Останнє оновлення: 11:49 субота, 25 лютого
Культура
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Радянське міфічне свято «23 лютого»
Радянське міфічне свято «23 лютого»

Радянське міфічне свято «23 лютого»

Історія Радянського Союзу густо пересипана міфами, власне, вона вся складається з суцільних міфів.

Однак на загальному тлі особливо виділяється один із найбільш недолугих міфів, пов’язаний із датою створення більшовицької армії.

Для більшості людей, особливо старшого покоління, 23 лютого – день створення Червоної армії, день її перших перемог.

За радянських часів громадянам СРСР з раннього шкільного віку вбивали в голови, що в цей пам’ятний день була створена Робітничо-селянська Червона армія, і що саме 23 лютого 1918 року вона героїчно розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом. Ідеологічна машина чітко відслідковувала, аби саме так писалось у всіх книжках, газетах, говорилось по радіо, показувалось по телевізору.

Доволі типовий уривок із тодішнього шкільного підручника історії: «Социалистическая Родина в опасности!» – с таким тревожным призывом обратилась наша партия к народу в грозные февральские дни 1918 года, когда немецкий империализм начал наступление на Страну Советов.

В трудных боях под Псковом и Нарвой молодая Красная армия получила свое первое боевое крещение и дала решительный отпор немецким оккупантам — кайзеровским войскам. В память об этом подвиге красноармейцев и краснофлотцев, в честь массовой мобилизации сил народа на защиту Отчизны 23 февраля ежегодно отмечается как день рождения Советской Армии и Военно-Морского флота».

Отже, перше бойове хрещення, рішуча відсіч і подвиг – не більше і не менше.

Між тим, жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і не могло бути. Прискіпливо переглянувши більшовицьку пресу тих днів, історики так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Натомість 23 і 24 лютого – це дні «безумовної» капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.

23 лютого 1918 року, саме в той день, коли зароджена в «героїчних боях» Червона армія нібито давала прикурити ворогу, в Петрограді отримали ультиматум німецької сторони і… Ні-ні, ніхто над ультиматумом не сміявся, не знущався, врешті, ніхто не розривав його на шматки. Навпаки, о 3-й годині ранку 24 лютого більшовицький ЦК капітулював і ухвалив рішення підписати принизливий мирний договір, за яким Росія втрачала території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів: Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу.

У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів, демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.

Ось такий «подвиг» вимальовується в реальності. Тож можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни. Це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше, – української.

Не дарма ж навіть радянський маршал Климент Ворошилов 23 лютого 1935 року в статті, опублікованій в газеті «Правда», чесно визнав: «Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами».

А серед більшовицького керівництва у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших «легенд». Наприклад, що саме на 23 лютого випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав Червоної армії. Або, що напередодні цього дня Ленін буцімто звернувся до колишніх царських генералів («воєнспеців»), і вони перейшли на службу більшовикам.

Доволі показово, як сприйняв «перше бойове хрещення, рішучу відсіч і подвиг» вождь більшовиків. У статті, надрукованій в «Правді» 25 лютого 1918 року (а написаній, відповідно, днем раніше), Ленін своє «захоплення» висловив наступними словами: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство (…) В Радянській республіці немає армії».

Не дивно, що сьогодні вже й російські історики однозначно заперечують міфічні перемоги Червоної Армії над німцями у далекому 1918-му. В Росії все частіше звучать пропозиції про перенесення святкування Дня захисника Вітчизни на іншу дату, яка б мала більше спільного з перемоги та славним минулим Російської армії.

Продовженням театру абсурду в незалежній Україні став указ президента Леоніда Кучми в 1999 році, коли з політичних міркувань 23 лютого було названо Днем захисника Вітчизни.

До речі, саме 23 лютого 1918 року російські більшовики без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджихана.

А ще 23 лютого 1918 року розпочався легендарний Льодовий похід Добровольчої армії – подія, яка справді заслуговує на місце у літописах російської військової історії.

Тож більш невдалого привіду для святкування, ніж 23 лютого, годі й уявити. Цілком логічно, що 14 жовтня 2014 р. президент України Петро Порошенко нарешті скасував святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Відтепер для українців це свято ворожої армії.

Що відбувалося в ті дні насправді?

10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Виснажена війною, Німеччина на початку 1918 року стояла над прірвою. Тож Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Однак за тиждень, 18 лютого, німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту.

Наступ на Псков і Нарву вели переважно невеликі розрізнені загони по 100-200 чоловік, зібрані з добровольців. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг.

Німецький генерал Макс Гофман згадував: «Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі».

