3 жовтня – День пам’яті св. Михайла Чернігівского та боярина його Федора

Важко уявити більш визначну і впливову фігуру на давньоруській політичній сцені початку-середини ХІІІ ст., ніж чернігівський та київський князь Михайло Всеволодович.

Це була дійсно непересічна особистість на тлі епохи, що передчасно загинула, так і не досягнувши своєї мети. А мета його полягала у тому, щоб встановити своє панування на Русі та об’єднати всю Південну Русь під проводом чернігівської династії Ольговичів.

ХІІІ ст. позначилося боротьбою цих об’єднавчих центрів та їх князів за першість, за інтеграцію інших земель навколо саме них. Таким лідером Чернігівського князівства був князь Михайло Всеволодович, який надовго у нашій пам’яті буде асоціюватися з об’єднавчими тенденціями.

Михайло Всеволодович став лідером у Південній Русі вже з 20-х рр. ХІІІ ст. Він вже тоді, будучи чернігівським князем, він не побоявся заявити про свої права на Новгородській стіл і отримав його, хоч і незабаром покинув цю затію. До того ж, він мав всі династичні права на Київ та Галич, тому і включився до боротьби за спадщину. Мабуть, однією з мрій князя було об’єднати Північ та Південь Русі, хоч уявити це територіально і дуже складно. Він зміг поставити на коліна більшу частину давньоруських князів, його знали і поважали європейські королі.

Вже 1235 р. він став київським князем і приєднав до своїх володінь Галицькі та Переяславські землі. І здавалося, його перемога і здійснення мрії так близько... Але прихід на Русь орд хана Батия і захоплення монголо-татарами Чернігова 18 жовтня 1239 р., а також вигнання його з Києва, призупинило політичну кар’єру Михайла.

Але він не скорився не тільки нікому із князів, а й навіть не побоявся монголо-татарського війська: не виконав вимогу монголо-татарського хана Менгу. Проте оборонити Чернігів під час його захоплення 18 жовтня 1239 р. військами монголо-татар він не зміг: у нього не було сил та засобів для цього. Київський престол посів князь Володимиро-Суздальської Русі Ярослав Володимирович. А Михайло залишився без власної землі і князівства.

Трагічно склалася його доля. У самому розквіті сил він відправився за ярликом (правом на княжіння) на Чернігів і загинув у ставці хана Батия у Сараї 20 вересня (3 жовтня) 1246 р. через те, що рішуче і категорично відмовився підкоритися Батию, виконати принизливі язичницькі обряди очищення вогнем, поклоніння кущу перед зустріччю з монголо-татарським володарем. Він був справжнім християнином і сильною особистістю.

Чернігівського князя схопили, відрубали голову, чинили тортури і врешті-решт вбили. Його християнський подвиг повторив і його духівник боярин Федір.

Оскільки мученицька смерть була однією з підстав для швидкої канонізації, то князя Михайла та його боярина Федора достатньо швидко причислили до лику святих. Цим питанням опікувалася дружина князя та діти. Вони й посприяли швидкому запровадженню свята на честь мучеників. Довгий час тіла святих покоїлися у головному храмі Чернігова – Спаському соборі. І лише після того, як Чернігівом стала володіти Москва, у ХVI ст. Іван Грозний наказав перевезти їх мощі до Москви, де вони були покладені у спеціально збудованому храмі. Проте з часом храм був розібраний, а за правління Катерини ІІ їхні мощі перенесли до Архангельського собору, під підлогою яких вони досі і покояться.

Ще у ХVI ст. святі Михайло та Федір були одними із найшанованіших святих у всій Московській державі. Вони стали найбільш шанованими святими у Чернігівській землі. У Чернігові до ХІХ ст. знаходилося багато церков, що були висвячені на честь Михайла. З них до нашого часу зберіглася одна – церква Михайла і Федора, що розташована у мальовничому куточку міста, над Стрижнем, на місці колишньої садиби Павла Полуботка, поряд з шпиталем для військовослужбовців.

Церква є, але ні мощей святих мучеників, ані пам’ятника у центрі міста, де була резиденція князя, до сьогодні у місті Чернігові – батьківщині князя та його боярина – так і немає. Їхня пам’ять так і залишається непошанованою.

В усіх містах Європи є пам’ятники своїм видатним діячам, героям. В нашому місті навіть туристи відмічають дуже малу кількость пам’ятників, при тому не одного пам’ятника чернігівським князям і полковникам. Вшанування пам’яті у вигляді меморіалів-пам’ятників сприяють патріотичному вихованню молоді, гордості за власне історичне минуле. А в нашому місті немає ні пам’ятника першому літописному князю Мстиславу, який укріпив місто, розбудував його, ні князю, який не зрадив інтересів Русі, не підкорився загарбникам, а намагався об’єднати навколо Чернігівського князівства всю Русь.

Це несправедливо, на мій погляд, стосовно настільки визначних, без перебільшення, героїв Русі.

Збільшити

Збільшити

Збільшити