Кому заважає second-hand

Третій тиждень не затихає дискусія навколо майбутнього "секонд-хенду" в Україні. На початку 90-х багатьом з нас довелося переступити через гидливість, уперше узявши в руки футболку, що пахне дезінфектантом.

Замість того, щоб підвищувати життєвий рівень громадян своєї країни, влада і бізнес підсунули колишній радянській людині, яка зубожіла, можливість за копійки купити поношену євроганчірку.

Потім багато хто зрозумів, що "другі руки", хоч і не перші, але і відвертим дрантям їх назвати ніяк не можна. Багато киян пам`ятають, як на Сінному ринку можна було "нарити" абсолютно чудові речі за цілком помірною, хоча вже явно не "секонд-хендівською" ціною.

Потім в СХ стало з`являтися абсолютно новеньке з ярличками, явно куплене на гуртових розпродажах в Європі і ввезене в країну під виглядом б/в-шного одягу. Саме цей псевдосеконд є сьогодні основним аргументом на користь закриття магазинів і базарчиків СХ-одягу як недобросовісних конкурентів вітчизняного легпрому.

Особливо досяг успіху в закопуванні "секонд-хенду" голова Держкомпідприємництва Михайло Бродський.

Між тим, президент Всеукраїнського об`єднання обласних організацій працедавців легкої промисловості Олександр Соколовський заявив, що заборона "секонд-хенду" не врятує вітчизняну легку промисловість.

Логічно припустити: якщо СХ не заважає вітчизняним виробникам, то і забороняти його немає чого. Проте, навряд чи варто розраховувати на те, що ідея ліквідації "секонду" буде забута як невдалий експромт окремих представників влади. І не лише тому, що осоружно бути дрантявим смітником Європи і Америки, які з радістю використовують українські простори для утилізації власних речових завалів.

Несформований образ ворога

Усе почалося з того, що голова Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва Михайло Бродський повідомив у своєму блозі на Livejournal про необхідність заборонити ввезення в Україну "секонд-хенду".

«Хочемо заборонити ввезення в Україну секонд-хенду. Щорічно його привозять у нас по 2 кг на людину. Через секонд завозять навіть нові, брендові речі - природно, без податків. Практично увесь секонд-хенд завозять як добродійну допомогу, митний збір не платять, а продають потім його на ринках. Я вже не говорю про санітарний стан цих речей. А наша легка промисловість тим часом помирає. 20 років тому в ній працювало 750 тис. осіб, а зараз - 90 тис», - пише Бродський.

У відповідь президент громадської організації "Асоціація секонд-хенду" Магер Таббах заявив про готовність продавців секонду вийти на мітинги протесту. Він категорично не згоден з тим, що його колеги складають конкуренцію українському легпрому.

Як у першої, так і у другої думки знайшлися прибічники, полеміку між якими ми могли спостерігати протягом усього "дискусійного" часу.

Але як вже було зазначено вище, найбільш показовою варто визнати думку президента Всеукраїнського об`єднання обласних організацій працедавців легкої промисловості Олександра Соколовського, який, ймовірно, повинен був виступати на стороні супротивників СХ. Основний ворог наших виробників, на його думку, - це одяг з Південно-східної Азії (ПСА) в першу чергу з Китаю. У той же час, Соколовський вважає, що в Україні необхідно ввести ліцензування діяльності з імпорту товарів категорії "секонд-хенд".

"Якби було введено ліцензування для тих операторів, які займаються цим видом діяльності, якби ліцензія коштувала грошей, то, звичайно, це ніяк не вплинуло б на кількість операторів, що займаються ввезенням, але вони стали б відповідальніше ставитися до того, що під виглядом "секонд-хенду" завозиться інший товар - регулярний або стоковий", - вважає він.

Соколовський також висловив сумнів, що заборона на ввезення в країну товарів "секонд-хенд" таки буде введена.

У свою чергу, народний депутат, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань промислової і регуляторної політики і підприємництва Ксенія Ляпіна переконана, що основною проблемою для українського легпрому є використання "сірих" і "чорних" схем ввезення в Україну дешевого одягу з Туреччини і ПСА, у тому числі і під виглядом "секонд-хенду".

При цьому, Ксенія Ляпіна вважає, що не можна заборонити імпорт "секонд-хенду" в Податковому кодексі, оскільки це некоректно з точки зору законодавства. "Податковий кодекс включає виключно питання оподаткування, у ньому може йтися про підвищення мит. Але одночасно необхідно брати до уваги те, що ми є членами СОТ, що спричиняє за собою деякі обмеження", - зазначила народний депутат.

Напрошується висновок, що захист вітчизняного виробника від імпортерів, що демпінгують, в першу чергу, залежить від Держмитслужби.

Отже, нехай кожен займається своєю справою – митниця дає або не дає "добро", Держкомпідприємництва допомагає розвиватися приватному бізнесу, а не закликає до знищення окремих його видів, а наша легка промисловість підвищує свою конкурентоспроможність, користуючись податковими канікулами, які їй пообіцяв Кабмін.

