МедіаЧе-2017. «Вроди – на глянцевий журнал, мужності – на цілий батальйон»

З 1 червня триває другий, вирішальний етап конкурсу журналістських робіт «МедіаЧЕ». Оргкомітет конкурсу відібрав 12 кращих матеріалів медійників Чернігівщини у 4 номінаціях. Переможців у кожній з них визначить спеціально сформоване експертне журі.

Тим часом усі фіналісти «МедіаЧЕ» змагаються за перемогу у номінації «Чернігівщина он-лайн», лідера у якій оберефейсбук-спільнота.

Один із матеріалів-фіналістів конкурсу  — публікація «Вроди – на глянцевий журнал, мужності – на цілий батальйон» Валерії Шеремет. Проголосувати за неї у номінації «Чернігівщина он-лайн» можна буде в групі «МедіаЧе-2017» з 1 до 5 червня.

 

Про триста кілометрів до Щастя, кривавий «фестиваль» і вчинок, за який не соромно зватися чоловіком

Прикро, що «Повесть о настоящем человеке» вже давно написана і про сучасного Маресьєва мало хто знає. Інша людина, інакші обставини, але те ж непереборне бажання по-справжньому жити. АТО, поранення… Все це для старшого лейтенанта Сергія Шовкового, що повернувся два роки тому з-під пекельного Щастя, не просто пройдений етап, а другий шанс і нове народження. Молодий чернігівець був одним із перших, хто приймав удар на буремному сході й у серпні 2014-го був сильно контужений, залишився без ноги й ушкодив руку. З операціями та протезом допомогли волонтери й небайдужі, а стійка позиція юнака боротися до останнього змусила вже за кілька місяців стати на ноги у прямому й переносному значенні цього слова та дати фору багатьом дужим здорованям!

І нині у свої двадцять три хлопець продовжує служити, жартує з будь-якого приводу й ні про що не жалкує. «Моє життя тільки-но почалося», ‒ впевнений офіцер. То яким саме воно було до, як склалося після «переломного моменту» і в чому секрет щастя?..

 АТО замість лейтенантської відпустки

– Все почалося весною в далекому 1993-му, коли народився, – з усмішкою мовить Сергій. 

У школі вчитися не хотів: як не крути, а жіночий колектив все-таки відволікав. Благополучно полишивши «заняття для слабких» і мрію стати дизайнером інтер’єру та екстер’єру, юнак вирішив бути… військовим! До того ж, першим у родині.

 «Можливо, після прапрадіда у п’ятнадцятому поколінні», – сміється.

Спочатку хотів піти на строкову службу за контрактом, але після розмови з військовим комісаром вирішив вступати до Львівської академії сухопутних військ. Як не дивно, добре склав тести й був зарахований. Там знайшов себе і за чотири курси так захопився цією справою, що був упевнений – службу не покине.

– На Донбасі все почалося саме у рік нашого випуску, – продовжує. – Розумів, що буду в місцях не надто приємних, тому знання спрямовував більше на досвід: учився зберігати життя своїх солдатів і виконувати бойові завдання. Цього прагнув понад усе, бо відчував, що знадобиться.

Так, 21-го червня відсвяткував випускний і за два дні, замість першої лейтенантської відпустки, пішов у Гончарівську частину на посаду командира взводу першої окремої гвардійської танкової бригади. Три тижні хлопець налаштовував бойові машини в АТО, потім – тренував солдатів піхотного батальйону, проводив заняття зі стрільби, тактики, відпрацьовував маневри на блок-постах і полі бою.

 «Букет» від проросійських бойовиків

Настав момент, коли оголосили дату від’їзду.

 – І перше, що спало на думку, – згадує Сергій, – терміново потрібно морозиво.

