«200 років до нормального життя?! Я стільки не проживу!» -Семен Глузман із лекцією в Чернігові

Відомий дисидент, в’язень радянських таборів, а за професією і покликанням — лікар-психіатр Семен Глузман не вважає себе героєм.

Каже, що просто не зміг миритися, що його професію використовують у ганебних цілях як засіб репресій.

Десять років відсидів за те, що не терпить брехні, якої б форми вона не набувала. Проте йому ще й пощастило, бо вижив.

Сьогодні він міг би вважати себе успішним: відомий у світі лікар, громадський діяч, очолює безліч поважних організацій, зок-рема Українсько-американське бюро захисту прав людини, Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв війни і тоталітарних режимів, є виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України.

Член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великобританії, товариства психіатрів і неврологів Німеччини. Окрім того, Семен Глузман — автор багатьох наукових публікацій, один з авторів Закону України «Про психіатричну допомогу».

Але йому, як і раніше, не дає спокою атмосфера неправди, що не вивітрюється з нашого простору і продовжує отруювати життя.

«Один мій англійський знайомий, професор, спеціаліст по Україні, колись сказав: «Вам років 200 потрібно». Я злякався і сказав, що стільки не проживу», — пожартував Семен Глузман на зустрічі зі студентами Чернігівського національного технологічного університету, організованій минулого тижня факультетом соціальної роботи.

Насправді Семен Глузман усе ж таки сподівається, що в нашій країні, де завжди існував, за його висловом, «фермент спротиву», вдасться колись налагодити життя. І що йому пощастить побачити на власні очі нормальну цивілізовану країну, пожити в такій країні, відчути, що недаремно люди віддавали за це життя.

І нинішнє буксування реформ він не схильний списувати лише на війну. Звісно, Президент не все може, але ж кадрова політика залежить від нього, і тут багато питань. Скільки мільйонерів і мільярдерів збагатилося вже після Майдану?..

«Ми живемо сьогодні загалом краще, ніж жили до цього. Просто тоді були інформаційні обмеження. Ніхто з радянських людей не знав, як живуть у навколишньому світі люди, про країну не можна було говорити погано. Процес прискорення залежить від вас, дівчат і хлопців, — сказав він, звертаючись до студентів.

— Я розумію, що попереду у вас довге щасливе життя в демократичній країні, але демократія не є вирішенням усіх людських проблем. Хоча це вирішення багатьох із них. Це відсутність страху перед владою. Ми вчимося демократії так само, як користуватися виделкою та ножем, проходимо цей складний етап. Але тим не менше треба говорити правду. І ви можете говорити правду. Для цього не потрібно бути президентом чи прем’єром, ці люди якраз не схильні говорити правду в будь-якій країні. Політика — це не найбільш моральна професія у світі. Але сьогодні це не так страшно, як колись.

Я одразу хочу сказати, що ніколи не був героїчною особою, а звичайною молодою людиною, яка отримала медичну освіту. І зробив те, що потрібно робити нормальній людині, — назвати зло злом. Я написав експертизу по справі генерала Григоренка. Я його не знав, ми так і не зустрілися.

Коли приїхав уперше до Америки, де він жив у еміграції, він був уже в іншому світі. Але ж тут справа не у знайомстві, а як людина конкретно допомагала людині. Є зло, і зло має бути покаране. Зараз багато міфів про дисидентство. Хочу пояснити вам, що коли ви читаєте всілякі спогади, то вони можуть бути суб’єктивно чесними, але не завжди правдивими.

Дисиденти — це не партія, не об’єднання, це не якась підпільна організація. Це просто одна людина, завжди одна, яка поводиться так, як хлопчик у відомій казці про голого короля (хто читав Андерсена). Усі говорять, що король вдягнений у прекрасне плаття, натовп аплодує, тому що так заведено. Але маленький хлопчик, який ще не отруєний цією неправдою, дивується: як так — король же голий! Когось привела до розуміння неправди відсутність української культури, гоніння на культуру та мову, когось інші обставини, мене — наруга над моєю професією.

