Допомагала воювати ложка

Василь Балабатько про Перемогу дізнався в Альпах. Родом він з Макошине. У далекому 1943-му підводою возив новобранців у Сосницю на призовний пункт.

А так самому хотілося взяти зброю до рук і гнати ворога з рідної землі, хоча за віком не підлягав призову.

Звільняв Хрещатик від ... каміння

Одного дня Василя Балабатька і його однолітків пішим ходом повели на Чернігів – хто в чому, ніякого одягу і амуніції не дали. З Чернігова новобранців у вагонах-телятниках відвезли на Ніжин, а звідти – у Київ.

– Йшов 1943-й, Україна, вважай, була звільнена від фашистських посіпак, – згадує ветеран. – Два тижні розчищали ми Хрещатик від каміння.

Згодом Василя Балабатька було направлено до 81-го стрілкового полку.

– Перед відправленням на фронт мені таке довелося пережити, що й не розказати, – зітхає Василь Омелянович.

А сталося ось що. Їх, новобранців, а також тих, хто одужав після поранення, привели на показовий розстріл воїна, якого звинуватили у дезертирстві. Мовляв, дивіться і пам’ятайте, що буває з такими, хто не хоче воювати.

– Коли полковник закінчив читати вирок, приречений вигукнув: «Я не винен!» Однак на те ніхто не зважив, і воїна було розстріляно в усіх на очах. Я після побаченого два тижні не міг ні їсти, ні спати. Отака була нам пристрашка. До смерті не забуду того дня.

На фронт – із ложкою

Збираючись на фронт, ненька хотіла сину повісити на шию хрещика, аби оберігав від усякої біди.

– Мамо, ну що ви таке придумали, – щиро дивувався хлопець, – я ж комсомолець. Який ще хрест?

Натомість ненька дала йому з собою ложку – велику таку, з красивою ручкою-держаком. На тій різьбленій ручці мати умудрилася видряпати хреста-оберега. Носив ту ложку Василь у халяві.

Потрапив Василь Балабатько у війська важкої артилерії – 506-й гарматно-артилерійський полк Західного фронту. Через деякий час був переведений у розвідники, а ще згодя – у зв’язківці.

– Зв’язок же знаєте який був під час війни? Дріт, штир. Так от штиря того десь ми загубили, а без нього який зв’язок? І тут я згадав про ложку. Я з нею пройшов Румунію, Угорщину, Австрію – добре слугувала вона заземленням, – каже Василь Омелянович.

Гіркота втрат і радість перемог

На війні, як на війні – було усього. Василь Омелянович, маючи хист до написання віршованих рядків, склав короткий поетичний опис своїх фронтових доріг і присвятив його одноліткам, які зосталися в живих, і пам’яті полеглих однополчан.

Згадує Василь Балабатько у тих щемних рядках тяжкі бої у Карпатах і Балатоні, а ще – форсування Дніпра і радість Перемоги, про яку він дізнався в Альпах.

– Ми серцем і душею відчували, що Перемога не за горами, – каже ветеран. – У Альпах я забезпечував, як завжди, лінію зв’язку. І ось, 8 травня 1945-го якось випадково, а може, і з цікавості, вирішили ми з однополчанами підслухати, про що говорять наші командири. Ми обслуговували дивізійну лінію зв’язку. За допомогою моєї ложки проткнули кабель і підслухали. Радості було від почутого! Цього дня ми вже знали, що ворога переможено. Назавтра було офіційно повідомлено про капітуляцію фашистської Німеччини.

Та додому Василя Омеляновича не відпустили. Його – здібного, відповідального, принципового – послали на навчання до танково-технічного училища у Румунію. Тоді була ще Угорщина... Тільки у 1950 році він демобілізувався.

Змужнілого, ставного і гарного військовика з багатьма медалями і орденами не впізнав рідний брат. Зате мати, повернувшись з городу і побачивши в хаті воїна-красеня, кинулась йому на груди:

– Синочку! Повернувся! Живий!

...Після війни довелося Василю Омеляновичу працювати і механіком на ГЕС у Феськівці, і учителем, а на заслужений відпочинок вийшов, будучи директором Величківської школи.

Раїса МИХАЙЛЕНКО, «Наше слово». Мена
Фото автора