Жарти жартами, але знав: готувати треба не так себе, як особовий склад, бо це перша ротація, а їхати доведеться в самісіньке пекло…

Техніку вдалося доставити лише до Харкова, тому до Дмитрівки Луганської області понад триста кілометрів ішли своїм ходом протягом чотирнадцяти годин! Без хвилини відпочинку колони попрямували в колишню радіолокаційну частину за Щастя, де замінили тридцяту механізовану бригаду.

– І тоді почався «фестиваль»… У перший день було страшно, коли стріляли. Потім ставало моторошно в години затишшя, – каже молодий офіцер. – Нас постійно обстрілювали з крупнокаліберної артилерії та мінометів, на третю добу спалили БМП. Загалом, усе було добре, крім одного: ні тепловізорів, ні дальномірів не було, лишень по три гранати й п’ять патронів у кожного. Відтак, бойовики підійшли вночі й уранці 2-го серпня відкрили потужний обстріл, а десь опівдні в гру вступили міномети. І понеслася… Була одна позиція, перша міна влучила перед бункером, інша – за три метри від мене. Кому руку, кому ноги посікло, я ж отримав цілий «букет»: роздроблені ліві кінцівки, уражена черевна порожнина, спина… Знаєте, якби не хлопці, не вижив би.

 «Ріжемо?» Байдуже, аби живий був!

Спочатку пораненого командира, що весь час був при свідомості, відвезли в польовий госпіталь, звідти на гвинтокрилі у Харків. За довгий тринадцятигодинний шлях утратив два з половиною літри крові, та вмирати не збирався – рано, двадцять один рік лише!

Із собою у шпиталь Сергій узяв три речі: посвідчення офіцера – щоб не діймали запитаннями хто він і звідки; телефон – щоб подзвонити батькам і сказати, що все гаразд; і гаманець – щоб послати медсестру за соком. А коли справа дійшла до перев’язування, зробив зауваження лікарю, що той порізав його улюблені футболку та штани. Навіть тоді хлопець намагався жартувати й не драматизувати ситуацію, бо вірив – найгірше вже позаду. В київському військовому госпіталі, куди відправили пораненого, на юнака чекала ампутація.

– Питають: «Ріжемо?» Кажу, байдуже, головне, щоб живий був, – пригадує до дрібниць нелегкі моменти. – Прокинувся з металевою пластиною у руці й без ноги. Дарма, думаю, із залізною ще крутішим буду!.. І хоча попервах важко було навіть кілька кроків зробити із протезом, став на нього вже через два місяці (додамо, що зазвичай звикають десь із півроку. – Авт.)

За час, проведений у шпиталі, особливо не любив жалості, мовляв, тримайся, усе буде добре. Чому буде, якщо вже є? Те ж і зі священиками та психологами. Вигадувати якісь стереотипні проблеми офіцер не збирався і часто виганяв їх із кімнати, через що його ледь не признали психічно неврівноваженим. Натомість підтримку близьких і друзів дуже цінував. Бувало, зайдуть і з порога: «Ти чого лежиш, уставай!» «Зараз, – відповідав, –тільки губи нафарбую!..» І на душі легшало, і про біль ураз забував; підіймався і пробував знову.

 Гра продовжується, рівень «професіонал»

Взагалі, з такими травмами служба фізично неможлива, та назавжди залишати військову справу Сергій не збирався і все-таки отримав від міністра оборони дозвіл служити далі. За його словами, обмежені можливості – це дурна вигадка, потрібно лише трохи більше часу й бажання. Так, за півроку хлопець повернувся у призивну комісію до Чернігівського військкомату, цього разу – вже на роботу, де все перевернулося «з голови на ноги», а не навпаки.

– Я почав жити яскравіше і брати від кожного дня більше, ніж коли мав дві ноги, – продовжує. – Навіть язик не повертається сказати, що то було нормальне життя, бо бігаєш, як собака, і не знаєш що та як. А після такого розумієш: це твій другий шанс, є за що хвататися і боротися! Мимоволі переосмислюєш усе і прямуєш далі... Як у комп’ютерній грі: рівень «новачок» проходиш легко, натомість «професіонал» куди важче дається. Але ти не опускаєш рук і минаєш етап за етапом, бо гра продовжується, а попереду – найцікавіше!

