Григорій Ткаченко – без прикрас - ВІДЕО

Коли мене спитали: чи хотів би я написати про Григорія Ткаченка, я відповів – треба на нього подивитися.

За, майже, три десятки років в журналістиці побачив багатьох та не про всіх писав. Мав мораль, не прикрашати те, що погано пахне.

Мене запевнили, що все, що побачу, чи почую, зможу описати, розповісти так як є насправді – без прикрас.

Ну, добре. Погодився.

Подивимося, що то за Григорій Ткаченко, а потім вирішимо: чи вартий він того, щоб про нього писати.

Зустрічаємо з повагою і… емоціями

Вперше, де я в своєму житті побачив Ткаченка, було село Деснянка, що поруч із Черніговом. Ще тоді подумав, про незвичний момент – зазвичай кликали до кабінету, показували все добре та уникали незручних питань. А тут все навпаки. Село, біля магазину зібралися чоловік із тридцять на зустріч з Ткаченко.

Ще на під’їзді до місця помітив маленькі плакати-оголошення про зустріч із ним, які висіли на парканах і стовпах. На них Гриша з посмішкою на фоні хлібів і комбайна. Взагалі-то правда – і комбайни, і поля – то його робота.

Ткаченко приїхав сам, без охорони, яку зазвичай возять інші кандидати. По свійські підійшов до людей, привітався та почав спілкування. Варто було Ткаченку відкрити рота, як дядько Іван обурився:

-Толку ніякого не буде!

-Може й так. Але послухайте, дядько Іване. Не можна всіх одним миром мазати, - відповідає Григорій, підійшовши до нього та трохи пригорнувши.

Але дядько Іван все шумить і такими словами хрестить депутатів та інших можновладців, що аж вуха в трубочку згортаються.

-Так. Оце послухайте мене 10 хвилин. А якщо не переконаю вас, то сяду в машину і поїду працювати. І корона у мене з голови не спаде. Тим більше, що її у мене нема.

Дядько Іван стихає та разом з іншими починає уважно слухати. Час пішов.

Про дороги, економію і паї

Люди слухають Григорія, як свого. Інколи перебивають, ввертають своє слово.

Мені було помітно, що він говорить з ними зрозумілою для них мовою. Знає всі їх проблеми. І сприймають вони його, як рівного і доступного.

- Наша головиха, хороша жінка, захотіла в селі відремонтувати дорогу. Крошкою ями позасипати. Витратила 50 тисяч гривень, бо мусила проекти замовляти та тендери проводити. Півсела зробила. Прийшла і каже: «Гриша, поможи». Ну, я звернувся до кількох односельців-господарів, той цим допоміг, той- машиною, той- іншим. Витратили ми ще на півсела 4 тисячі. Є різниця – 4 тисячі, чи 50? І так треба, отак скрізь, по-господарському.

Люди слухають не перебиваючи, як починав своє фермерство Григорій у Лукашівці Чернігівського району. Склав паї свої і дружини, потім батьків. Працював. Уродило. Віддав борги. Дружина хотіла гроші вкласти в одяг дітям, на інші потреби. Чоловік знов уклав у господарство.

- Знов з Божою допомогою уродило. І тоді люди понесли нам свої паї…

Це пізніше в селі він покаже мені сарай, в якому ремонтував техніку біля своєї хати. Він став фермером і господарником, бо працював, як «папа Карло».

А що залишається робити, коли у тебе четверо дітей?

Шикарний обід

Коли я приїхав у фермерське господарство «Напорівське», до Григорія Ткаченка в Лукашівці, то побачив, як воно працює.

Невеличка господарська хатка – назвемо її конторою. Поруч – ангари з технікою. Неподалік – ферма на 80 голів худоби. Картоплесховище.

Виявляється Григорій приїхав за 5 хвилин переді мною із зустрічей з людьми в селах Чернігівського району. Зайшов у контору і десь притих.

Дивлюся: порожній робочий кабінет – метрів 6 квадратних із двома столами – Григорія і заступника(керуючого господарством).

В іншій кімнатці - сидить за одним столом бухгалтер. Ще один стіл і кілька стільців. Це і бухгалтерія, і кабінет нарад і перекусочна - електрочайник не ховається.

Григорій п’є чай. Це обід. Нарізаний сир плавлений прикопчений у вигляді ковбаси і скибки чорного хліба. Побачивши мене запрошує і виправдовується.

- Беріть чай ось із сиром. Якраз заварили. Тільки приїхав.

Я не відмовляюсь , бо у самого зранку ні риски в роті не було.

- Сир також у вас в господарстві виробляють? – цікавлюся.

- Та ні, що ви. Це з Сосницького району.

Чи то я страшенно голодний, але це чаювання однією чашкою з сиром і чорним хлібом видалося мені найшикарнішим обідом.

Сир нарізала Валентина. Як виявилося - дружина Григорія. Це разом вони виховали чотирьох дітей. Струнка жінка. Вона - ще й один із помічників у фермерському господарстві.

За що Григорія люблять жінки?

