж три музеї. І це ж на місто з тридцятьма тисячами населення! Я тільки констатую факти. А ви порівнюйте з сьогоденням і висновок про “губернський хутір” робіть самі.