Забороняти у нас вже непогано навчилися, тільки ось результат частенько не виправдовує очікувань. Але якби усе було так просто, то ідея про заборону "секонд-хенду" навряд чи б узагалі з`явилася.

Блиск і убогість "секонд-хенду"

Виходячи з власного досвіду, а також з оглядкою на знайомих і друзів, дозволю собі припустити, що громадяни України вже давно в змозі "задовольнити" попит на СХ в країні за рахунок власних ресурсів.

Зверніть увагу на склади старого, але ще цілком носибельного одягу, який можна виявити на дачі у середньостатистичного співвітчизника. Там десятки футболок і сорочок, джинсів і вітровок, шкіряні "танкери" у стилі 90-х і шуби з натурального хутра. У кращому разі десята частина цього гардеробу задіяна на "садово-городніх" роботах, решта роками висить в очікуванні вольового рішення про відправку на смітник. Не набагато краще справа йде і в деяких міських квартирах.

Незважаючи на роки відносного благополуччя, у нас глибоко сидить шанобливе ставлення до речей. У багатій Європі гардероби оновлюють в рази частіше, ніж у нас, що власне і є джерелом постійного поповнення прилавків "секонд-хенду". Але і там поношений одяг не викидають, а здають у спеціальні пункти прийому, найчастіше безкоштовно.

Чому ж європейський досвід не знайшов застосування у нас? Та усе тому, що корупція у всіляких дозвільних органах і складна система оподаткування зробили внутрішньоукраїнський секонд-хенд нецікавим для наших підприємців, тоді як імпортний б/в одяг значно простіше завозити за "сірими" схемами або під виглядом гуманітарної допомоги. Спроби відродити щось за типом комісійних магазинів, що існували при Союзі, поки проблематичні.

Що ж таке б/в одяг? Якщо виключити абсолютно нові речі, які сьогодні широко представлені в магазинах СХ з вивіскою "Одяг з Європи", і подивитися на справжній секонд-хенд, то його можна розділити на декілька типів.

У першу чергу, це дійсно заношені твори легкої промисловості, які продаються по 10-20 грн. і представляють інтерес для найбільш малозабезпечених покупців, до яких можна віднести переважну більшість наших пенсіонерів, а також жителів периферій і небагатих батьків швидкорослих малолітніх дітей.

Друга категорія – одяг середньої "вбитости" за ціною 30-50 грн. за футболку або джинси. Цій категорії "секонд-хенду" сьогодні доводиться гірше за усіх, її практично витіснили речі з так званих стокових магазинів, де ціна на абсолютно нову сорочку може коливатися в межах 60-70 грн.

Ось де дійсно широке поле для діяльності митниці і податкових органів. Ну не може ціна легально ввезеного одягу одного і того ж класу так сильно розрізнятися залежно від місця її реалізації. Яскравий приклад – нещодавно відкрився в підземному переході на столичному Хрещатику стоковий магазин, поєднаний з "секонд-хендом". Ціни там, як мінімум, у два-три рази нижчі, ніж у магазинах недорогих брендів, розташованих в сусідньому "Глобусі". При цьому за якістю і дизайном одяг зі стокового і "Глобуса" не відрізняється, принаймні, з точки зору дилетанта.

Помітьте, СХ хай і зі стоковим ухилом відкрився в самому центрі столиці, де орендні ставки на торговельні площі найвищі в країні. Зрозуміло, для того, щоб покрити витрати на оренду (а може, і на купівлю) приміщення, "стоковий секонд-хенд" на Хрещатику закладає у вартість свого одягу націнку (у реальному грошовому вираженні) не меншу, ніж його конкуренти з "Глобуса". Важко навіть припустити, почому ж ці речі були куплені у постачальників – мабуть гривень 5-10 за штуку, а може і за кілограм.

Відсунемо убік емоційну складову факту, що в серці столиці європейської держави відкрили єврокомісійку. Отака пародія на пісні про європейський вибір і європейський вектор. Адже нещодавно активісти вимагали прикрити ринок секонд-хенду біля станції метро "Шулявская", мотивуючи це тим, що-де негоже ганьбитися і практично в центрі столиці створювати розвали б/в-шних ганчірок. Коротше, усі і скрізь працюють...

Одяг дешевший – обороти більші

Тепер ми переходимо до ще одного цікавого моменту. За даними компанії Colliers International, до кінця 2010 року середній розмір орендної ставки в торговельних центрах Києва досягне 85 дол. за 1 кв. м без ПДВ і експлуатаційних витрат. У 2009 році орендна ставка складала 75 дол. за 1 кв. м, а в 2008 році – 105 дол. за 1 кв. м.