18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллін. За визнанням Григорія Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік. А ще «є свідчення, що у деяких випадках неозброєні німецькі солдати розганяли сотні наших солдат».

Тим часом радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про «організацію братання» з німцями. Однак з «братерськими обіймами» якось не склалося («розрив шаблону» для сучасних росіян: «гейропа» не повелася на мужніх велетнів-матросів).

Оскільки «головний козир» не спрацював, 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину, що згоден на все. Німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ. Відчуваючи лихе, 21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч «добровольців».

Як твердила радянська історіографія, найнадійнішу опору більшовиків у революції являли собою балтійські моряки. Тож під Нарву і Псков В. Ленін послав «еліту» – 6 тисяч балтійських матросів під командуванням наркома Павла Дибенка. Власне, інших боєздатних сил на той час просто не існувало.

Зведений загін матросів був налаштований рішуче. Дибенко відмовився підпорядковуватися більшовицькому комісарові Бонч-Бруєвичу і залишкам старої російської армії під командуванням генерала Парського, заявивши, що «братишки сами разберутся с немчурой».

Жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло. За документами 53-го німецького корпусу групи армій «Д», того дня передові частини німецької армії знаходилися у 55 км від Пскова та у 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії відзначено в документах не було.

У Псков німці увійшли вже увечері наступного дня, 24 лютого. Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова.

Але й тут нічого не вийшло з «героїчними подвигами» – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова. У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну, що коштувало німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – біля 270 солдат та офіцерів.

Однак вже вранці 25 лютого німці почали наступ на Нарву. Того ж дня «Правда» публікує згадувану на початку статтю В. Леніна «Важкий, але необхідний урок», з отим красномовним признанням: «В Радянській республіці немає армії» (і це в розпал «героїчних подвигів», якщо вірити радянським підручникам). А 26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.

Грізні матроси Дибенка 1 березня захопили Нарву, перерізавши шлях ворогу. Власне, не захопили, а зайняли. І це чи не єдиний факт, з яким можна хоч якось пов’язати радянську легенду про «розгром німецьких військ під Нарвою». Щоправда, і тоді не зовсім зрозуміло, до чого тут день 23 лютого, якщо вже розпочалася весна?

Втім, справді «легендарні» події тоді лише розпочиналися. Вже за два дні до міста наблизилися німці. «Елітні» матроси, які відважно і по-звірячому розправлялися до того лише з беззахисними флотськими офіцерами та їх сім’ями, зачувши про наближення ворога…ні-ні, не стали рвати на собі тільняшки, а спромоглися лише на погром винних складів у Нарві. І побігли чи то при перших же зіткненнях з противником, чи взагалі без бою. Німці увійшли в місто, мов на параді.

Есерівська газета «Дело народа» за два тижні по тому так описувала «подвиги» Червоної армії: «Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще».

«Армія кинулася бігти, залишаючи все», – гірко констатував по гарячим слідам більшовицький главком Микола Криленко.

Між тим, ми наближаємося до кульмінації «героїчних» подій. Матроси П. Дибенка не просто побігли, вони побігли «легендарно». Швидко відступили до самої Гатчини: 120 кілометрів – три марафонські дистанції, між іншим. Тут вже й до подвигів Фідіппіда рукою подати! У Гатчині матроси захопили ешелон, і втеча прискорилася настільки, що тут вже ціла армія Фітіппідів не мала шансів наздогнати героїв.

Але й це ще не все. В Гатчині «епічні» балтійці не просто захопили ешелон, вони ще й причепили до нього цистерну спирту. За одними даними дістались аж до Уралу, за іншими – до Волги. Здається, сусідство цистерни зі спиртом заважало «героям» зорієнтуватися на місцевості більш точно. Подорож супроводжувалася п’янством, розгулом і збройними інцидентами.

Доблесних «захисників Отєчєства» розшукувалися по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році).

Петроград був залишений без усякого захисту, німці могли б без проблем зайняти місто, якби мали таке бажання. Але, з одного боку, в тому не було потреби після того, як більшовики прийняли німецький ультиматум і 3 березня у Бресті підписали ганебний мирний договір; а з іншого – німців підпирали «проблеми» на Західному фронті Першої світової, де війна входила у вирішальну фазу.

Умови Брестського мирного договору були настільки принизливими, що не мають аналогів в історії Росії. Між тим саме описані події кінця лютого – початку березня 1918 року більшовицько-комуністичні ідеологи пропонували вважати приводом для свята. Власне, багато хто і донині так вважає.

