Тільки тобі, Євланєчко, скажу…

У хуторі Лопатин, що неподалік села Терехівк Чернігівського району, німці зігнали в клуню людей і підпалили.

Кілька тижнів після того вітер розносив навколо чорний попіл, а жителі сусідніх сіл і хуторів чули страшний запах згарища і людської смерті.

За кілька місяців до цього, взимку, в селі Яцеве (тепер Новоселівка) також відбулася каральна акція. Ніби через те, що з розташованого тут табору втекло кілька військовополонених, місцеві жителі заплатили окупантам десятками своїх життів.

Людьми постійно володів страх. Не зважаючи на те, що радянська армія в 1943-у стрімко наближалася до окупованої Чернігівщини, впевненості в тому, що доживуть до визволення, селяни не мали.

Уже були покопані рови у сокорках

Старі люди згадують, що в Черниші (Чернігівський район) розквартированих німців не було - тільки поліцейська дільниця з управою, куди час від часу наїжджало окупаційне начальство (звідки, тепер важко сказати), давало вказівки і їхало собі геть.

Селом управляв староста, Микола Якович Садченко 1889 року народження, поліцаями на дільниці служили також місцеві чоловіки. Так до 43-го худо-бідно і дожили.

Аж ось у повітрі реально запахло смертю - там і тут фашисти розправлялися з місцевим населенням: страждали не лише ті, хто мав зв'язки з партизанами, а й родини колишніх активних колгоспників, комсомольців, учителів, червоноармійців, які добровільно пішли на фронт. За що конкретно постраждали лопатинці - ніхто не знав.

- Особливо ми забоялися після однієї розповіді, - згадує 86-річна жителька Черниша Анна Степанівна Кирієнко. - Жінка з Березного (Менський район) повідала про бачене через щілину хліва страховище: фашисти розстрілювали селян і скидали мертвих у зарані викопану яму, а маленький хлопчик хапав рученятами німця і кричав: «Дядечко, не стріляйте!» Так той кат кинув дитя разом із мертвими, і яму швидко закопали…

Чернишців паралізував жах, вони боялися повторити долю сусідів-лопатинців чи селян із Березного, але не знали що робити. Та й що можна було вдіяти на окупованій ворогом території?

- А в сокорках (місце, де на той час росло багато тополь) на початку літа вже були для чогось покопані рови, - схвильовано згадує Анна Степанівна. - Хто, коли й для чого те зробив - не знаю. Тоді мені було двадцять років, і родом я не місцева: перед війною прийшла в Черниш заміж із Бігача, що в Менському районі. Чоловік мій Іван був активним комсомольцем у колгоспі, тому відразу пішов на фронт добровольцем, а в мене вже була на руках маленька донечка.

Люди всі навколо сумні та похмурі, а свекруха моя весь час плаче, ніби щось знає, але мовчить. А тоді якось уранці й каже: «Збирайся, дитя моє, (коли й помирала, то так називала мене) та підеш у гості до своєї матері. Погостюєш трохи, а там видно буде. Я проведу тебе до Седнева».

Ідемо, несемо на руках по черзі маленьку дитинку і клуночок, свекруха сумна і мовчазна. А коли почала зі мною прощатися, то не втрималася, заплакала й каже: «Сьогодні вночі можу бути смерть. Як наші не нажмуть, то 42 двори чернишців підуть у сокорки, і ми в тому числі».

Не знаючи, що думати, я поспішила з дитиною до матері. А надворі спека, я притомилася і, не доходячи до панського саду під Бігачем, лягла в траву під деревом перепочити, а дитину тримаю за ручку, щоб не відійшла далеко. Аж бачу - по дорозі з Бігача в Клочків рухається якийсь великий курний натовп, я притихла і не встаю, страшно, щоб дитя не закричало. А то відступали німці на Клочків, бо там був брід через Снов, і якби я не прилягла, а з ними зустрілася, то не відомо, що б було…

А коли натовп віддалився і трохи стихло, а я увійшла у панський сад, то побачила там багато покинутих німцями возів із усяким-різним. Кажуть, що дуже швидко тікали фашисти, бо нашим надійшла поміч і вони наступали. А Бігач я застала безлюдним, наче всі вимерли, я перелякалася, думала, не дай Боже, каральну акцію провели.