Тобто, на лице відновлення ринку торговельної нерухомості, а, відповідно, зросли і продажі одягу, який складає до 90% усіх товарів, що їх реалізовують через ТЦ. При цьому експерти зауважують масовий перехід операторів, що орендують торговельні площі в ТЦ, з дорогих на дешевші бренди. Бренди, розраховані на середню цінову категорію (вартість однієї купівлі в таких магазинах складала 70 дол.), скорочують свою присутність на ринку, тоді як їх місце займають бренди, у магазинах яких середня вартістю чека - 30 дол.

При цьому оператори зауважують збільшення товарообігу після переходу на дешевший товар, а власники торговельних центрів говорять про можливість підвищення орендних ставок. І така тенденція спостерігається по усій Україні, хоча стосується, насамперед, до міст-мльйонників.

У результаті вартість одягу в торговельних центрах поступово наближається до цін стокових магазинів. Більше того, у деяких ТЦ, поки, правда, не у столиці, вже з`являються торговельні точки, що відверто називають себе "секонд-хендом". Так може, причини активізації боротьби з одягом СХ варто шукати саме тут.

Можливо, оператори торговельних точок в ТЦ, переорієнтовуючись на одяг, доступний збіднілим в кризу українцям, поволі лобіюють заборону "секонд-хенду"? Це усього лише припущення, проте, має під собою достатні підстави. І тут знову таки жодним чином не представлені інтереси українських швацьких фабрик, адже наші торговельні центри завалені недорогим одягом з тієї ж Туреччини, Китаю, Індонезії Малайзії і т. д. і т. п. Магазини з одягом "made in Ukraine" в Києві можна перерахувати на пальцях, ще і зайві залишаться.

Мрії з "других рук"

Почавши говорити про типи одягу з "секонд-хенду", ми перервалися на середньому ціновому сегменті. Відразу обмовимося, що всіляких підходів до класифікації секонду існує безліч, ми ж умовно розділимо його на три основні складові: 3-й сорт, 2-й і 1-й. Про третій і другий вже йшлося вище, залишився перший. Зазвичай одяг "других рук" купують реалізатори у гуртовиків 100-кілограмовими пакунками, хоча і тут існують варіанти.

Ціна одного пакунка, привезеного із Західної Європи, варіюється від 100 до 150 дол. Купівля, хоча і нагадує придбання "кота в мішку", але тільки зовні. Кінцевим реалізаторам прекрасно відомо, що в кожному пакунку приблизно однакове співвідношення ганчірок по 5 грн., футболок по 20 грн. а кілограмів 10 доводиться на речі, які в магазині коштували не менше 100 доларів.

Ясна річ, що на ще цілком респектабельній шкіряній куртці одного з провідних європейських брендів може бути пляма від фарби або дірка, але може і не бути. Тоді такий товар сміливо можна пропонувати за 300 грн. і вище.

Трапляються в СХ і дизайнерські речі, за якими полюють столичні модники, позбавлені комплексів. До зносу в Києві Сінного ринку саме там найчастіше можна було зустріти джинси від Armani або футболку Dolce & Gabbana, сшиту не в Туреччині, а в Італії. У кінці 1990-х - початку 2000-х відвідування "Сєнки" нагадувало лотерею, "виграшем" у якій ставала дійсно ексклюзивна річ, про яку, не будь СХ, і не варто було мріяти. Як бонус в кишені вітровки з СХ виявлялася данська монета в 25 ері, що обізнані люди сприймали не інакше як привіт від Карлсона. А ще в "секон-хенді" можна було купити що-небудь з військового обмундирування. До прикладу, авторові цього тексту дістався абсолютно новий формений піджак швейцарського військового льотчика.

До чого усі ці спогади? Та до того, що правильний блошиний ринок, яким і була київська "Сєнка", - нормальний атрибут будь-якого європейського міста. Там можна купити гасову лампу 19-го століття або портсигар з видом Кремля, старовинний фотоапарат з об`єктивом "гормошкою" і набір олов`яних солдатиків, ну і, звичайно, одяг "секонд-хенд".

Противники СХ можуть сказати, що автор явно перекручує, адже йдеться про масове ввезення в Україну дешевого ношеного (іноді - заношеного) одягу зовсім не haute couture. Вони скажуть, що проблема лежить в соціально-економічній площині і абсолютно не стосується любителів антикваріату. Дозволю собі не погодитися. "Секонд-хенд" як єдина можливість одягнутися для пенсіонера, а також малозабезпечених українців, особливо в регіонах, де зарплата зовсім не столична, і як джерело поповнення гардеробу для юного панка є проявом свободи вибору.

Пошуки причин для того, щоб "узяти і заборонити" є спробами цю свободу обмежити, а усе інше – нюанси. І проте, владі варто замислитися – коли безробітний фахівець або пенсіонер з пенсією нижчі за прожитковий мінімум йде в секонд-хенд - це не свобода вибору, а вимушена необхідність.

Можливо, зростання зарплат і пенсій, підвищення забезпеченості якомога більшої кількості українців, зміцнення середнього класу саме по собі ліквідує витрати секонд-хендівського бізнесу.