У Мені знову смердить

Менському виданню «Наше слово» вкотре доводиться повертатися до сирної проблеми «з душком». Однак мова не про сам «глямурний» смердючий сир, а про «душок», що розноситься, начебто, від відходів місцевого сирзаводу з немісцевими господарями.

«Меняни хочуть незалежної експертизи стану річки Бабки» – пише Раїса Михайленко. Саме у реальній незалежності контролюючих органів, схоже, «порилася собака».

Раніше, наприкінці травня цього року, жителям сусідньої з Меною Феськівки доводилося виходити на дорогу, аби не пустити до села «КамАЗи» зі смердючими відходами.

Пропонуємо вашій увазі статтю наших колег з містечка Мена:

«Жителі міських вулиць Жукова з двома провулками, Таращанської, частини Енгельса зібралися, аби висловити невдоволення забрудненням околиці, де вони живуть.

У засобах масової інформації вже не раз повідомлялося про сморід, який іде від річок Бабка і Мена. Місцевий сиркомбінат свої виробничі відходи скидає у очисні споруди, звідки вони потрапляють у Бабку. Можливо, відходи як слід не очищуються, хоча офіційно це не підтверджено.

Тим не менше, вода з Бабки прямує у річку Мену, а ця, як відомо, несе свої води у Десну, далі – Дніпро. Зі Славути-ріки воду п’є уся столиця.

Писала про цю проблему і найближча газета, однак крайнього у забрудненні річок так і не було знайдено ні екологічною службою, ні санітарною. Усе, кажуть вони, у нормі, порушень нема. А звідки ж тоді береться той сморід, від якого очі сльозяться і ніс треба затискати, проходячи поблизу названих річок?

На імпровізований мітинг невдоволені меняни зібралися за 50 метрів від Бабки – так легше дихати.

– Ще у червні нинішнього року ми написали листа до міської ради, в якому просили сприяння місцевої влади. Це ж біда для всього міста, – каже житель вулиці Жукова Володимир Пугачов. – Той лист підписали 111 людей. Нам відповіли, що наше прохання передано природоохоронній прокуратурі і екологічній службі. Після того – тиша. Я особисто ходив дізнатися, де ж ті екологи і прокурори і що вони думають робити, аби виправити ситуацію. На жаль, ніхто нічого конкретного мені відповісти не зміг.

– Це ж біда, катастрофа справжня, – додає Ольга Пацюк, – до річки не можна випустити водоплавну домашню птицю, а корова моя давно води ні з Бабки, ні з Мени не п’є. Діти не купаються у річці, бо вона якась на колір аж коричнева. Вонюча – то факт. І ми вимушені вдихати ці «аромати», бо тут живемо. Хата – не стілець, не переставиш.

Я особисто теж живу біля Бабки і сама вдихаю те, чим дишуть і решта людей. Не бачу давно хлопчаків з вудками на берегах річок. Спитала якось у знайомого підлітка, чому він не рибалить.

– Ви що, не знаєте чи смієтеся? – була його відповідь. – Тут давно риба вся подохла. І жаби теж. Ви чули, що вони кумкають вечорами влітку? Ні, і я не чув, бо їх там, як і риби, нема.

«Аромати» від річок чути вже біля ЗАТ «Сівер», поширилися вони і в бік Максаків, робітники приватного деревообробного заводу, що поряд з Бабкою, страждають теж, бо навіть дихнути на повні груди не можуть – забиває дух.

Люди, як могли, висловлювали своє невдоволення. А вихід де? Його запропонувала Тетяна Чичкан:

– Давайте викличемо незалежних і екологів, і санстанцію, – сказала жінка, – нехай вони зроблять свої аналізи, дослідження, експертизи. І природоохоронні органи нехай покарають тих, хто зазіхнув на наше здоров’я.

Та де ж ви, незалежні, озвіться!»