У різних людей різні шляхи. Але потім наша мудра радянська влада не придумала нічого кращого, ніж зібрати нас усіх в одному місці. Навіщо вони це робили? Я думаю, не від великого розуму. І звісно, там ми ставали іншими, вчилися спротиву, боролися.

Найяскравішим, світлим спогадом про перебування в тюрмі КДБ була камера з Василем Стусом. Я сидів із ним 20 днів. Це були прекрасні 20 днів. Я забув про те, що знаходжуся в тюрмі. Це були 20 днів поезії, прекрасного діалогу. До сьогодні це один із найяскравіших моїх спогадів. Чому я згадав Стуса?

Я хочу, щоб ви розуміли: Стус не був політичним діячем, як і Іван Світличний та багато інших. Це були звичайні українські інтелектуали, які не боялися чи боялися не дуже. Але вони завжди були під ковпаком спецслужб, КДБ, і рано чи пізно з ними починалася оперативна робота, яка, як правило, закінчувалася або вербовкою, і людина ставала агентом, або людина відправлялася в табори.

Я сидів із дуже різними людьми. Більшість із них уже пішла в інший світ, але я пам’ятаю їх і сьогодні, намагаюся писати про них, пам’ятати, скільки буду жити, тому що це були прекрасні люди. Не всі дуже грамотні, були й дуже прості. Але в основному там була зовсім інша моральна атмосфера.

Ці роки були для мене роками свободи в цьому не вільному, затиснутому в лещата радянською владою світі. Це був острівець свободи, де ми прямо говорили нашим так званим вихователям усе, що ми думаємо про Брежнєва, про владу. Сьогодні вам простіше. Ви можете виїхати з цієї країни, можете повернутися. Ми не мали такої можливості .

Люди захоплювали літаки, стрибали з кораблів в океан, щоб утекти звідси. Не тому, що вони були великими гуманістами, але вони не хотіли жити так, як їхні близькі. Багатьох із тих, хто намагався втекти, потім садовили до психіатричних лікарень, і це було найстрашніше покарання. Психіатрична лікарня особливого режиму, строгого нагляду, спецлікарня — це було пекло, близьке до пекла концтабору.

І найстрашнішими були навіть не фізичні муки, а те, що людина не знала, скільки вона буде тут сидіти — 5 років, 20 років чи до самої смерті. Не буду заглиблюватися, просто прошу вас пам’ятати про це.

Ми всі критикуємо нашу владу, ми незадоволені владою, але давайте не забувати, що це ми її робимо владою. Ось пройшли вибори, і знову, на мій погляд, ми обрали не найкращих, не найбільш чесних, моральних. Як вони будуть себе поводити — також залежить від нас. Якщо вони будуть нас боятися, громадян України, вони будуть поводитися краще, боятимуться красти відкрито або взагалі перестануть. Будуть піклуватися про людей».

Після зустрічі зі студентами Семен Глузман відповів на запитання «Відомостей»

— Ми весь час кажемо, що не тих обираємо. Але на цих місцевих виборах постала ще й така проблема, що люди не хочуть іти у владу. Волонтери, активісти, розумники — багатьох із них не можна було вмовити балотуватися. Мабуть, треба готувати людей до влади системно?

Ми всі критикуємо нашу владу, ми незадоволені владою, але давайте не забувати, що це ми її робимо владою. Ось пройшли вибори, і знову, на мій погляд, ми обрали не найкращих, не найбільш чесних, моральних. Як вони будуть себе поводити — також залежить від нас. Якщо вони будуть нас боятися, громадян України, вони будуть поводитися краще, боятимуться красти відкрито або взагалі перестануть. Будуть піклуватися про людей

— Влада за ці 24 роки показала себе з найгіршого боку, і люди не хочуть брати в цьому участь.

— Тоді як вирішувати ці проблеми? До того ж і молодь ігнорує вибори. Але Майдан показав, що молодь не аполітична, як це може здаватися.

