"Советский человек" і актор Віталій Таганов: "Мені дуже комфортно у Криму"

Улюбленець чернігівської театральної публіки, актор Чернігівського академічного музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка Віталій Таганов назвав себе "советским человеком" і сказав газеті "Московский Комсомолец Крим", що йому комфортно в окупованому Криму.

Нагадаємо, після закінчення 1992 року акторського факультету Харківського інституту мистецтв грав у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. З 2005 року – артист Севастопольського академічного російського драматичного театру ім. А.В. Луначарського, у 2014-му з приводу окупації не протестував, з 2018-го - артист та режисер-постановник у Кримському академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького, викладач Кримського театрального коледжу. Заслужений артист України та РФ одночасно. У його кінозаліковці понад 40 ролей.

В окупованому Криму Віталій Таганов продовжує зніматися у російських серіалах «Гурзуф», «Шугалей», «Шеф»...

– У цьому театрі я режисер-постановник. Історія мого входження до цього творчого колективу сама по собі дуже цікава. Свого часу на сцені Чернігівського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка мене помітив Володимир Магар – художній керівник Севастопольського академічного російського драматичного театру ім. О. В. Луначарського (на той момент я служив в Українському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка). Сестра Володимира Володимировича, Тетяна, режисер театру та кіно, ставила виставу за п'єсою Ніни Берберової «Маленька дівчинка». Магар приїхав на прем'єру, ми познайомилися, почали спілкуватися. Протягом трьох років списувалися і зідзвонювалися, а потім запросив мене до Севастополя.

У 2005 році ми переїхали до цього міста всією сім'єю - з дружиною Нателлою Абелєвою (заслуженою артисткою України), донькою Поліною, собакою Бармалюк і котом Антоном. Севастопольському театру я присвятив 13 років свого життя, зіграв чимало чудових ролей, але одного дня вирішив знову переїхати - цього разу до Сімферополя. На сцені Кримського державного академічного музичного театру протягом двох років я зіграв Квазімодо в «Соборі Паризької Богоматері», Леонардо в «Людині-амфібії», у спектаклях «Євреї нашого двору», «Мистецтво одружитися» та у багатьох інших постановках, брав участь у концерті під живий оркестр. Коли Володимир Магар став керувати Кримським академічним театром імені М. Горького, я перейшов до нього режисером-постановником. На основній сцені ім. А.Г. Новікова і зараз йде моя дебютна вистава «Фредді» (за п'єсою французького драматурга Робера Тома). Він поставлений у жанрі детективної комедії, я постарався відтворити на сцені французько-італійський неореалізм, оскільки дуже люблю творчість Федеріко Фелліні. Звичайно, ця вистава трохи випадає із загальної концепції театру, що складалася роками, але захоплені відгуки глядачів свідчать про те, що постановка припала їм до душі. Крім цього, на малій сцені театру йде моя авторська вистава «Театр-кабаре», яка відносить глядача в захоплюючий, строкатий світ кабаре, де гармонійно сусідять пісня та вірші, танець та пантоміма, еквілібристика та акробатика, такі незвичні для драматичного театру.

- Вас можна сміливо назвати людиною світу: народилися в Таллінні, виросли в Узбекистані, здобули освіту в Україні, живете та працюєте в Криму. Яка країна вам найближча за духом?

– Складно сказати яка. Мені однаково дорогі. Я народився в Таллінні, там пройшли мої перші сім років - якраз у той час, коли в цьому місті творив великий Сергій Довлатов. Ми жили у мальовничому місці – у старому місті, біля парку Кадріорг, де плавали лебеді. Тут я почав займатись акробатикою, часто бігав до моря. Про той період залишилися дуже світлі та теплі спогади. А хіба можна забути босоного дитинство в Узбекистані? Місцеві дітлахи не відразу прийняли мене у своє коло, часом доводилося відстоювати позицію не лише словами, а й кулаками. Але стосунки досить швидко налагодилися через мою комунікабельність. До того ж невдовзі мене взяли до Ангренського народного дитячого цирку «Юність» під керівництвом народного артиста Володимира Петровича Бєлкіна-Михайлова, учня Івана Піддубного. Це було особливе циркове міжнаціональне братство, мене, хлопця, зворушливо оберігали старші товариші: вчили майстерності, переносили на руках через розорані грядки, переживали, як я почуваюся, чи встиг поїсти. Так хочеться іноді повернутися в дитинство та випробувати все наново! Проте Сімферополь нагадав мені ту незабутню атмосферу в Узбекистані. Коли двері будинків відчинені навстіж, коли всі один одного знають: де ніч застала, там і переночував. Моїми сусідами у кримській столиці були кримські татари, корейці, азербайджанські євреї, тому мені дуже комфортно у Криму, у мене багато друзів, часто відбуваються зустрічі із земляками-узбекистанцями. Дружу з Наталією Нурмухаммедовою, народною артисткою Узбекистану, спілкуюсь із Азізою. До речі, мій батько й досі мешкає в Ангрені. Пам'ятаю чудові роки служби в армії, у Ленінграді, пам'ятаю навчання у Харкові, де пройшли мої студентські роки, роки роботи у Чернігівському театрі, де залишилися мої друзі та родичі. Словом, я радянська людина і саме так сприймаю себе.