Після чаювання вирішив подивитись господарство Ткаченко та поспілкуватися з робітниками. Аби люди не приховували справжніх емоцій попросив господаря зі мною не ходити. Вирішив поговорити з жінками, які тільки-но вибрали полуниці у господарстві, і щось сапають в саду. Звертаюсь:

- Оце поки Григорій не чує, можете мені щось про нього погане сказати. Може когось ображає?

І тут почалося те, чого я не чекав. Жінки почали говорити майже всі разом:

- Та що ви кажете!? Він нам роботу дає!

- Пенсії у нас мізерні, так хоч тут заробляємо!

- Він у нас хороший господар. Дуже!

- Якби цьому господарю ще й не заважали бандити, так було б іще краще!

- Поля ж у нас бур’янами не заросли і господарство не перевелося, як у інших, де бур’яни ростом з людину.

Бачу, жінки за такого господаря заклюють. І Григорій мені згодом признається, що на виборах до обласної ради в Лукашівці за нього проголосували більше 80% людей. А це не жарти.

«Значить, люди вважають його за свого. Значить довіряють», - думаю я.

По чому фунт червоної полуниці та провокацій?

Скільки ви можете з’їсти полуниці за раз? Я кілька днів тому умолов кіло. Кажуть вона дуже гарно прочищає судини. А трактористи фермерського господарства, де вирощується трохи більше гектара, можуть її їсти мало не щодня – встигала б тільки достигати.

«Кулубніка», як казав актор Папанов, тут не входить до культур, які приносять основний прибуток господарству «Напорівське» . Тому вона посаджена для того, щоб люди могли її їсти та на зиму законсервувати чи заморозити.

Коли я про це дізнався, то подумав: люди так злагоджено всі брехати не будуть. Може дійсно треба саме таких керівників заставляти іти до Верховної Ради України? Силою туди гнати! Бо вони не крадуть, робочі місця створюють і про людей не забувають.

Зібрати б таку компанію, хто знає ціну гривні, яка працею зароблена, а не хабарями чи крадіжками, та мобілізувати їх піднімати Україну!?

От тому я і спровокував дружину Григорія - Валентину:

- Чи відпустите ви чоловіка до парламенту. Він же освічений. В політиці розбирається. І в економіці. Господарство підняв. Може б і Україну зміг? Га?

- Якби підняв, то і відпустила, - відповідає на мою провокацію, усміхаючись, пані Валентина.

А й справді, таких як Ткаченко у парламенті одиниці – або чиновники колишні, або політикани – говорять складно, а робити не можуть.

Європа в Україні

Григорій на зустрічах із людьми каже:

-Якби там наверху не крали, не будували велетенські дачі під Києвом на Дніпрі, наш народ би давно жив по-людськи. Як в Європі. І ніхто туди б не просився, а тут жили.

У Лукашівці я зайшов у побудований за мільйон гривень корівник і почухав лоба. Кілька років назад тут були розвалини і дерева росли! А зараз сучасний корівник. Нове комп’ютерне обладнання встановлюють – модернізація іде.

- Наш збудований корівник нічим не поступається таким приміщенням у Франції, Німеччині, Польщі та інших країнах Європейського Союзу, - не без гордощів говорить Григорій.

Ткаченко газ не купує на обігрів картоплесховища. Я бачу, він заощадливий, у нього котел працює на спалюванні кукурудзи та інших відходів та сміття.

Да,- міркував я. - Ось він Гриша з Лукашівки. Ткаченко, почав з нічого і не зламався. Витримав найважчі часи і примножив господарство. Збудоване на праці. Те, що ми називаємо економікою.

Сторічна церква і батюшка на тракторі

Моя недовіра до такого явища, як Григорій Ткаченко, випаровувалася. Але як про це розповісти людям? Донести їм, що от кого вам треба обирати – свого господарника, який завжди буде поруч.

А Гриша в доброму гуморі «знущався» наді мною, коли підвіз до церкви у Лукашівці:

- Село у нас аграрне і батюшка аграрний.

Батюшка якраз злазив із тракторця із причепом для загрібання сіна.

- Клуба у нас у селі не було. А церкві уже за сто років. Тут на території церкви завдяки і участі Григорія Михайловича зробили майданчик для малечі. Скоро зробимо тут же і для старших спортивний майданчик, - розповідає молодий і моторний батюшка.

Церква акуратна, капітальна. Невипадково в безбожні часи у ній зерносклад був.

Тепер церква – це як культурний осередок Лукашівки. Батюшка розповідає, як тут проходять свята , і дні села. Гостей збирається багато, удвічі більше, ніж жителів. Цікаво.

І я починаю розуміти - це село живе. Воно не вимираюче.

А чому воно живе? Бо тут є люди, які створюють робочі місця! Тоді чому на рівні України, у Верховній Раді збираються депутати, які думають не про створення робочих місць, а про «розпилювання» бюджету? Того, що створили такі господарі, як Григорій.