Історія «свята»

Пропозиції організувати день Червоної Армії народилися чи не разом з нею. Документи свідчать, що такі наміри в 1918 році виникали неодноразово. Але при цьому мова йшла переважно про разові агітаційні заходи, яких тоді проводилося чимало (дні «червоноармійця-фронтовика», «Всевобуча», «червоного офіцера» тощо). У перші дні січня 1919 року згадали й про наближення річниці декрету Ради Народних Комісарів про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії.

Голова Вищої військової інспекції РСЧА Микола Подвойський 10 січня направив до Президії ВЦВК пропозицію відсвяткувати річницю створення Червоної Армії, приурочивши її «до найближчої неділі до або після 28 січня, щоб працівники могли вітати армію на вулицях під час параду і урочистих ходів».

24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення: день створення РСЧА сумістили з нещодавно запровадженим Днем Червоного подарунка (в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії), який намітили на 17 лютого.

А оскільки в 1919 році 17 лютого припадало на понеділок, то свято посунули на найближчу календарну неділю – 23 лютого. Перший всеросійський день Червоної Армії так і був відсвяткований – випадково та без будь-якого підґрунтя.

Ні в 1920, ні в 1921 роках цей день не відзначався. Згадали про нього лише в 1922 році, в постанові Президії ВЦВК: «Відповідно до постанови IX Всеросійського з´їзду Рад про Червону Армію Президія ВЦВК звертає увагу виконкомів на наступну річницю створення Червоної Армії (23 лютого)».

З більшим розмахом відзначили 5-ту річницю РСЧА в 1923 році, коли й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту. Тоді ж у постанові Президії ВЦВК (від 18 січня 1923 року) вперше пояснюється причина святкування дня Червоної Армії саме 23 лютого: «У цей день, п’ять років тому, був опублікований Декрет Ради Народних Комісарів від 28 січня того ж року, яким було покладено початок Робітничо-селянської Червоної Армії, оплоту пролетарської диктатури».

10-у річницю РСЧА, як і всі попередні, відзначали як ювілей декрету РНК про організацію Червоної Армії від 15 (28) січня 1918 року, але саму дату видання цього декрету тепер, всупереч істині, зв’язали безпосередньо з 23 лютого. Уже тоді висловлювалися сумніви в обгрунтованості такого положення.

Паралельно тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати нове свято. За версією журналу «Військова думка і революція» (1923 рік), 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку. Ретельний пошук цієї самої «першої червоноармійської частини» тривав до 1938 року, коли особисто Йосип Сталін у «Короткому курсі історії ВКП(б)» виклав принципово нову версію походження дати свята, абсолютно не пов’язану з декретом РНК від 15 (28) січня 1918 року.

Вождь безапеляційно стверджував, що в 1918 році під Нарвою і Псковом «німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної Армії».

У розпал Другої світової війни Й. Сталін, з ідеологічних міркувань, дещо «посилив» переможний пафос формулювання в наказі народного комісара оборони СРСР від 23 лютого 1942 року: «Молоді загони Червоної Армії, вперше вступили у війну, наголову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 р.

Саме тому день 23 лютого був оголошений днем народження Червоної Армії». Ось так справа дійшла до «наголову розбили». А ми згадуємо «епічні подвиги» Дибенка з матросами і приходимо до висновку, що якщо кого й розбили, то хіба що «епічних» і «найнадійніших»

День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня Радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді воно проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.

Прикметно, що Головна редакція «Історії громадянської війни в СРСР» в 1951 році обмежилася обережним формулюванням, згідно якого в 1919 році перша річниця Червоної Армії святкувалася «в пам’ятний день мобілізації трудящих на захист соціалістичної Вітчизни, масового вступу робітників у Червону Армію, широкого формування перших загонів і частин нової армії».

Між тим під час обговорення в 1995 році закону «Про дні військової слави Росії» законодавці стосовно 23 лютого використали ідеологему Й. Сталіна: «День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік)». Ніби й не було ніякої ганьби у Бресті…

Створення Червоної армії та «український слід»

Архівні документи одностайні: радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії 15 (28) січня 1918 року.

То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася саме ця дата?

Вочевидь тому, що вожді більшовизму створювали її не для боротьби з німцями, а для вторгнення в Українську Народну Республіку. Згодьтеся, в «братній сім’ї народів» це б звучало якось не «по-братньому». Серед перших гасел Червоної Армії – красномовне «Смерть українцям і буржуям». А слідом за гаслами – страшна різанина в Україні і ріки пролитої крові.

Трагедія розстрілу полонених українців після бою під Крутами (29 січня 1918 року) в цьому ряду далеко не найбільша.

