Денис Шулежко: «філософія мого життя – їду туди, де ніколи не був»

Про байкерство як стиль життя, подорожі, пов’язані з ними тематичні фестивалі і взагалі про те, які ж вони – люди на залізних конях – у розмові з ніжинським байкером Денисом Шулежком.

·         Вітаю, Денисе. Що потрібно для того, аби стати байкером? Для цього досить придбати мотоцикл і шкіряний одяг?
Скажу категорично: байкером потрібно народитися. Байкер – людина, що вдень заробляє гроші, а ввечері крутить гайки або п’є пиво з друзями (до речі, не обов’язково такими ж як він). Він може ремонтувати свого «коня», стоячи одним коліном в болоті, за інструмент йому слугують підручні засоби, але він ніколи не покине в біді свого «друга». Не тому, що той дорого вартує, а тому, що в нього вкладена не лише праця, а й душа.

·         Зовні байкер – це людина, з ніг до голови одягнена в шкіру. Що ж це насправді – спосіб епатувати публіку чи вимушена необхідність?

·         На противагу поширеній думці, що це спосіб виділятися, це лише прозаїчна необхідність, щоб вберегтися від негоди.Звісно, у кожного байкерського клубу є власна символіка, форма одягу і т.д. Але, повторюсь – особисто я надаю перевагу зручності, тому і одяг, і атрибутику для свого мотоцикла обираю завжди таку, яка б створювала для мене зручності та допомагала в дорозі.
– Із чого попалося твоє захоплення мотоциклами?

·         Кожна людина – принаймні, мені так здається – завжди шукає себе в якійсь сфері, аби самоствердитись, отримати задоволення від свого захоплення чи основного виду діяльності. Я з дитинства любив подорожувати. Навчаючись у школі, відвідував туристичний гурток – мені подобалось періодично вириватися із буденної атмосфери дому. Потім почав слухати рок-музику, захоплювався панк-роком, їх манерою поведінки, іміджем. А коли ми з другом вперше відремонтували старенький мотоцикл – зрозумів – це саме те, що мені потрібно. Адже з допомогою «залізного коня» можна реалізовувати речі, які мені подобаються – подорожувати, їздити на фести, де виступають улюблені гурти. Врешті-решт, відчувати свободу – в русі.

·         Наскільки мені відомо, ти намагаєшся не пропускати різноманітні байкарські «здибанки». Де вже вдалося побувати? Які враження?

·         Враження завжди позитивні. Щороку разом із друзями я їжджу на фестиваль «Тарасова Гора», що проходить під Черкасами, плюс зустрічі байкарів місцевого рівня. Цьогоріч планую побувати в Умані на фесті «П’ять доріг». А взагалі це не принципово – куди їхати – аби поруч була гарна компанія та передчуття нових емоцій.

·         А як справи із мотолюбителями у Ніжині? Чи розвинений такий рух у нашому місті?

·         Особисто я не є членом якогось клубу – просто збираємося із друзями і займаємося улюбленими «мото» справами. Але є в Ніжині байкерський клуб – «Козак МС» – із власними сталими правилами та традиціями. Ці хлопці щороку організовують тематичні заходи, в травні у Вертіївці традиційно відбувається відкриття сезону. Члени клубу беруть на себе організацію багатьох заходів, за що їм велика повага і вдячність. Проте особисто я не хочу ставити себе у рамки якоїсь спільноти. Я не клубний, я – вільний.

·         Цікаво, а чи є у байкарів якісь прикмети, забобони?

·         Звісно, так, як взагалі у будь-якому виді спорту. Особливо чутливі ми до поганих прикмет – коли з рук випадають ключі або падає шолом. Тоді краще відкласти поїздку до кращих часів.

·         Створювати, ремонтувати, моделювати мотоцикл власної мрії – це творча робота? Але ж, мабуть, окрім творчості, до цього доводиться докладати чимало праці…

·         Так, творчість – це, звісно, добре, але в основі стосунків «байкар-мотоцикл» – клопітка праця. Людина, котрій батьки купили мотоцикл, і яка не знає, як він працює, розуміючи лише, що це «крута фішка і під тобою кілька коней, які тебе несуть на величезній швидкості», і на якій можна покатати пару-трійку дівчат, насправді просто велика дитина. Вона грається дорогою іграшкою, а потім кидає, не замислюючись, скільки вона коштує і якою працею зароблялися ці грощі. Та найбільша проблема не некомпетентності таких персон, а у трагізмі цієї ситуації Ігри завершуються здебільшого статею у газеті про черговий нещасний випадок, де звинувачуються чомусь справжні байкери.

·         У твоєму житті мали місце якісь трагічні випадки, пов’язані із подорожами на мотоциклі?

·         Так, внаслідок ДТП загинув мій друг. А взагалі я ніколи не женуся за шаленими швидкостями, мені більше подобається їхати так, щоб можна було роздивитися те, що тебе оточує. Також одним із табу для мене є кермування у стані алкогольного сп’яніння. Ніколи не сідаю на мотоцикл у нетверезому стані, та й іншим не раджу.

·         Денисе, як думаєш, байкерський рух потрібно розвивати? Чому?

·         Безперечно, хотілося б, аби рух мотолюбителів розвивався на більш професійному рівні. Для мене мотоцикл – символ свободи особистості. А вільна від догм людина є каталізатором нових ідей та прогресу суспільства. Тому хотілося б, аби таких людей – справжніх любителів-професіоналів своєї справи – було якомога більше.