Аж ні, зустріла одну бабку, яка мені сказала, що партизани веліли людям тікати з села, куди можуть, і худобу з паші ввечері вони в село не впустять, бо тут можуть бути серйозні неприємності. І бої таки були: чимало людей побило і хати погоріли. Ми з мамою вночі ховалися в сусідському погребі, коли вибухнув склад боєприпасів і снаряд влучив у батьківську хату. Двір розлетівся на клоччя, і брат на фронті загинув - горе та й годі…

Але ж і радість була - у Черниші обійшлося без каральної операції, і я зазбиралася назад, до свекрухи. Коли йшла через Седнів, то настрахалася - по вулицях валялися постріляні люди і ніхто їх не прибирав. То, кажуть, німці перед відступом засіли в рівчаках і нищили всіх підряд. 

Нехай мене стріляють, але 42 двори на смерть я не підпишу

- Так сказав моїй свекрусі, Євланії Севастіївні Кирієнко, наш черниський староста, - продовжує розповідь Анна Степанівна. - Вони були друзями з дитинства, разом ходили до церкви, тому Микола Садченко (по-вуличному Гньот) і порадив свекрусі відправити мене з дитям до матері, аби уникнути страти. За його словами, наша сім'я була першою в списку тих, кого збиралися стратити, адже мій чоловік, секретар комсомольської організації, пішов на фронт добровільно.

Це ж можна лише уявляти, що відбувалося щодня на душі й на серці в чоловіка, який нікому нічого не міг сказати. А від правильності його поведінки залежали життя багатьох інших. Усі думали, що староста служить німцям, а він, як міг, уникав підписання документу на страту односельців, затягував час, знаючи, що наші вже близько.

Хто знає, як довго він так ходив на Голгофу, підставляючи свою голову і сім'ю під кару ворожу? Коли я повернулася від матері до свекрухи в Черниш, загроза минула. Але німці, відступаючи, позабирали з собою наших хлопців 1923-го року народження. Зник і староста. Відтоді його ніхто не бачив і нічого про нього не чув. Тих же, хто служив у поліцаях, покарали засудженням на малі строки, вони спокутували провину й повернулися до сімей, жили й працювали в колгоспі.

- Коли я дізнався цю історію? - запитує син Анни Степанівни - Григорій Іванович Кирієнко, колишній пожежник. - Років дев'ять тому, коли мама це розказала, я не просто зацікавився, а був вражений. І почав, по мірі своїх можливостей, збирати інформацію. Але назбирав негусто: документів ніяких не маю, нині лише двоє людей  у селі пам'ятають цього чоловіка.

Правда, я був знайшов його молодшого сина (від другого шлюбу), їздив до нього в Терехівку, розмовляв, дізнався, що старший син Пилип (від першого шлюбу, 1913-го року народження) жив у Чернігові, але давно помер. А кілька років тому і молодший син трагічно загинув у лісі.

Отож, за словами покійного Михайла Миколайовича Садченка, його батько, Микола Якович народився у 1889 році, можливо, походив із сім'ї розкуркулених, перед війною жив у Чернігові та був інженерно-технічним працівником на шерстяній фабриці.

Виходить, мав певну освіту, і, як розкуркулений, (тобто невдоволений радянською владою) міг цілком підійти для підпільної роботи. Адже тепер відомо, що партійні органи, відступаючи в 1941-у, залишали своїх людей (які не викликали підозр у ворога) в тилу, для співпраці з партизанами і окупантами водночас.

Чесно кажучи, мені захотілося якомога більше про цю людину дізнатися: ким був, куди зник. Адже можливо, що завдяки його тихому й непомітному подвигу масово не постраждали від фашистів чернишці. Можливо, аби не він, то багато прізвищ односельців пішло б тоді у вічність. Зрештою, чому шануємо геройства лише на фронтах і в партизанах? А хіба не подвиг щоденно берегти людські життя протягом тривалого часу?

Я не згоден, щоб співпраця з окупантами прирівнювалася до зради Батьківщині, у кожному конкретному випадку треба розбиратися окремо. Тому я звертався до сільської влади з пропозицією спробувати віднайти в архівах інформацію про ті часи, але мене не було почуто. Тим часом у Євангелії від Іоанна сказано, що немає більшої любові, як хто душу покладе свою за друзів своїх.

P.S. Після нашої розмови оповідачка цієї історії, Анна Степанівна Кирієнко, схвильована і плаче. Вона вже багато чого не пам'ятає, але є в її розповіді й такі деталі, яких бабуся ніколи забуде. Не впевнена вона, чи правильно робить, що розкриває таємницю своєї родини, адже раніше про таке не говорили.

Син заспокоює матір, заспокоюю і я, від душі переконуючи жінку, що її розповідь, поза всяким сумнівом, цінна для нащадків. Адже зайвої інформації не буває.