Представники «Центру підтримки армії Андрій Дериземля» розповіли про життя у зоні АТО

Днями для української армії в зону проведення антитерористичної операції відправили черговий вантаж допомоги від «Центру підтримки армії Андрій Дериземля».

Його супроводжували офіцер запасу, заступник голови громадської організації Ігор Шпак і офіцер запасу, представник центру Сергій Бондар.

Про те, як сьогодні працюють волонтерські рухи допомоги українським воїнам, і яку функцію в боротьбі за незалежність країни виконують, читайте з перших вуст.

- Ігоре Володимировичу, це була ваша перша поїздка в зону АТО?

Ми не вперше відправляли допомогу для військових. Але цього разу доставляли її особисто. По-перше, захотіли на власні очі побачити, чого насправді не вистачає нашим солдатам. Крім того, вирішили навідати своїх товаришів, адже багатьох із них добре знаємо. А по-друге, нам не раз доводилося чути від вояків або їх родичів, що волонтерська допомога від небайдужих людей дуже часто не доходить до місця призначення, ніби осідає між «посередників». Тому, ми завантажили все, що вдалося зібрати за тиждень, і повезли хлопцям.

- Це був «стандартний» волонтерський набір?

Цього разу в передачу ввійшла велика партія продуктів харчування, питної води, засобів особистої гігієни, пральні порошки. Крім того, вдалося зібрати й багато речей: берці, шкарпетки, спеціальна форма, дощовики, розвантажувачі. Насправді, останні пару тижнів перелік необхідних для солдат речей дещо змінився. До нього, в першу чергу, додався теплий одяг, термобілизна, теплі шкарпетки та взуття. Ці речі наразі дуже затребувані, адже погода змінюється і температура надалі постійно понижуватиметься.

- Для кого конкретно призначалася ваша допомога?

Цей вантаж ми планово розподілили між 1-ю танковою бригадою та 13-им батальйоном. Наступний збираємося передавати в 41-й батальйон. Розумієте, хочеться допомогти всім по максимуму, але кожен батальйон відрізняється від іншого. Одним потрібна їжа, коли інші в цей час продуктами харчування цілком забезпечені. Натомість є батальйони, в яких після обстрілів погорів весь одяг і амуніція. Тому, аби бути в курсі подій, ми намагаємося постійно тримати зв’язок з солдатами або їхніми родичами. Андрій Дериземля, голова Центру підтримки армії, особисто кожного дня зустрічається з солдатами, які наразі перебувають у відпустці, з дружинами бійців, їхніми матерями. І кожного дня список затребуваних речей в зоні АТО розширюється.

- Ігоре Володимировичу, що найнеординарніше ви передавали українській армії?

Не можу сказати, що це щось неординарне. Скоріше, непопулярне для волонтерського руху, оскільки досить дороге. За благодійні внески небайдужих людей ми придбали дальномір, про необхідність якого наголосив командир 2-ї роти 13-го батальйону в телефонній розмові з Андрієм. Ми разом з іншими благодійниками скидалися на радіатор, акумулятор. Крім того, до «Центру підтримки армії Андрій Дериземля» звернулась дружина солдата Олена Куровська. Вона розповіла, як чоловік постійно нарікає на тому, що воєнний транспорт застарілий і часто ламається, а ремонтувати нічим. Члени «Клубу прихильників біатлону» відгукнулися на прохання Олени. За власні кошти вони придбали для 13-го батальйону набір ключів автомобільний. Люди намагаються допомагати, хто чим може.

- Куди конкретно ви завозили свій вантаж?

Вибачте, але конкретики не буде. Можу сказати, що перша точка призначення – Харківська область. Там у закинутій військовій частині наразі перебуває 1 танкова бригада. Частина вояків відновлюють сили у відпустці вдома, інші на місці дислокації оновлюють боєздатність і готуються до подальшого несення служби. Офіцери, солдати зустріли нас привітно – як не як, земляки приїхали. Але від допомоги відмовилися – показали свої запаси продуктів і запевнили, що хлопцям з інших батальйонів такий вантаж буде необхіднішим. Далі ми попрямували в 13 батальйон в Луганську область.

- Чи не було проблем на блокпостах?

Абсолютно ніяких. Були моменти, коли військові на блокпостах дивилися на нашу вантажівку й здивовано запитували: «А куди ви зібралися з чернігівськими номерами?! Ви розумієте, що вас одразу «попалять». І це насправді несло певну небезпеку. Також із того, що запам’яталося в дорозі – український прапор на блокпосту. Розумієте, коли їдеш територією, на якій велися або можуть кожної хвилини розпочатися воєнні дії між українською армією та терористами, завжди є певна невизначеність. І коли бачиш на блокпосту або на звичайній транспортній зупинці українську символіку – в душі стає тепліше (посміхається, - авт.).

- Як вас зустріли в 13 батальйоні?

Хлопці, звичайно, зраділи. Для них дуже важлива допомога від людей, але найбільше вони цінують їх підтримку. Особливо подякували за клейонку, яку ми привезли, та плащі. Солдати 13 батальйону готові до виконання службових обов’язків як морально, так і фізично. Всі вони перебувають у високому бойовому дусі, й будуть прикладати всіх зусиль, щоб виправдати довіру своїх земляків. Це дослівні слова командира батальйону Жакуна Олександра Миколайовича. Крім того, був такий цікавий момент. Коли ми всі разом розвантажували речі, один солдат побачив на коробці буклет нашого центру із зображенням Андрія. Він посміхнувся і каже: «А мій син ходив у секцію біатлону. Я частенько зустрічав там Андрія. Земля кругла».

- Скажіть, будь ласка, яка тепер ситуація з засобами захисту?

Бронежилетами солдати забезпечені на 100%. Звичайно, багато чоловіків купували їх самі, певну кількість покрили волонтери, решту виділили зі складу Збройних сил України. Наразі не вистачає касок – сучасних воєнних касок високої якості. Також є гостра необхідність в автомобільному транспорті для перевезення особового складу.

- Вам не доводилося спілкуватися з тутешніми жителями Сходу?

Ні, особистої бесіди з місцевими ми не мали. Але від солдат чули, що ставлення до української армії на Сході країни не є сталим показником. У попередньому місці дислокації до них ставились вороже і більшість, у відношенні 70 на 30 відсотків, відверто підтримували бойовиків і сепаратистів. Там, де вони знаходяться зараз, ситуація абсолютно протилежна.

- У вас є фото з поїздки, для статті?

Солдати фотографуються неохоче, особливо для преси. І це цілком виправдано. Розумієте, вони там не на курортах, і позувати перед камерами всіх бажаючих не мають ні часу, ні бажання. Адже в декого з військових, наприклад, хвора мама навіть не знає, що він в армії.

- Ігоре Володимировичу, поїздка в зону проведення антитерористичної операції якось вплинула на ваш світогляд?

Я не можу сказати, що мій світогляд перевернувся, адже добре знав, куди їду, і прекрасно уявляв собі, що там відбувається. Але дивлячись на хлопців, яких вдома чекають маленькі діти, дружини, батьки, і які готові пожертвувати усім заради Батьківщини, стає боляче й страшно. Страшно те, що ситуація розвивається в не найкращому для України сценарії, і дуже хочеться, аби ці жертви не стали даремними. Адже зараз за майбутнє кожного з нас борються найкращі люди країни, справжні патріоти, цвіт нації, для повернення яких додому ми тут маємо зробити все від нас залежне.