Що казати, на кожному війна залишила особливий відбиток. Хтось повернувся додому в цинковій домовині, хтось зі зруйнованою психікою, та лише одиниці – із новим диханням, готові показати світу силу й нездоланність духу, а не погрузнути в бутті без сенсу. Більшість думали, що хлопець може впасти в депресію, вдатися до оковитої, чи й того гірше – підсісти на наркотики. Та «всім на зло» цього не сталося.

 Затишний будиночок, син і красуня-дружина

– Виживання не для мене, треба вчитися жити. От кажуть: в юності є час і здоров’я, та немає грошей; в молодості є гроші та здоров’я, проте нема часу; а в старості є гроші, є час і немає здоров’я. Хіба не пора розірвати ці шаблони й полишити стереотипи, щоб усього було від початку й до кінця? Світ ставиться до тебе так, як ти до нього. Тому, якщо прокидатися із думкою «жизньфигня, а солнцедолбанный фонарь», то так і буде.

Нині Сергій живе на повну й не звертає уваги на дрібні неприємності. Впевнений, вигадати трагедію з нічого всі можуть. І зазвичай суть одна: сірник не запалюється, бо вітер дме, чи дощ пішов; кішка народила, та не того... Чому, питається, у все погано? Рідний помер, чи дім забрали? Мабуть, люди не можуть жити без драми і просто звикли шукати собі неприємностей. І поки хтось шукає спосіб, як пережити минулі жахи, чи де викласти доріжки, щоб їздити інвалідним візком, молодий офіцер будує щасливе майбутнє: керує автомобілем, пише неймовірні картини й обожнює музику, не відмовляє собі у розвагах і ходить у клуби та театр.

– Я там, де добре, а де добре – там я, – усміхається. – Колись закортіло чогось незвичного, а саме... балету. Поїхав у Київ, спочатку взагалі не міг зрозуміти, що відбувається на сцені, а потім почав «ловити кайф». Зараз відчуваю, що готовий підкорити навіть Еверест! Тому, коли усі тільки хочуть зробити щось грандіозне, я роблю це.

Насправді, понад усе мріє побудувати на березі озера затишний дерев’яний будиночок у два поверхи, з лазнею і невеликим садом. Знизу була б вітальня з каміном, нагорі тиха спальня, а поряд – син і красуня-дружина. А чи в усіх такі цінності й пріоритети у двадцять три?

 Хто, як не я?

Як би склалося життя, без АТО й поранення, Сергій навіть не уявляє. «Все добре, й, навіть, краще», попри те, що більшість все ж відмовляються у це вірити. Мовляв, усе ж насправді погано: таке пережив, а ще ж молодий... З такими хлопцю говорити ні про що. Як і з більшістю однолітків, які можуть цілий тиждень розповідати про героїчно випиту каністру горілки, розбавленої пивом, взагалі неадекватні речі чи сучасний дешевий понт... Інша справа – дорослі свідомі люди, бойові побратими або ті, хто потрапив у схожу ситуацію. Вони й без слів усе зрозуміють.

– Коли в госпіталі був, часто запитували: «Чого ти пішов на війну? Воно тобі треба?» То я просто й коротко відповідав: «Хто, як не я?» Міг напитися і на мотоциклі розбитися, то нехай краще так, – каже офіцер. – Ні краплі не жалкую, що туди поїхав! Щонайменше, це мій обов’язок, учинок, за який не соромно зватися чоловіком.

Фото Владислава Савенка, Свобода.ФМ, 27 травня 2017 р.

Валерія Шеремет
Публікацію вперше оприлюднено
у чернігівській районній газеті «Наш край»
3 листопада 2016 року