Перше кохання і надійний тил

Помітив одну закономірність на зустрічах із Григорієм Ткаченко. Його скрізь зустрічають, як свого. На ньому немає столичного блиску і кривлянь та гонору. Люди бачать в ньому розум і здоровий господарський глузд.

Навіть якщо хтось на початку сприймає в штики, поспілкувавшись бачить у фермері людину діла - господарника.

Дивина! І мені здається, що доказами за Ткаченком наче ходять ціла череда корів, оброблені поля, робочі м’ясця і полуниці для селян.

І люди на зустрічах це бачать. Вони знають, що Григорій нікуди не дінеться. Не переїде в Київ, не кине їх. Бо він тут, в Чернігові і поруч із ним, як прип’ятий. Народився, хрестився і успіхів у житті досяг саме тут.

На зустрічі в Довжику до Григорія підійшла і його однокашниця по навчанню у Бобровицькому технікумі – Люба. Вона, як і сотні, тисячі жителів Чернігівщині знають його по навчанню, роботі та життю.

Але Люба ще й перше кохання Григорія. А зараз - друг і колега агроном. У неї – двоє дорослих синів. У нього - четверо дітей.

До речі, я познайомився з молодшим і старшим синами - Ткаченками. Молодший – працює у фермерському господарстві. Бо вивчився. І батько запросив, бо бачить толк.

Старший – працює в поліції у Куликівці. Уже на керівній посаді і каже, що бандитів треба ловити. Бо батько й мати вчили жити чесно й по совісті. Саме старший син Ткаченка на весні відзначився затриманням небезпечних злочинців та отримав важке поранення ножем від одного з них.

А з енергійною Валентиною – дружиною Григорія ми уже знайомі. Вона зараз розбирається в господарстві не гірше чоловіка.

Лампочки гречані чи економні?

Коли я побачив, що команда Григорія роздає на зустрічах з людьми енергозберігаючі лампочки, то подумав: «Підкуп!» А потім, розібрався – все по закону.

Відверто, такий підхід на виборах мене приємно здивував. Григорій Ткаченко разом з командою з аграрної партії розробив програму підтримки населення по енергозбереженню та почав втілювати її в життя надаючи безкоштовно лампочки людям. І робить це не для того аби сподобатися, а щоб допомогти своїм землякам.

Лампочка, пояснює Григорій селянам, це як його принцип роботи:

- Спочатку вкласти гроші, а потім працювати і одержувати прибуток. Адже це не прості лампочки, а довгограючі. Тобто енергозберігаючі. Роблять по гарантії більше 2-хроків і економлять більше 50%. А це суттєво.

Дивлячись за цим, зловив себе на думці, яка ж величезна різниця між Ткаченко та іншими кандидатами. Він не обіцяє золоті гори, не хаїть когось, не купує людей як скот. Він просто робить те, що може зробити з користю для людей. Підняли тарифи, а Ткаченко запропонував програму і втілює її вжиття, поки інші розказують, що вони колись, щось, відмінять. В цьому і весь Григорій Ткаченко – господар, який завжди вирішує проблеми сам, не чекаючи чогось, чи когось.

Про Марс і різницю між зіркою та кометою

Але мені муляло одне питання. Найголовніше. Я не міг зрозуміти: навіщо іти Григорію у Верховну Раду?

Хоча для себе я розумів. Там сидять такі собі паразити. Вони присмокталися і плювали на народ, Україну, економіку і економію ресурсів. Та й на екологію, на землю нашу – прикладів безліч.

Їх мета – видавити все з країни, тобто з нас з вами. А на висмоктані кошти набудувати дач, вивчити дітей за кордоном і там заховати крадені гроші. А тут, в Україні - хоч потоп.

- Григорію, вас оберуть до парламенту, як свого, чернігівського. А ви мельк - як щука хвостом і…, - починаю запитувати я.

- А ви самі вірите в те, що питаєте після всього, що побачили? Я ніколи не рвався до влади і там не був. Працював і прагнув бачити нашу країну квітучою і процвітаючою. Але те що робиться у мене, як і в багатьох, уже в печінці сидить. Треба не політикою займатися, а справами.

- Ну, я так, на всякий «пожарний»!

Григорій дивиться на мене, як на учня і починає терпляче, як невстигаючому, пояснювати:

- Оберуть, я ж не полечу на Марс. Писатиму закони в парламенті, щоб людям було вигідно створювати робочі місця, як на підприємствах, так і в селах. Без цього - нема України. І нікуди звідси я не дінусь. Люблю село і свою справу. І хочу дати людям право на нормальне життя.

- Точно на Марс не втечете? (шуткую)

- От слухайте. Оцих усіх заїжджих до нас кандидатів називають «парашутистами». Я їх вважаю кометами: залетіли блиснули грошима і зникли. Без сліду. А треба тут робити справи і кожного дня.

Я нічого не відповів Григорію. Дай, Боже, щоб йому вдалося зробити задумане. Бо, насправді, вже варто обирати не політиків та заїзних багатіїв, а свого, власного господарника, який дбає про землю, людей та власний край.

І напевно тоді над нами засвітила б зірка, а не шугали комети.