19 січня 1918 року більшовицьке військо влаштувало кривавий погром в щойно захопленій Полтаві. Курсантів місцевого війського училища, які не встигли відступити, розстріляли за наказом Михайла Муравйова, що командував наступом на Україну.

9-го лютого 1918 року, після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (в одній тільки Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів – це про «духовні скрєпи» російського народу), 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася в місто. Перших трьох днів вистачило нашим «побратимам», аби в найгірших традиціях середньовічної різанини червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 3 до 6 тисяч киян.

Того ж таки 9 лютого біля Маріїнського палацу більшовики стратили 200 школярів – учасників Українського спортивного товариства. А біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира (ще один «привіт» «духовним скрєпам»).

Вірний ленінець В. Затонський у спогадах так описував побачене в Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів…

Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

Ось для чого насправді створювалася Червона армія – аби по всій Україні розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг. Тоді українців називали буржуями й контрреволюціонерами – це ще слова «фашист» наші «браття» не відали…

В лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визнавали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні безжально нищили нашу незалежність.

Ось вона, ще одна трагічна сторона так званого «свята» 23 лютого.

Однак і тоді українці не бажали коритися ворогу. Бій під Крутами аж ніяк не поодинокий приклад.

У лютневі дні 1918 року, в ті самі, коли народжувалася «легендарна і непереможна», Запорізька бригада УНР, очолювана генералом Костянтином Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів проти більшовицьких загонів В. Кіквідзе. А коли виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів бригади внаслідок ворожого наступу, ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відходили. Стояли до останнього снаряду і всі загинули, але не відступили.

Наступного дня запорожці з’єдналися з гайдамаками Симона Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків, куди переможно увійшли опівдні 26 лютого.

А скільки ще їх було, отаких сотників Савицьких, генералів Прісовських чи легендарних полковників, як Петро Болбочан? І скажіть, що вони не «кіборги»?

23 лютого 1918 року Червона Армія не отримувала над німцями жодних перемог. Але в січні-лютому 1918-го топила в крові українців Самостійну Українську Державу. І хтось хоче ще святкувати ці події?

Коментарі (10)

Горыныч | 2015-03-08 11:55

ЗмейСоломаха, застрелись, ведь ты же служил в Советской Армии, и очень хорошо служил- сержантом был;)
Выпей йаду, Змей Советской Армии

Змей | 2015-02-27 23:43

Соломаха, застрелись, ведь ты же служил в Советской Армии, и очень хорошо служил- сержантом был;)

Азиат | 2015-02-24 22:55

СергейНе отнимите, как не старайтесь.
А у рашистов его никто и не отнимает.

Дед Мороз | 2015-02-24 22:53

12-23-555523 февраля как был так и будет праздником
\\\
Город: Чернигов
Страна: Ukraine
IP диапазон: 31.129.96.0 - 31.129.127.255
Название провайдера: Alfa Oil Ltd.
Не вопрос, для нас ватников - это праздник.

12-23-5555 | 2015-02-24 18:55

23 февраля как был так и будет праздником
\\\
Город: Чернигов
Страна: Ukraine
IP диапазон: 31.129.96.0 - 31.129.127.255
Название провайдера: Alfa Oil Ltd.

Сергей | 2015-02-24 17:04

Не отнимите, как не старайтесь.

Не СС і не кпСС | 2015-02-24 13:09

c/c/c.соломасі
вкуси зі злості себе за одне місце, якщо дістанеш. не ти перший хто хоче переписати історію, але вона є такою як є.
А при чому "Краткий курс истории ВКП(б)" до історії взагалі?
А злість видно лише в пості c/c/-вця.

c/c/ | 2015-02-23 21:53

c.соломасі
вкуси зі злості себе за одне місце, якщо дістанеш. не ти перший хто хоче переписати історію, але вона є такою як є.

С.Соломаха | 2015-02-23 17:44

Сподіваюсь, що 23 лютого 2015 року увійде в новітню історію українського народу як День початку десовєтізації України.
  Адже вперше за 95 років не тільки на офіційному рівні, але і сподіваюсь і на людському українці не відзначають ні День СА і ВМФ, ні День захисника Вітчизни, ні день чоловіків.
  Слава Україні!
Смерть ворогам!
Україна понад усе!

Андрей | 2015-02-23 15:12

Никто давно в 23-е февраля не делает никакой привязки к Красной армии и политике.
Все рассматривают этот день как типа "мужской" вариант 8-го марта.
С известной долей юмора и уж точно без пафоса и празднования.
Носки, трусы, гель для бритья)
  
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті "Високий Вал"

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Розбійники-нападники на ломбард у розшуку - фото

Svoboda.FM


RedTram
Загрузка...
Північний вектор