Леонид Терехович. "У СЛОВЕСАХ"

ЩО Ж ЗОСТАВЛЯЄМ?..

Не доведи, Господь, до нашої біди,

з якою ми в майбутнє прем наосліп!..

Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...

Та звірились:

зостався тільки послід.

У СЛОВЕСАХ

ПИТАННЯ...

Міазмами хули та похвали
Наповнені уже по самі вінця ми...
Між українців — виросли «хохли»...
Коли ж то знову стануть українцями?

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
Загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

Завіяло, закружляло
в небі сіро-синьому,
назбирало хмар немало,
та все по-осінньому...
То бурмоситься похмуро,
то сипнеться мжичкою,
безнадією погнуло
верболоз над річкою...
Де була травнева врода
чи достаток серпня,
пробирає непогода
до самого серця...

Не набивайте клепок в мою голову,
бо наклепів наклепано сповна,
хоч не додасть це похвали чи гонору
і жовчних пересудів не спиня.
Кривавий слід,
 жорстокий запах крові,
Що тягнуться за мною крізь роки...
Ой, як болять, потріскуючи, скроні,
з яким натхненням гатять молотки!..

Що ж, напевно, ще не згуба,
не прийшла пора кінця,
і йоршистість мого чуба
вимагає гребінця
Причешусь, немов на свято,
щоб безглуздо не закис:
може, й зможуть пересватать
з кізяків та в козаки?..

Доля — вельми іронічна дама,
так і підбива людей на сміх;
знов мене знічев'я пригадала
і на кпини підняла при всіх.
Тільки я уже міняю ролі,
насміху людського не боюсь,
і тепер над глупотою долі,
доки не заплаче, посміюсь.

Догорає знесилено ватра,
опадає розбурханий жар...
Моя доля... Чогось же ти варта?
Чи минеш, викликаючи жаль?
Попід світлими мріями,
                               попід
чистим небом, де сяють зірки,
розсипаючи спалений попіл,
відійшли темним димом роки.
І пустив я по вітру надію, —
все здавалося: потім здійсню...
А тепер мимоволі радію,
що присів до чужого вогню.
Тільки сосни стоять, ніби варта,
тільки темрява збуджує жах...
І життя догорає, як ватра,
опадає знесилено жар...

В цю поруху, від розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»

ДАЙОШ КОНСОЛІДАЦІЮ!

Не забувайте про консолідацію,
щоб суперечки й розбрату не знати!..
Сьогодні гідно порятує націю
лише єднання вовка і ягняти! 

Поставлена крапка остання.
Пора.
До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

Іду на побачення з богом,
хоч і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з богом,
хоч і не хочу іти.

Не підбиваю «в ногу» крок,
знаменом не розмахую,
із повсякденних помилок
складаю біографію.
Я не рівняв ходи нічуть
та думав — маю право...
А мене все життя женуть
наліво чи направо.
Послали вже під три чорти
ті, хто вгадать уміє,
в якому напрямку іти,
та звідки вітер віє...
Піду собі до «трьох чортів»:
стрічайте в пеклі брата!
...Нічого тільки не схотів
туди «на пам'ять» брати.

Ветеринар по духу і диплому
тепленьке місце в школі підшукав, —
роботу і «непильну», і відому...
Була ж «рука», звичайно...
 І «рукав»!
І цоб-цабе, рідненькі, до подоби
з усіх сторін загейканих волів, —
святої безсловесності худоби
навчатися, як видно, Бог велів!
Укажуть діткам і ясні дороги,
і по команді навчать їх іти...
Ідуть ветеринари в педагоги...
Чи ж дивуватись, що ростуть скоти?

ТАРАСУ МЕЛЬНИЧУКУ

 «Будь проклята держава, де поети
 за чесні вірші зеками стають!»

Чую, брате Тарасе, прочифірений голос,
прохрипілий на спомин спаплюжених літ,
і обдерта душа підіймається голо,
щоб буремно продовжить підбитий політ.
Та спадають безсило поламані крила,
запікається в серці задавлений крик,
і не пломінь бентежний,
 а табірна крига
розлетілась довкола від помаху крил.
Це знайомо: я теж не улесливий покруч,
світ жорстоких страждань
 добре знаю і сам,
в ті ганебні роки ми були майже поруч,
бо від Вінниці так недалеко до Сарн.
Дуже легко було нам заграти за грати,
дуже важко хоч трохи відвикнуть від них,
дуже весело світяться мрійні заграви,
дуже сумно морозиться після відлиг.
Хоч проймає зневіра, бо так настраждався,
Хоч палючії спогади душу печуть,
чуєш, брате Тарасе,
 ти уже постарайся —
людям треба твій голос зміцнілий почуть!

Ніч блискавкою пощербатить,
від грому в вухах заболить,
немов небесний замполіт,
загримавши, кінча дебати.
В облискавиченій імлі
крізь переламане мовчання
кудись покотиться тачанка
святого їздока Іллі.
Уже він десь далеко грима,
уже стиха навал грози,
в руках — первинної сльози
розплескана печаль незрима.
В душі стихає млосний щем,
і тьма — спасіння, а не зрада,
й бездонна ніч на землю пада
умиротвореним дощем.

Якісь солодкі спогади
минуле з серця вийняло
і натяки, і погляди
десь в забутті розвіяло...
Недоброю недолею
реве суха метелиця,
а доля — і недоєна,
й не мукає, й не телиться...

«У словесах» – «Сіверянський літопис» №2 1995 г.,
другие 18 стихов из лит. журнала “Чернігів” №1, 1993 г.