— Я пояснюю це просто. Коли людина йде на вибори, вона емоційно не заряджена і вважає, що її голос нічого не вирішить. Коли ж вона йде протестувати на Майдан, то поруч неї люди, які думають так само, відчувають дружню колегіальну підтримку. Ще один аспект, пов’язаний із психологією, — молодь не хоче чекати. Їй притаманне бажання швидко отримати результат.

А вибори, слідкування за обраними депутатами, критика Президента і таке інше — все це нудна діяльність, яка здається неефективною. Адже соціальні зміни відбуваються дуже повільно, а рішучі дії на вулиці дають ілюзію, що, добившись зміщення з посад Януковича та заміни його на Антиянуковича, можна миттєво досягти позитивних зрушень.

Я не вірю у спеціальні програми з виховання молоді, уроки, наприклад, демократії. Це мало що дає, діти виховуються в сім’ї. Якщо їм кажуть: «Не лізь у політику!», то діти так і реагують. Треба працювати не тільки з молоддю, а з усім народом України.

Наші політики, що забрехалися за 24 роки, виховали в нас небажання взагалі слухати. Ми, в основному, одне з одним говоримо, а з політиками не спілкуємось, та вони й не хочуть цього. У людей в Україні має з’явитися довіра до влади, із цього починається діалог. І починати цей процес повинні політики.

— Як на думку лікаря-психіатра, чи можливо створити спеціальні кваліфікаційні медичні характеристики для керівників, щоб до влади не потрапляли, наприклад, психічнохворі люди?

— Ні. Психіатри не займаються фільтрацією. Узагалі, щоб психічнохворий захотів піти в політику — це неможливо, бо такі хворі перебувають у своєму світі, наш світ їх не цікавить. У жодній країні таких фільтрів не існує. Тому що психіатри не мають права примусово обстежувати людину. Навіть не можу уявити, щоб хтось із наших пацієнтів зміг пройти весь цей шлях обманів, брехні, підкупу і стати політиком. Тому небезпеки в цьому випадку немає. Як і в житті, найтяжчі злочини здійснюють не психічнохворі, а здорові люди. Маніяки бувають у різних країнах — і жодного випадку визнання їх психічнохворими. Вони не хворі, це патологія норми, варіанти норми. І Гітлер — норма, і Сталін, і Кадаффі. Небезпека в нас, так званих здорових.

— До всіх наших проблем, ми не уявляємо досі, яку країну будуємо, яку модель державного управління і суспільного устрою нам варто обра-ти. Як на вашу думку, може, варто зібрати групу експертів, моральних авторитетів, науковців і доручити їм розробити таку модель, яку потім запропонувати на громадське обговорення, щоб була конкретна тема для дискусії на тих же виборах? Принаймні, є такі ідеї.

— Це все дурниці. Можна напрацювати що завгодно, але це буде чергова концепція Кампанелли чи Сен-Сімона, чи Фур’є, яка не матиме жодного відношення до життя. Усе набагато простіше. Я хочу жити в комфортній європейській країні. Я не знаю, як це має виглядати. Двопалатний парламент чи трипалатний — нехай це буде винахід України. Але я хочу, щоб керівники питали мене. Вони не повинні мені брехати, що я добре живу. У мене пенсія, як у колишнього зека, 1760 гривень. Є люди, які отримують ще менше.

Як вижити й заплатити комунальні? Якщо всій країні давати субсидії, тоді навіщо піднімати ціни?! Це економічний абсурд. Справа не в моральних авторитетах. Ми точно йдемо у бік європейської демократії, але треба менше говорити про НАТО. До чого тут НАТО? Хто нас куди візьме, якщо ми, крім крадіжок, нічого не вміємо?! Брехня — наша найбільша проблема, і неважливо, якою мовою ця брехня. А національна ідея — щоб нам добре жилося

На зустрічі побувала Віра ЛОБАНОВСЬКА

"Чернігівські відомості", 11.11.2015